Особливості розвитку української прози на рубежі 19-20ст

Українська проза початку XX ст., досліджуючи взає­мини людини й маси у процесі небувалих суспільних зрушень, стала звертати особливу увагу на внутрішній світ окремої особистості у всій складності й суперечливості її почуттів, настроїв, переживань, роздумів. Як помітив Іван Франко, новітня література намагалася показувати суспільні події через їхнє переломлення у свідомості тієї чи іншої людини, виявляти її ставлення до них. Справді, такі письменники, як Коцюбинський, Кобилянська, Сте­фаник, Марко Черемшина, Тесленко, сягають вершин ху­дожнього психологізму у з'ясуванні найневловиміших по­рухів душі людини, дослідженні прихованих імпульсів її дій і вчинків.

Психологізація художньої творчості зумовила й інші нові якості кращих зразків нашої прози, зокрема тяжіння до лаконізму в описах природи, інтер'єру, зовнішності персонажів, стислості малюнка, до сконцентрованості об­разності, що в свою чергу посилювало емоційну тональ­ність епічної розповіді, надавало їй ліричної щирості. Не випадково дослідники називали новелу Коцюбинського «Intermezzo» «ліричною поемою», адже вся вона пройнята щирістю задушевних освідчень героя, розцвічена яскравою метафоричністю. Такий же ліризм властивий новелам Мар­ка Черемшини з циклу «Карби», оповіданням Васильчен­ка.

Ліризація прози відбувалася в органічному зв'язку з посиленням її драматизації. Це виявлялося в загостренні антагоністичних соціальних, морально-етичних супереч­ностей, напруженні в розгортанні конфлікту між носіями протилежних ідей, поглядів, переконань. Часто навальний розвиток сюжету змушував персонажів діяти активно, виявляти свою позицію. Письменники надають більше уваги розширенню місця і функцій суто драматичних елементів — внутрішнього монологу, діалогу, полілогу, використанню прийомів невласне прямої мови. У цьому зв'язку показовими можуть бути новели Михайла Коцю­бинського і Василя Стефаника, твори Дніпрової Чайки, Гната Хоткевича, Наталії Романович-Ткаченко, Володи­мира Винниченка, Архипа Тесленка.

Кращі письменники виявляють інтенсивні пошуки у збагаченні художньої лексики, запровадженні в літера­турну мову народної синоніміки й фразеології, викорис­танні найрізноманітніших шарів усного мовлення. У цьому зв'язку тогочасна критика високо підносить лексично-сти­льове розмаїття ранньої прози Володимира Винниченка. Після виходу збірки оповідань Винниченка «Краса і сила» Франко зазначав, що її автор виразно виділився серед тогочасних українських прозаїків широкою палітрою спо­стережень, яка особливо виявлялася в мовному багатоманітті. Леся Українка тоді ж констатувала, що тільки справжній талант міг передати «природні діалоги» в яс­кравій картині ярмарку, змальованій у повісті «Краса і сила».

Письменники ведуть активні пошуки оновлення прози також на шляхах використання специфічної образності інших видів мистецтва чи, краще сказати, зближення літератури з музикою, живописом, графікою. Стефаник заявляв про бажання так «настроїти і натягнути» струни селянської душі, щоб з того вийшла «велика музика Бе­тховена». Леся Українка відчула музичні тони, ритми, настрої в прозі Кобилянської, зокрема в пейзажних кар­тинах новели «Битва». Марко Черемшина називав Коцю­бинського «малярем», бо письменник дуже тонко переда­вав багатобарвність дійсності, її кольори, відтінки, тони і півтони. Щоб наочно переконатися в цьому, досить ро­згорнути тексти творів «Невідомий», «На камені», «Тіні забутих предків». Скупі штрихи образності, чіткі й ви­разні деталі новел Стефаника близькі за манерою вико­нання до творів графіки, і це було помічено вже сучас­никами. Лесі Українці твори Стефаника нагадували малюнки пером, Кобилянська відзначала, що новеліст вда­ється головним чином до двох основних кольорів — чор­ного і білого.

Майстерність живописання словом притаманна кращим українським прозаїкам. Свіжість і неповторність худож­нього зображення зумовлювалися умінням митців бачити те, чого не бачать інші люди, перетворювати реальне силою своєї творчої уяви. За образним спостереженням Коцюбинського, митець має «трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ Божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку».

Пейзажі Коцюбинського наскрізь настроєві, їх краса відтінює за принципом контрасту злидні селянського існування. Серед розкішних нив потонуло село — нуж­денна купка «солом'яних стріх»: «Його обняли й здушили зелені руки, що простяглися під самі хати. Воно заплу­талось в ниві, як в павутинні мушка. Що значать для тої сили оті хатки?» А для Стефаника характерним є відзначення найсуттєвішого в людині, її поведінці, нав­колишній обстановці: «Старий Максим волочив яру пше­ницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розі-пнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився...» — так уже першими фразами вво­дить нас письменник у суть образу героя новели «Сини», нещасного батька, що втратив на війні обох синів і за­лишився на схилі літ зі своїм невимовним горем.

Захоплення письменників художніми прийомами ін­ших мистецтв позначилося й на жанровому збагаченні прози. Новела як найпопулярніший у цей період епічний вид надзвичайно урізноманітнюється, причому авторські жанрові визначення вказують на близькість літературного твору до музичних (ноктюрн, імпровізація, фантазія, ара­беска) чи живописних (етюд, ескіз, шкіц, фрагмент, об­разок, бризки пензля, малюнок, картина, акварель) жа­нрів. Взагалі проза початку XX ст. багата авторськими визначеннями жанру. Крім уже названих, трапляються й такі, як «фотографія з натури», «психологічна студія», «психограма», «мініатюра», «но­велетка», «настрій», «враження». При всій несподіваності й незвичності таких підзаголовків вловлюється тенденція авторів підкреслити пошуки нового в змалюванні дійсно­сті, прагнення схопити ті деталі й подробиці життя, які давали б можливість судити про ціле.

Одне слово, художнє оновлення прози відбувалося рі­зними шляхами, засвідчивши ще раз відому істину, що в своєму розвитку зміст і форма йдуть завжди поряд, взаємодіючи одне з одним, збагачуючи одне одного.