Умови розвитку історичних знань в Київській державі хі-хііі СТ

Руська держава – Київська Русь – утворилась у ІХ ст. і проіснувала до кінця ХШ – початку ХІV століття. Її історичним ядром було Середнє Подніпров’я. Історія Русі добре вивчена. Однак сьогодні, у зв’язку з досягненням Україною незалежності, по-новому розгорілися суперечки з принципового питання – про історичне правонаступництво Русі. Розвиток історичних знань в Русі проходив на певному соціально-економічному, політичному і культурному грунті. В руських літописах та інших писемних пам’ятках знайшов відображення процес феодалізації суспільства. Поступово на Русі утворилася складна система васально-ієрархічних відносин. На горі цієї драбини стояв “великий князь руський”, який вважався власником землі й уособлював державну владу. В залежності від нього перебували “світлі князі” й бояри, що володіли князівствами, землями, великими містами. Вся феодальна піраміда опиралася на міцний соціальний фундамент – на селян-смердів, які були основними виробниками матеріальних благ. Існували й інші категорії соціально залежного населення. Соціальні відносини на Русі, інколи загострювалися, виливалися у повстання, найбільш з яких відбулися у 1068 і 1113 роках.Історія Київської Русі поділяється на 2 періоди І-й період – (з ІХ по 30-ті роки ХП ст..) – коли вона була централізованою державою і вся територія була підвладна київському князю; П-й період (30-ті рр.. ХП – до рубежу ХШ і ХІV ст.) – період феодальної роздрібненості, коли на півдні Русі утворилися окремі Київська, Переяславська, Чернігово-Сіверська та Галицька і Волинська землі. Ці соціально-політичні процеси позначалися і на розвитку історичних досліджень. Високого розвитку на Русі набула культура – та освіта. Цьому сприяло також і запровадження християнства. Почали засновуватися монастирі, які з ХІ ст. стали центром літописання, поширення історичних знань серед знаті і народу. Важливим, для оцінки рівня розвитку історичних знань на Русі, є питання про розвиток писемності у східних слов’ян. Весь корпус існуючих джерел дозволив встановити, що писемність не прийшла на Русь разом з християнством – вона існувала до нього. Про це свідчать факти. Так, існує вказівка болгарських джерел про те, що до появи слов’янської грамоти, русичі писали “чертами и резами”. Відомі також і інші свідчення про існування писемності до запровадження християнства. Це говорять про тривалу традицію створення пам’яток писемності, якими, зокрема, є літописи. Дослідники літописів справедливо відзначали, що їх високі художні якості могли з’явитися лише внаслідок тривалої, наполегливої праці не одного покоління літописців. Розвиток письменства і літератури, в тому числі історичної, тісно пов’язаний із рівнем розвитку культури в суспільстві. При цьому варто розділяти культуру соціальних груп і страт, які складали еліту суспільства та культуру широких народних мас. І справа тут не в “класовому підході”, хоча і класові інтереси мають значення, а в тому, що офіційна культура, яка формувалася через церкву, школи, книги (християнські і світські) – була доступна лише князям, боярам, дітям боярським, церковним ієрархам, заможним купцям (“гостям”), міській верхівці, тощо. Написання (перепис) і переклад книг було надзвичайно “дорогим задоволенням”. Однак знатні люди читали Старий і Новий Заповіт та іншу релігійну літературу. Великою популярністю серед еліти користувалася перевідна література, особливо середньовічні романи.Загалом літописання було частиною офіційної культури.

Поряд з офіційною культурою еліти (знаті, істеблішменту) існувала і народна культура або культура народних низів. Історики західноєвропейського середньовіччя ще називають її “народною сміховою культурою”. Культура знаті і 2народна сміхова культура” суттєво відрізнялись одна від одної, існували ніби паралельно. Разом з тим, ці культури взаємовпливали одна на одну. “Народна сміхова культура” проявлялася у вигляді фольклору; вистав на майданчиках, де виступали розповідачі билин, скоморохи-витівники, блазні (“шуты”) з музиками та танцями. Характерно, що офіційна культура негативно ставилася до “народної сміхової”. церква бачила в виставах “пакость”, “бесовство”, пов’язане з поганськими релігійними віруваннями, які відвертали людей від церкви. Разом з тим, народна культура мала вплив на офіційну культуру, в тому числі і на літописи. Так, фольклор – легенди, билинний епос, прислів’я, приказки, замовлення, заклинання мали глибокі коріння в народі. Вони певною мірою і в певних формах відображали його історичний досвід, мрії, бажання. Фольклор знаходив відображення в літописах.

5. Виникнення українського літописання.Історіографія питання.

Найдавнішими пам’ятками історіографії і Давньої Русі є літопис – записи поточних подій по рокам. Поява першого історичного твору Русі, на думку, академіка Б.О.Рибакова, відноситься ще дочасів князя Аскольда – другої половини ІХ століття. Це був так званий “Літопис Осколда”. Деякі лаконічні історичні записи, очевидно, велись і надалі, протягом Х століття. Створення першого літописного зводу припадає на 996-997 роки. Місцем його створення, як вважає Б.О.Рибаков, могла бути кафедральна митрополита Десятинна церква в Києві.

Найдавніший історичний твір, що дійшов до нас від давніх слов’ян, є “Повість врем’яних літ”. “Повість...” являє собою комплекс літописних праць, що склався у 1112-1119 (Л.Махновець) або 1110-1118 роки (Б.Рибаков). ПВЛ складається з двох частин: вступу в літописного зводу. Вступ являє собою недатовану частину твору, а літопис містить опис подій, які відбувались на Русі з 860 по 1117 рр.

Методологією, якою користувалися середньовічні історики, був провіденціалізм – розуміння причин суспільних подій як прояв воли бога, а їх сутності – як наперед визначеного наміру бога (провидіння). Саме тому літописець часто говорить про різного роду “знамення”. Так, наприклад, описуючи похід князя Ігоря на Візантію у 941 році, літописець описує з якою жорстокістю діяли руські воїни: вони палили села, монастирі, церкви, вбивали полонених (“растинаху”), розставляли їх як мішені і стрілами розстрілювали. Однак підійшли свіжі сили греків і після жорстокої битви перемогли руське військо. А потім, коли останнє помістилося в лодки – проти нього було використано загадковий вогонь, при допомозі якого спалили кораблі руські. Цей вогонь сприйнявся руськими військами “наче блискавка небесна”.

При осаді Корсуня, Володимиру одним з міщан (Анастасом) була послана стріла з надписом в якому повідомлялося, що на сході є криниця, вода з якої по трубі тече в город. Це також сприймалося як знак божий.

6. Літописання Русі XI ст. Починаючи з ІХ-Х ст. літописання набуває історичного характеру і стає головним носієм знань з історії. Переклади історичних і релігійних творів зарубіжних авторів, їх перепи-сування і вивчення у приватних, княжих і церковних школах, створення бібліотек - все це підтримувало історичну культуру тогочасного українського суспільства на європейському рівні. Свідченням цього є як відомості зарубіжних авторів про Київську Русь, так і пам'ятки власної історії. До найдавнішої української рукописної книги можна віднести «Остромирове Євангеліє», написане в Києві дияконом Григорієм у 1056-1057 pp., «Ізборник» князя Святослава Ярославича (1073) -твір енциклопедичного характеру, пергаментний фоліант якого зберігся до наших днів.Центральне місце в історичній літературі Київської Русі займають літописи, зміст яких дає найповніше уявлення про характер поглядів їх авторів на історію. Торкаючись розвитку писемності, вже говорилося про «Повість минулих літ» -унікальну пам'ятку давньоукраїнського літописання, яка лягла в основу подальших літописних та історико-літературних творів.Серед мислителів Київської Русі поряд з князями були ви-датні літератори і літописці, філософи і богослови, перекладачі і публіцисти. В їх числі Никон Великий, Нестор, Сильвестр,митрополит-публіцист Іларіон, єпископ Кирило Туровський, митрополит Клим Смолятич, Данило Заточник та ін.І все ж основними інтелектуальними центрами філософ-ської та історичної думки були церкви і собори, зокрема Софійський собор у Києві, який служив не тільки резиденцією митрополитів, а й осередком культури і освіти. Тут були укладені один з найдавніших літописних зводів 1037-1039 pp. історичне «Слово про закон і благодать» Іларіона, митрополиче послання Клима Смолятича до пресвітера Смоленського Фоки та ін. Бібліотека Софійського собору стала основою для створення бібліотеки Печерського монастиря, що згодом перебрав естафету літописання, розвитку освіти, християнської і світської думки, виховання нових генерацій мислителів і багато зробив для збагачення історичних знань.

7. Джерела Повісті временних літ та світогляд її автора. «Повість временних літ» відома у трьох відмінних редакціях. Перша редакція була створена в 1113 році монахом Києво-Печерського монастиря Нестором. У 1116 році була укладена друга редакція «Повісті временних літ». її упорядником став ігумен Видубецького Свято-Михайлівського монастиря Сильвестр, який за дорученням князя Володимира Мономаха вніс до літопису певні корективи. Зокрема, він применшив історичну вагу київського князя Святополка (1093-1113), виділивши натомість яскраву постать Володимира Мономаха. Цей варіант тексту «Повісті временних літ» був включений до складу літописного зведення, яке переписав чернець Лаврентій у Суздалі в 1377 році. Тому цей список називають Лаврентіївським. Третя редакція «Повісті временних літ» також була створена одним із ченців Видубецького монастиря у 1118 році і призначалася для сина Володимира Мономаха Мстислава. Вона увійшла до складу літописного зведення волинського походження, закінченого на початку XIV ст. Це зведення зберігалося в Іпатському монастирі, де й було скопійоване уXVст., — цей літописний список називають Іпатським.