Трансдисциплінарність

З одного боку Трансдисциплінарність розуміється як декларація, яка проголошує рівні права відомих і маловідомих вчених, великих і малих наукових дисциплін,. культур і релігій в дослідженні навколишнього світу. в такому сенсі, трансдисциплінарність охороняє думку ожного індивіда.

В другому значенні трансдисциплінарність трактується, як високий рівень освідченості, різнобічності, універсальності знаннь індивіда.

В третьому значенні трансдисциплінарність визначається як правило дослідження навколишнього світу. (на різних рівнях: локально і глобально, фізично і ментально) Це також принцип організації наукового знання, що відкриває можливості взаємодії багатьох дисциплін.

Гострим є запитання розрізнення її від, наприклад, міждисциплінарност і, яка є "кооперацією різних дисциплін, використанням спільних понять для позначення і пояснення певних подій чи обєктів. В. Буданов назвав міждисциплінарність суміжною: "Міждисциплінарність як узгодження мов суміжних дисциплін", а згодом – "Міждисциплінарність як трансузгодження мов не обов’язково суміжних дисциплін". Відбулося звичайне поєднання специфічних мов та методів різних дисциплін при дослідженні, як-то: хімічних з біологічними тощо. При такому поєднанні зазвичай менш розвинені мови та методи дослідження підпорядковувалися більш розвиненим, що відбивалося як на назві виникаючої суміжної дисципліни ("біохімія"), так і на категоріальному апараті нової науки (біологічні явища описувалися в категоріях хімії: "біохімічні реакції").

Але деяка обмеженість такого методу здобування нових знань очевидна. Тому утворилася нова методологія міждисциплінарних досліджень, яка, за В. Будановим, пов’язана з переносом моделей та ідей з однієї дисципліни до іншої, коли спочатку "імплантується" модель, а потім формується фундамент.

Ідея системного підходу в науці та загальна теорія систем була вперше запропонована у 1937 році Л.Берталанфі – біологом за освітою, – як спроба вирішити методологічні труднощі саме біологічного пізнання. Але вона не знайшла підтримки у сучасників, однієї з причин чого була необхідність побудови моделі досліджуваного об’єкту з урахуванням максимально можливої кількості його складових, їх взаємозв’язків та зв’язків з довкіллям. Це ж бо становить величезний об’єм інформації, особливо в біологічних та людиновимірних системах. І лише створення потужної обчислювальної техніки, разом з усвідомленням науковцями неможливості пізнати сутність об’єкту шляхом руйнування його структури, призвело до широкого розповсюдження системного підходу в науці другої половини ХХ ст.

Дуже важливо, що в межах полідисциплінарних проектів методологія міждисциплінарності набула характеру взаємного запозичення мови й концептуальних схем та взаємного збагачення дисциплінарних понятійних апаратів та методів, і що при цьому в будь-якому випадку використовуються всі три попередніх типи міждисциплінарної комунікації. До того ж, становлення полідисциплінарних досліджень потребувало утворення науковця нового, некласичного типу, з умінням вийти за межі жорсткої дисциплінарної парадигми і її категоріального апарату та утворити загальноприйняту і загальнозрозумілу полідисциплінарну концепцію досліджуваного об’єкта чи явища.

Одним з шляхів виходу за межі дисциплінарності стало здобуття науковцями енциклопедичної обізнаності. Другим шляхом став пошук спільної мови з науковцями інших дисциплін, який потребував віднайти точки дотику різних парадигм, виробити вміння приходити до консенсусу та створювати взаємно збагачений понятійний апарат

Поняття "міждисциплінарність" вживається у різних значеннях, близькими синонімами є полідисциплінарність і трансдисциплінарність, кожний з яких має свої нюанси. Таке розрізнення детально проаналізовано Є.Князевою та С.Курдюмовим

Полідисциплінарність позначає спільне вивчення якогось складного об'єкта різними дисциплінами (наприклад, вивчення людини психологією, генетикою, соціологією тощо). Тут лише окреслюється можливість діалогу між науками, адже незважаючи на спільність об'єкта, кожна наука має свій окремий предмет дослідження.

Трансдисциплінарність (транскросдисциплінарність) передбачає вихід досліджень за дисциплінарні межі, коли відбувається перенесення дослідницьких схем з однієї галузі в іншу. Трансдисциплінарне дослідження є спільним дослідницьким проектом для кількох відмінних галузей знання. Тут взаємодія між різними науками є тіснішою, оскільки відбувається не просто вивчення спільного об'єкта з різних точок зору, а принципово новий тип досліджень, неодмінною умовою якого є взаємодія між науками, яка передбачає узгодження методологічних засобів (приклади цього є у нейрофізіології, нейролінгвістиці тощо). Переплетення, зрощення, немає нічого чужорідного. Приклад: психолінгвістика Міждисциплінарність передбачає використання певних понять, які є спільними для різних наук, а також кооперацію різних наукових галузей (прикладами міждисциплінарних досліджень є синергетика, когнітологія, комп'ютерна наука тощо). «Вкидування» 1 поняття в іншу науку. Приклад: комп’ютерна лінгвістика.

39. Особливості гуманітарного знання і пізнання. У широкому сенсі під гуманітарним знанням розуміють науки, протилежні точним і природничим. У вужчому – це філософія, філологія, історія, культурологія і правознавство. Подібно до того як відкриття Енштейном теорії відносності на початку 20 ст. привело до кризи природничої науки і наступного перегляду її наріжних постулатів, поширення теорії постструктуралістсько-постмодерністичного штибу у другій половині 20 ст. спровокувало перегляд наріжних настанов соціального знання. Серія поворотів антропологічний, лінгвістичний, семіотичний та ін. вплинули на самоідентифікацію соціально- гуманітарного знання та його методологічних стратегій. Спільним знаменником зазначених зрушень стало визнання неоднозначності, непрозорості соціальної реальності. Відбувся зсув від відкриття основних законів суспільства до вияву виробництва соціального, його конструювання. У даному контексті варто відзначити концептуальний доробок М.Фуко, який у низці програмних робіт доводить, що соціально-гуманітарне знання вивчає об’єкт, який попередньо створюється. Ключове для Фуко поняття дискурсу визначається автором як мовленнєва практика, що постійно створює предмет свого обговорення, а отже значення слів не слід відривати від їх контекстуального вжитку. Приміром варто пам’ятати, що людина у філософії 19-20 ст. не тотожна людині у працях філософів доби Просвіти. Знання – об’єктивна реальність, що дається в свідомості людини, яке вона віддзеркалює у своїй діяльності, ідеально відтворює об’єктивні закономірні зв’язки дійсного світу. Пізнання – обумовлений насамперед суспільною практикою процес набуття та розвитку знань, їх постійне поглиблення, розширення і вдосконалення. На яке взаємодіє об’єкт та суб’єкт, результатом якого є нове знання про світ. Об´єктом дослідження у сфері гуманітарного пізнання постає Людина, Суспільство, Культура. Гуманітарне знання - це звернення як до розуму, так і до почуттів. Дослідник природи вивчає природні явища, феномени як сторонній спостерігач, із зовні. Гуманітарій вивчає явища культури з середини, він сам є частинкою - учасником цих явищ, цього феномену і через це його об´єкт дослідження є феноменом, а мета дослідження пізнати феномен. Предметом дослідження гуманітарного пізнання стає процес присвоєння суб´єктом об´єктивної реальності. Гуманітарне знання слід розглядати як сукупність висновків, отриманих у ході використання гуманітарного способу в будь-якій сфері. Предметом гуманітарної науки є намагання дослідити існування людської суб´єктивності у світі в єдності обєктивацій духу і діяльнісних способів функціонування. Метою гуманіст. дослідження є пізнання факторів культури з метою розуміння людини і її місця в природі. Специфіка соціального (гуманітарного): 1. Його предмет – “світ людини”, а не просто річ як така. Предмет має суб’єктивний вимір, у нього включена л як “автор і виконавець своєї власної драми”, що він і пізнає. 2. Соціальне пізнання нерозривне і постійно зв’язане з предметними (оцінка явищ з погляду добра і зла, справедливою і несправедливого і т.д.) і “суб’єктивними” (установки, погляди, норми, цілі і т.д.) цінностями. 3. Характерною рисою соціального пізнання є його переважна орієнтація на “якісне фарбування подій”. Явища досліджуються головним чином з боку якості, а не кількості. 4. Сила абстракції. Тому тут винятково велика роль мислення, його форм, принципів і методів. Якщо в природознав. формою збагнення об’єкта є монолог (тому що “природа мовчить”), то в гуманіст. пізнанні – це діалог (ос-тей, текстів, культур і т.п.). Діалогічна природа соц. пізнання найбільше повно виражається з процедурах розуміння. Воно саме і є зануренням у “світ змістів” іншої людини, збагненням і тлумаченням (інтерпретацією).

40. Методологічна програма герменевтики.

Герменевтика – давня традиція тлумачення текстів, що початково існувала в межах богословської юридичної сфери. У 20 ст. розвиток філософської герменевтики пов'язаний, насамперед, з іменем Георга Гадамера, який наголошував важливість дослідження упереджень до рефлексивних настанов свідомості, соціо-культурного досвіду, що передує раціональному і визначає його. Сьогодні герменевтика як методологічна стратегія сучасного соціо-гуманітарного знання протистоїть структуралістським методам дослідження. На противагу семіотиці, яка працює з текстом як сукупністю знаків, герменевтика не виносить за дужки суб’єкта, а виявляє людські смисли, завжди орієнтована на людину і в цьому сенсі є гуманітарною.

Герменевтика – (від грецьк.-пояснюю, інтерпретую, тлумачу) – постає як наукова теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретація текстів, що містять у собі смислові зв’язки, вчення про передумови і засоби такого розуміння.

Разом із цим герменевтика розглядається як філософська течія, основною проблемою якої стає питання про те, як влаштоване, упорядковане те суще, буття якого полягає у розумінні.

При розв’язанні цього основного питання герменевтика приходить до філософського висновку: специфічну рису процесу розуміння складає онтологія герменевтичного кола.

Суть кола: тлумачення тексту (тотожне) – тлумачення людського буття та знання про світ – буття людини у цьому світі. Тому, предметом розуміння, за герменевтикою, є не смисл, вкладений у текст автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого пов'язаний даний текст.

Основні представники: Г.Г. Гадамер, Ю. Габермас та ін.. П.Рикьор, Е.Бетті, К.-О.Апель, М.Ландман, Е.Корет, А.Лоренс,

Проте, герменевтика звертає свою увагу не тільки у бік онтології, але й гносеології (Рікьор).

Одночасно герменевтика виконує, як і філософія, комунікативну функцію. Основним методом комунікації з точки зору герменевтики є мова.

Герменевтика – це філософія про буття людини в світі і розуміння цього світу через мову та переживання.

За давньогрецьким переказом бог Гермес – вісник Зевсу, владики богів і людей повинен був роз’ясняти людям послання Зевса, забезпечувати їх розуміння. Таким чином, герменевтику часто визначають як спосіб філосовствування, центром якого є інтерпретація, розуміння текстів.

Ганса Гадамера, який був учнем Хайдегера, вважають засновником сучасної герменевтики. У вченні Гадамера „Істина та метод” герменевтика набуває функції онтології. До найбільш відомих представників герменевтики слід також віднести Рікера (Франція), Бетті (Італія), Флоренського та Лосєва (Росія).

Розуміння передбачає практичну дію, але воно з тією ж необхідністю є вираженням суб’єкта, тобто його викладення – інтерпретація. Але будь-яка інтерпретація має мовну, текстуальну форму, тобто зрозуміти текст означає знайти в ньому відповіді на ряд питань. Згідно Гадамеру в тексту нема власного змісту поза його інтерпретацією, а в рамках цієї інтерпретації неприпустима суб’єктивна довільність, оскільки текст сам по собі не довільний. Таким чином, розуміння досягається у забезпечення злиття горизонтів тексту та людини. При цьому слід мати на увазі так зване герменевтичне коло. Людина повинна зрозуміти те, всередині чого вона знаходиться з самого початку, кругова залежність пов’язує ціле і його частину. Ми можемо зрозуміти текст лише як частини цілого, про яке ми маємо деяке перед-розуміння до початку інтерпретації тексту. Розуміння є історичним, тобто горизонти розуміння змінюються і кожне нове покоління інтерпретує по-своєму.

Любов до слова призводить герменевтив до того, що вони занадто зближують філософію з філологією, хоча основи герменевтики можуть бути використані не лише в філології, а й в історичних, юридичних та інших науках, які мають справу з аналізом об’єктивних результатів свідомої діяльності людей.

За Ф.Шлейєрмахером, основна мета герменевтичного методу - зрозуміти автора і його текст ширше, ніж він сам розумів себе і свій твір. Шлейєрмахер вважає герменевтику мистецтвом розуміння чужої індивідуальності.

Згідно з твердженням Дільтея те, що людина виявляє в іншій, вона знаходить у собі як переживання, те, що вона сама переживає - може знайти в іншій людині через переживання. Звідси розуміння визначається як саморозуміння. Інтерпретатор може побачити у матеріалі, який пізнається лише те, що є у ньому самому.

Розірвати "герменевтичне коло", що виникає Шлейєрмахер і Дільтей пропонують через встановлення гармонії, між двома духовно-душевними світами автора і інтерпретатора. (У інших джерелах говориться, що герменевтичне коло заключається в тому, що інтерпретатор має бачити в авторському творі лише те, що в ньому є, рухається по колу думок автора, має розуміти де він знаходиться увійти в коло).

Центральною у фiлософському вченні Гадамера є ідея, що вихідним пунктом герменевтики як фiлософської течії є онтологічний характер герменевтичного кола, яке виражає специфiчну рису процесу розумiння, пов'язану з його циклічним характером. Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як фiлософію розумiння. Предметом розумiння, на думку Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний змiст, з осмисленням якого пов'язаний даний текст. За Гадамером, герменевтика є філософiєю "тлумачення": від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому.

Фiлософська герменевтика виконує не лише методологічну функцію, а й комунікативну. Це здебільшого виявляється в "метагерменевтицi" німецького філософа Ю.Хабермаса (нар.1929). Він виходить із того, що чиста герменевтика недооцінює той факт, що в суспільствi, крiм культурної сфери життя, є ще й економiчна, соціальна, полiтична. Хабермас робить висновок, що необхiдно коригувати герменевтику, і пропонує теорію комунiкативної дії. Головним методом комунiкації, з його точки зору, є мова.

Говорячи про внесок філософської герменевтики до скарбниці світової культури, можемо підкреслити наступне. Герменевтика потужна тим, що вона відтворює ідею цілісності філософії, культури, суспільства тощо, що подає своєрідний метод аналізу культурних явищ та акцентує увагу на необхідності повороту до загальнолюдських цінностей.

41. Методологічний потенціал феноменології.

Введення у філософію поняття феноменологія (від грец. — явище, logos — поняття) передбачало створення нової дисципліни — науки про форми свідомості, первісно властиві їй, про явища свідомості — феномени, про споглядання сутності, про абсолютне буття. Саме так формулював завдання нової філософської дисципліни Едмунд Гуссерль (1859—1938) — німецький філософ, засновник феноменологічної школи.

Основне завдання пізнання, на думку Гуссерля, це дослідження структури «чистої свідомості», яке здійснюється за допомогою специфічного методу — «феноменологічної редукції». Запропонований Е.Гуссерлем метод мав виключити («взяти в дужки») з предмета пізнання все емпіричне, конкретне, фактичне, тобто те, що реально існує.

Феноменологія — суб'єктивно-ідеалістична течія, яка зводить все суще до феноменів (явищ свідомості, даних з очевидністю) і описує їх за допомогою інтуїції.

Феномен (грец. phainomenon — той, що з'явився) — в буденній мові — унікальне явище; у Ф — чуттєві дані, взяті безпосередньо, як самі по собі, вияв чогось, те, що дано в сприйманні і не більше. Напр, для художника яскравий захід сонця є феноменом, і він сприймає його як самоданість (немає роздвоєння на явище та сутність). Для вченого — це явище (гра кольорів), за яким приховується певна закономірність, сутність (закони заломлення світла). Для Гуссерля феномен — безпосередня даність, те, що дано з очевидністю. Це смиси предметів та подій, що виникають у свідомості. Якщо людині, наприклад, хтось розповідає про слонів у Африці, то феноменом для неї є не слони, а мова, жести, інтонація розповідача, те, що дано з очевидністю.

Отже Фе за Гуссерлем - “строго наукова Ф” о феноменах свідомості як о “чистих сутностях”. Що очищують свідомість від емпірічного змісту завдяки багатоступеневому методу “феноменологічної редукції” як прийому ідеалізації. Тб, Фе — наука факту. Узагальненого і ідеалізованого. Це дескриптивна наука.

Для того щоб повернути погляд від світу до свідомості, Гуссерль запропонував методологічну процедуру, назвавши її феноменологічною редукцією. Суть цієї редукції полягає в тому, що я «беру в дужки» віру в існування світу, припиняю дію тези про існування світу. Це не означає, що я заперечую існування світу чи сумніваюся в ньому. Просто я не беру до уваги це питання; повертаю погляд від світу до актів свідомості, в яких він дається. Мета цієї редукції полягає в тому, щоб відкрити діяльність свідомості, яка анонімно супроводжує моє життя в світі. Іншими словами, феноменологія зміщує увагу, наприклад, від дерева, яке я сприймаю, до самого акту сприймання. Але якщо «береться в дужки» існування світу, то під редукцію потрапляють і науки про світ (фізика, хімія та ін.), і людина як реальна істота з її реальною, тобто емпіричною (фактичною) свідомістю. Що ж тоді залишиться? На думку Гуссерля, внаслідок такої процедури відкривається сфера трансцендентальної свідомості.

Як і в філософії Канта, у феноменології поняття трансцендентальний означає «не емпіричний», не індивідуально-психологічний. Трансцендентальна свідомість — не фактична свідомість конкретного індивіда, яку вивчають у психології, а свідомість як така, свідомість як сукупність певних правил функціонування, притаманних будь-якій конкретній свідомості. Вивчення трансцендентальної свідомості і є, на думку Гуссерля, завданням феноменології.

Етична феноменологія – напрямок, який існує в рамках феноменологічного вчення, виникає в останній чверті ХХ століття, як переосмислення основних понять феноменології.

На думку фундаторів етичної феноменології, основні поняття набувають дійсного смислу тільки у співвідношенні з проблемою «Іншого». Найбільш перспективною у цьому відношенні є ідея інтенціональності.

При цьому інтенціональність (за Левінасом) тлумачиться не як спрямованість людської свідомості до об’єкту (Е. Гуссерль) або до нішо (М. Гайдеггер, Ж.П. Сартр), це – звернення до «Іншого», що є по суті суб’єктивністю Інакшого, яке наділене не тільки теоретичною свідомістю, але й душевним життям. Основні представники етичної феноменології: Е. Левінас, П. Рикер та ін.. «Інший» у філософії Левінаса є також носієм смислу, який народжується через відношення одного суб’єкта до іншого суб’єкта, який з необхідністю присутній у культурній цілісності і який її репрезентує.

Поява «Іншого» за Левінасом – богоявлення. Характеризуючи Я – Інший, Левінас стверджує, що це відношення будується за принципом відсутності відчуження та царювання поваги до незалежності, своєрідності, унікальності кожного індивіда.

Людство замальовується етичним феноменологом як світ комунікації різноманітних культур. Рикер акцентує увагу на проблемах відношення етики і політики, і особливо, проблемі відповідальності. Він стверджує, що політики повинні навчитися говорити мовою моралі, інакше їм загрожує політичний цинізм, який є смертельно небезпечним для всього людства.

42. Соціальна теорія пізнання та соціальна епістемологія.

Социальное познание и его специфика.

1) Социальное познание – познание общества и человека.

2) Специфика социального познания:

а) совпадение познающего субъекта и познаваемого объекта;

б) ограниченность сферы применения эксперимента.

3) Основные методы социального познания:

а) исторический (рассмотрение социальных объектов в развитии);

б) сравнительный (рассмотрение социальных объектов в сравнении, сопоставлении с подобными);

в) системно-аналитический (рассмотрение социальных объектов в целостности и взаимодействии друг с другом).

4) Функции социального познания:

а) выявление причин и следствий социальных процессов;

б) осмысление качественных характеристик социальных объектов;

в) использование результатов при осуществлении социального управления;

г) согласование общественных интересов, оптимизация социальных процессов.

5) Социальное познание как необходимое условие совершенствования и развития общества.

Соціальне пізнання - це сфера досягнення знання, притаманна будь-якої діяльності людини. Соціальне пізнання людини, спрямоване на осягнення закономірностей свого буття в суспільстві, разом з тим має ряд специфічних особливостей.

По-перше, пізнаючи соціальну дійсність, людина має справу все-таки з дещо інший об'єктивною реальністю, ніж це, припустимо, буває в пізнанні природних явищ. Він має справу з реальністю, де діють такі ж люди, як і він сам, наділені розумом і волею, які також вирішують свої різні конкретні завдання, вільні варіювати свою поведінку: вибирати між дією і бездіяльністю, пасивної поступкою тиску обставин або активним опором ім. Це означає, що в соціальному пізнанні пізнає суб'єкту доводиться постійно стикатися зі складним світом суб'єктивної реальності, з людською активністю, здатної істотно впливати на початкові установки і орієнтації пізнає. Отже, в кожний даний момент кожна людина може виступати як суб'єкт, активно діючий і тому пізнає дійсність, але одночасно і як об'єкт пізнання і практики.

По-друге, роблячи об'єктом пізнання суспільство, людина пізнає і свою власну діяльність, втілену в різних формах культури. Це вдається йому зробити тому, що він подумки відокремлює себе від самої діяльності, протиставляє себе як суб'єкта суспільству, яке в цьому випадку виступає об'єктом пізнання. Інакше кажучи, суб'єкт пізнає і свою власну діяльність, вважаючи її як об'єкт пізнання.

По-третє, в пізнанні соціальної дійсності не можна не враховувати різноманіття різних ситуацій суспільного життя людей. Ці ситуації залежать від часу і від просторової локалізації, від природних (географічних), соціокультурних, психофізіологічних та інших всілякої факторів. Врахувати всі і кожен з них, щоб отримати повне і адекватне розуміння суспільної динаміки, дуже складно. Ось чому соціальне знання більшою мірою являє собою вірогідне знання, де, як правило, немає місця жорстким і беззастережним твердженнями.

По-четверте, соціальне пізнання орієнтоване на людину, групу людей, історичну ситуацію, які завжди індивідуальні, особливі й унікальні у своєму становленні, існування та зміни. Будь-яке узагальнення (виявлення закономірного, необхідного, загального) тут неминуче вимагає одночасного розгляду специфічних рис і підстав розвитку. У будь-якому іншому випадку має місце спотворення суті того чи іншого пізнаваного соціального явища.

По-п'яте, соціальне пізнання практично завжди ціннісно забарвлене, воно упереджено до отриманому знанню, бо часто-густо зачіпає інтереси і потреби людей, які через відмінності життєдіяльності та інтересів керуються різними установками і ціннісними орієнтаціями в організації та здійсненні своїх дій. Це пов'язано з тим, що ціннісне ставлення спроектувати і на сам об'єкт, на який спрямована соціальне дослідження. Відповідно, суспільствознавство змушений розглядати ті чи інші явища суспільного життя як цінності і обов'язково враховувати ціннісні орієнтації людей.

Всі ці особливості соціального пізнання свідчать, що отримані в ході його здійснення, знання можуть мати науковий і позанаукові характер. Відповідно і саме соціальне пізнання теж може бути науковим або позанаукові. Однак провести чітку межу між науковим і позанаукові пізнанням суспільних процесів, на жаль, не видається можливим. І наукове, і позанаукові соціальне пізнання (знання) взаємопов'язані і нерідко не тільки мирно співіснують, але і переходять один в одного, утворюючи якийсь, щоправда, часом дуже суперечливий "сплав" знань про дійсність.

Социальная эпистемология - Иногда данный термин используют как синоним для «социологии знания». Это поле исследовательских практик, исходящих из представления о соц детерминированности производства, функционирования и трансформации и даже самого содержания знания.

Соц эпистемология претендует на достаточно радикальное переопределение проблематики, концептуального аппарата и предметного поля классической эпистемологии.

Классич эпистемология вводила фигуру автономного субъекта как конечной инстанции производства и обоснования знания. Автономия субъекта (в смысле детерминации и конституирования) означает, прежде всего, автономию по отношению к любым возможным природным, историческим и соц порядкам, наука понимается как единственная нормативно приемлемая форма знания. В классической эпистемологии само знание в подлинном смысле слова – это автономное образование, когнитивные схематизмы и обосновывающие операции наделялись одновременно статусом универсальности, необходимости и общезначимости.

По отношению к классической эпистемологии социальная эпистемология осуществляет два взаимосвязанных демарша.

1) осуществляется замещение логики идеального конструирования эмпирической аналитикой способов порождения и функционирования знания.

2) соц эпистемология радикально расширяет «пространство», с которым соотносятся элементы выделяемых эпистемологических порядков, вводя в это пространство реальные, всегда исторически локализуемые и социально определяемые, практики производства знания и фактуально задаваемые «места», где данное производство разворачивается.

Соц эпистемология базируется на двух связанных друг с другом констатациях, имеющих чисто эмпирический статус. (Классическая эпистемология ограничивала эмпирическую аргументацию.) 1– это констатация реального разнообразия форм знания. 2 – констатация его (со)относительности, т.е. для особых социальных контекстов хар-ны специфичные, агломераты знания.

Георгій Почепцов: Соціальна епістемологія розглядається як наука про породження та розповсюдження знань в суспільстві.Соц епістемологію як нову науку запропонували ще в 1952 р. саме для бібліотекознавства. Але сьогодні вона отримала новий поштовх за допомогою нових імен. С. Фуллер є найбільш активним представником цього напряму В своїй книзі про соціальну епістемологію він говорить про те, зо ми не дуже займаємося проблемою, як, чому і для кого виробляються знання.

одна из современных областей исследования на стыке философии,истории и социологии науки, науковедения. Последние 30 лет она активно развивается, продуцирует новыеподходы и порождает дискуссии

Сторонники классической эпистемологии полагали, что существуют три источника знания. Это, во-первых, объект, находящийся в фокусе познавательного интереса; во-вторых, сам субъект с присущими емупознавательными способностям; втретьих, социальные условия познания. При этом позитивноесодержание знания усматривалось в основном в объекте; субъект является источником помех и иллюзий, нопри этом обеспечивает творческиконструктивный характер познания; социальные же условия целикомответственны за предрассудки и заблуждения. Ряд современных эпистемологов заняли существенно инуюпозицию. Они утверждают, что все три источника знания на самом деле сводимы к одному — к социальнымусловиям познания. И субъект, и объект являются социальными конструкциями; познается только то, чтопредставляет собой часть человеческого мира, и так, как это диктуют социальные нормы и правила. Такимобразом, и содержание и форма знания социальны от начала и до конца —такова точка зрения некоторых(но не всех) сторонников С. э.

43. Проблема методу в соціальному пізнанні.

Специфіка цього виду пізнання полягає передусім в тому, що об'єктом тут виступає діяльність самих суб'єктів пізнання. Тобто самі люди є і суб'єктами пізнання, і реальними дійовими особами. Окрім цього, об'єктом пізнання стає також взаємодія між об'єктом і суб'єктом пізнання. Іншими словами, на відміну від наук про природу, технічних і інших наук в самому об'єкті соціального пізнання спочатку є присутнім і його суб'єкт. До соціальних і соціально-філософських фактів застосовують методи соціально-філософського пізнання: історизм, порівняння, абстрагування, гіпотеза, розуміння, віднесення до цінностей та ін. Ці методи використовуються в соціальній філософії, соціології, політичній філософії, історії і інших гуманітарних (суспільствознавчих) науках. Вони повинні відкрити громадські (соціальні, історичні) закономірності, які трактуються по-різному. Суспільство є результатом свідомої діяльності індивідів, спільностей, інститутів. З точки зору Зиммеля і Вебера, завданням теоретичного пізнання є типові мотиви і діяльність індивідів. Історизм як метод пізнання полягає в розгляді суспільства в його розвитку, в органічному зв'язку з тими, що породжують це суспільство умовами. При історичному підході вивчається походження, функціонування і перспективи розвитку суспільств і людства. При цьому звертається увага тільки на істотні і якісно своєрідні властивості. Порівняння є виявленням схожості і відмінності в досліджуваних соціальних фактах. В процесі порівняння виявляється схожість і відмінність цього суспільства по відношенню до нього ж у минулому, по відношенню до інших суспільств в той же час, по відношенню до інших суспільств у минулому. Цей метод набуває порівняно-історичного характеру. Абстрагування (і узагальнення ) як метод соціального пізнання представляє виділення в соціальних фактах (і суспільстві) властивостей, що цікавлять спостерігача, якостей, взаємозв'язків і уявне відвернення (узагальнення) їх від соціального факту (і суспільства), що вивчається, у вигляді певних понять: потреби, інтересу, мотиву, держави, формації, цивілізації і тому подібне. Потім з цими поняттями (абстракціями) можна здійснювати різні розумові дії як з певними розумовими об'єктами: приводити в причинний зв'язок, порівнювати і тому подібне. Висновки, поняття, судження, отримані в результаті порівняння, абстрагування, узагальнення і тому подібне методів пізнання, завжди носять імовірнісний характер, мають різну міру достовірності (і недостовірності), потребують виявлення причин свого походження, приведення в систему. Роль такого методу пізнання грає соціальна гіпотеза, що уявляє більш менш обгрунтоване припущення про причини соціального факту, що вивчається, його місце в системі суспільства, здатне пояснювати вже відомі соціальні факти, допускаюче пророцтво нових соціальних фактів і можливість експериментальної перевірки в розвитку інших народів. Перевірка соціальної гіпотези шляхом пояснення наявних соціальних фактів і зміни соціальної дійсності відповідно до неї грає вирішальну роль для перетворення соціальної гіпотези на елемент суспільствознавчої теорії. Суспільствознавча теорія є системою суджень, понять, гіпотез, законів, в яких зізнається людство в єдності елементів, що утворюють його, і зв'язків між ними. При побудові суспільствознавчої (у тому числі соціально-філософською) теорії використовується аксіоматичний метод: 1) встановлюється набір початкових положень (принципів, постулатів і тому подібне), які вважаються вірними; 2) потім за правилами логіки з них виводяться (і конкретизуються) інші положення, що відповідають початковим, і так далі. Прикладом аксіоматичної теорії є геометрія Евкліда, історичний матеріалізм і тому подібне. У соціальній філософії зазвичай використовується гипотетико-дедуктивный метод. Він спирається на сукупність пов'язаних між собою гіпотез-постулатів (принципів), а вже з них походить виведення суджень, понять, висновків, що утворюють тканину теорії. Важливим методом (інструментом) соціального пізнання у М. Вебера виступають ідеальні типи. Ідеальні типи не мають емпіричних прообразів в самій реальності і не відбивають її, а є розумовими логічними конструкціями, що створюються дослідником. Вони формуються за допомогою абстрагування окремих рис реальності, що вважаються дослідником найбільш типовими. Ідеальний тип, - писав Вебер, - це картина однорідного мислення, існуюча в уяві учених і призначена для розгляду очевидних, найбільш "типових соціальних фактів". Ідеальні типи - це найбільш загальні поняття, в яких зафіксовані в словесній формі найбільш суттєві властивості об'єктивної реальності в очищеному від випадковостей виді. Завдання науки якраз і полягає в розробці таких ідеальних типів - наукових понять. Потім вони використовуються пізнанням в якості масштабу для співвідношення і порівняння з ними соціальній реальності. М. Вебер вважає, що головна мета соціології - зробити максимально зрозумілим те, що не було таким в самій реальності, виявити сенс того, що було пережито, навіть якщо цей сенс самими людьми, учасниками того, що стався, не був усвідомлений. Ідеальні типи і є той пізнавальний метод і інструментарій, за допомогою якого відбувається розуміння того, що сталося. Через цього Г. Зиммель і М. Вебер відкидали в якості предмета соціологічного знання такі невизначені і багатозначні поняття, як "суспільство", "народ", "людство", "колективне" і так далі. Прибічники історичного матеріалізму приписували ідеальним типам відсутність зв'язку з об'єктивною реальністю. На ділі Маркс і Вебер наслідували однаковий загальнонауковий пізнавальний метод ідеалізації. Найважливішим методом соціально-філософського пізнання є метод розуміння і віднесення до цінностей, запропонований М. Вебером. Він розрізняє поняття "Ціннісні судження" і "віднесення до цінностей". Ціннісне судження завжди особово (і суб'єктивно), представляє твердження, яке пов'язане з моральною, політичною або якою-небудь іншою оцінкою. Наприклад, висловлювання: "Соціалізм кращий за капіталізм". Віднесення до цінності - це процедура відбору, організації і оцінки соціальних фактів відповідно до цінностей, яких дотримується цей учений або людина. У наведеному вище прикладі учений відбирає факти, що підтверджують це положення і робить їх оцінку. М. Вебер вважає, що зміна ціннісних переваг соціального філософа (і соціолога) визначається "інтересом епохи", тобто усвідомленням соціально-історичних обставин, в яких він живе. Методологія віднесення до цінності виразно є видимою в усіх соціально-філософських системах. Наприклад, вісторичному матеріалізмі цією цінністю і "інтересом епохи" була матерія, економічне буття, диктатура пролетаріату, соціальна рівність і інші взаємозв'язані між собою цінності. Суспільство розглядалося як економічна формація, базисом якої є економіка. Суспільна свідомість і ідеологія виступали віддзеркаленням громадського буття, а індивіди - гвинтиками державної машини і відбитками соціального середовища. Свідомість, творчість, свобода і інші цінності були на несуттєвому і караному місці. Важливим методом соціального пізнання, спрямованого на вивчення походження і розвиток громадських інститутів, є метод перетворення засобу в мету. Він дозволяє зрозуміти дивні перетворення соціальних інститутів в процесі розвитку суспільств.

44. Соціальне прогнозування та соціальний конструктивізм.

Із виникненням людини, як суб´єкта соціальної діяльності, світ набув нової, незнаної раніше, якості. Людина, як діяльнісна істота, стала предметно проявляти себе у виробництві та становленні й утвердженні суспільних відносин. Як мисляча й розумна істота, вона завжди опікувалася наявним станом свого існування, дбала про поліпшення умов життя, добробуту та діяльності. Її завжди цікавило те, що є, що становить існуюче буття, а також те, що було і що буде у майбутньому. Для розуміння їх сутності необхідно з'ясувати зміст таких понять, як "передбачення", "пророкування", "прогнозування". У них зафіксована здатність людини бачити істотне в процесах і явищах до того, як це виявлено на досвіді, на практиці, здатність суб'єкта, що пізнає, до випереджального відображення дійсності (у соціальному передбаченні - пізнання майбутнього). Прогноз означає пророкування, передбачення, прогностичну модель, що є науково обгрунтованим судженням про можливі стани об'єкта в майбутньому та альтернативні шляхи й терміни їх досягнення.

Історично склалися такі типи світоглядних підходів до проблеми майбутнього: релігійний, утопічний і філософський.

Релігійний підхід заснований на вірі в те, що майбутнє визначається надприродними силами, його можна пізнати шляхом гадання або божественного одкровення, що на майбутнє можна впливати, звертаючись до надприродних сил.

Утопічний підхід заперечує сьогодення, абсолютизує майбутнє. Несправедливому і "нерозумному" теперішньому устрою суспільства утопісти протиставляють детально розписані, створені силою їхньої уяви порядки справедливого майбутнього.

Філософський підхід заснований на передбаченні майбутнього як наступної стадії розвитку природи і суспільства в рамках пізнання загальних закономірностей цього розвитку.

У прогнозуванні використовуються такі основні джерела інформації про майбутнє:

ü оцінка перспектив розвитку досліджуваного об'єкта на основі досвіду вже вивчених подібних об'єктів;

ü умовне продовження на майбутнє тенденцій розвитку об'єкта;

ü створення моделі майбутнього стану досліджуваного об'єкта відповідно до бажаної зміни умов розвитку.

Соціальні прогнози є розробкою, паралельною плануванню, програмуванню, проектуванню, керуванню соціальними процесами. їх мета полягає в підвищенні ефективності планів, програм, проектів, рішень.

Прогнозування, як вірогідне науково обґрунтоване вірогідне судження про стан об'єкта в майбутньому, поділяється на такі види:

1) пошуковий прогноз - визначення можливих станів об'єкта в майбутньому на основі тенденцій, властивих йому в минулому і сьогоденні;

2) нормативний прогноз визначає шляхи і терміни досягнення можливих, бажаних станів об'єкта на основі певних соціальних норм, ідеалів, стимулів, потреб, цілей;

3) комплексний прогноз містить елементи пошукового і нормативного прогнозування;

4) системний прогноз - системне уявлення про об'єкт прогнозування.

У сфері управління знаходять застосування і такі форми (підтипи) пошукових і нормативних прогнозів, як: а) цільовий прогноз - визначальний, бажаний стан об'єкта; б) плановий - визначає напрями планування для досягнення бажаних цілей; в) програмний прогноз - визначає міру й умови бажаного стану об'єкта.

Існують й інші види прогнозів, наприклад, короткостроковий (найближчий), оперативний, середньостроковий, довгостроковий, загальнодержавний, глобальний.

Звертаючись до сутності соціального прогнозування, варто приділити увагу його методам. Метод анкетування дозволяє виявити необхідну інформацію і використати її у виробленні прогнозу. Метод екстраполювання заснований на поширенні висновків, отриманих через спостереження над однією частиною явища, на інші його частини. Моделювання дозволяє за допомогою моделі зробити прогноз майбутнього стану об'єкта.

Соціальний конструктивізм пов’язують із програмною працею Бергера та Лукмана «Соціальне конструювання реальності», трактат із соціології знання, де було запропоновано соціальне витлумачення суспільства як людського витвору, що створюється і постійно відтворюється в свідомостях людей, які взаємодіють. Методологічно даний підхід ґрунтується на соціальній феноменології Шюца.

До соціальних механізмів створення суспільства відносять: габітуалізацію – озвичнення, седиментацію – закріплення в досвіді, зокрема, за допомогою мови та реіфікацію – натуралізація, подання та сприйняття довільно створеного як природного і незмінного. Відтворенню соціальної реальності сприяють механізми легітимації різних рівнів, закиди до соціального конструктивізму можуть бути зведені до наступного. Якщо суспільство є сконструйованим, то чому воно таке реальне і об’єктивне в нашому сприйнятті, так важко піддається змінам. Втім, не варто витлумачувати конструкцію як химеру, що може бути ліквідована зусиллям волі. Ідея Бергера і Лукмана полягає в тому, що сама свідомість є соціальною за своєю природою і єдиний можливий спосіб власне людського буття – це соціальне буття. Тож викриття сконструйованого характеру соціальної реальності геть не передбачає її необ’єктивності щодо окремого індивіда та мінливості, нестабільності. А за сучасних умов істотних трансформацій соціальної структури соціальний конструктивізм демонструє власний евристичний потенціал щодо певного кола явищ.

Мета соціального конструктивізму — виявлення способів, за допомогою яких індивідууми і групи людей беруть участь у створенні соціальної реальності. Ця теорія розглядає шляхи створення людьми соціальних феноменів, які інституціоналізуються і перетворюються в традиції. Соціальне конструювання реальності йде постійно, це динамічний процес; реальність перевідтворюється людьми під впливом її інтерпретації і знань про неї. Бергер і Лукман наводять докази на користь того, що будь-яке знання, включаючи базове, таке, як сприйняття реальності виходячи зі здорового глузду, відбувається і підтримується за рахунок соціальних взаємин. Коли люди спілкуються між собою, вони роблять це виходячи з впевненості в тому, що їхнє сприйняття реальності схоже, і діючи у згоді з цим переконанням їх сприйняття цього як істини повсякденному житті тільки закріплюється. Так як повсякденні знання є продуктом домовленості людей, то, в результаті, будь-які людські типології, системи цінностей і соціальні утворення представляються людям як частина об'єктивної реальності. Таким чином, можна сказати, що реальність конструюється самим суспільством.

45. Комунікативна парадигма у соціальному пізнанні

Зумовленість філософії у соціокультурному аспекті визначається також комунікативним процесом.

комунікативні процеси - це насамперед єдність психологічної, теоретичної і соціальної практик у якості основних чинників життєдіяльності людини і суспільства. Філософування в комунікативному просторі окреслюється насамперед бажаннями, потребами і інтересами, щодо дискурсу діалогу "людина - спільнота" з необхідністю прагнень бесіди, розмови, мовного спілкування, мовленевої практики. Це означає, що між людьми відбувається діалог, а діалог спонукає переведення існування людини в особливу сферу - співбуття з іншими людьми.

Феномен співбуття вимагає філософського аналізу відношення між людиною і людиною, людиною та світом, людиною і культурою, людиною і Богом, тощо.

Такий аналіз спонукає людину до побудови різних, іноді суперечливих моделей світу, що мають однакові права на істину. Але у всіх цих моделях світу домінуючим є те, що людина завдяки спілкуванню стрічає іншу людину, а місцем зустрічі є реалізація свідомості. Таким чином, сутнісні цілі реалізації комунікативності у філософському плані дозволяють встановити відношення і насамперед компроміс між загальнолюдським і індивідуальним, між різним способом пояснення реальності, між інтернаціональним і національним тощо.

Ю. Габермас, автор теорії комунікативної дії, й К.-О. Апель, автор теорії комунікативного співтовариства творці нового критичного вчення про суспільство поняття комунікативної раціональності, що конституює суспільність. Якщо Ю. Габермас пішов шляхом обґрунтування теорії суспільства на універсальних принципах мовної практики, притаманних будь- якому історичному суспільству, то К.-О. Апель намагався відшукати трансцендентальне обґрунтування соціальних норм.

Згідно з Ю.Габермасом, принципова відміна комунікативної дії від усіх інших видів дій полягає в тому, що вона орієнтована не на успіх, а на пошук взаєморозуміння між різними соціальними суб’єктами. При цьому кожен із таких суб’єктів є носієм певної системи цінностей, які координуються соціальними механізмами духовної сфери суспільства. Якщо виникають ціннісні конфлікти, так яскраво описані у свій час ще М.Вебером, то вони є конфліктами між цінностями етичної, естетичної і релігійної сфер, і складають невід’ємну частину суспільного життя, формуючи зміст ідентичності.

Засадничим для людського буття запропоновано розглядати феномен комунікації, що визнається останнім підґрунтям свідомості, пізнання і суспільного буття. Причиною сучасної духовної кризи є стратегічно орієнтований науково-технічний тип поведінки людини. Оновлення людського життя відбувається під впливом раціональної комунікації, зорієнтованої на досягнення взаєморозуміння між людьми.

Аналіз духовної ситуації, що склалася в сучасному, зокрема Західному, світі спонукає до думки, що місце людини в ньому стає щоразу невизначеним та суперечливим. Особливо видно це в контексті різноманітних кризових явищ. Передусім необхідно назвати глобальні проблеми людства (екологічну, демографічну тощо) та різні конфлікти (на етнічному, релігійному чи національному ґрунті). Апогеєм кризових процесів була Друга світова війна. Загалом, можна сказати, що Західна цивілізація зазнала глобальної кризи світовідношення, яка торкнулася всіх сфер людського життя і проявляється у відносинах людини зі самою собою, іншими людьми, природою та суспільством.

Зміна парадигми відбулась також і в соціальній теорії, в якій постала проблема побудови нового бачення суспільства з урахуванням комунікативного повороту в філософії. Дослідження такої проблематики здійснює Ю. Габермас шляхом переусвідомлення головних положень класичної соціальної теорії, насамперед західної соціології кінця ХІХ—початку XX ст., шукаючи також в історії соціальних ідей закономірності руху до зміни парадигми, сутність якої полягає в переході від соціальної теорії, що виходить із концепції дії (насамперед цілераціональної) до теорії суспільства, узасадниченої комунікацією". У межах зміни парадигми в соціальній теорії "місце суспільної інтеграції засобами вірувань заступає інтеграція, яка забезпечується механізмами мовленнєвої взаємодії. Індивідуалізація та зростаюча автономія суб'єкта пояснюється також тим, що формування ідентичності суб'єкта стає результатом комунікативної діяльності". Засадничими в соціальній сфері визнають інтерсуб'єктивно комунікативні структури, а мова, мовленнєва діяльність, постає головним джерелом суспільної інтеграції.

Світовідношення людини є мовно, а точніше комунікативно, детермінованим, що змушує нас визнати проблему інтерсуб'єктивності як засадничої в контексті запропонованої комунікативною філософією зміни світоглядних орієнтирів. Такий висновок має дуже вагоме значення для вирішення завдань, що стоять перед комунікативною філософією. Передусім основою людського буття визнають не абстрактну позалюдську реальність з ідеалом пошуку об'єктивної істини, а комунікативну діяльність людини, спрямованої на досягнення взаєморозуміння з іншими людьми та навколишнім світом. Саме раціональна аргументація в дискурсі стає для комунікативної філософії критерієм істинності (справедливості, щирості). В цьому контексті "дискурсивно-теоретичний критерій розуму (формально чи процедурно) заступає онтологічні змістові (лад буття, світ ідей, Бог, природа) чи трансцендентальні (філософія свідомості) та монологічні концепти розуму традиційної філософії".

46. Взаємозвязок філософії і психології в культурно-історичному процесі.

У книзі Д.Клейна "Історія наукової психології, її походження та філософські засади" (1970) з самого початку розгортається ідея філософської антиципації психологічних знань. Психологія тлумачиться як така, що має свої корені в філософській традиції. Чимало авторів нових "лабораторних" досліджень зверталися до своїх філософських поперед­ників. Багато з них писали і викладали як філософи і як психологи. Клейн підкреслює, що філософія більше пов'язана з психологією, ніж хімія та фізика з натурфілософією. Психологія починається, за Клейном, тоді, коли людина порушує питання про сенс людської природи? чому їм одне подобається, а інше ні? чи народжується людина з адекватними або неадекватними ідеями? чи вроджений музичний талант? Вирішення таких питань, стверджує Клейн, сприяло виділенню психології в окрему сферу досліджень, у самостійну галузь знань.

Теоретико-методологічною основою психології є філософія. Без філософії психологія не могла б створювати власну методологію, робити необхідні теоретичні узагальнення. У той самий час філософія використовує результати психологічних досліджень при побудові наукової картини світу.

Історичні етапи розвитку психологічної науки. В історії психології, психологічній науці, яка займається дослідженням процесу становлення психологічних знань і уявлень, можна знайти три основних підходи до визначення рамок та етапів розвитку психології:

1-й етап - донаукової (міфологічної) психології - коли панували анімістичні уявлення про душу;

2-й етап - філософської психології - коли психологія становила собою частину філософії, об'єднана з нею спільним методом (цей період протягся від античності до XIX ст.);

3-й етап - власне наукової психології. Цей період звичайно датують другою половиною XIX ст. (тобто саме тим часом, коли, за Еббінгаузом, починалась вся історія психології) і пов'язують із застосуванням у психології об'єктивного методу (експерименту), запозиченого в природничих наук, який дозволив їй відділитися від філософії.

Найперші з відомих нам уявлень про душу відносяться до архаїчного суспільства (міфологічний період) і можуть бути позначені терміном анімізм. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто пов'язували її з матерією. Такою душею, подібною до повітря, згідно з анімістичними уявленнями, були наділені не тільки люди та тварини, але й рослини та навіть камені. Міфологічне уявлення про душу, було цілком підкорене уявленню про фатум, невідворотність заздалегідь визначеної долі, протистояти якій було марною справою. Від людини в ситуації її життя нічого не залежало, і вона навіть не намагалася протистояти цій фатальній ситуації. Вирішальною характеристикою свідомості людини того періоду був синкретизм - первісне злиття людини із світом та суспільним оточенням.

Античність є першою історичною епохою розвитку людства; саме в цей час у зв'язку з диференціацією форм культурної творчості міфологічна психологія трансформувалася у філософську. Існування психології в надрах філософії обумовлювало застосування у психологічних дослідженнях суто філософських методичних засобів. У розвитку уявлень про душу на зміну анімізму прийшли атомізм Демокрита, Епікура (вчення про те, що душа, як і всі речі, складається з атомів - але її неможливо помацати, бо дуже круглі та вогняні атоми вислизають з рук) та спіритуалізм Платона (вчення про духовну природу душі). Душа відпадає від духу, занурюючись у матеріальний світ, проте вона пам'ятає свою істинну - ідеальну - природу, і кожен акт пізнання є насправді актом спогаду істинного буття.

Теоцентрично орієнтована філософська психологія епохи Середньовіччя вбачала в людині образ і подобу Вищої істоти -Бога. Тільки спираючись на зв'язок з божественним світом людська душа отримує силу. Античність і середньовіччя, розглядаючи ситуацію (сукупність умов) людського життя, вже одержують феномен протистояння людини долі (конфлікт між зовнішнім і внутрішнім аспектами ситуації). Загострення цього конфлікту спричинило звернення психології Відродження до внутрішнього світу людини, до тих мотивів, якими визначаються її діяння. Людина Відродження вважала себе центром світу і свою мотивацію - непереможною силою. Антропоцентрична переорієнтація епохи Відродження перенесла наголос у твердженні про подібність людини до Бога на належність їй божественних якостей.

Розвиток механіки й механічного світосприйняття епохи бароко (XVII століття) сприяв децентрації, співвідношенню мотивів з об'єктивною даністю світу. Саме тоді був винайдений принцип рефлексу (Р. Декартом). За Декартом, у світі існують дві субстанції - простягнута і мисляча. До мислячої субстанції можна віднести людську душу, до простягнутої -людське тіло. Наше тіло є автоматом, що функціонує згідно механічним законам, а душа - здатністю мислення, котра була б незалежною від тіла, коли б не пов'язувалась із ним через залозу в центрі мозку. Зв'язок із тілом обумовлює впливи, яких душа зазнає з боку простягнутої субстанції. Тому стани душі -це не лише свідомі дії, але й «страсті», страждання.

З часів Декарта аж до XX сторіччя душа людини ототожнювалася з її свідомістю. Але насправді вона ширше свідомості, бо усвідомити ми можемо лише малу кількість душевних явищ. У філософії проблему несвідомого було піднято Г. Лейбніцем, А. Шопенгауером та Е.Гартманом, серед психологів першим звернувся до цієї проблеми 3. Фрейд. Він започаткував не лише класичний психоаналіз, але й традицію глибинної психології взагалі. Дослідження ірраціональної сторони психіки повернуло мисленню його справжню роль у житті душі. Мислення - це лише один з пізнавальних процесів, одна з важливих психічних функцій, яка не може сама по собі визначати субстанційність людської психіки.

Субстанційність душі - важлива її властивість. Душу не можна розглядати як світ, окремий від навколишнього, якщо не вважати її субстанційно самостійною. Психологічні вчення, які позбавляють душу субстанційності, перекреслюють її здатність до самоспричинення. Тоді людина опиняється повністю визначеною природою та соціумом, а її власна сутність втрачає можливість впливати на хід життєвих подій.

Дуалізм залежності й самодостатності людини, яким визначалася психологічна думка Просвітництва, призвів до переакцентування психології на дослідження людської дії із її діалектичними сторонами - цілями і засобами, яке відбулось вже в епоху Сцієнтизму. Психологи XIX ст. розглядали психіку або як засіб (а саме засіб адаптації), або як мету (як самоцінне утворення), або як характер дії, в якому засіб взаємодіє з метою.