Політичні погляди епохи Середньовіччя

Епоха Середньовіччя припадає на V - XVI століття. Протягом такого великого періоду політичні погляди хоч й розвивалися, проте, враховуючи специфіку епохи за якої домінувала Церква, не носили поліфункціонального характеру. Ця епоха включає в себе три основні етапи: 1) ранньофеодальний (кінець V - середина XI ст.). На цьому етапі дер­жави спочатку організовуються у великі, але слабо інтегровані монархії, але потім розпадаються на окремі політичні утворення; 2) етап розвитку феодального ладу (середина XI - кінець XV ст.). Для нього характерні централізовані станово-представницькі монархії; 3) етап пізнього Середньовіччя (кінець XV - початок XVII ст.). Дер­жавність характеризується переважно абсолютними монархіями. Значний внесок у розвиток політичної думки зробили християн­ство та римо-католицька церква. Впродовж усієї епохи Середньовіччя йшла жорстока боротьба між папством і світськими феодалами, монарха­ми за керівну роль у суспільстві. Центральною проблемою політичної думки було питання про те, яка влада (організація) повинна бути пріори­тетною: духовна (церква) чи світська (держава). За домінування церков­ної влади виступали Тома Аквінський, Августин, а за пріоритет світської – М.Падуанський, В.Оккам, А.Данте.

Теолог і філософ Тома Аквінський запозичив в Аристотеля ідею про лю­дину, як істоту політичну, а також думку про те, що держава, як ціле, ло­гічно випереджує індивідів, що її утворюють, й благо держави є важливішим за благо її громадян. Держава є необхідною; на її чолі стоїть світська вла­да, але вона є вторинною, бо всі види влади на землі – від Бога. Головним завданням державної влади є сприяння державному благу, збереженню миру і справедливості у суспільстві. Народ має право скинути владу не­справедливого та жорстокого монарха, якщо він посягає на права церкви. Найкращою формою правління Аквінський вважав монархію, зок­рема такий її різновид, як монархія політична, у якій влада правителів за­лежить від закону та не виходить за його рамки. Італійський мислитель, політичний діяч Марсилій Падуанський сфор­мулював свою доктрину у праці «Захисник миру» (1324). Він заперечував претензії Папи на владу над світом, бо це суперечило Святому Письму, за яким влада духовна мала бути відділена від світської. Відповідальність за всі біди та нещастя у світі мислитель покладає на церкву; усі негаразди припиняться, якщо церковники займатимуться виключно сферою духовного життя людей. Церква повинна бути відділена від дер­жави та підпорядкована світській політичній владі. Падуанський відстоював тезу, що джерелом будь-якої влади (як світської, так і духовної) є народ. Народ є носієм суверенітету та вер­ховним законодавцем. Але народ у його розумінні – це не усе населення, а лише його найдостойніша частина. Усе суспільство мислитель ділив на вищу категорію (військові, священики, чиновники), яка дбає про загальне благо, та нижчу категорію (торговці, землероби, ре­місники), яка дбає лише про свої приватні інтереси. Падуансь­кий одним із перших почав проводити чітке розмежування законодавчої та виконавчої влади. На його думку, законодавча влада визначає компе­тенцію й організацію виконавчої влади. Мислитель виступав за ви­борність монарха та державних посадових осіб. Держава для Падуанського – це світський інститут, який розви­вається за власними законами. Держава виросла із сім'ї, як найпростішо­го елементу людської асоціації. З появою держави з'являється політична влада. Держава, на його думку, є досконалою, якщо вона добре управляється, має хороші закони, а також виконує функції, що забезпечують підтримку миру. Саме Падуанському належить трактування миру, як засобу для досягнення «громадянського щастя». Досягається мир тоді, коли кожен у державі отримує можливість безперешкодно займатися своєю діяльністю, а усі органи держави функціонують узгоджено.