Українське письменство домонгольської доби свідчить, що шкільна освіта на Україні стояла не нижче, ніж у Візантії у відповідні часи. Через те що наші землі ввесь час були під культурним впливом останньої, політичний та економічний занепад Візантійської держави в XII ст. шкідливо відбивається на освітньому становищі України. До того прилучаються ще й місцеві історичні обставини — князівські усобиці та половецькі напади, що руйнують політичне та економічне життя, ще більше шкодять освіті на Україні. Тому й бачимо в XIII ст., а особливо після татарської навали, як наше культурне життя поволі підупадає. Осередки його з наддніпрянських земель переходять далі на захід, на Волинь та Галичину. Культурний зріст Західної Європи XIII — XIV ст. не проходить безслідно й для українських земель, що злучаються почасти з Литвою, а почасти з Польщею. Вони потрохи, в міру занепаду Візантії та ослаблення її культурного впливу, піддаються культурним впливам Європи. Але ж сама освіта на Україні та школи ще довго, мало що не до самого кінця XVI ст., зберігають форми й дух попередніх часів, раніш утворену традицію. Представники нашого духовенства, як і раніше, є шкільними вчителями, церковно-богослужебні книги — підручниками. Тепер ще більше значення має наш дяк, що поруч із колишньою назвою «дідаскал» (або «даскал») і «маістер» носить ще назву «бакаляр». Він учить всіх дітей, незалежно від їх матеріального та соціального положення. Ці дяки вчили дітей або коло церкви, в школі, або дома в заможних людей, що спеціально брали їх до себе для навчання дітей. На жаль, і тепер від XIV — XVI ст. маємо дуже мало звісток, та й ті йдуть тільки від XVI ст. Надзвичайно цікавим щодо цього є заповіт брацлавського каштеляна Василя Загоровського (волинського шляхтича), заповіт, писаний в 1577 р. в кримській неволі. Він мав жінку й двох маленьких хлопців. Почуваючи наближення смерті, він у своєму заповіті призначає опікунів для своїх синів і просить їх подбати про те, щоб діти дістали освіту. Коли діти досягнуть семи літ, тоді треба знайти «дяка, добре вченого й цнотливого або запросити того самого дяка Дмитра, що в мене [Загоровського] служив, і віддати їх вчитися руській науці в Св. Письмі або в мойому домі, або в церкві святого Ілії в Володимирі, і, не пестячи їх, пильно та порядно приводити їх до науки так, щоб потім вони в науки тої були придатні до помноження хвали милосердному Господу й до служби своєму господареві та Речі Посполитій». Отже, з цього видно, що, як і в домонгольську добу, в нас учили молитвам та Св. Письму, прищеплювали релігійну свідомість, вміння читати богослужбові книги і цією наукою виховували добрих християн та корисних служителів батьківщині та господареві (голові держави, що ототожнювалася з Річчю Посполитою). Тому що діти Загоровського були шляхетського походження й мали через те обіймати урядові посади, для них була ще потрібна поширена в державному діловодстві (Польщі й Литви) та у взаємовідносинах культурних станів латинська мова, то Загоровський просить опікунів (власне, свою дядину) подбати й про те, щоб хлопці навчилися й латинської мови, до якої вони мали приступити вже тоді, коли засвоять руську науку, навчаться молитвам і читанню Св. Письма. Тоді необхідно знайти «статечного бакаляра, який би міг їх [синів] добре вчити письму латинської мови, і наказати йому вчити в моєму домі».
|
|
|
|
Що в нас тоді традиційне навчання продовжувалося по церковно-богослужбових книгах, про те свідчить і славний письменник український Іван Вишенський. Обороняючи в одному з своїх листів стародавній спосіб навчання дітей (проти поширеного в кінці XVI ст. західноєвропейського способу, власне єзуїтського), він послідовно перелічує ті церковно-богослужебні книги (з похвальними епітетами до кожної з них), по яких вчилася тоді українська молодь. Часословець, Псалтир, «Апостол», «Октоїх» — ось ті наші підручники, без яких неможливо було засвоїти книжної премудрості. Так само як і в домонгольську добу, очевидно, і круг знання був однаковий, як і методи засвоєння науки.
Історичні відомості з другої половини XVI ст. свідчать виразно, що в нас, як і на Білій Русі, при церквах існували школи, де дяки вчили дітей. Пастор Одерборн, що був у Литовській державі 1581 р., свідчить про те, що православні завжди мають при церкві школи. В такій школі, як писав М. Грушевський, «тридцятилітня людина вчить дітей перших початків наук; катехізиса не вживають, але дають дітям молитви до Богородиці й св. Миколая, списані в книжках, а Апостольський символ вчать з деякими змінами; до цього додають Давидові псалми, які вони читають і вдень і вночі». З заповіту Загоровського знаємо, що той забезпечив духовенство св. Іллінської церкви у Володимирі помешканням і утриманням (натурою й грішми), в тому числі дякові чотири копи та півтори копи на сукно й півкопи на кожух (більше, ніж священикові й дияконові), «бо дяк має бути добрий». «А то для того дяку доброму більше», щоб він, мешкаючи в білій хаті, коло чорної шпитальної хати, вчив дітей, яких будуть давати йому в науку, «Богу й людям добрим вдячно», щоб він «гаразд» читав і співав із книг, книги, яких потребує церков, аби «уставично» писав з доброго зводу. Ходкевич у своєму Заблудові призначає певну фундацію як для православної церкви, так і для латинського костьолу і, між іншим, призначає православному дякові й латинському органістові десятину з 25 кіп жита й 25 кіп ячменю (в 1562 р.) з тим, щоб вони «на науці дітей держали». Князь Острозький, забезпечуючи в Острозі дяка («уставника»), ставить йому в обов’язок «школу держати». Від 1550 р. маємо відомості про існування при Красноставській церкві православній шпиталя й школи. Такі звістки виразно говорять за те, що при наших парафіяльних церквах в XVI ст. існували для навчання дітей школи й що серед світських людей було чимало письменних. Про те саме свідчить і поучення митрополита Сильвестра (від 1562 р.) новопоставленому ієреєві, щоб він не дозволяв читати й співати людям «простим», не прийнятим до кліру; очевидно, поміж світських парафіян були грамотні, охочі до церковного читання й співу, чому вони навчилися в церковних школах. Такі школи були й в монастирях. Так, дяк Васько підучується в монастирі Св. Михаїла в Києві. В біографії Іова Княгиницького оповідається, що по першому його навчанню книгам батьки віддають його до Унівського монастиря «болшого ради научения», і він там жив, «внимая чтенію Божественного Писанія». Отже, виходить, що монастирські школи були школами вищими, куди поступали для удосконалення вже по закінченні школи парафіяльної.
|
|
Учителями в церковних школах були згадані вище дяки, що іноді звалися уставниками. Назва ця говорить за те, що вони були нижчими церковнослужителями, помічниками священика у відправах. Дяк повинен був не тільки вчити дітей, а, як бачили з заповіту Загоровського, і переписувати книги, був і переписувачем; як людина освічена, очевидно, виконував і всякі інші справи як приватного, так і громадського характеру, згідно з вимогами часу та обставин того оточення, де йому доводилося працювати.
З різних джерел довідуємося, чого вчилися в школах наші діти в XIV — XVI ст. Перш за все вчили азбуку й склади (різні комбінації голосних і приголосних звуків, що зустрічаємо в словах), себто те, що пізніше звалося букварем, а потім переходили до читання богослужбових книг. Читання було найголовнішим предметом навчання. В залежності від того, яку читали книгу, учні поділялися на групи: одна група студіювала буквар, друга — Часословець, третя — Псалтир і т. п. Перехід од одної книги до другої було сполучено з різними сталими звичаями, що дає підставу такий перехід прирівнювати в наші часи до переходу з нижчого класу до вищого. Вчили ще й співати, по-церковному, звичайно. Додавали до того ще й писання, причому писали каліграфічним письмом, великими літерами, т. зв. «уставом», себто тим письмом, що тільки з кінця XV ст. стало витіснятися з державного та приватного вживання т. зв. скорописом. Але ж останній спосіб писання вживався виключно в канцеляріях державних установ, а в шкільну практику входив слабко.
Із сказаного видно, що й тепер шкільна освіта носила виключно церковно-релігійний характер (конфесійний) — молитва та богослужбові книги є головними предметами студій. Для тих, хто підготовляв себе до служіння церкві в священному сані, треба було ще засвоїти порядок церковних служб, бо перед висвяченням вони мусили виявляти перед єпископом знання церковного уставу. Є підстава твердити, що в нас після початкової освіти вчили ще й мову грецьку та латинську, про що свідчать переклади з грецької мови та документи, писані латинською мовою. Збереглися згадки про те, що поодинокі представники української та білоруської молоді в XV — XVI ст. їздили до Кракова, Праги, Падуї, Болоньї та інших університетських міст, щоб там здобувати освіту. Та, на жаль, звістки ці занадто скупі. Франциск Скорина, доктор вільних наук Краківського університету й доктор медицини Падуанського університету (останнє здобув 1612 року), — найбільш відома особа, про яку дещо знаємо (завдяки його виданням слов’янських книг).
|
|
Для того, хто одержав початкову освіту, самостійне читання того, що існувало на слов’янській мові, було єдиною можливістю придбати якесь знання. Література наша в XIV — XVI ст. зросла, збільшилася, бо до попередніх книжних записів додано було нові, головним чином перекладні, а почасти й оригінальні. Через те, що українські та білоруські землі входили до складу Литви й Польщі, наша православна людність вступила в безпосередні різноманітні стосунки з населенням римо-католицьким, і представники латинської церкви робили спроби накинути православним русинам латинство. В інтересах оборони своєї батьківської релігії представники нашої людності писали полемічні твори проти панства, і ці твори належать до оригінальних пам’яток українського письменства» Як і в добу домонгольську, Русь вважала Візантію чи, правдивіше, греків своїми культурними провідниками і в міру можливості підтримувала з ними зв’язки. Та турецьке панування над греками (з 1453 р.) остаточно придушило грецьку освіту, що почала підупадати ще в попередні століття, і через те Русь небагато могла запозичити в справі освіти від греків. Між тим Гуманізм та Реформація спричинилися сильному розвитку науки й освіти на заході Європи, і там виникло багато університетів та шкіл взагалі. Польща захоплюється цим освітнім рухом. Заснований в 1400 р. Краківський університет на довгий час стає культурно-освітнім осередком для ПольськоЛитовської держави. Реформація збільшила інтерес до освіти, бо й лютерани й кальвіністи (спільно з соцініанами) школам надавали особливе значення в справі поширення своїх визнань. Ще раніше, ніж у Польщі та Литві, виникли протестантські школи в Німеччині (Віттенберг, Кенігсберг) та Швейцарії (Женева, Базель). Русинська молодь охоче вступала до цих шкіл як у Польщі, так і за кордоном й звідти виходила не тільки освіченою гуманітарно, з науковим знанням, а часто й з протестантськими релігійними поглядами. Та ще сильніше впливали на нашу молодь школи латинські, куди вона вступала ще в XV ст., а особливо школи єзуїтські, коли вони в другій половині XVI ст. з’явилися на території Польсько-Литовської держави. Заснована у Вільні в 1569 — 70 рр. єзуїтська колегія незабаром придбала собі таку добру репутацію, що слава про неї лунала навіть на Волині, і згаданий вище Загоровський висловлює в 1677 р. бажання, щоб сини його по одержанні православної освіти в доброго дяка та вивченні латинської мови вступили до Віленської єзуїтської колегії, бо він чув, що хвалять ту науку, що єзуїти дають дітям у Вільні. Знання, що давали католицькі й протестантські школи, було значно вище того, що виносила наша молодь зі своїх православних шкіл, і більше відповідало практичним потребам Польсько-Литовської держави, а тому наші молоді люди, особливо з вищих верств нашого громадянства, охоче йшли до тих шкіл, щоб підготуватися до заміщення адміністративних, судових та інших посад. Чужа конфесійна школа — і протестантська, і католицька — відривала їх від православної віри. Православ’я ж служило найголовнішою національною ознакою руського народу (в XV — XVII ст. слово «русин» було цілком різнозначним слову «православний»), а через те втрата молодою людиною старобатьківської релігії тягла за собою й втрату своєї національності. Наша молодь в таких школах полонізувалася, бо латинські й протестантські школи в Польщі були суто польськими. Таке негативне й шкідливе з православното погляду явище мусило звернути на себе увагу руського (українського й білоруського) громадянства, а разом із тим і викликати в ньому бажання запобігти такому лиху, вжити заходів, щоб наша молодь не відступала від своєї віри та національності. Єдиний засіб рятувати від цього молодь — це заснування своїх власних шкіл, що давали б науку й виховували б учнів в національному дусі. Думка про такі школи справді виникає й поширюється серед нашого громадянства. В одному з пам’ятників кінця XVI ст. говориться про велику шкоду «панству руському» від того, що в нас не було шкіл «посполитих», де б молодь наша одержувала освіту й виховувалась в національному дусі, і ця школа полягає ось у чому. «Русь, сполучившись з ними [поляками], позаздрила їх звичаям, їх мові та наукам і, не маючи своїх наук, почала віддавати своїх дітей в науки римські, а діти разом з науками призвичаїлись і до їх віри, і так мало-помалу своїми науками [поляки] все панство (державу, землю) руське довели до римської віри, довели настільки, що нащадки руських князів з православної віри перехрестилися на римську й перемінили собі імення, нібито вони ніколи й не були нащадками благочестивих (православних) прародителів своїх». Про сильне окатоличення та ополячення в XVI ст. руської шляхти свідчить і Іван Вишенський у своїх листах («всі від Бога святого й від віри в нього відступили»), і Мелетій Смотрицький у своєму славному «Треносі», де перелічено ті великопанські православні родини, що перейшли на латинство.