Розвиток української історіографії в першій половині ХVІІІ ст. «Краткое описание Малоросии»

Отже, українська історична думка першої половини і середини XVIII ст. розвивалася в руслі європейського цивілізаційного процесу, під потужним впливом ідей просвітництва, раціоналізму, барокового стилю мислення. Українське історичне письменство звернулося до національних традицій, утверджувало етико-гуманістичні цінності, любов до мудрості, високу духовність. З просвітництвом ув'язується початок трансформації історичних знань у наукову систему.Феномен барокового мислення українського просвітництва, його гуманістичної сутності найбільш яскраво відтворює просвітницька діяльність і творча спадщина Григорія Сковороди (1722-1794) - вихованця Київської академії, видатного філософа, талановитого поета і перекладача. Українська історіографія завдячує Г. Сковороді за возвеличування людини, за аргументацію її здатності пізнати світ, його минуле і сучасне, за переклади творів Цицерона, Плутарха, Горація, Овідія та ін. Філософія для Г. Сковороди - це любов до мудрості, яка скеровує людину до тієї мети, щоб дати життя духу, благородство серцю, світлість думкам.Окремо слід зупинитися на історичних поглядах Георгія (Григорія)Конисъкого (1717-1795) - теж вихованця, викладача і ректора Київської академії (1751), активногопросвітницького діяча, автора низки церковних, філософ-ських, історичних і літературних творів. На його лекціях і творах помітно позначились тогочасні західноєвропейські філософські вчення гуманістичного і просвітницького спрямування. Універсальним проявом історичного процесу він вважав рух, першорушієм якого є Бог. Важливу роль в осмисленні історії вчений відводив філософії, значенню людини як творчому началу пізнання.У своїх історичних працях «Записка... о том, что в России до конца XVI века не было унии с Римской церковью» (1747).Активну просвітницьку діяльність провадив учень Г. Ко-ниського Василь Рубан (1742-1795) - вихованець Київської академії та Московського університету, історик, перекладач, поет, видавець журналу в Петербурзі «Ни то, ни се», збірника «Старовина та новина». Він видав подорожні записки В. Гри-горовича-Барського - українського мандрівника і письменника про Угорщину, Австрію, Грецію, Італію та інші країни.З просвітницькою діяльністю пов'язано чимало українсько-козацьких родин. Прикладом тут можуть бути Полетики: Андрій Павлович, Григорій та Іван Андрійовичі, Григорій Іванович, Василь Григорович та ін. Ряд істориків (О. Лазаревський, І. Борщак) серед можливих авторів «Історії русів» називають Григорія Полетику (1725-1784) та його сина Василя. Григорій Андрійович після закінчення Київської академії працював перекладачем у Петербурзькій академії наук, головним інспектором шляхетського корпусу, був депутатом комісії зі складання «Нового уложения». Він активно обстоював автономний устрій Лівобережжя, написав ряд історико-правничихпраць, зокрема «Сборник прав и привилегий малороссийского шляхетства», «Записка, как Малая Россия во время владения польского разделена была и о образе ее управления» та ін. Г. Полетика укладач унікального словника: «Словарь на шести языках: на российском, греческом, латинском, французском, немецком и английском» (1763).Ці та інші приклади переконливо засвідчують, що в умовах імперської політики Росії та Речі Посполитої чимало освічених українців були приречені служити інтересам інших держав, але їх просвітницька діяльність опосередковано мала важливе значення і для української справи, і для національної історичної думки.«Краткое описание Малороссии» – пам’ятка історіографії першої половини ХVІІІ ст. Це хроніка подій історії України з давніх часів до 1734 роки. Автор – невідомий. Вперше надрукована в 1878 р.

1. Прагматична розповідь

2. Вміла вибірка з твору Г. Грабянки

Згадка про до монгольський період історії Русі.

Завоювання її Батиєм

Захоплення Литвою і Польщею

Більш докладно описано події Визвольної і війни і далі ХVІІ – І-а третина ХVІІІ ст.

Мова проста, доступна для широкого кола читачів Велика популярність. «Кратк. Оп. М.» використовувалося наступними поколіннями істориків (В. Рубаном, фр. Жаном Бенуа Шерером. Мик Маркевичем).

26. Історичні праці другої половини 18 століття. У другій половині, особливо наприкінці XVIII ст. започатковується українське національне відродження, під яким розуміють такий етап національного руху, коли пробу-джується національна свідомість, активізується національно-духовне життя, викристалізовується національна ідея.Поспіль за творами С. Митецького, В. Рубана, О. Безбородь-ка, О. Рігельмана, працями з географії та статистики постає необхідність створення повної історії України на наукових засадах. За реалізацію такого завдання взялися брати Яків Михайлович та Олександр Михайлович Маркевичі - онуки автора «Щоденника» Якова Андрійовича Марковича. Старший з них - Яків (1776-1804) здобув освіту у пансіоні Московського університету, був добре обізнаний із західноєвропейською філософською та історичною літературою, з працями І. Герде-ра «Ідея філософії історії людства», Бюффона (Ж. Луї Леклер-ка) «Натуральна історія» та ін. У 1798 р. в Петербурзі вийшла перша частина його «Записок про Малоросію, її жителів та виробництва» (рос. мовою).Слід також згадати подвижницьку діяльність Василя Ломи-ковського (1778-1845) - етнографа, історика та агронома, нащадка гетьмана Д. Апостола. Після виходу з військової служби він жив на своєму хуторі Трудолюб у Миргородському повіті, колекціонував старожитності, вивчав народну творчість, уклав збірник українських дум (1806), опрацював рідкісні матеріали і факти для створення повної історії України, які наприкінці XIX ст. О. Лазаревський опублікував під назвою «Словарь малороссийской старины».Перша третина XIX ст. дала українській історичній науці ряд інших імен, серед яких заслуговують окремого розгляду принаймні три: Д. Бантиш-Каменський, Максим Берлинський та Олександр Маркович (1790-1865) - молодший брат Якова Марковича. Він належить до першого покоління студентів Харківського університету, був повітовим суддею в Глухові, предводителем дворянства, активним поборником скасування кріпацтва. Його проект звільнення селян з правом викупу землі був надісланий ще в 1852 p., але відхилений міністром внутрішніх справ. На думку М. Марченка, проект О. Марковича був близьким до аграрної програми декабристів1.Свої історичні студії О. Маркович розпочав з вивчення родинного архіву свого діда Якова - Лубенського наказногополковника, генерального підскарбія. Він упорядкував і видав у двох томах «Щоденні записки генерального підскарбія Я. Марковича»1. Основною працею О. Марковича є «Описания Малоросії», яка, на жаль, не була завершена і неопублікована. Автор задумав її як продовження братової «Записки про Малоросію». Дотримуючись тієї ж історичної схеми, він описав географічне розташування України, її природу, шляхи, навів цікаві статистичні відомості. Багато уваги було приділено етнографічній характеристиці українського народу.Другою, не менш важливою, постаттю в українській історіографії був Дмитро Бантиш-Каменський (1828-1850) -син Миколи Бантиша-Каменського. Він народився в Москві, вчився там в університеті, служив у Колегії закордонних справ. Поворотним рубежем у його становленні як дослідника української історії стала майже десятирічна праця в Києві на посаді управителя канцелярії військового губернатора князя М. Рєпніна.Основна його праця - «Історія Малої Росії з часів приєднання її до Російської держави за Олексія Михайловича до відміни гетьманства» вийшла 1822 p., а згодом перевидавалась у 1830 р. та 1834 p., кожне з яких було кращим від попереднього як за змістом, за джерельною базою, так і за формою. Вона складалася з 4-х частин і хронологічно була ширшою, ніж про це говорилося в її назві. У ній давався виклад української історії від найдавніших часів до ліквідації полково-сотенного устрою України. Правда, княжа доба висвітлюва-лась дуже стисло, навіть схематично.

Автор зробив спробу дати періодизацію історії України, що відбилося на розподілі матеріалу за частинами (книгами). Перший період охоплює події від найдавніших часів до Переяславської ради 1654 р. Другий період доводився до обрання гетьманом І. Мазепи. Нарешті, третій період - від І. Мазепи до ліквідації Гетьманщини.Нарешті, ще одне ім'я: Максим Берлинський (1764-1848) -український археолог, історик, один з перших і безпосередніх дослідників історії Києва. Після закінчення Київської академії викладав в Учительській семінарії в Петербурзі, а з 1788 р. працював у Києві в Головному народному училищі. Молодому педагогу судилося стати піонером української археології.Все це й послужило фундаментом його «Історії міста Києва» (1800)1, якаподається в контексті всієї української, частково польської та російської історії. Вона складається з двох частин: перша присвячена історії Києва, а друга містить археологічний опис міста.

27. Суспільно-політичні умови розвитку української історіографії в період українського національного відродження (кінець ХVІІІ-початок ХХ ст.) Україна переживала з кінцяXVIII століття складний етап своєї історії. ПісляподілуПольщіукраїнськіземліопинилисяускладі двох імперій: Російської (80% території) і Австрійської. Суспільне життя краю характеризувалося кризою кріпосницького ладу, розгортанням російського визвольногопольського національно-визвольного та процесом українського національного відродження.Під українським національним відродження розуміється комплекс подій, пов’язаних з формування і поширенням національної свідомості, пожвавленням національного руху, розвитком культурного процесу. Українське національне відродження охоплювало події кінцяXVIII- початку XX ст. і в своєму розвитку пройшло 3 етапи:І етап (1780- 1840-ві роки) — академічний (дворянсько-шляхетський). Український національно-культурний рух найвиразніше проявився на Слобожанщині і Лівобережжі (Харків, Полтава, Ніжин). Він характеризувався зародженням нової української художньої літератури та наукового українознавства, започаткування української за змістом, втому числі україномовної, преси тощо.II етап (1840-1880-ті роки) - культурницький (народницький). Характеризується певною політизацією, що проявилося в діяльності та програмних документах Кирило - Мефодіївського товариства, політичних вимогах українсько-галицьких діячів під час революції 1848-49 рр., громадянському русі, який поширився на всю Наддніпрянщину. Зросла чисельність інтелігенції, посилилась її консолідуюча роль. В цей час були досягнуті значні науково-культурні здобутки (В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, І.Франко, М.Павлик та ін.).ПІ етап (1890-й - 1917 роки) - політичний (загальнонародний) - ознаменувався формуванням українських політичних партій. Важливу роль в українському національному русі відіграє Східна Галичина, яку називають „українським П’ємонтом”. Досягнення галичан в культурно-освітньому і політичному житті стали прикладом для наддніпрянців. Здобутки останніх проявилися в ході і після революції 1905-1907 років (скасування заборони української мови, видання українських книжок та періодики, виникнення просвіт та національних кооперативних організацій, легальна та нелегальна діяльність українських партій і фракцій тощо).Одночасно історію України кінця XVIII - початку XIX ст. не можна ототожнювати з історією українського національного відродження. При такому підході вона б значно збідніла: з неї випала б характеристика суспільно-політичного устрою, адміністративного управління українських земель у складі імперій. Діяльність російського визвольного та польського національно-визвольного рухів залишилась би також поза увагою. Соціально-економічний розвиток українських земель характеризувався кризою кріпосницьких, зародженням та подальшим розвитком капіталістичних відносин.Тривалий період бездержавного існування української нації позначився на ментальності українців. „Багатьох представників колишньої української старшини, - пише О.Субтельний, - вражали могутність і велич імперії, приваблювали можливості блискучої кар’єри, а їхнє самолюбство тішила свідомість власної належності до дворян Російської імперії. Тому їх не треба було надмірно заохочувати бути вірнопідданими государя-імператора.” Ці новоявлені дворяни вважали Україну частиною імперії, а український народ - лише „плем’ям” російського народу.

28. Питання про походження та авторство Історії Русів в історіографії. Біля цього твору багато таємниць, над якими ламали голови не­мало вчених, але розгадати їх і до сьогодні не вдалося: де і коли твір, був написаний, хто його автор, які джерела його, ідеологію якого середовища він відбивав, чому він написаний російською мовою, де подівся автограф і тому подібне. На деякі з цих питань було дано більш-менш задовільну відповідь, а на інші — ні.Перша таємниця — це факт виявлення «Історії Русів» і введення його в суспільний ужиток. Історія ця майже детективна. За свідченням М. Ханенка, рукописа уперше було знайдено близько 1828 року в біб­ліотеці містечка Гринева Стародубського повіту Чернігівської губернії ', що належало небозі Олександра Безбородька Клеопатрі Лобановій-Ростовській. Знайшли твір члени стародубського суду Лайкевич та Гамалія — описувачі бібліотеки. Вони показали його родичеві О. Безбородька (помер 1799 року), губерніальному маршалкові С. Шираєві, і той нака­зав зробити копію для себе. Рукопис, як спадщина, перейшов разом із бібліотекою до князя Голіцина, а з копій С. Ширая зроблено ще декілька: для Д. Бантиш-Каменського і для С. Волинського, а може, ще для декого. На сьогодні маємо щодо пошуків автора «Історії Русів» таку статистику. З авторством Г. Кониського покінчено після виступів М. Максимовича. Думку про авторство Г. Полетики підтримали В. Іконников ^>в, Д. До­рошенко ^|!), М. Горбань²⁰. В. Горленка в тому, що твір написав В. Полетика, підтримали М. Драгоманов²¹, А. Єршов". М. Гру шевський^із, Д. Майков²\ Є. Онацький ²⁶ висловилися за спільне авторство Григо­рія та Василя Полетик. Остаточно поклав край цій гіпотезі М. Возняк у книзі «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика». Гіпотезу про авторство О. Безбородьк а розробляли П. Клепацький, А. Яковлів, М. Слабченко та М. Возняк у вказаних працях. Додамо до цього, що автором «Історії Русів» називалися князь М. Рєпнін (М. Драгоманов), О. Лукашевич (М. Петровський), О. Лобисевич та інші

29. Метологічні та теоретичні засади, джерельна основа Історії Русів. «Історія Русів» подавала картину історичного розвитку України від найдавніших часів до Другої половини XVIII століття, власне, до 1769 року. Автор працював у традиціях так зва­них козацьких літописів, тими літописами він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди (XVIII століття) — документами. Основна засада твору •— натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення — головний зміст книги. Зага­лом автор не мав на меті писати історію України, а дав свою мисленну картину цієї історії. І. Борщак назвав «Історію Русів» «історичною леген­дою України, політичним трактатом, втіленим в історичну форму». Г. Карпов жанр твору визначив як «політичний памфлет» і пояснив особливості цього жанру: «Автори таких творів дуже мало дбають про збирання солідних історичних джерел для своєї праці, але рівночасно для доказу вірогідності всього, що вони розповіли, добирають найбільш громоносні авторитети так указують на участь у складанні подібного твору самих історичних осіб, у ньому описаних. Основна прикмета таких творів: зверхній лібералізм проповідь гуманних ідей, обвину­вачення неприємних авторові осіб та народів у деспотизмі, неосвіченості, варварстві, схильності до підступу, лякливості, дурноти, а тим, яких автор бере під свій захист, приписуються всі проти­лежні, цілком приємні, прикмети. Друга ознака — багатство анекдотів у них: прості звичайні події прикрашаються фантазією»³⁹; до речі, всі ці викладки — типова риса так званої романтичної історіографії. Цю думку, тобто те, що перед нами памфлет, підтримав В. Іконников: «В сут­ності,— писав він,— «Історія» має характер історичного памфлету, автор чи автори її не були особливо точні при виборі джерел (що і зрозуміло при тодішньому стані нашого історичного мислення, взагалі), її виклад нагадує манеру древніх чи псевдодревніх з твореними промовами історич­них осіб; факти підганяються під тенденції, але в крайньому разі автори вигадували менше, ніж їх звинувачують, вони багато брали із давніх малоросійських літописів, але також багато брали з усних переказів, анекдотів, віршів, пісень, які ходили в українському дворянстві, серед козацької старшини і серед народу». Приблизно те саме каже й Д. Дорошенко: «Исторія Руссов» вийшла не науковим історичним твором, а політичним памфлетом, вона прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню на­ціональної думки; коротко кажучи, вона має інтерес як покажчик най­вищого рівня, якого досягла українська політична думка в кінці XVIII ст., в її світлі стає зрозумілий для нас рух шляхти Ніжинського полку в і автономії в 1767 р. і таємна місія Капніста до Берліна в 1791 р.»

30. Висвітлення проблеми історії України в Історії Русів. У передмові автор обґрунтовує необхідність написання історії Малої Росії тим, що по визволенні її від татар вона у загальній російській Історії замовчувалася. Незважаючи на те, що істориків і літописців у Малій Росії не бракувало, але внаслідок плюндрувань, згуби та всеспалення неможливо було зберегти будь-що цілим. З цієї причини взято цю історію із літописів і записок Білоруських. Цими словами читач відсилається до одного з прототекстів Історії Русів — літопису В. Рубана. В основній частині твору автор оглядає історію народу України-Руси (народу Слов'янського) з найдавніших часів до нашестя Татарського - екстрактом, а від того нашестя — широко і докладно. Автор наголошує, що цей народ переселився з Азії від часів Вавілонського змішання мов, став мешкати від гір Рифейських[8] і від моря Каспійського на сході до ріки Вісли і моря Варязького на Заході: і від Чорного моря і ріки Дунаю на півдні до північного океану і Балтійського моря на Півночі.Після нашестя багато уваги приділено Козаччині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія України. З огляду на цензуру, багато своїх власних думок автор ховає між рядками або приписує їх неіснуючим історичним особам минулого. «Історія Русів» — твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 p.). Автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба — це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»; Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького — це справедлива боротьба пригніченого народу за своє «буття, свободу, власність».«Історія Русів» — це перша своєрідна політична історія України. Цей політичний памфлет характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість дат, кількості військ, числа загиблих тощо). Безумовно, у цьому творі надзвичайно багато суб'єктивного, але його автор стоїть на патріотичних, демократичних позиціях і його думку рухає гаряче бажання не тільки розібратися в хитросплетіннях національної історії, а й допомогти своєму страждаючому народові. Не випадково, критично оцінюючи «Історію Русів», Д. Дорошенко зазначав, що ця праця «прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки».Книга складається з ІІІ частин:Частина І-ша складається з Розділів І — V. Описується історія України від першого гетьмана Лянцкоронського до гетьмана Богдана Хмельницького і походу польського короля Яна II Казимира до України;Частина ІІ-га складається з Розділів І — V. Описується історія України від підписання Зборовського трактату і до посилання до Сибіру гетьмана Самойловича;Частина ІІІ-тя складається з Розділів І — V. Описується історія України від обрання Івана Степановича Мазепи гетьманом України до царювання цариці Катерини ІІ і ліквідації козацтва.

31. Місце Історії Русів в українській історіографії. Історію Русів використовували при написанні своїх історико-літературних творів Тарас Шевченко, Євген Гребінка, Ізмаїл Срезневський, Микола Гоголь, Микола Костомаров. Промовистим є той факт, що у роки радянської влади "Історія Русів" трактувалася як "антирадянський" твір, про що свідчить лист відомої дисидентки Оксани Мешко до Президії Верховної Ради УРСР від березня 1978 року. Найбільш негативно й суб'єктивно поставився до «Історії Русів» цитований нами Г. Карпов, він обкидає твір лайкою: її писала людина без таланту, роздразнена, це фальшивий твір і так далі. Попри надмірну роздразненість, Г. Карпов проводить історичну критику фактів, уміщених в «Історії Русів», цілком забуваючи своє ж визначення, що це літературний твір і що саме так на нього треба дивитися, — зрештою, наукова критика художнього твору теж можлива. Інша справа, що критика Г. Карпова вживає ті ж полемічні перехльости, які помічаємо і в «Історії Русів», тільки з протилежних позицій творені. Г. Карпов назвав, зрештою, «Історію Русів» «найзлостивішим політичним пасквілем».Згодом часткові виправлення «Історії Русів» зустрічаються в творах М. Костомарова, О. Лазаревськога, В. Антоновича. Дав аналіз твору і В. Іконников, який до очевидних вигадок «Історії Русів» відносить дані про гетьмана Свірговського, які викликали підробку дум у гуртку І. Срезневського, про смерть К. Косинського, відмітив суперечливі дані про Наливайка, в оповіданні про Тараса Трясила, Павлюка, Перев'язку тощо. Неточності є і в оповіданні про Сагайдачного, про виникнення Богоявленського братства, в списку козацьких полків, в розповіді про долю і смерть Д. Многогрішного і так далі50.

Підвів грунтовно резюме під дискусіями щодо «Історії Русів» Михайло Драгоманов у згаданій статті «У захист невідомого покійника автора «Історії Русів, або Малої Росії»: «Справа в тому, що «Історія Русів», написана з гарячою любов'ю до України й у великоавтономічному та ліберальному дусі і при цьому дуже талановито, викликала у свій час, у 20 — 30-х роках, сильний вплив на публіку і на вчених, що писали про історію України, одначе врешті вчені запримітили масу недоладностей у ній, признали її фальсифікатом і почали говорити про неї з погордою і навіть із деякою досадою. Та, здається, час би. вже з повним спокоєм поставитися до цієї в усякому разі замітної літературної пам'ятки і, вказавши її фактичні невірності, означити докладно її джерела (якими служили все-таки старовинні хроніки, а також і народна словесність), причому без сумніву осягнеться деяка кількість і вірних звісток, особливо не як наукового твору, але як політичного трактату». М. Драгоманов заперечив думку П. Куліша, що автор «Історії Русів» був прихильник «шляхетно-сепаристичного змагання», подавши докази про антишляхетську тенденцію «Історії Русів», і припустив, що це був «предтеча саме тієї теорії, науковим виразником якої став опісля й сам д. Костомаров».

«Історія Русів», як ми казали, написана російською мовою. Цьому не треба дивуватися, бо в другій половині XVIII століття, особливо з шістдесятих років, почався рішучий похід російського царизму супроти залишків української автономії та культури. Книжна українська мова, як літературна, була вигнана зі стін Київської академії, було заборонено театральні вистави — особливо тут старався київський митрополит С. Миславський. Отже, українська мова перестала бути мовою школи, і хоч традиційно російську мову українці нелегко засвоювали, але вони ставали продуктом освіченості, заснованої на російській мові, через що з більшим чи меншим успіхом нею користувалися як літературною, витворивши своєрідний суржик, який ми звемо зараз «мова, наближена до російської». Таким суржиком писали С. Дівович, Г. Максимович, інок Яків, І. Фальківський, Г. Сковорода, М. Базилевич, зрештою, згадуваний не раз на цих сторінках Георгій Кониський (частково) та інші — це була мова справді тільки наближена до російської, бо вона вбирала в себе часом значне число українізмів. Інша група культурних діячів, котрі жили довший час у Росії, там училися чи працювали, як К. Кондратович, В. Рубан, Г. Полетика, О. Безбородько, В. Капніст та інші, володіли російською мовою цілком досконало, але були зв'язані з батьківщиною, інколи дуже міцно, отже, російська мова, ставала об'єктивно однією з українських літературних мов; зазначимо, що багатомовність — традиційна риса української літератури XVI — XVIII століть.

32. Д. М. Бантиш-Каменський – автор першої синтетичної наукової праці з української історіографії. Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський народився у 1788 році у родині вихідців з знатного молдавського дворянського роду. Його батько був відомим російським істориком і археографом, управляючим архівом Колегії закордонних справ. Суспільно-політичні та історичні погляди Бантиш-Каменського формувалися під впливом батька і його оточення — освічених чиновників та вельмож високого рангу. Майбутній історик отримав прекрасну домашню освіту. Він добре володів французькою, німецькою, англійською та італійською мовами, знав латинь.Свою діяльність Д.М.Бантиш-Каменський почав в архіві, яким керував його батько. В цей час з’являються його перші праці. Згодом талант Бантиш -Каменського був застосований на дипломатичному поприщі. Найбільше його досягнення - участь в роботі Віденського конгресу.З 1816 року Д.М.Бантиш-Каменський переходить на службу в канцелярію військового губернатора Малоросії, князя М.Г.Рєпніна. Губернатор був освіченою людиною, меценатом. Саме під його впливом була написана „История Малой России”.Пізніше Д.М.Бантиш-Каменський обіймав посади тобольського і віленського губернаторів, однак його адміністративна кар’єра не склалася. Він займав посади в Міністерстві внутрішніх справ. Помер історик у 1850 році.Основною історичною працею Д.М.Бантиш-Каменського з історії України є „История Малой России”. Вона була вперше видана в 1822 році. Потім було ще два прижиттєвих (1830 і 1843 рр.) і одне посмертне (1903 р.) видання.

.Історичні погляди Д.М.Бантиш-Каменського оцінювалися в історіографії неоднозначне. Його звинувачували як у „надмірній” релігійності і ”патріотизмі”, „реакційному романтизмі” і російському монархізмі, так і „дворянському українському націоналізмі”. Щодо суспільно-політичних поглядів історика, то слід зазначити, що він був прихильником „освіченого абсолютизму”, ідеалом якого вважав гуманного, мудрого, великодушного, але сильного монарха, який у своїй діяльності керується інтересами держави, поважає закон. З другого боку - давалася взнаки і релігійність автора: божественна воля виступає в нього у вигляді провидіння, року що залишає людині певну свободу вчинків і дій..Основу джерельної бази „Истории Малой России” склали документи Московського архіву Колегії закордонних справ. Чимало цінних документів, серед яких - давні літописи, грамоти, „История Малой России” лише у першому виданні складалася з чотирьох частин (книг), а в усіх наступних - з трьох.У першій частині розглядаються події „от водворения славян в сей стране” до 1654 року - приєднання України до Росії. Розглядаючи походження слов’ян, вказав на їх автохтонність. В монголо-татарському нашесті автор бачив дію „Провидіння”. Вважав, що захоплення руських земель литовцями здійснено насильницьким шляхом. Становище українських земель у складі Речі Посполитої показав дещо спрощено. В першому виданні правильно писав про місцеве походження козаків, а в наступному - виводив їх від косогів (черкесів), що проживали на Північному Кавказі. Чи не перший з істориків показав діяльність Сагайдачного. Велика увага приділена Визвольній війні і Богдану Хмельницькому - „великому мужу”. Роль народу в „Истории Малой России” - другорядна. Приєднання України до Росії розглядає як закономірний факт, але при цьому безпідставно зазначав що це здійснено „без пролития крови”.У другій частині розглядаються події від 1654 до 1687 року —, тобто головним чином період „Руїни”. Перед читачем проходить галерея українських гетьманів і старшин: „честолюбивый и лукавый” І.Виговський, "малодушний" Ю.Хмельницький, „мстительный и свирепый” І.Брюховецький, „храбрый, властолюбивый, но малодушный” П.Дорошенко. Позитивна оцінка дається тим діячам, які орієнтуються на Росію: М.Пушкар, Я.Сомко, Д.Многогрішний, І.Самойлович тощо.У третій частині показано межі Малоросії, соціально-економічне становище України в добу І.Мазепи, І.Скоропадського, Д.Апостола і К.Розумовського. Оцінка Мазепи подана не суто негативно, а показано позитивні сторони його діяльності і характеру. Проте дії Мазепи в 1708-1709 рр. однозначно оцінюється як „зрадницькі”. І.Скоропадському автор докоряє за надмірну поступливість. Розумовського історик надмірно ідеалізує, пишучи про його „величие души”, „доброту сердца”, „беспримерную щедрость”. Цей розділ завершився географічним, етнографічним і соціальним оглядом України, її мови, освітніх закладів і церкви.

33. М. А. Маркевич та його «История Малоросии». Микола Андрійович Маркевич (1804-1860) народився в с. Дунайці Глухівського повіту Чернігівської губернії. Його батько був членом старовинної і багатої родини Маркевичів, мати – не менш знатного графського роду Гудовичів. Навчався в приватному пансіоні українського письменника Павла Білецького-Носенка в Прилуках, а потім в пансіоні при новоутвореному Петербурзькому педагогічному інституті. Він цікавився українською етнографією і історією, збирав архівні матеріали і писемні пам’ятки. У 1831 році вийшла поетична збірка Маркевича „Укринские мелодии”. Наукові та культурно-естетичні смаки Миколи Маркевича перебували під впливом просвітництва та романтизму. Так, для нього характерні просвітницькі уявлення про характер праці історика. Останнього він порівнює то з суворим, безкорисливим суддею, який зважує вчинки на терезах моралі, то з медиком, який холоднокровно анатомує минуле скальпелем розсудливості. Одночасно він як романтик заявляє про прагнення описати „історичні красоти” своєї Вітчизни, діяння предків для слави Батьківщини. Для його світогляду характерне, на думку сучасного дослідника В.Кравченка, існування подвійної, не взаємовиключної культурно-національної приналежності.Результатом історичних досліджень Миколи Маркевича була 5-томна „История Малороссии”, видана 1842-1843 рр. у Москві. Два томи праці займав текст, а три останні – додатки (історичні документи і примітки). В науковій літературі ця праця знайшла неоднозначну оцінку. Наприклад, російський вчений другої половини ХІХ ст. Г.Ф.Карпов звинувачував М.А.Маркевича в науковій недобросовісності та відсутності професіоналізму в роботі з джерелами. Автор першої спеціальної праці про творчість М.А.Маркевича О.С.Грушевський відзначив поєднання автором літературних і наукових прийомів творчого осмислення історичного минулого України. Одночасно він навів числені приклади суперечливих впливів на його праці „Історії русів” та „Истории Малой России” Д.М.Бантиш-Каменського. Джерельна основа праці досить велика. Крім „Історії русів” та „Истории Малой России” він використав праці попередників – Є.О.Болховітінова, М.О.Полєвого, І.І.Срезневського, деяких польських, німецьких та французьких авторів. Він вивчав першоджерела, зокрема козацькі літописи Самовидця та Г.Грабянки та їхніх послідовників, гетьманські грамоти та універсали.Напочатку своєї праці Микола Маркевич запропонував нову періодизацію історії України, яка носила досить абстрактний характер. Автор виділив шість періодів. Перший період – від давніх часів до 1500 року; другий період – від Ляцкоронського до унії (1500 – 1592); третій – від початку унії до Богдана Хмельницького (1592 – 1646); четвертий – від поголовного повстання по смерть Хмельницького (1646 – 1657); п’ятий – від смерті Хмельницького до падіння Мазепи і шостий – від падіння Мазепи до останніх днів Малоросії (1709 – 1793). В основу періодизації автором покладено романтичний принцип контрастності, коли епохи піднесення змінюються занепадом. Зміст „Истории Малоросии”. У свій перший період – „мы видим ее Русью”. І хоча автор вказує на спільність історії України і Росії в період Русі, та у викладі матеріалу є своєрідні думки. М.А.Маркевич зазначає, що початок Русі пов’язаний з „появою Русів з Скандинавії”. Початок політичної роздробленості і міжусобиць почався після смерті Володимира. Русь поширилася на північ. Росіяни, на думку Маркевича, – молодші брати Русів (українців)..Другий період – час, коли Україна була під управлінням гетьманів, вибраних народом. Третій період охоплював події „від початку унії до Богдана Хмельницького”. Косинського називає „єдиновірцем малоросіян і слугою України”. Негативно оцінює унію. Четвертий період охоплює Визвольну війну під проводом Б.Хмельницького. Автор розглядає як вищий злет козацької зброї та козацької слави. Хмельницького називає „избавителем Малороссии”. Події 1654 року подає як з’єднання України „с младшими братьями своими, северными россиянами добровольно и на условиях”.Події „Руїни” складають п'ятий період історії. Причинами політичної боротьби після смерті Б.Хмельницького називає інтриги польської шляхти та користолюбство російських бояр. Характеристика І.Мазепи – виключно негативна, а Петру І дає винятково позитивні характеристики (на відміну від автора „Історії русів”).

34. Утворення та діяльність «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів. У 1843 році була утворена Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (Київська археографічна комісія). Комісія отримувала статус державного наукового закладу при Канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора. Мета, яку переслідував уряд, полягала втому, щоб зосередити в своїх руках справу видання документів на Правобережній Україні і довести що цей край є „искони руський” і що політика русифікації історично оправдана.

Першим головою комісії був правитель канцелярії генерал-губернатора М.Є.Писарєв (1843-1848) нікчемна людина і великий хабарник: брав хабарі по 10 тис. руб.. Після Писарєва головою комісії був М.Й.Судієнко (1848-1857) - чернігівський поміщик і збирач старовини, а потім - М.В.Юзефович (1857-1889 рр.). Членами комісії і редакторами її видань були професори М.Максимович, М.Іванишев та В.Домбровський. Співробітниками, які мали їздити по краю і збирати старовину були П.Куліш, Т.Шевченко, Н.Рігельман.Комісією було видано серію видань під назвою „Памятники” в 7-х томах (1845-1898 рр.). В цьому виданні зібрано пам'ятки історії України XV- XVII століть (описи замків, пам'ятки братств, документи з історії Хмельниччини та Руїни тощо).Одночасно видано 3 зшитки „Древностей” (1846 р.) з текстом професора М.Іванишева про археологічні пам’ятки з малюнками Т.Шевченка.Стали видаватися козацькі літописи: Самійла Величка (1848, 1851, 1855, 1864 рр.) у чотирьох томах, Григорія Граб’янки (1853 р.) та Самовидця (1878 р.). Видруковано також було книгу „Жизнь князя А. Курбского на Волыни. Под ред. М.Иванишева” (акти) 2 т. 1849 р.Важливим етапом у діяльності Київської археографічної комісії став початок публікації нового серійного видання документів – „Архива Юго-Западной России” (АЮЗР). План нової серії передбачав публікацію восьми основних частин, присвячених різним напрямкам суспільного життя: акти, що стосувалися історії православної церкви (Ч.1), влаштування сіл і відносин поміщиків і селян (Ч.2), економічного стану і управління міст (Ч.3), у 4 частині містилися документи, що стосувалися судів, у 5-й - про податки і торгівлю, документи провінційних сеймиків містилися у 6-й частині; про козацтво – 7 частина і про історію найзнатніших українських родів - остання, й частина. АЮЗР став виходити з 1859 року і до 1914 року видано 37 томів документів.

35. «Одеське товариство історії та старожитностей». В 1839 р. в Одесі засновано „Общество истории и древностей”.Ініціативу в його створенні взяв на себе Новоросійський генерал- губернатор граф М.С.Воронцов та ряд інших чиновників і науковців. Товариство ставило за мету поширювати історичні та археологічні відомості про „Південь Росії”, збирати матеріальні, писемні та усні пам’ятки старовини.З 1844 р. товариство стало видавати систематичні наукові збірники –„Записки императорского Одесского общества истории и древностей”. До першої світової війни вийшло 33 томи записок. В них зібрано матеріал, який і до сьогодні не втратив своєї наукової цінності. Окремо були видані „История о казаках Запорожских. Сочинения кн. Мышецкого”, „Зібрання стародавніх грамот і договорів Молдаво-Валахських господарів” тощо.

36. А. О. Скальковський – історик України. З діяльністю Одеського товариства пов’язана творчістьАполона Олександровича Скальковського (1808-1898). Народився в Житомирі. Після закінчення Житомирської гімназії, вступив на медичне відділення Віденського університету. Потім з невідомих причин перевівся на юридичний факультет Московського університету, який закінчив у 1828 р. зі ступенем кандидата права, 3 1828 року і до своєї смерті у 1898 р. - 70 років - займався дослідженням історії Південної України (за тодішньою офіційною термінологією - Новоросії). Займав посади редактора, а потім і директора (1845 р.) Головного статистичного комітету Новоросійського краю.За підрахунками Хмарського за своє життя Скальковський опублікував близько 300 праць з історії Південної України („Новороссии”) та козацтва. Ще за життя його іменували „Нестором Новоросійського краю”, а після смерті нарекли (О.Маркевич) „славного війська Запорозького низового літописцем”.Найбільш відомими працями Скальковського були: „История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского” (Одесса,1841) та „Наезды гайдамак на Западную Украину в XVIIIст.” (Одесса,1845). Остання праця була відомою раніше через її негативну оцінку Т.Г.ІПевченкому вірші „Холодний яр” (1845р.).Пізніші автори дорікали Скальковському, на підставі аналізу його праці „Наезды гайдамак...” у негативному ставленні його до козацтва і (одночасно!) докоряли йому затушовування класової боротьби серед козацтва. Однак професор Ганна Швидько на наш погляд справедливо висловила з цього приводу 2 зауваження: по-перше, Скальковський був один з перших, якщо не першим істориком, який досліджував гайдамацькі рухи (ще до Костомарова і Антоновича). По-друге, гайдамацькі виступи справді викликали неприязнь так званих статечних козаків, козаків-господарів, з одного боку, бо заважали зовнішній торгівлі Запорожжя, а з другого - провокували наступ царизму на запорозькі вольності. Після цього Г. Швидько робить на наш погляд справедливий висновок, що „певний сенс у трактуванні Скальковським гайдамаччини все-таки був, хоча він просто пішов у своїх висновках за документами потерпілої сторони(поляків і євреїв.- О. Ф.), що не може дати об'єктивного зображення подій”.„История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского” тричі видавалася за життя автора (1841, 1846 і 1885/86 рр.).

37. Народницький напрям в українськiй iсторiографiї. Iсторiографiчний напрям — це група вчених, які мають близькі методологiчнi засади, проблематику робiт та iнтерпретацiю iсторичного процесу. Народницький напрям в українськiй iсторiографiї сформувався в 40-вi роки ХIХ столiття. Вiн став домiнуючим у другiй половинi ХIХ ст. i поширився на першi десятилiття ХХ столiття.Його засновниками були Михайло Олександрович Максимович i Микола Iванович Костомаров, а, за висловом М.С.Грушевського, він сам був “останнiм могiканом” української народницької iсторiографii.В узагальнюючих iсторiографiчних працях радянських вчених термiн “народницький напрям” або не знайшов вiдображення (М.I.Марченко), або ж, як у монографiї професора Л.А.Коваленка, вiн ототожнювався з iдеологiєю та суспiльним рухом “рiзночинної iнтелiгенцiї у 1861-1895”, що отримала назву народництва.. Що являв собою народницький напрям в iсторiографiї? Пiд впливом романтизму українськi iсторики зосереджували свою увагу на iсторiї та життi простих людей. Це захоплення народом в кiнцi кiнцiв розвинулося в його iдентифiкацiю з соцiально та економiчно пригнiченими масами. Вивчаючи народ як об’єкт iсторiї, вони розглядали його як основного дiяча iсторичного розвитку. Народницький напрям в iсторiографiї знайшов найбiльш яскравий вираз у працях Максимовича, Костомарова, Кулiша, Левицького, Лазаревського i Антоновича.Формування народницького напряму в українськiй iсторiографiї, вiдбувалося пiд пливом романтизму. Романтизм як iдейно-фiлософська течiя виник у Захiднiй Європi наприкiнцi ХVIII - на початку ХIХ столiття. Характерними рисами романтичної iсторiографiї, в тому числi украiнської, були: 1. Головним завданням iсторика романтики вважали пiзнання “народного духу”,. Другою характерною рисою романтичної iсторiографii є протиставлення вiльнодумству та атеїзму ХVIII ст. християнської релiгiйностi i доброчестя.Космополiтизму, ідеї свiтового громадянства протиставляється iдея нацiональностi, народностi.. Для романтичної iсторiографiї методом пiзнання є iнтуiцiя.

Iсторики-романтики розглядали минуле з позицiй iсторизму.

Представники народництва ставили головним народ, пiд яким розумiли соцiально i економiчно пригнiченi маси, вцентр своєї уваги. Вивчаючи народ як об’єкт iсторiї, його стали розглядати i як головного дiяча iсторичного розвитку.

38. Романтизм як методологія науково-історичних досліджень українських вчених. Романтичний світогляд за своєю суттю складає своєрідну цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту і дії, чим засвідчує нове бачення світу і, отже, протиставляє себе традиційним моделям та формам мислення. Відтак не розум, а почуття, не "голова", а "серце" визначають сутність людини і стають для неї основними пізнавальними інструментами. Тут уперше людина постала у своїй духовній величі, творчих пориваннях, натхненні, у невичерпній суб'єктивності проявів. Найголовнішими ідеями українського романтизму є ідеї історизму, народності та фольклору як етнографічного джерела пізнання української історії. Домінуюче місце у романтичному мисленні займає україноцентризм, на основі якого формувалася українська ідея. Так як представники романтизму творили за умов відсутності державності, засобом проголошення і утвердження їх ідей стає національна література, національна мова як засіб вияву і виразу національного духу, власної незалежності і, врешті-решт, свободи народу.виділяються два його головні етапи: ранній романтизм 20-30-х років ХІХ ст., який сформувався основним чином у Харкові, і Київський романтизм другої половини 40-х років ХІХ ст.Особливо значимою була діяльність київських романтиків М.Максимовича, М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, діяльність яких, за словами Д.Чижевського, склала "кульмінаційний пункт" романтичного руху в Україні. Ними були створені найцінніші роботи з історії України, української культури, літератури, в яких вперше теоретично обґрунтовувався факт існування українського народу, його культури, вказувалося на велике і багате українське минуле.дійснено аналізсутності культурно-подвижницької діяльності П.Куліша, зокрема, у плані відстоювання української державності і обґрунтування на цій основі ідеї України. Саме вона стала домінантою його творчості, його духовного і світоглядного україноцентризму. На засадах україноцентризму П.Куліш опрацював особливу концепцію чи поняття "рідного", в яке включав: Україну, народ, мову, звичаї, культуру. Усі вони у своїй узагальнюючій формі складають зміст іншого поняття – поняття "українська ідея" і є осередком внутрішнього духовного життя людини.

39. Основні віхи життя М. І. Костомарова. Народився 4(16) травня 1817р. в слободі Юрасовці, тепер Ольховатського р-ну Вороніжської області в сім'ї російського поміщика, мати — українка з кріпаків.Закінчив 1837р. історико-філологічний ф-т Харківського університету. Під впливом українських фольклорних збірників захопився збиранням та вивченням народної поезії, 1844р. захистив магістерську дисертацію «Об историческом значении русской народной поэзии». По закінченні університету деякий час служив юнкером в уланському полку, потім викладав історію в гімназіях Харкова, Рівного, Києва.У 1845 — 46 рр. разом з М. Гулаком і В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство, де брав активну участь у складанні програмних документів — «Книг буття українського народу», «Статуту Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», відозв «До братів-українців», «До братів-росіян», «До братів-поляків»; автор записки про об'єднання слов'янських народів.Весною 1847р. Костомарова арештовано..Був членом-редактором Київської археографічної комісії; за його редакцією у 1863 — 1884 рр. видано 12 томів «Актов Южной и Западной России» з історії України і Білорусії 14—17 ст. Показуючи близькість історичної долі і культурного життя українського та російського народів у ст. «Две русские народности» (1861), Костомаров розрізняв визначальні риси національного характеру українців та росіян. Автор праць з історії: «Начало Руси» (1860), «Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1861), «Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада» (1864), «Вече и вечевое устройство в древней Руси» (1864) та ін. Написав «Русскую историю в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (т. 1—7, 1873 — 88). Праці з історії України присвячені здебільшого періодові 15—17 ст.: «Иван Свирговский, украинский гетман XVI века» (1855), «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России» (1857), «Черты народной южнорусской истории» (1861), «Южная Русь в конце XVII века» (1867), «Руина» (1879 — 80), «Мазепа» (1882) та ін. Наукові дослідження Костомарова здобули широке визнання, його обрано почесним членом Югослов'янської академії наук і мистецтв, сербського вченого товариства «Друшество» й ін. Історичні праці вченого відзначаються образністю викладу.В історію української літератури Костомаров увійшов як письменник-романтик: віршові збірки «Украинские баллады» (1839), «Вітка» (1840), історичні п'єси..Костомаров — автор історичних трагедій «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841), які відзначаються новизною проблематики. Романтичні драми «Кремуций Корд» (1849), «Эллины Тавриды» (1883), «Украинские сцены из 1649 года» (незакін.) позначені тираноборчими мотивами.У численних публіцистичних статтях («Ответ на выходки газеты „Czas” и журнала „Revue Contemporaine”»; «Правда полякам о Руси: по поводу статьи в „Revue Contemporaine”», «Правда москвичам о Руси», усі — 1861; «Мысли южно-русса», 1862; «О преподавании на народном языке в Южной Руси», 1863, та ін.), спрямованих проти реакційної політики російських і польських шовіністичних кіл, Костомаров відстоював історичне право української мови на самобутній розвиток. Але у період заборони українського друкованого слова в 70 — 80-і pp. та звинувачень Костомарова в «українофільстві» й «сепаратизмі» він приєднується до слов'янофільської концепції «літератури для домашнього вжитку». Цим він «можливо спрощував і звужував українську проблему, — писав М. Грушевський, — стараючися пропхнути її через урядове вухо» (Науково-публіцистичні і політичні писання Костомарова. К., 1928, с. XVIII).

Помер Микола Костомаров 7(19) квітня 1885 року в Петербурзі.

40. Методологічні та теоретичні засади наукових досліджень М. І. Костомарова. Джерельна основа його праць. Свої історичні погляди склав Костомаров тоді, коли сам захоплювався етнографією і коли всі кругом його в літературних колах так само захоплювались етнографічними дослідами і коли панувала думка, що твори народної поезії являються також істо­ричними памятками, може не менше цінними, як документи або „сухі літописи". Погляд про велике значіння етнографічних до­слідів для історіографії Костомаров здійснював протягом усієї своєї праці на історичному полі. Він навіть спробував вило­жити свої теоретичні міркування в цій справі в спеціальній лекції: „Об отношении русской истории к этнографии". Зазначивши, що історична наука поширює свій розвиток в напрямку від малювання зовнішніх подій державного життя до подробиць вну­трішнього побуту, Костомаров старається зясувати, що головна мета історії лежить не-в тому, щоб як найдокладніше змалювати зовнішнє життя, а в тому, щоб як слід зрозуміти, збагнути „психологію минувшини". А цього можна досягти лиш сполучивши працю історика й етнографа.Поставивши метою історичної науки життя людської громади, отже — народу, історик тим самим,стає в тісніш звязок з етно­графією, яка досліджує народне життя, в його сучасному стані. Історія малює, як пливе народне життя; адже для нього певна р іч треба впасти той стан, до якого це життя дишло. З другого-ж боку й етнограф не інакше може зрозуміти стано­вище народу, як тільки простеживши прожиті шляхи, якими народ прийшов до свого становища. Всі прикмети сучасного життя можуть мати смисл лиш тоді, коли їх розглядати як продукт попереднього розвитку народних сил. В способі етнографічного, досліду і в способі викладу етнографи бачимо ті сам. помилки що і в сфері історичної науки. Одним словом, робить висновок Костомаров: „етнограф повинен бути сучасним істориком, а історик в своїх працях повинен викладати стару етнографію".Не вважаючи на зазначені вище хиби Костомарова, як україн­ського історика, його праці мали величезне, значіння в розвитку нашої історіографії. -„Перед Костомаровим, каже В. Антонович, спеціяльна українська Історія була майже зовсім не розроблена, перебувала, можна сказати, в хаотичному стані, була затулена силою вигадок, передвзятих, фіктивних гіпотез, фантастичних ви­гаданих тверджень, цілу масу котрих містила в собі улюблена свого часу „Исторія Русов", що ходила довгий час в рукописах і на­решті була надрукована"; означаючи типові риси Костомарова як історика, Антонович дав таку його характеристику: „перш за все наш історик брав матеріял для своїх дослідів з перших джерел, з перших рук. Він ніколи не звертався до тем розроблених, не користувався з чужих праць. Архіви і ріжні инші сховища древніх памяток, — ось звідки добував він свій сировий матеріял; він розробляв його пильно, піддавав суворій критиці» в рівень з наукою. Тільки обробивши матеріял критично, Костомаров ви­водив з нього історію тієї або иишої історичної події, біографію того чи иншого історичного діяча, іноді цілу епоху. В змалюванні історичних подій пануючою рисою Костомарова була художність, якою всі, хто читав його твори, захоплювались. Сполученя в та­ланті Костомарова зазначених рис було тим щасливим випадком, який рідко можна здибати в ученому історичному світів.

41. Історичні монографії та дослідження М. І. Костомарова. Масштаби творчої спадщини Костомарова величезні. Це твори, історичні монографії та дослідження: "Про значення критичних праць Костянтина Аксакова з російської історії" (1862), "Про ставлення російської історії до географії та етнографії" (1863), "Початок єдиної держави в давній Русі" (1870), "Петро Могила перед судом дослідників нашого часу", "Про козаків" (1878). На думку багатьох дослідників, М.І. Костомаров був унікальним мислителем XIX ст., який звернув увагу на суперечності між державністю та народністю.Костомаров цілком зосередився на дослідницькій роботі. З 1863 року він бере активну участь у періодичному виданні томів (усього їх вийшло 15) зібрань документів з історії України і Білорусі XIV—XVII століть під загальною назвою «Акти, що стосуються історії Південної і Західної Росії, зібрані і видані Археографічною комісією». Основними працями його життя стали «Богдан Хмельницький» (перше видання вийшло в 1857 році, третє, вже в 3-х томах, — у 1876-му), «Руїна» (1879—1880), присвячена трагічним подіям, що настали після смерті вождя Визвольної війни, «Мазепа» і «Мазепинці» (1882—1884), а також фундаментальна праця «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів» (1874—1876), де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії. Власне історії Росії, крім згадуваної роботи про повстання Степана Разіна, присвячене «Північноруське народоправство» (1863) і «Непевний час московської держави» (1866). Особливий інтерес представляє його наукова розвідка «Останні роки Речі Посполитої».

З монографій Костомарова ви­пливає, що український народ не міг і не улив створити собі власної державної організації кращої як Запорожська Січ, а що така організація могла істнувати лиш часово, то не було иншого виходу, як піддатися Москві, хоч сам-же Костомаров дуже під­креслює деспотичність і некультурність її ладу.