Ідеологія як інструмент

Карл Маркс порівняв капіталізм із учнем чарівника, який викликає джина, а потім не може з ним впоратися. Перехід економічної влади від власників капіталу до менеджерів викликав такі ж тектонічні зсуви, як і ті, що були, коли капіталісти відібрали економічну владу у феодалів. І як капіталісти не могли впоратися із роздмуханим ними економічним ураганом, так і менеджери безпорадні перед розбурханою ними стихією.

Першу спробу віднайти спосіб взяти під контроль суспільні зсуви зробив молодий Карл Маркс. У двадцять шість років він пише "Економічно-філософські рукописи 1844 року", що стали основою, наріжним каменем усього храму марксизму. Усі основні ідеї та постулати марксизму були проголошені в цій невеликій роботі. "Капітал", "Маніфест" та інші його роботи лише розвивали ідеї, закладені в "Рукописах".

Саме в цій роботі Маркс називає основне джерело глобальної кризи капіталізму яке викликало кризи перевиробництва і світові війни, а, головне, розділеність людства, несвободу і несправедливість. Джерелом кризи він назвав не "експлуатацію людини людиною", не "капіталістичний спосіб виробництва" і не "класову боротьбу між пролетаріатом і буржуазією". Основним джерелом Несправедливості і Несвободи за Марксом стала безпорадність людини перед капіталом, який змушує діяти проти власних інтересів. Він назвав цю безпорадність "відчуженням праці від капіталу".

Відповідно головним завданням, шляхом звільнення Маркс назвав не "пролетарську революцію", не "єднання пролетаріату усього світу", не "диктатуру пролетаріату" і, навіть, не "комунізм". Усе це за Марксом - лише інструменти більш чи менш здатні вирішити основне завдання капіталістичної епохи - "подолання відчуження праці від капіталу". Це було геніальне одкровення, але як сказав Ганді: “Потурбуйтеся про засоби - мета потурбується про себе сама”.

За півтора сторіччя, що минули від усвідомлення проблеми було запропоновано лише два шляхи подолання такого відчуження: ліквідація приватної власності на засоби виробництва та соціалізація. Шлях подолання відчуження через ліквідацію приватної власності на засоби виробництва запропонував сам Маркс в тих же "Рукописах", а реалізована вона була в СРСР. Можна скільки завгодно говорити, що "соціалізм в СРСР був неправильний", що він був "з перекосами", але основний постулат Маркса - ліквідація приватної власності на засоби виробництва - був виконаний. Приватної власності на засоби виробництва в СРСР не було. Але подолати відчуження праці від капіталу в СРСР так і не вдалося. Кінець “соціалізму” радянського зразка став не тільки крахом суспільно-політичної формації, а, перш за все логічним наслідком подолання відчуження праці від капіталу шляхом ліквідації приватної власності на засоби виробництва.

Чи варто лаяти за це радянських комуністів? Вони все зробили "по Марксу". Фундаментальної помилки припустився сам Маркс. Адже праця була відчуженою від капіталу, а форма власності цього капіталу (приватна, державна, акціонерна, кооперативна) значення не мала. Треба "долати відчуження", а не міняти форму власності.

От в СРСР ліквідували приватну форму власності, але трудівник залишився так само відчужений від того капіталу, на якому він працював, як і "при капіталізмі".

Правда, уся власність в СРСР вважалася спочатку "загальнопролетарською", потім "загальнонародною", а під кінець "державною". Але чим така співучасть у володінні відрізнялася від співучасті у володінні державним майном громадянами капіталістичних країн? Пільги, зниження цін на суспільно значиму продукцію, суспільні фонди споживання були і там. Та що там "капіталістичні країни". Дві з половиною тисячі років тому у загальнодержавній власності давніх Афін були срібні копальні. Доходи від цих копалень розподілялися порівну між громадянами, а в скрутний час за рішенням Народних Зборів були спрямовані на будівництво флоту, того самого, що переміг персів у Саламінській битві. Але хіба ці суспільні фонди споживання зробили рабовласницькі Афіни комуністичною державою?

Більше того, відчуження праці від капіталу не зводиться до розподілу доходу від капіталу. Усі пам'ятають знамениту формулу Маркса "4 години - на себе, 4 години - на капіталіста". Але навіть якщо віддати працівнику весь вироблений ним дохід, працівник все одно залишиться відчуженим від капіталу!

По-перше, працівник капіталом не управляє. Не він приймає рішення скільки працювати і яку продукцію випускати. По-друге, працівник капіталом не розпоряджається. Не він приймає рішення як той капітал буде розвиватися, які нові верстати будуть куплені, які нові технології будуть запроваджені. А значить не може вплинути на те робітники яких спеціальностей, в якій кількості будуть потрібні на виробництві з часом. По-третє, працівник капіталом не користується. Автомобіль підприємства його не возить на роботу, у кращих кабінетах, на кращих меблях він не сидить і на корпоративні прийоми його теж не запрошують.

Гріх звинувачувати Маркса за те, що він не продумав ці аспекти відчуження. Особливість розмиття повноважень власника капіталу вивчає інституціоналізм. Цей підрозділ економіки народився вже після смерті Маркса у ХХ сторіччі, а прориву досяг взагалі у 80-х роках ХХ сторіччя. Але можна звинуватити тих марксистів, які впали у фарисейство і догматизм, намагаючись зупинити розвиток лівої ідеології. Кінець їх був сумний, справа якій вони служили занепала, а самі пострадянські комуністи деградували настільки, що перестали бути прогресистами і кличуть сьогодні не вперед, а в минуле.

На противагу комуністам, соціал-демократи постійно шукали нових шляхів подолання відчуження трудівника від капіталу, використовуючи сучасні досягнення суспільного знання.

Для початку, відмітимо, що соціал-демократи не відмовилися від такого інструменту, як націоналізація підприємств, або навіть цілих секторів економіки. Але розглядають вони націоналізацію не як панацею від усіх хвороб, а як інструмент реалізації суспільних інтересів: "…Ані приватна, ані державна власність самі по собі не є гарантією економічної ефективності чи соціальної справедливості… Але соціальний контроль над економікою - це мета, якої можна досягти шляхом різноманітних економічних засобів…" стверджує Стокгольмська декларація Соціалістичного Інтернаціоналу.

Головним інструментом подолання відчуження в руках соціал-демократів стала соціалізація. Перефразовуючи класика, ми можемо сказати: соціалізація, соціалізація і ще раз соціалізація. Першим шляхом подолання відчуження працівника від капіталу стала соціалізація виробництва. Говорячи простою мовою, - участь працівника в прийнятті економічних рішень на рівні свого верстату, цеху, заводу, корпорації, галузі та економіки, в цілому. Пункт 61 Стокгольмської декларації Соцінтерну наголошує: "Не існує єдиної чи завершеної моделі економічної демократії і в різних країнах є можливості для сміливих експериментів. Але головний принцип очевидний - не просто офіційний юридичний контроль з боку держави, а суттєва участь самих працівників та їх об'єднань у прийнятті економічних рішень."

Як так, підкинуться ліберали. А навіщо ми капіталістичну революцію робили? Щоб мій найманий працівник командував на моєму підприємстві? Саме так, панове. По всій Європі працівники давно вже беруть участь в прийнятті економічних рішень. І в Японії. І в США. Пам'ятаєте улюблений вислів лібералів: "Що добре для Дженерал Моторс, те добре і для Сполучених Штатів Америки"? Так от, в корпорації Дженерал Моторс (за ініціативою дирекції!) була проведена спеціальна програма по залученню працівників до співучасті в управлінні корпорацією.

Чому? Тому, що "гаряча" війна - день позаминулий, "холодна" війна - день минулий, а сьогодні іде війна ефективностей. І ця війна показала, що найбільш ефективні саме ті підприємства, де є система зворотнього зв'язку. Підприємства, де працівники знають що вони роблять, для чого вони це роблять і розуміють, що вони працюють, перш за все, на себе і для себе. І, з огляду на усе це, бажають і мають можливість робити свою роботу краще, а діяльність корпорації ефективнішою.

На Заході до складу Спостережних рад, що наглядають за діяльністю виконавчих дирекцій корпорацій включені представники робітників корпорацій. І це не маловпливові, некомпетентні одинаки. В залежності від галузі, у Спостережних радах корпорацій Німеччини, Франції, Швеції, а тепер і Польщі, Чехії, Угорщини частка представників працівників складає від 30% до 50%! І сьогодні трудівник на заводах Вольво чи Дженерал Моторс має більше прав, можливостей і бажання брати участь в управлінні своїми підприємствами, ніж трудівник на ХТЗ і в нинішні, і в радянські часи.

Другий напрямок соціалізації - соціалізація розподілу - участь працівників у розподілі доходу корпорацій, галузей та країни, в цілому. Якщо ідея соціалізації виробництва у лібералів викликає ступор, то соціалізація розподілу прокидає їх до праведного гніву. Допустити когось до розподілу свого власного доходу? Нечувано!

Дійсно, нечувано в Україні. Але найуспішніші корпорації Європи, Америки і Японії давно відраховують частину свого доходу до корпоративних фондів споживання. Розмір цієї частки та програми фінансування узгоджується з працівниками, а реалізація цих програм відбувається під управлінням їх об'єднань - профспілок.

Третій напрямок соціалізації - соціалізація споживання. Більше сторіччя соціал-демократи розвивають рух кредитних і споживчих спілок та інших форм суспільного споживання. У 2004-му році - році помаранчевої революції - виповнилося 100 років з моменту заснування соціал-демократами підавстрійської України "Крайового ревізового союзу" та початку видання часопису "Економіст" - пропагандиста і організатора кооперативного, кредитного та споживчого руху.

Усі три напрямки соціалізації - соціалізація виробництва, соціалізація розподілу та соціалізація споживання покликані дати відповідь на основний виклик капіталістичної епохи, сформульований Марксом - подолати відчуження працівника від капіталу. Запровадження цих заходів дозволило збудувати якісно нову соціально-економічну модель, що не є ні капіталізмом, ні соціалізмом. Вона отримала назву "держава загального добробуту".

Не будемо стверджувати, що соціал-демократам вдалося побудувати ідеальне суспільство без соціально-економічних протиріч. Відчуження трудівника від капіталу властиве для будь-якого великого виробництва і залишається і в державі загального добробуту. Справедливість, як і свободу подарувати неможливо. Пасивна, байдужа людина залишиться невільною, відчуженою і в державі загального добробуту. Але людина, яка прагне свободи і справедливості, отримує інструменти свого звільнення.