Саморегуляція особистості

За висловленням академіка І. П. Павлова, людина – це система, яка сама себе регулює, виправляє і навіть удосконалює. Психічна саморегуляція здійснюється у поєднанні її енерге­тичних, динамічних і соціально-змістових аспектів. Людина не автоматично переключається з однієї діяльності на іншу, а свідомо, з урахуванням соціальної ситуації, важливості виконуваних операцій, можливих результатів своїх вчинків тощо. Вона має можливість вибору, і в цьо­му полягає її свобода волі. Як свідомий індивід, особистість несе відповідальність за наслідки здійснених виборів і скоєних дій.

Аналіз загальних закономірностей саморегуляції індивіда дозволив встановити, що вони залежать також від особливостей нервової діяльності, від особистісних якостей та від його звичок в організації дій, сформованих у про­цесі виховання.

Особистість як самокерована система може здійснювати:

· контроль за діяльністю за допомогою порівняння накресленої про­грами та виконаних дій;

· узгодження спонукань, переключення психічної активності, коор­динацію дій;

· санкціонування – виклик або затримку процесів (дій, вчинків);

· посилення або послаблення активності (прискорення або уповіль­нення психічної діяльності).

Чим складніша здійснювана психічна діяльність, тім більше пере­пон на шляху до цілі, тим більше вольове зусилля потрібне людині, особливо якщо вона втомлена, відчуває внутрішню слабість. Таким чи­ном, зусилля виступає як важливий прояв вольової саморегуляції осо­бистості.

У центрі проявів саморегуляції особистості – система "Я", яка формується під впливом життєвих вражень і виховання як центр самосвідомості. Будучи елементом психологічної структури особис­тості, ''Я" виступає як установка щодо самого себе і включає такі компоненти:

· когнітивний – уявлення про "Я" реальне та "Я" ідеальне;

· емоційний – самоповага (самоприниження) тощо;

· оцінно-вольовий – прагнення підвищити самооцінку, завоювати авторитет, повагу.

Самоуправління особистості може бути оперативним (повсякденним) і перспективним,зумовленим віддаленою метою.

Залежно від цілей, що їх ставить перед собою особистість, моральних якостей і особливостей вольової саморегуляції, виділяють чотири типи самоуправління: морально-вольовий, аморально-вольовий, абулічний (слабкий), імпульсивний. Природно, що найбільшу цінність для суспільства становить морально-вольовий тип, вольова саморегуля­ція якого спрямована на досягнення суспільно значущих цілей, що від­повідають високим моральним нормам.

Спрямованість особистості

Загальна характеристика спрямованості

Спрямованість – це усталена система найважливіших цільових програм особистості, що визначає смислову єдність її ініціативної поведінки, яка протистоїть випадковостям життя.

Спрямованість виступає як системоутворююча якість особистості, яка визначає її психологічний склад. Саме в cпрямованості виражаються цілі, в ім'я яких діє особистість, її мотиви, суб'єктивні ставлення до різних сторін дійсності.

У сучасних дослідженнях виділяють три основні види спрямованості особистості:

1. особиста (престижна, егоїстична);

2. групова (суспільна чи альтруїстична);

3. ділова (інтерес до справи, до пізнання дійсності).

Особиста спрямованість виникає внаслідок переваги мотивів власного благополуччя, самоствердження. Групова спрямованість має місце тоді, коли вчинки людини спонукають інтереси організації та інших людей. Ділова спрямованість породжується самою дійсністю, через захоплення нею. Це може бути спрямованість на науку, спорт, професію, мистецтво.

Спрямованість може виявлятися в різних сферах життєдіяльності людини. Наприклад, можна говорити про морально-політичну спрямованість (ліберальну або консервативну), професійну спрямованість (“технічну” або “гуманітарну”), побутову спрямованість (на дім та сім’ю або на друзів).