Демократично-народницький напрям був започаткований Кирило-Мефодіївським братством, головним ідеологом якого виступав М.Костомаров. Його «Закон Божий (Книга буття українського народу)», що синтезував романтичні ідеї з радикальними політичними й соціальними поглядами та християнськими цінностями, був програмою кирило-мефодіївців. Ця програма містила такі ідеї: - визнання української етнокультурної ідентичності; - створення самостійної української республіки в рамках федерації слов'янських народів; - скасування кріпацтва й утвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рівності в дусі християнських заповідей; - протиставлення українських демократичних традицій традиціям аристократичної Польщі й самодержавної Росії.
Суспільно-політичні засади кирило-мефодіївців слугували орієнтиром українському рухові, який був оформлений у мережу громад – напівконспіративних гуртків демократично зорієнтованої інтелігенції. Одним із лідерів цього руху був історик В.Антонович, який першим назвав Київську Русь українською державою, обґрунтував природне походження нації, охарактеризував основні принципи життя трьох народів: - українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), - поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби між різними соціальними групами), - росіян (принцип авторитету державної влади, що спричинюється до самодержавства).
|
|
Демократично-народницькі погляди сповідували М.Грушевський, Р.Лащенко, С.Шелухін. Вони відстоювали такі принципи: - визнання народу рушійною силою історичного процесу; - розуміння українського народу як окремої культурної одиниці; - обґрунтування ідей народоправства у вигляді народно-демократичної республіки; - федеративний устрій України; - відстоювання автономії України в складі федеративних чи конфедеративних союзів; - надання переваги колективним формам власності як історично традиційним.
У праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання» М.Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що стала спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етнокультурні риси в умовах Галицько-Волинської і Литовсько-Польської держав. Розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втратила вищі класи; підкреслював як позитивні (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання) риси українського народу. У поглядах на державу Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України найбільш відповідає статус автономії у складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації – через об'єднання двох і більше держав з їхньої ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Після ліквідації УНР більшовицькою Росією Грушевський визнав необхідність існування незалежної Української держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входження Росії й України до загальноєвропейської федерації.
|
|
Політичні погляди Р.Лащенка – вченого-правознавця дещо відрізнялися від поглядів М.Грушевського. Концентруючи увагу переважно на історії народу, він відстоював думку про те, що в історії України перепліталися як демократична, так і аристократична традиції, вважав приватну власність історично традиційною.
Соціал-лібералізм в Україні мав свою специфіку й відрізнявся від класичного європейського. Крім власне ліберальних, він містив соціалістичні та демократично-народницькі ідеї. Представники українського лібералізму обстоювали пріоритетність політичних і громадянських прав особи перед державою та нацією, конституціоналізм і правову державу, приватну власність як основу господарювання, державну автономію України у складі Російської Федерації, самоврядування як основу державного устрою, загальнолюдські цінності на національному ґрунті. До них можна віднести М.Драгоманова та Б.Кістяківського.
М.Драгоманов піддав критиці народницьку школу, що ґрунтувалися на ідеї народоправства та інтересу «трудового народу», і розвинув учення про суспільство й державу в руслі позитивізму. Оцінюючи історичні події в Україні з точки зору еволюційного розуміння прогресу, він на противагу вченим-народникам визнавав справедливими лише ті народні рухи, що сприяли духовному, економічному та політичному розвиткові краю. Політичні погляди Драгоманова найбільш повно відобразилися у проекті програми «Вольний Союз-Вільна Спілка», в якій обґрунтовувалися головні засади конституціоналізму. Найважливішими з них він вважав громадянські свободи та децентралізацію Росії. Децентралізація, своєю чергою, була основою для утвердження самоврядування (самоуправа громад, волостей, повітів, земель). Кожна самоуправа повинна мати внутрішню самостійність щодо інших самоуправ. Центральна влада зосереджувалася у Земельному соборі як найвищому законодавчому органі. Отже, держава – це «вільна спілка» самоуправ, а центральна влада – лише орган координації між ними. У політиці Драгоманов відкидав принцип «мета виправдовує засоби», вважаючи, що для досягнення справедливої мети потрібні високоморальні люди. Соціалізм він розумів як засіб утвердження соціальної справедливості, підвищення добробуту народу.
Б.Кістяківський становлення правової держави поставив у залежність від рівня правової культури суспільства. Аналізуючи суспільно-політичну думку Росії, Кістяківський дійшов висновку, що закон і право там не визнаються, як у країнах Заходу, самодостатніми цінностями. У Росії інтелігенція, бюрократія, простий народ сприймають право як писаний закон, як примус з боку державної влади й тому часто трактують його, виходячи з етичних критеріїв, продиктованих політичними мотивами розуміння справедливості. Аналізував також проблему співвідношення правової та соціалістичної держав. На його думку, правова держава не в змозі розв'язати соціальні питання найманого робітника, а соціалізм – суперечність між державним контролем господарського життя на користь прав робітника та збереженням гарантій свободи власника. Якщо соціалістична держава відкине основний принцип правової держави – обмеження влади правами людини і громадянина, то майбутнє народовладдя перетвориться на деспотію народу чи деспотію від імені народу. Кістяківський дійшов висновку, що між правовою державою і державою, котра здійснить соціальну справедливість, не повинно бути якісної різниці, а тільки кількісна, тобто розширення сфери соціального забезпечення з боку цієї держави не повинно обмежувати прав особи. Розглядаючи право в системі культури, вказував на пряму залежність рівня правової культури від загального культурного рівня народу. Він виділяв два типи особи залежно від її ставлення до права: правову і революційну. Поведінка останньої, незважаючи на її інтелектуальний рівень, вступає, на думку Кістяківського, в суперечність не тільки з державними нормами, а й з традиціями і звичаями. Визнавав культурну самобутність правових систем, виходячи з того, що культура, традиції, закони в усіх народів різні, зумовлені природними й соціальними чинниками.
|
|
Українська соціал-демократія як ідейно-політична течія зародилася у 70-90-х рр. XIX ст. у Галичині. Так, у 80-х рр. XIX ст. тут у складі Австрійської соціал-демократичної партії виникають перші українські осередки. Сутність ідеології соціал-демократизму – це всебічне звільнення кожної конкретної людини і надання їй рівних з усіма можливостей для всебічного розвитку (те ж стосується й суспільства в цілому, його звільнення від диктату держави, національного гніту тощо). Метою соціал-демократичного руху є справедливе, демократичне суспільство загального добробуту. У 1890 р. зусиллями І.Франка та М.Павлика на ідейних засадах соціал-демократії було створено Українську радикальну партію (УРП), а у 1899 р. – Українську соціал-демократичну партію (УСДП). В 1900 р. на Наддніпрянській Україні виникає РУП – Революційна українська партія (з 1905 р. – Українська соціал-демократична робітнича партія), серед активістів якої були такі визначні громадські діячі, як В.Винниченко, М.Вороний, С.Петлюра, М.Порш, І.Стешенко.
|
|
Більшість зі згаданих діячів з часом трансформували свої політичні погляди і ми віднесли їх до інших ідеологій. Зупинимося лише на постаті С.Петлюри. Петлюра, голова Директорії УНР, Головний Отаман Українського війська, пізніше очолював уряд УНР в еміграції. Був одним із засновників Української соціал-демократичної робітничої партії. Виступав за передачу землі селянам, 8-годинний робочий день; загальне, рівне, таємне, безпосереднє пропорційне право обирати своїх представників до всіх установ народної влади. Основні пункти його політичної доктрини, сформованої в еміграції: – Україна як самостійна держава має орієнтуватися на Європу, але не на Німеччину, яка не виокремлює України з Росії; – державна політика має мати за пріоритет оборону, військові інтереси держави; – збереження державності і повага до уряду, нехай навіть недосконалого й такого, що робить помилки (виступав проти переворотів); – соборність України, основою державності якої має бути центральна – Наддніпрянська частина; – велика роль національної Церкви; – необхідно виробити державну ідеологію суспільства, в якій пріоритети державності мають превалювати над партійними, класовими та груповими.