Встановлення і припинення володіння

Для встановлення володіння треба було мати corpore et animo. Римляни вважали, що тільки поєднання речі та волі володіти нею може встановити володіння. Встановити факт володіння певною річчю було не важко, оскільки володілець, зазвичай, її не приховував. Складніше було встановити намір особи. Ця особа може володіти річчю як з наміром вважати її своєю, так і виступати її утримувачем і просто користуватися нею. Тому важливо було встановити causa possessionis (правову підставу, на якій особа здійснює володіння). У разі отримання права володіння за договором купівлі-продажу, дарування, міни та інших договорів, що надавали підставу ставитися до речі, як до своєї, римляни говорили про виникнення володіння. В разі укладення інших договорів, які обумовлювали тимчасове утримання речі, йшлося про тримання. Згадані приклади найпоширеніші, однак були й інші випадки встановлення володіння і тримання. Так, злодій також визнавався володільцем, щоправда, незаконним, оскільки він фактично володів річчю, і в нього була воля вважати її своєю. Така річ підлягала поверненню власнику. Тримання, наприклад, могло виникнути внаслідок знахідки чужої речі, якщо особа, що її знайшла, не мала наміру вважати цю річ своєю. Первісним способом встановлення володіння було захоплення нічийної речі (occupatio), похідним (найпоширенішим) способом вважалася передача речі (traditio). Для переходу права володіння, як і права власності, треба було дотриматися певної процедури, суть якої полягає в тому, що чинний володілець публічно передавав річ та відмовлявся від права на неї, а новий володілець отримував річ та набував на неї право. Таке становище було прийнятним для угод з рухомим майном, але щодо нерухомості викликало певні проблеми.

Тому передача речі відбувалася у два способи: фактично або абстрактно. Абстрактна передача не обумовлювала безпосереднього вручення речі одержувачу, а вимагала певних дій, які б сим­волізували таку передачу. З огляду на це з’явилося кілька способів абстрактної передачі:
а) traditio longa manu — передача довгою рукою. Це передача, що відбувалася на високому місці, наприклад, на вежі, з якого видно об’єкт володіння. Чинний володілець показував майно майбутньому володільцю і передавав йому своє право;

б) traditio symbolica — символічна передача. Передавався не сам об’єкт, а його символ, наприклад ключі від будинку. Передача символу мала відбуватися безпосередньо біля об’єкту володіння;

в) traditio brevi manu — передача короткою рукою. Відбувалася у тих випадках, коли утримувач ставав володільцем. Тобто річ уже фактично знаходилася у нього, він лише набував право на володіння нею;

г) constitutum possessorium — мало місце тоді, коли колишній володілець передавав набувачу не річ, а animus possessionis. Річ же фактично залишалася в його володінні і він ставав її утримувачем. Така ситуація була можлива у разі найму речі колишнім володільцем у нового, встановлення на неї узуфрукту або з інших підстав.

Володіння припинялося втратою бодай одного з двох необхідних елементів — corpus possessionis або animus possessionis. Втрата corpus possessionis могла відбутися у разі загибелі речі поза волею володільця або знищення її свідомо. Animus pos­sessionis втрачалося, наприклад, коли речі вилучали з цивільного обігу, або її конфіскували. Досить поширеними були випадки, коли володілець водночас втрачав і предмет володіння і волю володіти. Прикладом таких відносин були укладення договорів, згідно з якими володілець свідомо відчужував річ як за платню, так і безкоштовно (договори дарування, купівлі-продажу, міни тощо).