Між княжою і козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви і Польщі. В той час політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції, яка простежувалася в працях Ю.Дрогобича та С.Оріховського.
Ю.Дрогобич – доктор філософії та медицини Болонського університету – займався політичним прогнозуванням, зокрема намагався передбачити становище імператора Священної римської імперії Фрідріха III, а також ворогуючих сторін на Апеннінському півострові. Він був прихильником сильної королівської влади, визнавав зверхність світської влади над церковною. С.Оріховський -Роксолан замолоду виступав проти божественного походження влади, відстоював принцип невтручання Церкви в державні справи. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу (шляхетний стан), розум (король). Мета держави – збереження набожності, добробуту і свободи громадян. У праці «Про природне право» Оріховський одним із перших у Європі розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність закону над рішенням монарха чи інших посадових осіб. Проте за декілька років до смерті в праці «Польські діалоги політичні» він відійшов від передових поглядів, відстоював зверхність папської влади над королівською. Цей принцип письменник-публіцист застосував при розробці піраміди влади у Польщі, котра нагадувала трикутник, вершиною якого була духовна влада, у лівому куті – священнослужителі, а у правому – король. При цьому мислитель спирається на концепцію ідеальної держави давньогрецького філософа Платона, за якою суспільство повинно бути поділене на стани, кожен з яких виконує свою, чітко визначену функцію. Оріховський також зазначає, що головною передумовою процвітання держави та її мешканців є впевненість громадян в тому, що на верху владної піраміди знаходиться людина, яка повною мірою володіє необхідними для правителя якостями й передусім – мудрістю. Слідом за Платоном, вчений вважає, що саме мудреці-філософи можуть правильно керувати таким складним організмом, яким є держава.
|
|
Полемічна література того часу здебільшого стосувалася питань релігійного життя, реформи Церкви, але в контексті цих проблем порушувались і політичні питання. Виявлялися два напрями: перший був зорієнтований на унію православної й католицької Церков, другий тісно пов'язувався з антиуніатською боротьбою та реформою православної Церкви. Головним теоретиком першого напряму вважають П.Скаргу, автора праці «Про єдність Церкви Божої». Він критикував православну Церкву за відступництво східної Церкви від апостольського Риму через пихатість константинопольських патріархів і тиранію візантійських імператорів; за шлюби духовенства; за вживання в літургії слов'янської мови; за втручання світської влади в церковні справи. Все це, на думку Скарги, згубно впливало на рівень християнської науки, розхитувало моральні устої духовенства. Єдиний порятунок для русинів він вбачав в унії Церков, можливій за таких умов: визнання православними влади папи; єдність віри; послух перед папою. Крім цього, виступав на захист централізму в церковному житті, за обмеження доступу до розгляду питань віри світських осіб і нижчого духовенства. Серед яскравих постатей другого напряму можна виділити автора «Апокрисису» Х.Філалета. В полеміці зі Скаргою відстоював ідею демократизації Церкви, в дусі протестантського віровчення захищав право світських людей на участь у церковних справах, на вибори духовної влади, був прихильником релігійної терпимості. Філалет дотримувався думки, що відносини влади і народу ґрунтуються на суспільному договорі, за яким король і піддані повинні суворо дотримуватися закону. Порушення прав і свобод підданих з боку як короля, так і шляхетного стану, підриває державу, спричинюється до її занепаду. Заперечував абсолютизм не лише монарха, а й Папи Римського, вважав незаконним його втручання у світські справи. І.Вишенський – визначний український письменник-полеміст – висунув концепцію колективної соборності правління християнською Церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей перед Богом. Принцип соборності як вияв демократизму він відстоював також у відносинах між Церквами. В цьому ж контексті Вишенський заперечував не тільки абсолютизм духовної влади – Папи Римського, а й абсолютизм світської влади – королів і царів, вважав, що будь-який володар отримує владу від Бога і не може використовувати її на свій розсуд. Така соборноправність передбачає відкинути саму необхідність існування державного апарату для регулювання суспільного життя. Його повинно замінити громадське самоуправління. При цьому мислитель вважає, що в основі такого способу регулювання міжлюдських відносин повинна лежати ліквідація майнової нерівності членів суспільства. Допускається лиш «мала власність» для підтримання земного існування, за умови, що вона зароблена чесною працею. «Велика» ж власність, як породження жадібності й передумова прагнення до панування над іншими, викликає стійке несприйняття.
|
|
Реакцією на «неналежну» поведінку переважної частини вищого православного духівництва в Україні стало створення мирянами організацій, що отримали назву братств, для захисту духовних інтересів і потреб своїх членів. Першим з них стало створене 1585 року у Львові Успенське Ставропігійське братство, до якого ввійшли православні міщани, шляхта та священики міста. При деяких братствах відкривались друкарні, книгарні, бібліотеки (як при львівському), школи, що отримали назву «братських». Найвідомішою з них стала київська, з часом перетворена на колегіум, а в подальшому – академію. Православні братства взяли на себе функцію оборони прав православ’я, яку до того виконували окремі великі феодали – Острозькі, Хоткевичі, Вишневецькі, Слуцькі. Деякі братства прагнули не лише підтримувати церкву, а й вважали за можливе втручатись в її справи, навіть в теологічні питання. Цьому сприяло також і отримання деякими з них статусу ставропігійного, тобто виведення з-під духовної юрисдикції місцевого єпископа і прямого підпорядкування константинопольському патріарху. Демонстративне прагнення братств до непідконтрольності з боку української православної церковної верхівки не могло не викликати незадоволення останньої. Крім того, єпископат православної церкви в Україні й Білорусії відчував слабкість свого становища у порівнянні з католицьким кліром Речі Посполитої. Не завжди були задоволені діяльністю братств і православні магнати, оскільки порушувалось їх практично монопольне право виступати в ролі «оборонців батьківської віри».