Домонгольська доба

Історія школи, а разом з тим і освіти на Україні починається з того часу, коли Володимир Великий (980 — 1015) розпочав організовувати християнську церкву. Про школу й освіту з доби передхристиянської ми мало знаємо. Давні зв’язки українського народу з Візантією дали можливість зрозуміти культурну перевагу останньої над Україною, а разом з тим викликали серед вищих верств українського громадянства бажання пересадити візантійську культуру на український грунт. Володимир Великий був особливо гарячим прихильником такого культурного зближення України з Візантією, а засобом до того він уважав охрещення свого народу та нав’язання родинного зв’язку з імператорським візантійським двором. І те, і друге він зробив, згідно з традиційною хронологією, близько 988 року. Для зміцнення християнства й для поширення греко-візантійської культури незабаром після свого охрещення Володимир засновує в Києві школу для дітей вищих верств українського громадянства.

Про цю подію наш первісний літопис розповідає дуже коротко: «Послав [Володимир] нача поймати у нарочитие чади дЂти й даяти нача на ученіе книжное». Автор літопису додає до цього, що матері дітей, взятих до «ученія книжного», плакали, не розуміючи того, наскільки корисна для людини шкільна наука. З наведеного літописного свідоцтва трудно уявити собі, що то за школа була, які були учителі й чому там учили. Звістки інших стародавніх пам’ятників наших теж дуже уривчасті, випадкові й не дають можливості висвітлити питання про першу школу на Україні, як і взагалі про школу в домонгольську добу. Безсумнівним є той факт, що київська школа стала зразком для інших осередків Києво-Української держави. З літопису відомо, що син Володимира Ярослав (пом. 1054) засновує школу в Новгороді на триста хлопців. У житії преподобного Феодосія Печерського оповідається, що він, перебуваючи хлопцем в Курському при своїх батьках, в одного з місцевих учителів «навиче вся граматикія» (призвичаївся до науки книжної). Що з прийняттям християнства серед князів та вищих станів прищеплюється звичай давати дітям освіту, крім наведеного приклада з Феодосієм, говорять і інші свідоцтва. Автор житія св, Бориса, сина Володимира Великого, забитого братом його Святополком в 1015 р„, говорить про цього князя, що він «бяше и грамотЂ научен». Володимир Мономах про свого батька Всеволода (пом. 1093) свідчить, що той «дома сЂдя, изумЂяша пять язык».

Обставини того часу та потреби життя вимагали певного знання, бо освічені люди були потрібні й для церкви, й для держави, для заміщення церковних урядів та різних посад адміністративного характеру, для підтримання широких торговельних зв’язків, для ведення великих господарств у боярських маєтках та інше. Постійні зносини з Візантією та присутність греків серед нашої ієрархії (митрополити та єпископи), зокрема, вимагали від наших людей знання грецької мови. Того ж самого вимагали й інтереси наукові, бажання користуватися тими творами, що не були перекладені на мову слов’янську. Через те серед наших людей було поширено знання грецької мови. Митрополит Климент Смолятич (середина XII ст.) свідчить, що мав коло себе людей, що вивчили грецьку мову. Серед тих п’яти мов, що знав князь Всеволод, батько Мономаха, була й грецька мова. Дипломатичні, торговельні та церковні зв’язки з Візантією потребували знання тої мови, а патріарші грамоти на Україну, як і твори деяких київських митрополитів, писані по-грецькому, — свідчать про знайомство наших освічених людей з грецькою мовою.

Дипломатичні, як і торговельні зв’язки України з Західною Європою вимагали від наших людей знання й латинської мови, яка серед народів Заходу була мовою міжнародною. Політичний зріст Галича та Волині в XII ст. втягав західноукраїнські землі в сферу інтересів середньоєвропейських і збільшував потребу латинської мови. Про те виразно свідчить ряд документів офіційного характеру як місцевого, так і зовнішнього (з боку чужих монархів та римських пап) походження. Згодом латинська мова на галицько-волинських землях придбала велике значення, а тому вивчення її було необхідним для всіх, хто займав більш-менш визначне громадське положення. Для переважної більшості української людності, звичайно, не було безпосередньої потреби знати мову грецьку та латинську; вона обмежувалася своєю рідною літературною (себто слов’янською) мовою церкви і в ній засвоювала свою шкільну освіту.

З того часу як Києво-Українська держава по смерті Ярослава І (в 1054 р.) розпалася на поодинокі землі, не бачимо прикладів, Щоб місцеві князі заводили школи. Останні заводилися при єпископських кафедрах для підготовки кандидатів священства. Тут вчили читати, писати, церковному співу та початкам віри й моралі, потрібним для парафіяльного священика як вчителя своєї пастви. По парафіях кодо церков існували школи для початкової освіти місцевої людності. Таким чином, церква ставала осередком народного виховання та освіти. Священники і, особливо, під їх доглядом дяки, ширили початкову освіту, вчили дітей читати та писати. Члени кліру були освіченим», в порівнянні з масою, людьми, вони ж мали при церкві й потрібні для навчання книги у виді книг богослужбових. З огляду на тодішню дорожнечу (писаних книжок, спеціальних шкільних книжок не існувало) підручниками служили звичайні церковно-богослужбові книги. Після вивчення азбуки та складів (букваря) приступали до читання тих богослужбових книжок. Першою такою книгою був Часослов, що містив у собі всі ті елементи богослуженння які вживалися під час відправ повсякденно. За Часословом приходила черга до Псалтирі. За нею йшов «Апостол» — богослужбова книга, що містить у собі книгу Діяній Апостольських та листи Апостольські. Далі для охочих ішли інші богослужбові книги та бувша тоді література — Перекладна й оригінальна. Людина набувала собі знання шляхом самостійного читання. Такий спосіб навчання витворився в нас під впливом візантійських шкіл XI — XII ст., відповідав тодішнім обставинам культурного та економічного життя, став традиційним, поширився з України на північні новгородські та московські землі, на протязі довгих віків знаходив собі гарячих оборонців й зберігся серед народних мас мало що не до часів революції 1917 р., незважаючи на широке розповсюдження початкових шкіл урядового характеру (з половини XIX ст.).

Стародавні українські вчителі (зі членів кліру), підручники (церковно-богослужбові книги) та самий характер тодішньої освіти (так само як у Візантії та на Заході) зв’язували українську школу з церквою, а тому парафіяльні храми, монастирі та єпископські кафедри були тими осередками, де містилися школи, які були далекими від шкіл нашого часу своєю організацією, наукою, методами, порядками та завданнями. Школа вчила читати й писати, давала елементарні загальні відомості з різних галузей знання, а потім людина сама поглиблювала своє знання самостійним ознайомленням з різноманітною літературою. Так треба розуміти твердження дослідників історії освгги на Україні, що знання набувалося тільки шляхом самостійного читання, шляхом начитаності, що освічені люди домонгольєької доби були тільки «начетчиками», а не вченими в нашому розумінні того слова.

Які книги читалися на Україні в XI — XII ст.? Яку освіту шляхом начитаності набували тоді українські люди? В нас вживалися ті самі книги й ширилася та сама освіта, що і в Візантії. Остання зберегла ту саму культуру, що розвинулася на античному грунті під впливом християнства перших чотирьох віків, ідейний зміст якої брався з Біблії, творів церковних письменників та письменників стародавніх грецьких. Все це переховувалося й ширилося в Візантії серед освічених людей, а звідти поволі йшло й до інших народів Європи та Азії. Йшло це й до нас на Україну разом із християнством. Св. Письмо чи біблійні книги в перекладі славних солунських братів Кирила та Мефодія, напевно, були в нас ще до Володимира Великого. Тоді ж могли появитися в нас і переклади церковно-богослужбових книг, зроблені тими ж первоучителями слов’яи та їх учнями. Болгарія та теперішня Підкарпатська Русь, що раніше, ніж Київ, засвоїли християнство з Візантії, дали їх Україні. Було перекладено на слов’янську мову ще до Володимира й деякі інші книги (як ось «Шестоднев» св. Василія Великого в перекладі Іоанна, екзарха болгарського). Але все ж таки кількість таких перекладів була невелика, а тому цілком природно, що в нас розпочинається інтенсивна перекладова діяльність для задоволення потреби в освіті, Князі українські, що дбали про пересадження християнства на український грунт, в першу чергу пильнують і про такі переклади. Дехто з князів у наміченому напрямі виявляв таку визначну енергію, що про них згадує й первісний Київський літопис. Так, про Ярослава Мудрого під 1037 р. читаємо: «Ярослав любив книги... і пильнував до них і часто читав їх і вночі й вдень, і зібрав многих переписувачів і перекладав з грецького на слов’янське письмо; і переписали вони багато книг». Із цих книг було створено при Софійському соборі в Києві велику бібліотеку. Переклади та взагалі книги переписувалися й збільшувалися в кількості примірників шляхом такої переписки. Такі бібліотеки утворювалися при єпископських кафедрах, при монастирях, а потім і у приватних багатих людей. Переписчиками були переважно духовні особи, ченці, священики, диякони, дяки, члени священницьких родин, про що свідчать написи на стародавніх рукописах, де зазначено ім’я переписувача. За часів преподобного Феодосія в Печерському монастирі був чернець Іларіон, «хитрий писати книги»; він день і ніч переписував книги в келії преподобного Феодосія, другий чернець Hикон переплітав ці книги, а сам Феодосій сукав потрібні для того нитки. Нерідко за переписування бралися члени князівських родин, бо переписування вважалося боговгодною спасенною справою. Переписувалося книг багато, бо на території України, не дивлячись на князівські усобиці, половецькі та татарські напади, що палили й нищили села й міста, церкви та монастирі, від часів домонгольських збереглося чимало пергаменових рукописів. Пояснюється це тим, що серед князів, бояр та духовенства було багато прихильників книги. Крім згаданого вище Ярослава Мудрого, своєю любов’ю до письменства славилися сини його Всеволод та Святослав, з іменем якого збереглося до наших днів два «Ізборники» (один 1073 р., а другий 1076 р.), Володимир Мономах (пом. 1125), волинський князь Володимир Василькович (пом. 1288). З митрополитів славилися особливо Іларіон та Климент Смолятич, про якого літописець висловлюється: «книжник і філософ, якого не було на Русі». Такі прихильники книг дбали про те, щоб зростала кількість їх, доручали переписувати їх відповідним особам.

Переважну кількість поширених у нас книг творило письменство перекладне. Крім Св. Письма та богослужбових книг, були поширені переклади отців церкви, серед яких перше місце належало творам Св. Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Золотоустого, Кирила Єрусалимського, Феодорита Кирського та інших. Поодинокі їх твори входили в різноманітні збірники, як також ходили в окремих рукописах. Вся така перекладна література мала виключно богословський характер, бо тоді скрізь найбільшу увагу притягали до себе питання релігійні. Церковно-богословські справи панували над усім, і українські книжники та діячі не робили винятку з загального для Візантії та Заходу явища. Релігійним елементом були просякнуті навіть ті твори, що торкалися історії або природознавства, що теж перекладалися з грецької мови на слов’янську. Існували переклади «Хронік» Малали (VII ст.) та Георгія Амартола (IX ст.), хронографа Никифора (792 — 828), «Палеї історичної» та багато інших. Поруч із перекладними творами бачимо й твори оригінальні, що виходили з-під пера місцевих українських письменників. Останніх було (з середини XI ст.) чимало, але ж значна частина їх забута вже давно, а чимало з їх творів або загинуло, або збереглося тільки в уривках. Є пам’ятники нашого письменства, автори яких нам невідомі. Наша оригінальна література теж має характер релігійний, ставить завданням своїм зміцнення на Русі християнської віри та моралі. Наслідувала вона грецьким зразкам і часто була мало самостійною. Перше серед них місце належить проповідям, авторами яких були Лука Жидята, Феодосій Печерський, Кирило Туровський та різні невідомі «христолюбці». Найвизначнішим серед такого роду творів пам’ятником треба вважати «Слово о законЂ и благодати» митрополита Іларіона; воно свідчить про ґрунтовну шкільну підготовку автора, широку ерудицію та визначний ораторський талант. За ними йдуть «Житія» святих — оповідання про життя та діяльність наших святих, як ось оповідання Hecтоpа про князів Бориса та Гліба, «Пам’ять і похвала Володимирові» Якова Мніха, збірка оповідань про києво-печерських подвижників, відома під назвою «Патерика Печерського». Чимало творів присвячено й полеміці з латинством, проти якого стародавні українські письменники виступали дуже гостро. Маємо приклади й оповідань про подорожі до Палестини, як, напр., «Хожденіе ігумена Даніила» (між 1106 і 1108 рр.). Інтерес до історії рідного краю знаходить собі вираз в літописах наших — найдавніший Київський, Галицький та Волинський, — що ввійшли до складу т. зв. Іпатіївського літопису й вважаються першоджерелом для історії України — Русі. Тоді ж було покладено початок і літературі світській, що в знаменитому «Слові о полку Ігореві» досягло свого найвищого розвитку.

Щодо свого змісту, то стародавнє українське письменство — як перекладне, так і оригінальне — дуже різноманітне. Незважаючи на церковно-релігійний характер, воно охоплює всі галузі знання: богослов’я, історію, право, природознавство, математику — в тих самих дозах і розмірах, які ми бачимо в письменстві візантійському або західноєвропейському відповідних віків. Пам’ятники цього письменства, що переховалися до наших днів, свідчать про те, наскільки була різноманітною освіта українського громадянства в XI — XIII ст., освіта, що добувалася початковим навчанням в тодішніх школах і в тодішніх учителів, а потім поширювалася й поглиблювалася шляхом самостійного читання.

Книгам надавали величезного значення, а читання їх («книжное почитаніе») вважалося надзвичайно добрим ділом, бо то була дорога до засвоєння християнських істин, релігійної та моральної науки, всього того, що потрібно для спасіння душі. Літописець говорить: «велика польза человЂку от ученія книжнаго: книгами бо кажеми и учими есми пути покаянню и мудрость бо обрЂтаем и вьздержание... се суть исходища мудрости, книгам бо есть неищетная глубина; сими бо в печали утЂшаеми есми; си суть узда въздержанию». «Иже книги чтет, бесЂдует c Богом», — говорить той же літописець. Підтримуючи в читачеві релігійне почуття та добрі моральні настрої, книга одночасно з тим задовольняла і потребу знання в ньому. Як і завжди, читачі прагнули до можливо цовного знання, до можливого енциклопедизму, а тому, не обмежуючися читанням одного автора або книги однієї певної галузі, користувалися «Ізборниками» різноманітного змісту. Як на приклад таких збірників можна вказати на «Ізборник» князя Святослава 1073 р., де поруч зі святоотецькими словами та «житіями» святих знаходимо й «Слово о четьи книг», й про риторичні фігури та інше.