Море і пісок півночі

Туристична поїздка – це той блаженний час, коли всі тягарі скинуто з плечей і з серця, і людина стає вільною від обов’язків і примусу.

Маршрут під назвою «Балканський експрес», яким я вирушив у мандрівку, обіцяв розумну пропорцію відпочинку і екскурсій, в програмі значилися і історичні місця країни - міста Круя, Тирана, Берат - і найбільші курорти - Шенджин, Дуррес, Вльора, Саранда.

«Кліматичні умови півдня Албанії більше придатні для відпочинку. Однак піщані пляжі все ж таки кращі на півночі країни. Дуже популярний курорт Шенджин. Клімат тут теплий, оскільки селище закрите від прохолодних вітрів гірським масивом», - це була вся інформація в моєму «албанському досьє» на містечко, в якому зробив першу зупинку наш «Балканський експрес».

Курорт невеликий, тож на ознайомлення з ним цілком вистачає одного дня. Він виглядає як вишикувані в лінію фасади багатоповерхових готелів. Тут свої басейни, аптеки, салони краси, дитячі майданчики, ресторани, бари, супермаркети – все, що потрібно туристу для безтурботного відпочинку. Між пляжем і будівлями пішохідна зона. Увечері все це вибухає потужним феєрверком кольорів, звуків і запахів. У багатьох закладах звучить жива музика.

«В Албанії значно простіше знайти людину, яка розмовляє італійською чи грецькою, ніж того, хто зв’яже два слова англійською», - попереджав мене знайомий журналіст. Однак у готелях і на туристичних об’єктах тут (як і будь-де у світі) без проблем комунікують англійською. Якщо ви заселилися до готелю, за вами автоматично закріплюється лежак на пляжі. І відпочивати маєте змогу тільки на ньому, хоча поруч може бути безліч вільних. Окрема людина стежить за порядком.

Однак «цивілізована зона» займає метрів 500, далі все окуповано «дикунами». Принаймні в серпні курорт відчутно переповнений. А ті, хто звик до кришталево прозорих хвиль, розчаруються: пляж піщаний, мілкий, тож туристи швидко «каламутять воду». Переважна більшість відпочивальників – албанці. Приїжджають і з сусідньої республіки Косово, де немає свого моря.

На початку подорожі я ще не орієнтувався в географії та історичних раритетах Албанії, а всі міста країни були для мене лише точками на карті, тож із радістю прочитав у рекламних агітках, що поруч, у місті Леже, похований національний герой Албанії Скандербег. Я швидко знайшов зупинку автобуса, не минуло й півгодини (між Шенджином і Леже всього 7 кілометрів), як уже стояв біля усипальниці.

Представниця туристичного офісу чемно погодилася розповісти про легендарного героя, про якого на той час я нічого не знав. Виявилося, що могила Скандербега символічна, він справді був тут похований 1468 року, однак через три роки турки, захопивши Леже, розібрали кістки героя на амулети. «А ось там, - помічниця повела рукою, - середньовічна фортеця. Вона добре збереглася, можете піднятися туди». Вгорі на тлі зелених схилів гордо вирізнялися фортечні мури.

Іллірійці, албанці, шкіптари…

Стояла страшенна спека, тож підніматися на вершину гори навряд чи було розумною ідеєю. Однак працівниця офісу швидко підтвердила думку, що албанці дуже привітні люди й готові допомогти підказкою, навіть якщо ви ще не встигли попросити їх про це. Поки я роздумував, вона домовилася з молодою парою, яка також збиралася до фортеці, аби вони взяли мене під свою опіку.

Ми вирушили вгору. Чоловіка звали Бесмір. З’ясувалося: він історик, закінчив Тиранський університет, працює вчителем, у вільний час відвідує історичні місця. І, на моє щастя, - непогано володіє англійською. Наша розмова тривала хаотично, як і будь-яка бесіда незнайомих людей, шляхи яких випадково перетнулися. Однак зміна тем (від стародавньої історії до албанської мафії) відчутно розширила мої знання про країну.

Албанців, розповів Бесмір, вважають нащадками такого античного народу, як іллірійці. Ціла низка римських імператорів (серед них Клавдій ІІ, Діоклетіан) і візантійський імператор Юстиніан були іллірійцями. Нині серед відомих у світі людей албанцями є письменник Ісмаїль Кадаре, оперна співачка Інво Мула, голлівудські актори Джон і Джеймс Белуші, колишній директор ЦРУ Джордж Тенет. Але найбільш славне ім’я - Мати Тереза ​​- в миру Агнес Гонджа Бояджіу.

Далі - дивина: виявляється, Албанією цю країну називають усі в світі, крім... самих албанців. «Ми себе називаємо «шкіптари», а свою країну — «Шкіперією», - пояснив Бесмір. – Така назва - від албанського слова «шкіп» - «орел». Тож Албанія – це країна орлів. І хоча територіально вона невелика, але в світі нас - майже 15 мільйонів. Мало знайдеться країн із такою тяжкою долею. Вся наша історія – суцільні криваві війни. Тож люди рятувалися еміграцією. У такій країні, як Швейцарія, албанці - друга етнічна група після самих швейцарців. А на чемпіонаті світу з футболу в Бразилії в збірній Швейцарії грало шестеро гравців - албанців за походженням».

- Я проїхав країною не дуже багато, - сказав я, аби відійти від історичної теми, - однак зауважив: всюди при дорогах зводять величезні приватні будинки. Таке враження, що в Албанії - період економічного розквіту.

- Це заслуга людей, а не політиків, - пояснив Бесмір. - Більшість албанців заробляють гроші за кордоном, а тут, удома, облаштовують собі будинки. Скажімо, в Греції працює майже півмільйона наших земляків, а в Італії ще більше. На жаль, можновладці нічого не роблять для народу. Чесно кажучи, в Шенджині всі готелі належать албанським політикам, які керують ними через своїх адміністраторів. Натомість у мене зарплата 300 євро, однак, щоб отримати таку посаду, потрібно заплатити хабара - 3 тисячі євро. І нікого не цікавить, де тих їх візьмеш і за що будеш жити. Іноді мені здається, що в мене немає майбутнього. На заробітки їхати не хочу – не для того я закінчував університет. Туристам показують все найкраще. Але є й інша Албанія. Досить лише трохи звернути з туристичних маршрутів чи відійти від блискучих пляжів і ви побачите іншу країну, якій ще дуже далеко до європейських стандартів.

Нарешті ми дісталися фортеці. Заплативши по 100 лек (1 долар), піднялися на фортечні мури. Стоячи майже серед хмар, дивилися на селища, що мерехтіли червоними дахами і різнокольоровими стінами на схилах гір. Трохи далі синіло море.

- 1444 року, - розповів мій супутник, - у цій фортеці зібралися албанські князі і під проводом Скандербега об’єдналися в союз, аби протистояти Османській імперії. Майже чверть століття албанцям вдавалося зберігати свою незалежність. Скандербег завдяки унікальному таланту полководця виграв 29 із 30 своїх битв.