Консерватизм та націоналізм

Український консерватизм ґрунтувався на засадах пріоритетнос­ті держави, нації над правами особи, монархічної форми державного правління, територіального патріотизму, провідної ролі аристократії у державотворчому процесі, непорушності приватної власності як ос­нови господарювання, вирішальної ролі моральних, релігійних чин­ників у суспільному поступі, українського історичного легітимізму. Консервативна думка започаткована «Історією русів» – історико-політичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. У цій праці сформульована концепція українського історичного легіти­мізму, згідно з якою Україна має право розірвати договір з Росією і повернути втрачену автономію, оскільки за Переяславським догово­ром українська нація добровільно прийняла протекторат Росії, яка до того ж цей договір постійно порушувала.

Консервативну традицію в Україні підтримав П.Куліш, який критично переглянув засади народницької ідеології, зокрема наївне захоплення селянською масою, виправдання та вихваляння руйнів­ної стихії селянських і козацьких заворушень, недовіру до еліти як провідної верстви в політичному житті цивілізованого суспільства. Однак він не зміг протиставити конструктивну альтернативу народ­ництву. Консервативні погляди характерні також для М.Міхновського, який у праці «Самостійна Україна» закликав до відновлення само­стійної України на підставі Переяславської угоди, порушеної росій­ським царизмом. Його погляди збігалися з національно-державницькими ідеями про широкі політичні й громадянські права, самоврядування земель, суд присяжних, а також з ідеєю національ­но-демократичної держави у вигляді президентської республіки з двопалатним парламентом (радою представників і сенатом). Вони ґрунтувалися на консервативному, національно-державницькому й на­ціоналістичному ідеологічних напрямах. Думки Міхновського про необхідність рішучого відмежування України від Росії, акцент на силових методах досягнення національно-визвольної мети, а також проголошення виключно етнічного принципу формування нації (Ук­раїна для українців) лягли в основу націоналістичної ідеології. Найбільш системного і глибокого розвитку українська консерва­тивна думка досягла в працях В.Липинського, С.Томашівського і В.Кучабського.

В.Липинський ґрунтовно висвітлив концепцію політики у праці «Листи до братів-хліборобів». Він вбачав повноцінний розвиток укра­їнської нації в розбудові власної держави. Така держава має існувати у формі монархічного правління, що відповідає державницькій тра­диції, започаткованій Б.Хмельницьким. За Липинським, ця монар­хія повинна ґрунтуватися на таких п'яти підвалинах: - аристократія, - класократія, - територіальний патріотизм, - український консерватизм, - релігійний етос. Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління державними і суспільними сферами здійснює аристократія – кращі представники усіх станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники), хлібо­робського (поміщики, селяни, сільські робітники), фінансового і ку­пецького (всі, хто живе з обміну продуктами), комунікаційного (залі­зничники, шофери), інтелігенція. Такий принцип формування арис­тократії (правлячої еліти) Липинський й називав класократією, яка також передбачала співпрацю всіх класів. Принципи класократії за­перечували буржуазний парламентаризм як такий, що роз'єднує на­ції за партійними, соціалізм – за класовими, націоналізм – за етніч­ними ознаками. Територіальний патріотизм розумів як солідаризацію усіх мешканців України на ґрунті любові до рідної землі, незалежно від етнічного походження, соціально-класової приналеж­ності, віросповідання. Відтак, консерватизм – це утвер­дження серед громадян України організованих сил авторитету, дис­ципліни, правопорядку, політичної культури, здатних приборкати анархію й свавілля, і нарешті релігійний етос – основа становлення морального порядку, без якого неможливо сформувати націю, збудувати державу. Форму державного правління вчений вбачав у дуаліс­тичній конституційній монархії, за якої гетьман як суверен українсь­кої нації, голова кабінету міністрів зосереджує в своїх руках виконав­чу владу; законодавчу владу утворюють дві палати: територіальна (нижня), до якої входять представники місцевих земельних рад (по 3-4 від кожної землі на підставі загального, рівного, таємного вибор­чого права), і трудова (вища), до якої делегують своїх представників професійні спілки всіх класів і соціальних верств.

Державницька концепція С.Томашівського ґрунтувалася на іде­ях особливої ролі Галичини та греко-католицької Церкви в майбутньому дер­жавотворенні, українського консерватизму, об'єднуючої національної ідеї, європеїзації українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції. В поглядах на державу Томашівський дотри­мувався ідеї мирної еволюції існуючих форм правління, вважаючи, що республіканська форма правління може бути найгіршою деспоті­єю, рівно ж як і монархія – демократичною, якщо вона не єабсолют­ною. Майбутня українська держава повин­на формуватися на основі автономії західноукраїнських земель і мати власне законодавство, адміністрацію, освіту, армію. Автономія має спиратися на традиції Галицько-Волинського князівства, Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління. За зра­зок політичної організації для галицької автономії Томашівський взяв англійську парламентську монархію з широкими повноважен­нями громад, округів і територій. У такій державі законодавча влада належала б палаті представників місцевих органів влади, виконавча влада – державній раді, до складу якої входили б представники ду­ховних (греко-католицької Церкви) і світських органів. Символом держави був би монарх, який обирався членами державної ради або був спадковим. Виходячи з того, що в Україні була відсутня спільна для всіх українців національна ідея, Томашівський відки­дав соборність, обґрунтовував ідею окремого процесу державотво­рення для Галичини й Наддніпрянської України. На думку вченого, лише Галичина зберегла український дух завдяки своїй близькості до Заходу та підтримці Церкви і держави. Головна роль у цій тріаді відводилася греко-католицькій Церкві, тому що вона відкрила дос­туп до західноєвропейської культури і врятувала українців від де­націоналізації.

На відміну від Томашівського і Липинського, які у своїх дер­жавотворчих концепціях спиралися на ідеї «клерикальної монархії» та «легітимної трудової монархії», В.Кучабський називав свою концеп­цію позитивним мілітаризмом. За цією концепцією, провідну роль у побудові монархічної держави має відіграти військова еліта з силь­ним вождистським характером, військовим хистом і аристократиз­мом національного почуття. Кучабський дотримувався ідеї «українського П'ємонту», виходячи з того, що завдання державотворення може виконати не етнічне об'єднання українців у межах чужої дер­жави, а нація, психічний склад якої може бути сформований лише на певній території. Таким П'ємонтом, на його думку, могла стати Гали­чина, в якій склалися для цього найсприятливіші умови.

Націоналістичний напрям був започаткований Братством тарасівців, а також уже згадуваними ідеями М.Міхновського. Він включав такі основні принципи: - нація як етнічна спільність – основний чин­ник державного і суспільного життя; - волюнтаризм – один із світо­глядних принципів; - національна диктатура – перехідна форма дер­жавного будівництва; - активна меншість – віддані національній ідеї патріоти організовують і ведуть пасивну масу на боротьбу за українську державу; - національна революція – основний засіб досягнення державності.

Головним ідеологом націоналістичного напряму був Д.Донцов, який основні засади своєї доктрини виклав у праці «Націоналізм». Він виділив п'ять принци­пів своєї ідеології інтегрального, або чинного, націоналізму. Перший принцип проголошував, що національна ідея має будуватися не на розумі, а на волі – інстинктивному прагненні нації до життя, влади і панування. Другий принцип передбачав виховання в народу стремління до боротьби, усвідомлення ним кінцевої мети. Третій принцип ґрунтувався на романтизмі й фанатизмі, який надавав національним почуттям релігійного змісту, а ідеям – догматичного характеру і спо­нукав маси до експансії насильства за торжество своїх ідей. Четвер­тий принцип – це проголошення імперіалізму як легкого синтезу між націоналізмом та інтернаціоналізмом, що мало б загальнолюдсь­кий характер, оскільки цивілізувало б народи, нездатні управляти собою. П'ятий принцип ставив за мету формування національної елі­ти – ініціативної меншості, яка продукує для несвідомої маси ідеї й мобілізує цю масу на боротьбу за них. Для забезпечення перемоги ініціативна меншість повинна використовувати «творче насильство». Донцов, на відміну від Липинського, вважав, що передумовою створення власної держави є формування української нації як само­свідомої культурної і політичної спільноти. Його націоналізм був ідеологічною основою програми революційної ОУН до III Надзви­чайного збору в серпні 1943 р., коли стався відхід від тоталітарних принципів боротьби за Українську державу. Концептуальні засади націоналізму Д.Донцова використав при розробці доктрини нового націоналізму М.Сціборський. У праці «Націократія» він сформулював основні риси своєї доктрини: - українська держава повинна бути авторитарною і спиратися на працюючі верст­ви української нації; - політичним суб'єктом влади має стати національна диктатура; - форма правління передбачає сильну законодавчу й вико­навчу владу. Законодавчий орган – Державна рада обирається всіма громадянами, глава держави й одночасно прем'єр-міністр – Націона­льними зборами, що складаються з депутатів Державної ради, Всеукраїнської господарської ради, представників крайових Рад та синди­катів.

П.Полтава і Л.Ребет висвітлювали теоретичні проблеми нації і держави більшою мірою з позицій демократичного,ніж інтегрально­го націоналізму. П.Полтава сформулював такі теоретичні положення: - не класова боротьба (як вважають марксисти), а національно-визвольна є ру­шійною силою історичного процесу; - держава – вища форма органі­зації нації, продукт національного розвитку; - права особи неможливо реалізувати без реалізації прав нації; - більшовицька Росія є найбіль­шим ворогом національно-визвольних змагань на міжнародній арені, а також державної незалежності України; - тільки патріотична еліта, озброєна ідеологією націоналізму, може очолити боротьбу за україн­ську державність. Л.Ребет розглядав націю як етнополітичну спільноту, яка орга­нічно поєднує етнополітичні (державу, територію, населення, расу, родину, покоління), етнокультурні (мову, звичаї, релігію), етнопси­хологічні (колективну свідомість і волю) чинники. Він критикував як марксистські, так і ліберальні теорії нації, які розглядають націю й національні рухи як тимчасові явища і прогнозують їх зникнення або невілювання в процесі глобалізації світового розвитку, а також надають перевагу створенню універсальних урядових міжнародних струк­тур. Ці ідеї Ребет тлумачив як рецидиви імперської ідеології й до­водив, що такі глобальні інститути й форми взаємодії, як універсаль­ні світові управлінські структури, вільна торгівля та вільна співпраця можуть розвиватися, лише спираючись на вільний союз справді віль­них народів.

Національно-державницька ідеологія, на відміну від чинного на­ціоналізму, висувала ідею нації політичної (як сукупності громадян держави), відстоювала синтез національних і загальнолюдських інте­ресів, а також принцип самовизначення народу в етнічних кордонах через національно-демократичну державу. Представники цього на­пряму наголошували на можливості участі України як самостійної держави у конфедеративних і федеративних об'єднаннях.

Попередником національно-державницького і національно-демо­кратичного напряму був І.Франко, який одним із перших в українсь­кій політичній думці сформулював концепцію політичної самостій­ності України. Основні риси цієї концепції, чітко змальовані в пра­цях «Ukraina Irredenta» та «Поза межами можливого», можна звести до таких положень: - основною причиною гальмування економічного і культурного розвитку народу є відсутність його національної самостійності; - без ідеалу національної самостійності неможливо реалізу­вати ідеали політичної свободи і соціальної рівності; - українські полі­тичні сили, кращі їх представники, такі як М.Драгоманов, зазнавали невдач на шляху здійснення своєї мети через те, що вони не мали ідеалу політичної самостійності; - цей ідеал, на перший погляд неося­жний, можна реалізувати тільки активною копіткою працею борців-революціонерів; - для повноцінного національного розвитку необхідне відтворення повної соціальної структури, тобто всіх верств (вищих, середніх і нижчих), які б підтримували ідеал політичної самостійності України. У площині розв'язання соціальних питань Франко сто­яв на позиціях соціалізму. За цими поглядами він наближався до М.Драгоманова, тобто відстоював федеративно-громадський принцип, який передбачав свободу й автономію у відносинах між особою і громадою, громадами і народом. Соціалістична концепція І.Франка містила також ідеї кооперації, колективної громадської власності, со­ціальної взаємодопомоги між трудівниками, боротьби проти соціаль­ного гноблення та ін. Соціалізм Франка докорінно відрізнявся від марксизму. Ця різниця полягала в тому, що Франко відкидав ідеї економічного детермінізму й історичного фаталізму (історичної не­обхідності), диктатури пролетаріату і державної централізації суспільства.

Ідеї національно-державницької ідеології відстоював правник і політолог С.Дністрянський. Базовими поняттями його концепції були поняття нації й держави. Головними ознаками держави Дніст­рянський вважав територію; людей, котрі живуть на ній; організацію суспільного ладу з її характерними ознаками – автономією, автори­тетом і автаркією. Люди, територія і народна культура – основні ознаки нації незалежно від величини державної організації. Термі­ном «люди» позначав певний суспільний зв'язок, що склався на основі родового походження і загального почуття кров­ної спорідненості. До поняття «культура» вчений включав народну мову, історичні звичаї. «Територія» має для держави полі­тичне, а для нації – етнічне значення, оскільки ідея самовизначення народу може розв'язуватися в межах його етнічної території, котра потім стає державною. Ідея федерації, яку Дністрянський розгля­дав у контексті своєї концепції єднання народів, ґрунтувалася на чо­тирьох основних засадах: - питання про об'єднання народів має розв'я­зуватися лише після міжнародного визнання їхньої державної само­стійності; - вирішувати питання вступу до міжнародного об'єднання повинні національні парламенти; - кожний національний парламент, який дав згоду на утворення об'єднання, має висунути однакову кількість депутатів для вироблення спільної угоди; - заснування спільного адміністративного трибуналу, наділеного судовими функціями для розв'язання спірних питань.

В.Старосольський до­повнив державницьку концепцію С.Дністрянського ідеями про соці­ально-класову структуру суспільства, приділивши увагу саме тим класам у процесі державотворення, які є носіями національної свідо­мості. Сучасною можна вважати концепцію формування нації, запропо­новану О.Бочковським. Її суть зводиться до таких моментів: - створення широкої мережі громадських інституцій і підтримка середніх класів; - утворення власної держави з власною територією, яка поглиблює етногенез, перетворюючи його в націогенез; - розвиток капіталізму й демократії, які виводять на історичну арену колись пасивні суспільні верстви – робітників і селян. С.Рудницький, виходячи із розуміння того, що Галичина і Над­дніпрянщина становлять єдину етнічно-національну територію як складову Східної Європи, розвивав ідею М.Грушевського про мож­ливість створення Балтійсько-Чорноморської федерації у складі Фін­ляндії, Латвії, Естонії, Білорусі й України.