Поняття мирного розв'язання міжнародних спорів

МИРНЕ РОЗВ'ЯЗАННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

С

і талого, загальновизнаного 'визначення мирного розв'язання міжнародних спорів не склалося ні в теорії, ні в практиці міжнародного права, хоча це питання протягом тривалого часу перебуває в центрі міжнародно-правових дискусій. За кількістю міжнародно-правових досліджень і проведених міжнародних і національних конференцій, круглих столів і симпозіумів питання мирного розв'язання міжнародних спорів було першорядним упродовж усієї другої половини XX ст. Але домовитися про чіткі рамки поняття, яке позначається терміном "мирне розв'язання міжнародних спорів", так і не вдалося.

Тому вчені, як правило, переходять відразу до аналізу конкретних засобів вирішення міжнародних спорів, роблячи вигляд, що всі знають, про що йдеться і що слід розуміти, зокрема, під терміном "мирний". Але й це не завадило розгорненню гострої суперечки навколо терміна "мирний засіб". Досягти спільного розуміння не вдалося і тут. Проблема актуалізується ще й тим, що не знята дискусія і щодо тлумачення терміна "спір".

На думку багатьох учених, мирними засобами розв'язання міжнародних спорів слід вважати будь-які засоби, крім війни (Ч. Ч. Хайд, Л. Оппенгейм, А. В. Геф-тер та ін.). їм заперечують інші (О. М. Ладиженський, І. П. Бліщенко, Е. А. Пушмін та ін.), посилаючись на те, що за такого широкого тлумачення до кола мирних засобів потрапляють мирна блокада, реторсії, репресалії, які, на їх погляд, за своїм характером є примусовими засобами і не можуть бути віднесені до мирних.

Спроба досягти спільного розуміння мирних засобів через установлення змісту терміна "немирні засоби" також не мала успіху. Спалахнули нові дискусії з приводу віднесення того чи іншого засобу до мирних або немирних. Дехто вважає, що сам термін "мирна блокада" визначає її непримусовий характер. Проте мирна блокада – це примусовий захід, який може здійснюватися лише з санкцій Ради Безпеки ООН, бо в противному разі він є правопорушенням. Радянський Союз у своєму проекті визначення поняття агресії, поширеному в ООН, слушно залічив до останньої серед інших і "мирну блокаду".

Результатом дискусій стало не розмежування мирних і немирних засобів, а поділ учених на прихильників широкого і вузького тлумачення терміна "мирні засоби". Перші, крім мирної блокади, відносять до мирних засобів реторсії (відповідні недружні дії однієї держави щодо іншої чи її фізичних і юридичних осіб, наприклад, відкликання посла у відповідь на недружню заяву), репресалії (застосування однією державою щодо іншої або до її фізичних чи юридичних осіб примусових заходів у відповідь на справді вчинені чи уявні неправомірні дії останньої, наприклад, арешт судна за незаконний лов риби), які є формою міжнародно-правової відповідальності, а не мирними засобами.

Згодом поділилися думки і щодо мирного чи немирного характеру військової демонстрації, висловлення ультиматумів, припинення торговельних відносин, ембарго та ін.

На початку 60-х років XX ст. радянські вчені (О. М. Ла-диженський і І. П. Бліщенко) запропонували варіант визначення терміна "мирні засоби", що тривалий час використовувався вченими соціалістичних країн як робочий: "Мирні засоби вирішення спорів – це міжнародно-правові способи і засоби врегулювання суперечностей між суб'єктами міжнародного права у відповідності з основними принципами сучасного міжнародного права без застосування примусу в будь-якій формі з метою підтримки і зміцнення миру, розвитку мирних відносин".

Незважаючи на очевидні його вади (тавтологія й ототожнення "способів" із "засобами", а це різні за змістом і обсягом поняття), визначення було рекомендоване Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти Радянського Союзу як навчальне, придатне для використання в курсі "Міжнародне право". Щоправда, в дещо відко-ригованому формулюванні: "Мирні засоби вирішення міжнародних спорів – це способи врегулювання суперечностей між державами без застосування збройної сили і примусу в будь-якій формі у цілковитій відповідності з основними принципами сучасного міжнародного права"¹.

Головна вада наведеного визначення полягає в тому, що воно стосується дій держав, а не міжнародно-правових інститутів. Не знімає проблеми і вимога, що такі дії мають відповідати принципам міжнародного права. Чи не вперше на це звернув увагу відомий дослідник мирних засобів розв'язання міжнародних спорів Е. А. Пушмін (в останні роки життя працював у вищих навчальних закладах Харкова, Полтави, Ніжина). Він запропонував визначення мирних засобів, яке найбільш адекватно (звичайно, з огляду на стан розвитку науки на сьогодні) відображає їх міжнародно-правову сутність: "Міжнародно-правові засоби розв'язання спорів можна визначити як закріплену в міжнародно-правових нормах, основану на загальній забороні застосування сили або загрози нею і обов'язках суб'єктів міжнародного права щодо мирного врегулювання спорів систему інститутів мирного врегулювання суперечностей, які історично склалися і застосовуються у відповідності з основними принципами міжнародного права і справедливості" '. На жаль, це визначення в цілому не було сприйняте радянськими вченими, і вони, як правило, брали з нього лише окремі компоненти, що призводило до перекручення сутності міжнародно-правових мирних засобів розв'язання міжнародних спорів: "мирні засоби розв'язання спорів – це міжнародно-правові способи, прийоми, методи, з допомогою яких суб'єкти міжнародного права вирішують свої суперечності" (Л. М. Анісімов); "мирні засоби розв'язання спорів – це система міжнародно-правових засобів такого врегулювання" (В. Ф. Шавров); "мирні засоби розв'язання міжнародних спорів – це загальновизнаний правомірний спосіб розв'язання спорів між державами" (М. К. Михайловський) та ін.

В останні роки склалася тенденція при аналізі проблеми мирного розв'язання міжнародних спорів обходити питання визначення. Другою тенденцією є визначення мирних засобів розв'язання міжнародних спорів як інституту або галузі сучасного міжнародного права. Незалежно від того, до якого компонента структури міжнародного права вони відносять мирні засоби, всі дослідники погоджуються, що за своєю правовою суттю – це сукупність принципів і норм, які визначають порядок урегулювання міжнародних спорів установленими і визнаними міжнародними засобами.