Розділ 4. Культура і сучасність

Лекція 20 Світова культура ХХ - поч. ХХІ ст.

1. Розвиток основних модерністських напрямків та течій.

2. Досягнення літератури та мистецтва соціального реалізму.

3. Масова культура та контркультура.

1. Культура ХХ ст. – одне з найскладніших явищ в історії світової культури. В першій половині ХХ ст. відбулося ряд революцій, які суттєво змінили систему мислення, сколихнули Європу і вплинули на історичні процеси на всіх континентах. У жовтні 1917 р. в Росії сталася соціалістична революція і вона першою приступила до побудови нового суспільного ладу. Роскол світу в першій половині ХХ ст. на дві ідеологічно протилежні системи – капіталізм і соціалізм – наклав відбиток на загальний розвиток культури.

Соціальні потрясіння, дві світові війни, ідеологічне і політичне протистояння двох суспільних систем витіснили духовні цінності на периферію людської свідомості, дали поштовх розвитку примітивних націонал – шовіністичних ідей, посилення культу тоталітарного руйнування старого.

Світогляд людей став визначатися досягненнями наукової думки, які стали втілюватися в промисловості і техниці. Наукові досягнення впливали на формування культури ХХ ст. Вони сприяли радикальним змінам в уявленнях про світ і місце людини в ньому. Відкриття електрона (Дж. Томсон), радіоактивність (А. Беккер, П’єр і Марія Кюрі), розвиток квантової фізики (М.Планк), планетарна теорія атома (Е. Резерфорд), дослідження Н. Бора, А.Ейштейна, К. Ціолковського, В. Вернадського, О. Чижевського мали сильний вплив на світогляд і культурну свідомість суспільства. В ході розвитку наука перетворилася в продуктивну силу і важливий соціальний інститут, що впливав на всі сфери суспільства. На межі ХІХ – ХХ ст. сформувалася система: наука – техніка – виробництво. Поглиблення індустріалізації вело руйнування традиційного сільського устрою життя. Маси людей відчужуються від звичайного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури.

Поступове перетворення суспільства на комплекс різних об’єднань та угрупувань, веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного “Я”, втрата індивідуальності.

При всій розгалуженості, строкатості, сплутаності художніх процесів у культурі ХХ ст. можна простежити дві основні лінії історичного розвитку. Одна пов’язана з продовженням традицій реалізму (критичний, соціалістичний). Друга – з виникненням на базі декадентства і подальшим розвитком модернізму.

Умовно історію культури ХХ ст. можна поділити на три основні періоди:

а) продовження розвитку реалістичної традиції та модернізму (декадансу) (кінець ХІХ ст. – 10-ті рр. ХХ ст.);

б) еволюція модерністських напрямків і течій (20-50 ті рр. ХХ ст.);

в) розквіт масової культури та виникнення так званої “рок-культури” (50-90 ті рр. ХХ ст.).

Специфічним культурним феноменом ХХ ст. називають модернізм.Модернізм (від “modern” – новітній, сучасний) – термін сумарний, який позначає велику кількість несхожих між собою, різноманітних і суперечливих художніх напрямів у світовій культурі ХХ ст. Модернізм – це культура, яка заздалегідь протиставляє себе будь - якому різновиду традиційної культури (і передусім культурі реалістичній).

Першою стадією розвитку модернізму став декаданс. Модерністськими можна називати такі художні напрями: фовізм, експресіонізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм, дадаїзм, сюрреалізм, та ін.

Крім модернізму, в мистецтві ХХ ст. виникло таке поняття, як авангард (від франц. “аvantgarde” – передовий загін). Воно об’єднало на принципах корінного оновлення художньої практики різні школи і напрямки європейського мистецтва 10-20-х рр. Авангардисти (найрадикальніші кола модерністів) порвали з усталеними принципами, традиціями і шукали нові засоби художнього вираження. Особливістю авангардизму є не лише розрив з художньою традицією минулого, її образною системою та виражальними засобами, а й активний, революціонізуючий суспільство протест. У 1913р. сформувалась течія російського авангарду, до якого належали такі відомі художники, як Казимир Малевич (1878-1935рр.), Василь Кандинський (1866-1944рр.), Кузьма Петров-Водкін (1878-1939рр.).

Модернізм був притаманний і літературі. Біля джерел модерністської прози стоїть творчість австрійського письменника Франца Кафки (1883-1924рр.). У творчості Кафки людина самотня, беззахисна, ніщо її ні до кого і ні до чого не прив’язує. Модерністи дали культурі великих поетів – французів Гійома Апполлінера (1880-1918рр.), Луї Арагона (1897-1982рр.), Поля Елюара (1895-1952рр.), німця Йоганнеса Роберта Бехера (1891-1958рр.), росіянина Володимира Маяковського (1893-1930рр.), іспанця Гарсія Лорку (1898-1936рр.).

Одним з творів Гійома Апполлінера є “Зарізана голубка і фонтан” (1914р.), в якому вперше з’являється алегорія миру в образі голубки, що пізніше була використана П.Пікассо та багатьма іншими художниками і поетами.

У літературі та мистецтві післявоєнної Європи переважали ідеї наймоднішої філософської системи того часу - екзистенціалізму, різновиду ірраціоналістичної філософії. Центральне поняття – екзистенція (людське існування), основні модуси (вияви) людського існування – турбота, страх, рішучість, совість. Осягаючи себе як екзистенцію, людина знаходить свободу, яка є вибором самої себе, своєї суті. Цей вибір накладає на неї відповідальність за те, що відбувається у світі. Екзистенціалісти стверджували, що людина повинна усвідомити, що вона живе тільки сьогодні і ніякого завтра, ніякого майбутнього в неї немає. Якщо воно й буде, то вже не в неї. Тому потрібно жити в теперішньому, жити теперішнім. Всі розмови про “прекрасне майбутнє” – це химера. Екзистенціалізм значним чином вплинув на літературу та мистецтво Заходу.

Яскравими представниками екзистенціалізму були Жан Поль Сартр (1905-1980рр.), Карл Ясперс (1883-1969рр.). Провідну роль у модерністській літературі відіграли саме твори Сартра (“Шляхи свободи”), а також Альбера Камю (1913-1960рр.) (“Чума”, “Бунтівна людина”, “Злободенні замітки”)

А.Камю в 1957р. отримав Нобелівську премію в галузі літератури.

Чітко намітилися тенденції до абстрагування краси в живописі. Це є, насамперед, роботи французького художника Анрі Матісса (1869-1954рр.) “Радість життя ”, яка в 1905р. з’явилася на виставці в Парижі. Нове світосприйняття закріпилось в назві фовізм (від франц. “fauves” – дикі). Фовісти стверджували свого роду живопис “без правил”, за що й отримали від критики іронічну назву. До групи фовістів входили А. Матісс, Р.Дюфі, А.Марке, А.Дерен, Ж.Руо та ін. Головним засобом душевного самовираження, способом вияву симпатії до предметів, навколишнього світу ставав колір. Для фовізму характерне прагнення до яскравого відкритого кольору, який вони широко використовували в жанрі пейзажу. Основні кольори і мотиви фовісти брали з природи, але посилювали й загострювали їх. Фовісти відмовлялись зображати конкретні образи.

Значний вплив на розвиток модерністського мистецтва мав кубізм (від француз. “cube” – куб). Кубізм виник у Парижі на початку ХХ ст. і перш за все пов’язаний з творчістю Жоржа Брака (1882-1963рр.) та раннього Пабло Пікассо (1881-1973рр.). Найдосконаліших форм кубізм набув у творах Ж.Брака. За легендою, А.Матісс, побачивши картину Брака “Будинки в Естаці” – міський пейзаж, де будинки були зображені у виглядів кубів, вигукнув: “Надто багато кубізму!”. З легкого жарту Матісса вийшла назва художнього напрямку – кубізм.

Кубісти виходили у своїй творчості з того, що справжня сутність усіх предметів і явищ реального світу, включаючи людину, може бути передана у вигляді розмаїтих поєднань простих геометричних фігур.

Джерелом зла в культурі кубісти вважали принцип відбиття зовнішнього світу людським оком. Вони намагалися звільнитися від влади речей. Кубісти відмовились від традиційних художніх засобів (передачі тривимірного простору, атмосфери, світла) і розробили нові форми багатовимірної перспективи, які давали змогу показати об’єкт з усіх боків у вигляді безлічі площин, які перетинаються між собою, утворюючи напівпрозорі чотирикутники, трикутники, півкола.

Зародження кубізму дослідники пов’язують з іменем іспанського художника Пабло Пікассо (1881-1973р.), який від 1904р. працював у Франції. Пікассо – один з тих, хто самою природою був створений для мистецтва. Талант Пікассо проявився дуже рано. За словами самого художника, він почав малювати “задовго до того, як став говорити, але ніколи не малював як дитина”.

Пікассо став основоположником багатьох художніх течій ХХ ст., хоча не входив у жодне з творчих угрупувань. У 1907р. художник пише свій програмний твір “Авіньйонські дівчата”. Якраз з цієї картини починається історія кубізму, утвердження естетики, іншого світорозуміння. За це Пікассо називали “крайнім революціонером” у мистецтві. Твори Пікассо, сповнені болю і протесту, мають велике суспільне значення (“Герніка”, 1937р.), глибокий гуманістичний зміст (малюнок “Голуб миру”, 1947р.).

Багато працював художник як графік, скульптор, кераміст.

Кубізм виявився кроком до останньої крайності ірраціоналістичного (алогічного, уявного) мистецтва – до абстракціонізму. Абстракціонізм (від лат. “abstractio” – далекий від дійсності, відвертання) – напрямок у мистецтві ХХ ст., який відмовляється від зображення реальних предметів і явищ у живописі, скульптурі та графіці.

Початок абстракціонізму припадає на 10ті рр. ХХ ст., а друга хвиля його розвитку почалася вже після Другої світової війни (супрематизм, неопластицизм).

Вже з перших кроків існування абстракціонізм поділявся на два основні різновиди. Для першого напрямку характерним було прагнення до гармонізації безформених кольорових композицій; для другогостворення геометричних абстракцій.

Засновником першого напряму абстракціонізму є російський художник Василь Кандинський, який з 1921р. постійно жив за кордоном. Естетичну програму абстракціонізму, його теорію Кандинський виклав у книзі “Про духовне в мистецтві” (1910р.). Художника цікавить не навколишній, а власний світ, стан душі. Символами цього світу стають самостійні лінії, форми, кольори. Так, жовтий колір є символом безумства, синій ─ свідчить про прагнення до надприродного, зелений – символізує ідеальну гармонію, червоний – мужність, білий – народження, чорний – смерть. Горизонтальна лінія уособлює пасивне начало, вертикаль – активне. Картини Кандинського нагадують зафіксовані у фарбах фотографічні ефекти світла і безформені кольорові плями в красивих комбінаціях з кривими та ламаними лініями.

Другий напрям абстракціонізму ще називають геометричним, бо він іде шляхом створення найрізноманітніших комбінацій різнокольорових прямокутників. Представниками цього напряму стали Піт Мондріан та Казимир Малевич, які засобами безпредметного мистецтва передавали людські почуття й переживання. Казимир Малевич, життя й діяльність якого пов’язані з Україною, зокрема з Києвом, і який, хоча й був по батьківській лінії поляком, але називав себе українцем (його мати була українкою) став основоположником одного з видів абстрактного мистецтва, так званого супрематизму (від франц. “supreme” - найвищий). Його знаменита картина “Чорний квадрат” (1913р.) стала своєрідним маніфестом супрематизму, який тяжіє до зображення художнього світу у формі простих геометричних фігур (квадрат, коло, трикутник).

Одним з мистецьких напрямків 10-20-х років ХХ ст. був футуризм (від латин. “futurum” - майбутнє), який досяг найбільшого розвитку в Італії, Росії, Франції. Одним з фундаторів футуризму був італійський письменник Філіппо Марінетті (1876-1944рр.). Футуризм оголошував людські почуття, ідеали любові, щастя, добра – “слабкостями”, проголошуючи критеріями прекрасного “енергію”, “швидкість”, “силу”. Ставилось завдання прислухатись до моторів і відтворювати їхню мову.

Однією з модерністських течій в мистецтві був дадаїзм (букв. “дерев’яний коник”), в переносному значенні – незв’язний дитячий лепет. Дадаїзм виник у лютому 1916р. під час Першої світової війни у нейтральній Швейцарії, де доля звела художників та поетів з ворогуючих країн Європи. Пізніше центром цієї форми модернізму став Париж. Молодих поетів, письменників, скульпторів, художників об’єднувала ненависть не тільки до війни, а й до суспільства. Своїм ворогом вони вважали будь-які авторитети і традиції. Формою протесту проти ворожої дійсності дадаїсти обрали культ абсурду й зруйнування мистецтва. Вся їхня творчість була спрямована на показ безглуздя навколишньої дійсності. Замість картин створювались колажі – безладно наклеєні на картон шматки журнальних реклам, газет, фотографій, мотузки, ґудзики, бите скло, дроти. Дадаїсти намагались створювати мистецтво із різного сміття. Вони стверджували, що цивілізацію характеризують не тільки і не стільки досягнення, скільки відброси.

У 1922р. дадаїзм припинив своє існування, розпався. На його базі в 20-ті роки у Франції виник “сюрреалізм” (фран. “surrealisme” – надреалізм). Засновниками цієї течії стали молоді поети та письменники – Андре Бретон, Луї Арагон, Поль Елюар. Розквіт сюрреалізму припадає на 1924-1938рр. Спостерігаючи соціальну несправедливість, яка панує в світі, сюрреалісти шукали шляхи втечі від неї у світ підсвідомого. Їх діяльність проходила під гаслом відмови від можливості соціального прогресу та звільнення людського “Я” від кайданів розуму, логіки, моралі. Єдиним джерелом натхнення сюрреалісти визнавали сновидіння, містичні видіння, галюцинації та божевілля. Головна мета сюрреалізму – вихід за межі видимого світу. Мистецтво сюрреалістів предметне, реальне, але ця реальність деформована, викривлена. Реальні предмети перебувають у нереальних співвідношеннях і нереальних ситуаціях.

Своїми попередниками сюрреалісти оголосили вихідця з Росії, живописця Марка Шагала та італійського архітектора Антоніо Гауді.

Найяскравішим представником сюрреалізму вважається іспанський художник Сальвадор Далі. Свій художній метод художник чи то як жарт, чи всерйоз із викликом назвав “критично - параноїдальним”. На картинах Далі цей метод знаходив відображення в змалюванні різних проявів психологічних збочень, галюцинацій і вторгненні у світ людських бажань, душевних таємниць, марень. Його художні образи набувають жахливої подоби людей і тварин, подекуди викликають почуття страху, непорозуміння (“Атомний Нейрон”, “Атомна Леда”, “Осіннє канібальство”, “Антропоморфне шафе”, “М’яка конструкція з вареними бобами. Передчуття громадської війни”).

Прийоми сюрреалізму знайшли відображення й у кінематографі (Луїс Бунюель), театрі (“театр абсурду”), скульптурі. Представники “театру абсурду” Ежен Іонеско, Семюель Бекет створювали у своїх п’єсах світ без логіки і змісту. (“Лиса співачка”, “Вбивця без нагороди”, “Стільці”, “Кінець гри”).

Повоєнний абстракціонізм можна поділити на три великі групи. Перша з них – “абстрактний експресіонізм”. Засновником його став американець Джексон Поллок. Він вводить термін “дриппінг” – розбрискання фарб на полотні без використання пензля, за допомогою інших предметів. У цьому мистецтві акцент робиться на самій дії, процесі створення картини.

Друга група абстракціоністів тяжіє до деякої загадковості, автори вкривають свої полотна знаками, які нічого не значать.

Третю групу складають послідовники технізованого, абстрактно– геометричного мистецтва.

На початку 60-х р. ХХ ст. у світовому мистецтві виявилися перші симптоми кризи абстракціонізму. Свідченням цього стала поява нових стилів: “поп-арт” (популярне мистецтво) та “оп-арт” (оптичне мистецтво).

Термін поп-арт (англ. pop art, скор. від popular art – загальнодоступне мистецтво) виник у 1956р. Поп-арт був найбільш розповсюдженим у США та Великій Британії. Відмовляючись від звичайних методів живопису і скульптури, поп-арт культивує нібито випадкове, чисто парадоксальне поєднання готових побутових предметів, механічних копій (фотографія, муляж, репродукція), уривки масових друкарських видань (реклама, промислова графіка, комікси).

Оп-арт – це ефект кольору і світла, пропущених через оптичні прилади на складні геометричні конструкції. На повну силу цей напрямок продемонстрував себе на виставці “Чуйне око” у Нью-Йорку, де брали участь 75 художників з 10 країн.

На хвилі студентських революцій 1968р. в європейську культуру на зміну модернізму прийшов постмодернізм – той стан духовної культури і мистецтва, в якому перебуває західне людство до сьогоднішнього дня.

2. До першої світової війни в мистецтві панував реалізм. Світ тоді здавався гідним його реалістичного відбивання. Особистість творця, його смаки та пристрасті могли виявитись у виборі жанру, композиції, форми або кольору. Коли світ втратив свою гармонійність і раціональність, відбулася переміна в осмисленні ролі митця. Вона тепер полягала не в зображенні світу, а у вираженні митцем його бачення й розуміння.

Хоча панорама західноєвропейського образотворчого мистецтва в

10-20-ті рр. ХХ ст. вирізнялася мозаїчністю, співіснуванням і суперництвом різних шкіл і напрямків, основна частина мистецтва розвивалась у рамках реалізму. Йдеться про ту загальну творчу діяльність художників і творців, що спиралися на спадкоємність реалістичної зображальності, коли джерелом творчості служить реальність життя – людина, природа, предметність. Проте це вже була “нова реальність”.

У 20-30-ті р. ХХ ст. формується міжнародний художній простір, художні напрямки набувають міжнародного характеру, зростає взаємовплив культур і мистецтв народів світу. Однак у цьому процесі спостерігаються регіональні, цивілізовані відмінності. У країнах Східної і Південної Європи, що дістали самостійність після Першої світової війни, вплив абстракціонізму та ірраціональних течій був незначний. Визначальний вплив на розвиток мистецтва виявляли тут національно–державні ідеї. Ставилося завдання створити власне, нове, сучасне національне мистецтво. Звідси звернення до класичної спадщини, національних, художніх і народних традицій.

Реалізм у мистецтві й літературі ХХ ст. пов’язаний з розкриттям історичної ролі народних мас, утвердженням етичних і естетичних цінностей кожної конкретної нації, критикою соціальної несправедливості. Слід зауважити, що поява найкращих творів європейської й американської культур ХХ ст. зумовлена, головним чином, реальними подіями, активною участю митців у житті суспільства. Яскраво простежується одна з основних тем у творчості видатних реалістів – трагічна несумісність гармонійного розвитку особистості, повноцінного задоволення її природного права на щастя зі спотвореними, нелюдськими, цинічно–лицемірними відносинами, які утверджуються світом, де панують гроші і сила.

У 20-ті р. ХХ ст. новим явищем в літературі стала поява письменників “втраченого покоління” – американця Ернеста Хемінгуея, англійця Річарда Олдінгтона, німця Еріха Марії Ремарка, - покоління, чиє становлення як митців припало на роки війни. Герої їхніх романів – сильні молоді люди, що багато пережили, але в більшості своїй вони не стали циніками. Вони знають ціну чоловічій дружбі, відданості, любові.

Зародження фашизму і загроза нової світової війни не могли не відбитися на літературному процесі 20-30-х рр. ХХ ст. Письменники, поети, публіцисти глибше за інших розуміли, яку небезпеку приховує фашизм, які згубні наслідки несе людству. Світове визнання завоював антифашистський філософський роман у Німеччині – трилогія “Іосиф та його брати” Томаса Манна та “Іудейська війна” Леона Фейхтвангера, де війну показано в усьому її антилюдському вигляді. Широку популярність здобув роман Т.Манна “Чарівна гора” про життя німецького суспільства наприкінці Першої світової війни. У 1929р. Томасу Манну було присуджено Нобелівську премію. Антивоєнна тематика в Німеччині репрезентована романом Е.М. Ремарка “На Західному фронті без змін”, книгами Л.Ренна, А.Цвейга.

Антивоєнна тематика у французькій літературі представлена творчістю А.Барбюса. Його романи “Вогонь”, “Ясність” написано в кращих традиціях реалізму. Ідейним ватажком міжнародного антифашистського фронту був письменник Ромен Роллан (1866-1944рр.) (“Жан Кристоф”, “Кола Брюньйон”, “Зачарована душа”, “Робесп’єр”).

Антивоєнний пафос втілено в романі англійського письменника Річарда Олдінгтона “Смерть героя”.

Іспанські події 1936-1939рр. за лишили помітний слід у літературі багатьох країн. Роман американського письменника Е.Хемінгуея “За ким дзвонять дзвони” став найвідомішою пам’яткою іспанським республіканцям і добровольцям–антифашистам усіх країн, що прийшли їм на допомогу. Видатну роль в антифашистській боротьбі відіграла творчість драматурга і поета Бертольда Брехта. Дуже складну тему: війна і людська доля розкрито в творах радянських письменників “Тихий Дон” М.Шолохова, “Ходіння по муках” О.Толстого. Твори 30-х років ХХ ст. Джорджа Бернарда Шоу (1856-1950рр.) “Візок з яблуками”, “Погано, але правда”, “Женева”, пройняті думкою про те, що західне суспільство зайшло у безвихідь, а демократія переживає найгострішу кризу. У п’єсі “Женева” домінує антифашистське спрямування. У 1925р. Б.Шоу було присуджено Нобелівську премію.

Одним із відомих англійських письменників був Джон Голсуорсі (1867-1933рр.). Він став автором трилогії “Сага про Форсайтів” (1906-1921рр.). Після чого народжується друга трилогія про Форсайтів – “Сучасна комедія”; окремі члени цієї родини з’являються й у третій трилогії “Кінець глави”. Хоча письменник був прихильником суспільного ладу, що існував у Англії, це не заважало йому гострокритично ставитись до проблем англійського суспільства. Удостоєний Нобелівської премії 1929р.

Після закінчення Першої світової війни значно пожвавилося театральне життя в Західній Європі та США, в ньому виникло багато реалістичних напрямів. Театр Заходу зазнав дуже сильного впливу славетної системи К.Станіславського, а також впливу радянської режисерської школи В. Мейєрхольда. У кращих театрах Москви та Ленінграда працювали блискучі актори В.Качалов, М.Царьов, А.Нежданова. Найбільш популярними були вистави “Оптимістична трагедія” Вс. Вишневського, “Зойкіна квартира” М.Булгакова, “Машенька”, “Салют, Іспаніє” О.Афіногенова.

Серед музичних вистав світових вершин досяг балет “Ромео і Джульєтта” на музику С.Прокоф’єва з великою балериною сучасності Галиною Улановою в головній ролі. Досяг творчої зрілості й світового визнання видатний композитор і диригент Д.Шостакович. У 1938р. у Ленінграді відбулася прем’єра опери Д.Кабалевського “Кола Брюньон” за Р.Ролланом. Свої перші симфонії в 30-ті рр. написали молоді композитори А.Хачатурян та Т.Хрєнников.

У театральному мистецтві Німеччини прогресивне значення мала творчість режисера Макса Рейнгарда. Світового визнання набула новаторська діяльність талановитого драматурга і режисера Бертольда Брехта. Славу Бретху принесли постановки його п’єс “Тригрошова опера” (1928р.), “Матінка Кураж та її діти” (1938р.)

У Франції в 30-х роках популярності набув новаторський театр “Картель”, талановитим режисером якого був Шарль Дюллен. Найбільшим центром передового театрального мистецтва став Національний на Народний театр, очолюваний Ж.Віларом.

В Італії найпопулярнішим драматургом був Луїджі Пірандело. Найближче до народного життя стояв Неаполітанський театр. Всесвітньої слави набули італійські майстри оперного мистецтва Е.Карузо, Тітто Руффо, Б.Джильї, Т.Даль Монте, Ф.П. Тості. Велику роль у світовій музичній культурі відігравали диригент А.Тосканіні, піаніст і композитор Ф.Бузоні. Світове визнання дістали театри “Феніче” (Венеція), Римська опера, “Ла Скала” (Мілан), Сан Карло (Неаполь).

Друга світова війна з її трагічними наслідками, розгром фашизму, розкол світу на дві ворогуючі політичні системи, ядерна небезпека докорінним чином впливали на суспільні настрої і відбивалися на літературі та мистецтві. Пріоритетне місце після війни посідала реалістична література, позначена психологізмом, морально-естетичною проблемою, усвідомленням антагонізмів сучасної цивілізації.

У перші повоєнні роки у творчості багатьох письменників, особливо воюючих країн, превалюючою стала антифашистська тематика. Більшість з них самі були солдатами Другої світової війни, учасниками руху Опору. Робер Мерль в романі “Смерть ─ моє ремесло” з великою силою ненависті зобразив Освенцім. Багато письменників порушило тему зради батьківщини (Жан Фревіль, збірка оповідань “Колабораціоністи”).

Нестабільність, невпевненість і тривожність повоєнного часу також знайшли відображення в літературі. Так, виразниками незадоволення молоді дійсністю виступила в 50-х роках група англійських письменників, яка в критиці отримала назву “розгнівані молоді люди”. Серед представників цієї групи, найбільш відомі: Дж. Уейн (роман “Поспішай вниз” (1953р.), Кінглі Еміс (романи “Щасливчик Джим” (1954р.), “Невизначене життя”(1957р.). У США подібне сприйняття передавали в своїх творах бітники (англ. Beat generation – розбите покоління). Бітники  літературний і молодіжний рух у США середини 1950-початку 60-х рр., прихильники якого проголошували добровільну бідність, бродяжництво, особисту свободу, відчуженість від соціальних проблем.

Особливим явищем у літературі став “ міфологічний реалізм ”, представником якого є колумбійський письменник Гарсія Маркес Габріель (р. 1928р.)

Він міфологізовано зображує у своїх творах реальні диктаторські режими останніх десятиріч в країнах Латинської Америки. Він є автором соціально-політичної повісті “Полковнику ніхто не пише” (1958р.), роману “Недобрий час” (1962р.), антитиранічного гротескного роману “Осінь патріарха” (1975р.), роману “Хроніки оголошеної смерті” (1981р.), “Любов під час чуми” (1985р.). У романах “Сто років самотності” (1967р.) і “Осінь патріарха” Ф.Г.Маркес сатирично зображує три різні іпостасі диктатора і його влади в офіційній пропаганді, в народному поголосі і в реальності. М.Г.Маркес – лауреат Нобелівської премії (1982р.).

Всесвітньовизнаними стали англійські письменники Грем Грін (нар. 1904р.) і Чарлз Сноу (1905-1980рр.). Художня сила романів Г.Гріна визначається постановкою актуальних соціально-політичних і морально-психологічних проблем (романи “Тихий американець”, “Наша людина в Гавані”, “Комедіанти”, “Почесний консул”).

Перу Чарльза Сноу належать романи “Чужі і брати” (1960р.), “Коридори влади” (1964р.), “Пора надій” (1970р.).

Одним з головних напрямів у літературі Франції повоєнних років був критичний реалізм. Найвидатніші його представники Моріс Дрюон (трилогія “Кінець людей”, 1954р.), Ерве Базен (“Родина Резо”, 1948-1972рр.), Ф.Ерріа (“Родина Буссардель”, 1957р.).

У США на реалістичних позиціях знаходились драматурги Артур Міллер (“Суворе випробування”, “Це трапилось у Віші”, “Створення світу та інші справи”) та Теннессі Уїльямс (п’єси “Скляний звіринець”, “Трамвай бажання”, “Орфей спускається в пекло”, “Ніч ігуани”).

У СРСР поряд із “слухняною” літературою існували автори, що викривали вади тоталітаризму і знаходили свої літературні й художні засоби боротьби з ними. До найбільш відомих борців з режимом належить О.Солженицин, який у своїх творах “Один день Івана Денисовича”, “Архіпелаг ГУЛАГ”, “Раковий корпус” розкрив світові страшну правду про сталінські репресії.

Крамольними з погляду влади і забороненими в СРСР були романи Бориса Пастернака “Доктор Живаго”, удостоєний Нобелівської премії, твори А.Платонова, Й.Бродського, В.Войновича та ін., які мусили покинути батьківщину і переселитися на Захід.

Проте були в СРСР письменники, які не переслідувались владою, але порушували проблеми добра і зла, сенсу життя, людських стосунків, кохання. До таких письменників належать В.Астаф’єв, Ч. Айтматов, В.Биков, Г.Бакланов, О.Гончар.

У руслі соціалістичного реалізму виділялися “селянські” письменники (С.Залигін, В.Шукшин), що піднімали проблеми життя людей в російській глибинці, “Екологічна” проза (В.Распутін “Прощання з Матьорою”, Б.Васильєв “Не стріляйте в білих лебедів” розкривала проблеми збереження довкілля та збереження культурної спадщини (В.Солоухін “Чорні дошки”). Популярними авторами історичних романів був В. Пікуль, політичних детективів  Ю. Семенов.

Повоєнний період ознаменувався значним піднесенням і новими досягненнями в розвитку образотворчого мистецтва. З усієї строкатості й розмаїтості течій у повоєнному мистецтві виділяються дві основні: соціалістичний реалізм й абстракціонізм. Соціалістичний реалізм об’єднав художників, які вбачали зміст мистецтва в його зв’язку з дійсністю, у суспільних діях, служінні цій меті засобами художньої творчості. Абстракціонізм об’єднав художників, які віддавали перевагу формам, фарбам, кольору.

Мистецтво соціального реалізму виявилося в двох основних формах: неореалізм (демократичні держави Заходу і соціалістичний реалізм (країни соціалістичного табору). Вони мали загальні риси, які виражалися в соціальній спрямованості, але їх кардинально відрізняло ставлення до життя.

Засновником неореалістичного напрямку став італійський художник Ренато Гуттузо (1912-1987рр.). 1952р. у Римі з ініціативи Р.Гуттузо була заснована газета “Реалізмо”, якій призначено було стати теоретичним центром напряму, названого неореалізм. Художники–неореалісти сприймали життя як драму, герой якої шукає, але не знаходить вирішення своїх проблем. На відміну від класичного реалізму, художники нового напрямку прагнули максимальної узагальненості образів своїх картин.

Р.Гуттузо пише свої твори “Заняття пустуючих земель батраками в Сицилії”, “Битва біля мосту Аммиральо”, які стали класикою цього напрямку. Андре Фежерон зі своїм реалістичним полотном “Слава Андре Ульє” і Борис Тислицький із серією графічних портретів в’язнів Бухенвальда репрезентують французький неореалізм. Всесвітньої популярності набула робота японських майстрів Маруки Іри і Маруки Поамо “Страхіття Хіросіми”. Автори з величезною художньою переконливістю зобразили трагічну картину загибелі жителів міста від атомного вибуху.

У повоєнні роки у творчості Пабло Пікассо переважали ідеї любові до життя й добра, ненависті до війни. Його головні твори – статуя “Людина з ягням” і малюнки голуба миру, над якими Пікассо працював, починаючи з 1942р., - втілюють ідеали добра і миру. Цій же тематиці присвячено знаменитий плакат до Всесвітнього конгресу прихильників миру (1949р.) і політичний памфлет “Кривава бойня в Кореї” (1951р.). Апогеєм творчості П.Пікассо на антивоєнну тему став розпис Храму миру у Валлорисі (1951р.), де на протилежних стінах невеликої капели було створено дві фрески “Війна” і “Мир”.

Другий значний напрям соціального реалізму – соціалістичний реалізм – славив соціалістичну ідеологію, правлячі партії та їхніх лідерів. Авторам творів, виконаних у стилі соціалістичного реалізму, був властивий показний, часто фальшивий оптимізм. До “класичних” творців соціалістичного реалізму можна віднести митців Д.Налбадяна, У.Лопухову, скульптора Ф.Кломера. Становлення соцреалізму відбувалося в гострій боротьбі з усіма іншими стилями і тенденціями в мистецтві, які кваліфікувалися як реакційні.

У кіномистецтві повоєнного часу найпоширенішим напрямком стає неореалізм. Найбільш повне втілення він знайшов в італійському кінематографі. Видатними майстрами цього напрямку були італійські режисери Р.Росселліні, Ф.Фелліні, Л.Вісконті. Фільм Р.Росселліні “Рим  відкрите місто” (1945р.) став першим шедевром неореалізму. Фільм розповідає про жорстокі репресії нацистів проти учасників італійського руху Опору. Надалі Роберт Росселліні створив гостросоціальні картини “Пайза”, “Німеччина, рік нульовий”.

Федеріко Фелліні (1920-1993рр.)  класик неореалізму і авторського кіно. Для стилю Фелліні характерні масштабність образів, міфологічний підтекст. Восени 1943р. Фелліні одружився з актрисою Джульєттою Мазіною, шлюб з якою вилився в півстолітню творчу співпрацю. Знайомство з “батьком неореалізму” Р.Росселліні значно вплинуло на світогляд і майбутню творчість Фелліні. У 1950р. поставив свій перший фільм “Вогні вар’єте”, а слідом за сценарієм М.Антоніоні – комедію “Білий шейх” (1952р.). У картинах “Дорога”, “Ночі Карибії” затверджується щиросердечна доброта, людське порозуміння. Дослідження психологічних і соціальних мотивів поведінки людини проводиться в фільмах “Солодке життя” (1960р.), “81/2” (1963р.). Останнє десятиріччя творчості при всій різноманітності знятих фільмів – саркастичний антифеміністський памфлет “Місто жінок” (1980р.), ностальгічні варіації на теми модерну в стрічці “І корабель пливе” (1983р.), антителевізійний шарж “Джинджер і Фред” (1995р.), попурі на власні кінематографічні теми “Інтерв’ю” (1987р.) і поетична алегорія “Голос місяця” (1990р.) – пройшли під знаком феллінівського академізму, загальновизнаному в усьому світі.

Наприкінці 60-х років почали формуватися основні жанри і напрямки політичного кіно, яке в Італії досягає свого розквіту на поч. 70-х років. Поряд з класиками (“Амаркорд” і “Репетиція оркестру” Ф.Фелліні, “Загибель богів” Л.Вісконті) політичні фільми створюють молоді режисери (“Слідство закінчено забудьте” Д.Даміані, “Сіятельні трупи” Розі). Революція сталася не тільки в тематиці й режисурі, але й в акторській грі. Глядачі познайомились з новаторством таких відомих акторів, як Анна Маньяні, Едуардо де Феліппо, Джульєтта Мазіні, Марчелло Мастрояні, Софі Лорен.

Італійський неореалізм вплинув на розвиток кіномистецтва інших країн, навіть на американський кінематограф. До видатних американських кінорежисерів належить Стенлі Кубрик (1928-1999р.). У 1955р. вийшов його перший фільм “Поцілунок вбивці”. Кримінальна драма “Вбивство” (1956р.) уперше привернула до нього увагу критиків. Подією став його наступний фільм– антивоєнна драма “Шлях слави” (1957р.). У 1960р. виходить його фільм “Спартак” за сценарієм Г. Фаста. У 1962р. режисер виступив з екранізацією гучного роману В. Набокова “Лоліта”. Чергова картина Кубрика, грандіозна фантастична епопея “Космічна Одіссея, 2001” (1968р.), завоювала премію “Оскар” за використання спецефектів та комбіновані зйомки і стала еталоном науково-фантастичного фільму. Найбільш значна робота Кубрика “Механічний апельсин” (1971р.) підбиває підсумок авторським роздумам про сучасну цивілізацію, людську мораль і соціальні перспективи суспільства. Стрічка “Цільнометалева оболонка” (1987р.) присвячена темі війни у В’єтнамі і засудженню мілітаризму.

Можна говорити про вплив неореалізму на творчість видатного шведського режисера Інгмара Бергмана. У фільмах “Сьома печать”, “Полунична поляна” знайшли втілення міркування про сенс життя, про одвічні цінності. Глобальні проблеми сучасності, загрозу війни висвітлено в картинах “Сором”, “Зміїне яйце”.

Для французького кіно другої половини ХХ ст. характерна величезна розмаїтість жанрів – від ліричних комедій з такими чудовими акторами, як Луї де Фюнес, Жан Поль Бельмондо, П’єр Решар, до серйозних фільмів молодих режисерів так званої “нової хвилі” – Франсуа Трюффо “400 ударів”, Жан Люка Годара “На останньому подиху”.

Головною тенденцією розвитку англійського кіно є вірність національним традиціям і класиці. Видатний режисер і актор Лоуренс Олів’є з успіхом зняв кінострічки за творами В.Шекспіра “Гамлет”, “Генріх V”, “Річард ІІІ”.

Оригінальністю і самобутністю вирізняється кіномистецтво Японії. Найбільш відомим японським кінорежисером став Акіро Куросава, історичні фільми якого “Ресемон”, “Сім самураїв” та інші здобули призи на міжнародних фестивалях.

Провідним російським актором і режисером був Сергій Бондарчук (1920-1994рр.). Бондарчуку властивий тонкий психологізм і м’яка артистична манера. Він з успіхом знявся у фільмах “Тарас Шевченко”, “Незакінчена повість”, “Отець Сергій”. Бондарчук – майстер епічного кіно, батальних сцен. Поставив фільми: “Доля людини” (1959р.), “Війна і мир” (1966-67рр., премія “Оскар”, 1969р.), “Вони воювали за батьківщину” (1975р.), “Степ” (1979р.), дилогію “Червоні дзвони” (1982р.). Останньою роботою режисера став фільм “Тихий Дон” (1993р.), за однойменним романом М.Шолохова, поставлений в Італії.

Багато кінострічок радянського періоду одержали нагороди міжнародних фестивалів. Їх режисерам вдалося вийти за регламентуючі межі принципу соцреалізму. Це справжні майстри кіномистецтва. Серед них С.Параджанов (“Тіні забутих предків”, “Колір гранату”), А.Тарковський (“Іванове дитинство”, “Соляріс”, “Сталкер”, “Андрій Рубльов”), Т.Абдуладзе (“Покаяння”), А.Герман (“Перевірка на дорогах”, “Мій друг Іван Лапшин”).

Великий успіх у глядачів мали фільм С.Бондарчука (“Війна і мир”), С.Герасимова (“Тихий Дон”), С.Міхалкова (“П’ять вечорів”, “Стомлені сонцем”), В.Меньшова (“Розіграш”, “Москва сльозам не вірить”). Талановитими режисерами комедійного жанру стали Л.Гайдай, Е.Рязанов.

Таким чином, кращі кінорежисери, актори, художники, літератори, ставлять перед собою дуже важливе завдання – виховувати людей в дусі гуманізму, за допомогою різноманітних художніх заходів прищеплювати їм кращі загальнолюдські цінності.

3.У сучасній західній культурі широкого розповсюдження набула так звана “масова культура” (інші назви – маскульт, поп-культура, кітч). У найбільш типових яскравих формах вона виникла у США, які стали в ній “законодавцем моди”, зосередивши для цього потужні фінансові та технічні ресурси.

Типові її риси – стандартизація, засилля легкодоступних форм, апеляція до лібідних інстинктів, ринкове ставлення до мистецтва, науки, політики, релігії, як до виробників споживчих вартостей. На відміну від високої, елітарної культури, яка завжди була орієнтована на інтелектуальну, думаючу публіку, масова культура свідомо орієнтується на “усереднений” рівень масових споживачів.

Масова культура є продуктом індустріального, а потім постіндустріального суспільства з притаманним їм культом споживання та високим розвитком засобів масової комунікації, насамперед, преси, радіо, кіно, телебачення, зв’язку, відео-та звукозапису, які й роблять споживання культурних цінностей масовим. Однак прагнення до масового охоплення (термін “масова культура” містить у собі вказівку на масовість даного явища) ґрунтується не на змістовній, а на формальній кількісній ознаці. Масовість є не народність, а кількісний спосіб виробництва та споживання. Характерно, що масова культура знаходить родючий ґрунт там, де ще нерозвинена національна культура.

Масова культура створюється і нав’язується зверху спеціалістами – майстрами-професіоналами (менеджерами, письменниками, теле- та кінорежисерами і сценаристами, естрадними композиторами, музикантами, співаками, акторами), іноді на високому професійному рівні. Проте якість її творів визначається лише одним критерієм – комерційним успіхом.

Масова культура спрощує культурні цінності, робить ставку на видовищність, штампи, стереотипи. Вона не вимагає від людини зайвих інтелектуальних та емоційних зусиль, витрат розумової енергії, почуттів, волі, тобто того, що вимагає серйозне мистецтво (елітарна культура). Масова культура тільки створює пародію на високу культуру, паразитуючи на ній.

Жанри масової культури – мелодрама, детективний роман, вестерн (від англ. “western” - західний) – фільми, присвячені, як правило, героїзації перших поселенців західних районів Америки, мюзикл – музично-сценічні твори, головним чином комедійного характеру, в яких використовуються різні засоби естрадної та побутової музики, драматичного, хореографічного й оперного мистецтва. Жанр мюзиклу виник у США в кінці ХІХ ст. Популярними жанрами масової культури є фільми жахів і порнофільми.

Найпопулярнішими серед літературних жанрів масової культури є детектив і фантастика. Найвизначніші зразки детективу створили А.Крісті, Ж.Сіменон, Д.Чейз, Р.Стаут, Е.Ґарднер. Різноманітною за жанровими формами є фантастика. У цьому напрямку працювали П.Андерсон, Г.Гаррісон, А.Кларк, С.Лем, А.Нортон, Р.Хайнлайн. Іншим різновидом фантастики є так звана література “фентезі”. Це казкова фантастика, подібна до старовинного героїчного епосу. Її герої – мужні й сильні варвари, лицарі, королі (Конан, Ельрік, Тонгор, Тарзан), які воюють з представниками темних (магічних) сил. Авторами фентезі є Е.Берроуз, Р.Говард, У.Ле-Гуїн, Р.Желязни, М.Муркок, Ф.Фармер та інші. Ще одним фантастичним жанром є містичний роман і роман жахів. На їх сторінках діють різноманітні вампіри, відьми, нечиста сила. Визнаними майстрами літератури жахів вважаються Стівен Кінг (“Темна половина”, “Доля Єрусалиму”, “Цвинтар домашніх тварин”), Р.Зельцер (“Знамення”).

Досить поширеним у сучасній масовій літературі є жанр сентиментального (“жіночого”) роману. Це історії романтичного кохання, які заводять читача в ілюзорний світ з красивими жінками та сильними чоловіками, псевдоконфліктами, які щасливо розв’язуються наприкінці твору. Найвідоміші зразки “жіночих” романів створили Ж.Бенцоні (“Маріанна”, “Флорентійка”, “Катрін”), А. та С.Голон (“Анжеліка”), Б.Смолл (“Гарем”, “Рабиня пристрасті”, “Цариця Пальміри”). Твори цього жанру, але на сучасному матеріалі, пишуть Д.Коллінз (“Лакі”, “Шанс”), Ж.Сьюзен (“Долина ляльок”, “Машина кохання”), Б.Картленд, Д.Стіл.

Великий вплив на сучасне життя, на стиль поведінки людини має кінематограф. Провідну роль устворенні масової кінопродукції відіграють Сполучені Штати Америки з їх “фабрикою марень” – Голівудом. Тут щорічно створюється кількасот кінокартин, більшість з яких розрахована на середнього споживача і намагається здивувати його великою кількістю кіноефектів, видовищних сцен. Продукція Голівуду різноманітна у жанровому відношенні. Тут і історичні фільми (“Сід”, “Бен-Гур”, “Клеопатра”), і фантастика (“Зоряні війни”, “Термінатор”), і пригодницькі стрічки й бойовики (“Індіана Джонс”, “Командос”, “Рембо”), фільми-катастрофи (“Титанік”), мелодрами (“Віднесені вітром”, “91/2 тижнів”, “Красунечка”) тощо. Серед діячів сучасного кінематографу слід згадати режисерів Д.Лукаса, Д.Кемерона, С.Спілберга, С.Кубрика, Р.Земекіса, Р.Поланського, акторів А.Шварцнегера, Л.Ді Капріо, С.Сталоне, С.Сігала, Н.Кейджа, Д.Ніколсона, Д.Деппа, Ш.Стоун, Д.Робертс, К.Бесінджер, М.Пфайфер. Досягнення в галузі кінематографу відзначаються багатьма преміями, серед яких знаними є Золотий лев (Флоренція), Пальмова гілка (Канни), Ніка (Росія), премія Американської академії кіномистецтва Оскар. Остання є найпрестижнішою.

Ще одним різновидом масового кінематографу є телесеріали, або так звані “ мильні опери ” (така назва походить від того, що перший телесеріал було знято на замовлення компанії, яка виготовляла миючі засоби). Класичними зразками “мильних опер” є американські серіали “Династія”, “Даллас”, “Санта-Барбара”. Багато серіалів випускає на світовий кіноринок Латинська Америка (Бразилія, Аргентина, Мексика). Серед них “Рабиня Ізаура”, “Багаті також плачуть”, “Просто Марія”, “Тропіканка”, “Я куплю цю жінку” та ін.

Складовою частиною сучасної масової культури є й мода. Її індустрія також має своїх майстрів та кумирів. Серед сучасних модельєрів одягу велику популярність отримали Д.Версаччі, К.Кляйн, В.Зайцев, В.Юдашкін, І.Сен Лоран, К.Діор. Модною й престижною стала праця демонстратора одягу – “моделі”. Тисячі сучасних дівчат мріють про кар’єру К.Шиффер, Н.Кемпбел, Є.Герцигової, С.Кроуфорд.

Суперечливість розвитку масової культури ХХ ст. спричинила появу такого явища, як контркультура, яка як ідейна течія та громадський рух досягла найбільшого розвитку в 60-70-і роки ХХ ст. Основне в ній – це боротьба з офіційними цінностями, опозиція офіційній культурі.

Найбільш популярними і впливовими теоретиками контркультури виступили французький письменник, філософ і публіцист Жан Поль Сартр і німецько-американський філософ і соціолог Герберт Маркузе (1898-1979рр.). Вони розглядали усю існуючу культуру як організоване насильство над особистістю, що викорінює з людських душ творчі пориви. Найбільш ефективним засобом контркультурного протистояння існуючому Сартр і Маркузе вважали безпосередню дію, спонтанний бунт, виклик, заперечення, порушення норм громадського порядку, правил поведінки, пристойності взагалі.

Контркультура – це моральне протистояння світові вдоволеності, світові ситих, духовно глухих. Ідеологія контркультури виражалась у критиці міщанського матеріального благополуччя, накопичення, життєвого успіху, соціального конформізму. Вона має особливий попит серед молоді, студентства, ліво-і праворадикальних рухів, сексуальних меншин. Сюди відносяться “нові ліві”, хіпі та інші. Контркультурою можна назвати культуру дисидентів у часи СРСР.

Отже, культурна ситуація ХХ ст. покликала до життя багато різних художніх течій. Попри всі суперечності та конфлікти епохи, діяльністю представників різних художніх течій, різних національних культур формується багатолика, суперечлива світова культура.

Культура, наукові дослідження, твори мистецтва, соціальне і політичне життя будуть досить швидко адаптуватися у всьому цивілізованому просторі. Але це не означає, що відбудеться культурна уніфікація світу. Кожна нація, соціальна група буде приймати із загальнокультурної системи лише те, що буде відповідати її духовним потребам.

Майбутнє сучасної цивілізації полягає не в механічному поєднанні локальних цивілізацій і культур, а в їх активній взаємодії і взаємопроникненні. Лише враховуючи особливості всіх народів, їх цінностей, можливо створити оптимальну модель, яка буде придатна для кожного. Вона може бути сформована тільки в співробітництві, що передбачає повагу кожного індивідуума, кожної нації, держави.

Контрольні запитання і завдання

1. Які соціально-економічні і політичні процеси вплинули на розвиток культури ХХ ст.?

2. Які причини появи і особливості модернізму? Які художні напрямки належать до модернізму?

3. Який художній і напрям представляв Анрі Матісс? Що було характерно для цього напряму?

4. Чим незвична творчість Пікассо?

5. Охарактеризуйте творчість найвідоміших представників абстракціонізму.

6. Що таке “поп-арт” та “оп-арт”?

7. Які риси характерні для творів реалізму?

8. В яких творах 30-х років була представлена антивоєнна тематика?

9. Як розвивалось театральне мистецтво напередодні Другої світової війни?

10. Що було характерно для літератури СРСР в 40 – 70 ті роки? Назвіть імена митців представників дисидентського руху.

11. Де і в творчості яких кінематографів найбільше були втілені ідеї неоралізму?

12. Які найвидатніші досягнення радянського кінематографу?

13. Що таке “масова культура”? Охарактеризуйте найпопулярніші жанри масової культури.

14. Що спричинило появу контркультури? Яке її призначення?

Література

1. Гуревич П.С. Культурология. – М., 1996.

2. Голомшток И. Тоталитарное искусство. – М., 1994.

3. История зарубежного искусства. – М., 1991.

4. Європейська та українська культура ХХ століття у нарисах. – К., 2003.

5. Ивбулис В.Л. Модернизм и постмодернизм. –М., 1988.

6. Культура ХІХ и ХХ ст. // Теорія та історія світової та вітчизняної культури. – К., 1992.

7. Культура: теории и проблемы (Г.Ф.Кузнецова, В.М.Межцев, И.О.Шайтанов и др.). – М., 1995.

8. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. Київ: ЦУЛ, 2002.

9. Культурология для технических вузов / под ред. М.В.Булановой – Топорковой /. – Ростов – на – Дону, 2001.

10. Мєднікова Г.С. Українська і зарубіжна культура ХХ ст. – К., 2002.

11. Модернизм: Анализ и критика основных направлений. – М., 1989.

12. Сарабьянов Д.В. Стиль модерн. – М., 1989.

13. Справочник по мировой культуре и искусству. - Ростов – на – Дону: Феникс, 2005.

14. Чегодаева М.А. Китч. Китч. Китч. – М., 1990.

15. Шестаков В. Массовая культура. – М., 1990.