Тема: Літературний процес в Україні в 20-30-х роках ХХстоліття

Початок ХХ століття для української літератури – найплідніша пора. Працюють І.Франко, Л.Українка, О.Кобилянська, В.Винниченко, О.Олесь – ціла плеяда зірок першої величини. А поруч підростає нове покоління – А.Кримський, Г.Чупринка, молодомузівці, хатяни. Відбувається активний процес становлення національної інтелігенції – наукової і мистецької. Активізується культурне життя.

У 1904році М,В,Лисенко засновує музично-драматичну школу.

1907рік – М.Садовський відкриває перший стаціонарний театр у Києві. Але театр корифеїв з часом (як і кожне явище, власне,) стає архаїчним. Модерна драматургія Лесі Українки, В.Винниченка, О.Олеся не могла бути виставлена на підмостках театру з виразним етнографічно-побутовим спрямуванням.

У1916році в Києві геніальний Лесь Курбас заснував «Молодий театр», саме його діяльність засвідчить про модернізацію українського сценічного мистецтва.

Українське музичне мистецтво формує зрілий національний стиль. Композитори М,Леонтович, К.Стеценко по-новаторськи продовжили традиції М,Лисенка.

В українському живописі і графіці з’явилась ціла плеяда талановитих художників: І.Бойчук, Мурашко, брати Кричевські, Нарбут.

У 1895році в Парижі брати Люм’єр демонструють перші рухомі картинки. А сьогодні ми вже знаємо про те, що ще в 1893році в Одесі механік університету Тищенко сконструював перший проекційний апарат. А вже в 1896 – 1902рр. Федецький у Харкові знімає перші українські хронікальні фільми.

Отже, розвиток літератури і мистецтва, активізація культурної діяльності всупереч заборонам російського царату засвідчили невичерпний розвиток творчих сил народу і були складником могутнього національно-визвольного руху на початку ХХст.

Революція 1905 – 1907рр. для України скасувала заборону на український друк, що дало можливість інтенсивно розвиватись українській пресі: «Рада», «Громада», «Слово». «Нова громада», «Дзвін», у Петербурзі – «Украинский весник», у Москві – «Украиская жизнь», У США. Канаді. Аргентині, Бразилії виходило понад 20українських газет.

Лютнева революція 1917року дала надію на демократичний розвиток, на побудову суспільства соціальної та національної справедливості. Згадаймо, що після проголошення УНР її уряди дбали про розвиток національної культури та й уряд П.Скоропадського зробив чимало для розвитку національної науки, літератури та мистецтва: Українська Академія Наук, яку очолив Вернадський, Українська академія мистецтв, Український державний архів тощо. Тож не випадково переважна більшість української інтелігенції пов’язувала всі свої надії з національним відродженням, із діяльністю ЦР, УНР, тому більшовицька влада була чужою. Тим паче, що більшовики і в перший прихід (лютий-березень1918), і в другий (лютий-серпень 1919р.) виявили нерозуміння національних проблем. Згадаймо, війська Муравйова залила кров’ю Київ, розстрілявши перед цим у Крутах молодих захисників Української республіки. Розстрілювали всіх, хто говорив українською мовою, за вишиванку, за пісню. Вулицями закривавленого Києва лунало: «Ех яблочко, да сбоку красное, что Украине конец – дело ясное». «Бей хохлов,» – лозунг знайомий, згадуємо, що звучав 18листопада 1995року під час похорону митрополита Володимира. У ці дні була написана поезія П.Г.Тичини: «И Белый, и Блок, и Есенин, и Клюев…

Жовтневий переворот у Петербурзі, а потім насильницьке встановлення Радянської влади в Україні розкололи українську інтелігенцію та й усе суспільство. Згадаймо, з військами Муравйова в Київ увійшло українське козацтво на чолі з В.Приймаковим, а керівництво українськими збройними силами, сформованими в Петербурзі, здійснював Ю.Коцюбинський (згадуємо лист С,Єфремова до Ю. Коцюбинського).

Інтелігенція як російська, так і українська чекали революцію як свята справедливості, краси, весни відродження, але вона обернулася оргією руйнації, смерті, перед якою не здригнулися тільки речники революції. Згадуємо поезію П,Г,Тичини «Відчиняйте двері». А ось М,Хвильовий: «В ім’я торжества ідеалів загірної комуни потрібні будуть сотні жертв».

Не прийнявши більшовицької влади, значна частина української інтелігенції опинилась в еміграції(М.Вороний, О.Олесь, В.Самійленко, В.Винниченко та інші). Більшість повернулась собі на лихо.

А потім громадянська війна, яку відтворили в новелах, оповіданнях А.Головко, Ю.Яновський, Г.Косинка. Українська культура понесла великі втрати: від рук денікінців загинув юний поет Василь Чумак, від рук НКВС загинув Григорій Чупринка(Холодноярська республіка), розстріляні композитори Леонтович, К.Стеценко, художники Нарбут, Мурашко. За межу вічності відійшли корифеї української літератури І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, І.С.Нечуй-Левицький. І тим не менше на початок 20-х років ХХст. українська культура була повна творчої енергії, бо ж могутня хвиля національно-визвольного піднесення початку ХХст. породила нові таланти, які ввібравши досвід поколінь, піднесли на якісно новий рівень українську літературу і мистецтво. І ще одне. Більшовики врахують свої прорахунки в національному питанні, намагаючись навернути національну інтелігенцію до радянської влади. Саме тому незначна частина інтелігенції соціалістичного спрямування змогла зміцнити свої позиції. А інтелігенція демократична, яка не сприйняла цієї влади, поставилась до неї лояльно. Це свого роду внутрішня еміграція (О,Пчілка, С.Васильченко, Л.Черняхівська-Старицька, С.Єфремов, Г.Хоткевич, М.Могилянський). Всі вони намагались використати хоч найменшу можливість, щоб продовжити роботу на користь свого народу – народницька, просвітницька позиція. Усі вони добре усвідомлювали, що більшовизація суспільства загрожувала національній культурі.

Молодше покоління національно свідомої інтелігенції змушене було прийняти більшовицьку владу як факт історичний.

Частина цієї інтелігенції, зберігаючи так само внутрішню еміграцію, працювала на ниві української культури, збагачуючи її новими естетичними надбаннями (неокласики, які орієнтувалися на засвоєння античної та європейської культури, на високі естетичні критерії.

Етап «радянізації» пройшли, повіривши високим ідеалам, що їх декларували більшовики, намагалися не зрадити національним ідеалам і творити повноцінну національну літературу: П,Тичина, М.Семенко, М.Йогансен, В.Поліщук, М.Бажан, Ю.Яновський, О.Довженко.

Провідна роль належала тій частині молодої інтелігенції, яка зі зброєю в руках захищала завоювання більшовицької революції, брала участь у громадянській війні, цілком ототожнювала себе з соціалізмом: В.Елан-Блакитний, І.Микитенко, В.Коряк, А.Головко.

Робітничо-селянська інтелігенція: М.Хвильовий, Минко, П.Панч.

Еволюціонували: В.Сосюра(з армії С.Петлюри), М.Куліш(лівий есер), К.Буревій.

Західна Україна: дві полярні орієнтації.

- на радянську Україну(П.Козланюк, С.Тудор, Я.Галан.

- на традиції національно-визвольної боротьби січового козацтва, ЗУНР,УНР(Р.Купчинський, О.Бабій)

Звісно ж, ця класифікація умовна. Йдучи на розрив, на самознищення ці сили творили єдине – духовне життя українського народу.

Здавалось би епоха соціальних потрясінь, коли не до поезії, не до музики, і все ж бурхливий розквіт літературно-мистецького життя.

Цьому сприяли:

- піднесення творчих національних сил на початку століття;

- революція з її туманними орієнтаціями на загірню комуну, що будила естетичне чуття;

- політика українізації, яку почала проводити більшовицька влада, мала на меті задовольнити елементарні національні потреби і яка повинна була бути під контролем, але…Нагадаємо, що концепція українізації належала М.Скрипнику, а її практичне втілення – В.Елану-Блакитному, хоч партія вважала, що це тимчасова акція, яку можна згорнути, що було й зроблено.

І тим не менше, ця доба в Україні називається Добою Відродження, на жаль, розстріляного.

У цей час у мистецькому житті України розвивалось багато явищ, тенденцій, літературно-мистецьких угрупувань, які бажали самоствердитись, хотіли збагнути перспективи історії, перемогти в ідеологічній та естетичній конкуренції.

Утворилось безліч літературно-мистецьких осередків та угрупувань, серед яких:

ü «Біла студія»(об’єднала ранніх символістів), пізніше «Музагет».

ü Аспанфут (об’єднала українських футуристів М.Семенка, Гео Шкурупія, Гео Коляду, Ніка Бажана.

ü «П’ятеро з Парнасу» (неокласики). Навколо М.Зерова склалася група поетів і літературознавців, зорієнтованих на творення високого мистецтва, засвоєння кращих зразків античного та європейського мистецтва.

ü «Гарт» об’єднав письменників, які змальовували життя робітників (згадуємо М.Булгакова:»Приличная сволочь, а еще пролетарий»). Серед письменників: В.Елан-Блакитний, В.Коряк, В.Сосюра, М.Хвильовий. Об’єднання претендує на керівну роль у літературному житті України, рупор ідей партії (гегемони!).

ü «Плуг» об’єднав письменників, які змальовували життя села, сповідували ідеї масовізму: С.Пилипенко, А.Головко, П.Панч, П.Усенко, Г.Епік

Друга половина 20-х років. Ускладнилися процеси мистецького життя в Україні у зв’язку з їх надмірною ідеологізацією.

У 1925році М.Хвильовий у статті «Про сатану в бочці, про графоманів, спекулянтів та інших просвітян» виступить проти масовізму, «червоної халтури», закличе дати відсіч примітивізму, опанувати європейську культуру. «Камо грядеши», Листи до літературної молоді, «Україна чи Малоросія» та в ряді інших статей скаже, що заради подолання культурницького епігонства, творення високої культури, українська література повинна орієнтуватися на психологічну Європу: «Подалі від Москви, поближче до Європи»/

Це був початок літературної дискусії, з нею пов’язана і доля ВАПЛІТЕ як лабораторії професійного удосконалення та вільної творчості. Вона об’єднала і виховала справжні таланти, високу генерацію української інтелігенції: М.Куліша, М.Бажана, П.Тичину, О.Досвітнього, Ю.Яновського, О.Довженка.

Але неокласики, ваплітяни, МАРС – це носії буржуазно-естетствуючої націоналістичної небезпеки, тому на противагу створюється ВУСПП, яка бере на себе роль речника партії в галузі літератури і мистецтва і починає боротьбу з буржуазним націоналізмом. Все це провіщало наближення трагічної епохи в культурному і громадському житті України.

Перший сигнал – лист Й.В.Сталіна Л.Кагановичу та членам Політбюро України про помилки М.Хвильового (1926р.). Жупел українського буржуазного націоналізму вперше з’являється і починається страшна боротьба впродовж десятиліть, яка і сьогодні має продовження в Інтернеті – «Мочить хохлов в Интернете – есть такая работа».

Партія втрутилась в хід літературної дискусії. Під політичним і моральним тиском М.Хвильовий змушений був публічно визнати помилки, він хоче врятувати молоду генерацію українських письменників, пише покаянні листи, але це не рятує ситуацію.

Згадаймо перші репресії:

Справа СВУ (Музика ГПУ – опера СВУ). Ніковський, Гермайзе, Єфремов, Дундуківський пройшли в цій справі. Вперше про справу СВУ написав Гелій Снєгірьов у дослідженні «Набої для розстрілу, або ненько моя, ненько». Зломили письменника в КДБ.

Це був перший стратегічний удар по українській інтелігенції.

Голодомор 1932-33рр. (Згадуємо заклик Троцького періоду 1918р.: «Сделайте в Украине бедность»). Генетично кожному з українців закладений страх перед голодом.

З 1933р. починається нищення цвіту української нації – української нації.

Смерть Кірова в 1934р. дала можливість розпочати нищення: арешт і розстріл Г.Косинки, О.Влизька, братів Крушельницьких, К.Буревія.

З 1937р. розстріли в урочищі Сандормох в «ознаменование 20-той годовщины ВОСР» –– українська Голгофа.

1932р. утворена Спілка письменників, яка починає наводити «казармений» лад у літературі. Починається тотальний контроль партії над духовним життям народу.

Українська поезія.

«Нова доба – нового прагне слова». Проблеми нової літератури, нового героя, нових засобів самовираження митця найповніше виразились в поезії (емоційний і мобільний жанр). Масштабне, планетарне мислення, символіка, модернізм: Олесь, Пачовський, Карманський, В.Чумак.

В.Елланський («Удари молота і серця», організатор ж. «Всесвіт», один із активних натхненників українізації, репресований уже посмертно(1925р.), очолював «Гарт», випускав газету «Вісті ВУЦВКА».

М.Хвильовий починав як поет-модерніст, В.Сосюра, юний феномен доби П.Тичина, українські футуристи М.Семенко, Г.Коляда, Г.Шкурупій, неокласики, Є.Плужник – поет глибинно філософський, В.Поліщук – представник динамічного конструктивізму.

Українська проза.

Лінію М.Коцюбинського, В.Винниченка продовжили А.Головко, Г.Косинка, М.Хвильовий, В.Підмогильний, М.Йогансен, М.Ірчан, Г.Хоткевич, М.Івченко.

Українська драматургія.

Абстрактно-декларативні ескізи, п’єси-агітки, інсценізовані суди над буржуазією(п’єси М.Ірчана, Я.Мамонтова, І.Дніпровського) – аж до модерної драматургії М.Куліша, історичних драм І.Кочерги, драматичних творів О.Корнійчука, такий шлях пройшла драматургія.