Буковина й інші українські землі в Румунії

На Буковині українське шкільництво починається з 1868 р., себто з часу переходу керування всіма школами на Буковині до рук Австрійської держави. Перед світовою війною, а саме в 1910 — 11 рр,, із 531 народних шкіл на Буковині налічувалося 216 українських шкіл та крім того було б українських середніх шкіл (у Вижниці, Вашківцях, Сереті, дві в Чернівцях та Кіцмані) й декілька українських кафедр у Чернівецькому університеті. З початком 1919 р. почалася румунізація шкіл, і в 1927 р. всі українські школи були вже зрумунізовані, а українські кафедри в Чернівецькому університеті ліквідовані. Українську мову не тільки виключено в народних і середніх школах як предмет навчання, а навіть заборонено користуватися нею для пояснень у школі при навчанні українських дітей. Однак українське населення Буковини не могло з цим примиритися й негайно після знесення стану облоги, який тривав на Буковині від листопаду 1918 до листопаду 1928 р., почало виступати з домаганням заведення української мови в народних школах, віднови українських середніх шкіл та українських кафедр у Чернівецькому університеті, які існували на Буковині за австрійських часів.

Тільки в останній час румунська влада йде, й то в дуже малій мірі, на задоволення законних вимог українського населення Буковини (згідно з §10 зобов’язань, які прийняла на себе Румунія в Парижі 9.IX.1919 р., має бути забезпечене навчання рідною мовою датей нерумунської національності). А саме, міністерським розпорядженням від 1.X.1932 р. наказано ввести в школах, де більшість дітей є української народності, 4 години щотижнево для навчання української мови і 2 години щотижнево для навчання релігії українською мовою, а крім того, завести обов’язкові години для української мови в учительській семінарії в Чернівцях. Не дивлячись на це розпорядження Міністерства освіти, шкільний інспекторат Чернівецької області не виконує приписів свого начальства. Так, наприклад, шкільний інспектор позбавив цілу низку українських громад права на заведення української мови в дотичних школах, досі не заведено української мови в Чернівецькій учительській семінарії й навіть не іменовано професора того предмету. Внаслідок скарги, яку подали міністрові освіти українські парламентарні заступники, наказ Міністерства надійшов до управителів народних шкіл, але вони просто не хотять переводити його в життя. Спочатку вони поставили домагання, щоб батьки подавали писемну заяву про бажання, щоб їхніх дітей учили українській мові, а коли українські селяни виконали це домагання, управителі шкіл висунули нове: офіційне підтвердження підписів на цих заявах. Але й при усуненні всіх штучних перешкод наказ Міністерства не може ввійти в життя вже з тої причини, що в багатьох школах є лише румунські вчителі, які й слова не вміють по-українськи. Українська національна партія всіма засобами домагається проведення в життя наказу Міністерства, причому заявила в пресі, що вважає цей наказ за провізорію й ставить свої законні домагання на запровадження української викладеної мови в народних школах української частини Буковини та Бессарабії.

Поки що українське громадянство Буковини само взялося організовувати вакаційні курси українознавства для шкільної молоді. Провід цих курсів перебрало на себе чернівецьке товариство «Українська школа», яке провадить курси за допомогою пенсіонованих українських учителів і, головно, української академічної молоді. В 1932 р. в Чернівцях відбулося 9 вакаційних курсів, а на провінції — 12. Вакаційними курсами українська суспільність Буковини почала самооборонну боротьбу проти винародовлення українців чужою школою.

В Бессарабії освітня справа стоїть ще гірше, — там не тільки нема українських шкіл, але й не провадиться позашкільна освіта силами українського громадянства, як це спостерігаємо на Буковині. Тільки нещодавно львівське «Діло» (1933. № 303) подало відомості, що в місцевості Старо-Козаче збираються тамошні громадяни будувати «Народний дім» — перший у Бессарабії.

В тій частині Марморощини, що є тепер під Румунією, стан українського шкільництва гірше, ніж сумний, бо воно взагалі не існує. Перед війною були там парохіальні народні школи, де в перших двох класах учили виключно по-українськи, аж від третього класу починали вчити й мадярської, однак не перериваючи української мови.