2015-09-06
1075
На виборах, що відбулися 16 лютого 1936 р.. Народний фронт переміг, здобувши 268 місць з 473. На зміну правоцентристському уряду прийшов уряд лівих і республіканців, який спирався на Народний фронт. Уряд очолив Мануель Асанья, а після обрання його у травні президентом, прем'єр-міністром став інший лідер тієї ж партії — Касарес Кірога.
М.Асанья 15 березня провів закон про делегалізацію Фаланги. Почалися численні арешти фалангістів (їх налічувалося близько 25 тис.), зокрема керівних діячів партії (Хосе Антоніо Прімо де Рівера був розстріляний у листопаді 1936 р. та ін.). 14 липня відбувся похорон депутата-монархіста Кальво Сотело, який загинув напередодні від рук офіцерів республіканської міліції, що розглядалося як акт помсти. Під час похорону відбулися криваві сутички. Смерть Сотело фактично прискорила рішення правих про початок перевороту.
Вищі військові організували змову під гаслом захисту національних і католицьких цінностей. Керівником повстання мав стати генерал Хосе Санхурхо, але 20 липня 1936 р. він загинув в авіакатастрофі. Очолив заколотників генерал Франсіско Франко Баамонде (1892—1975).
17 липня 1936 р. в Іспанському Марокко війська під командуванням генерала Франко почали повстання проти республіки Народного фронту. За сигналом радіостанції м. Сеута "Над всіє Іспанією безхмарне небо", 18 липня заколот поширився на головні міста та гарнізони країни. Жорстока боротьба охопила всю Іспанію. В ніч на 19 липня від імені ЦК КШ по радіо Мадрида виступила член політбюро партії Долорес Ібарурі закликом стати на захист Республіки. Гасло "Не пройдуть!" стало гаслом всіх антифашистів. Спроби уряду піти на переговори із заколотниками закінчились невдачею.
На кінець липня територія Іспанії виявилася розділеною. Промислові райони (Каталонія, Басконія, Астурія, Мадрид) контролювали республіканці — 350 тис. кв.км. Територія, підвладна франкістам, складала 175 тис. км; вони втрималися в Іспанському Марокко, трьох південних аграрних провінціях Західної Андалусії (Кадіс, Уельва, Севілья) та на півночі (Галісія, Наварра, райони Старої Кастилії).
25 липня у Бурґосі було сформовано уряд заколотників. В ситуації, що склалася, результат громадянської війни залежав від втручання зовнішніх сил, зокрема таких держав, як Італія, Німеччина та Португалія. Берлін та Рим розглядали Іспанію як вигідний стратегічний плацдарм для майбутньої війни, своєрідний полігон для випробування військової техніки. Цікавила їх також Іспанія як джерело сировини та сфера вкладення капіталів. До того ж, в італо-німецькі плани входило припинення демократичного розвитку Іспанії.
Отримавши від Франко прохання про допомогу, Гітлер та Муссоліні скерували транспортні літаки в Іспанське Марокко для організації повітряного мосту з перевезення іспанських військ та військових вантажів в Іспанію. До берегів Іспанії гітлерівське командування скерувало також дві військові ескадри. Італійські сили в Іспанії налічували 80 тис. осіб. Португалія підтримала заколотників, надіславши до Іспанії 15 тис. військовослужбовців, а її територія стала перевалочною базою для постачання Франко зброї з Німеччини та Італії. Втручання фашистських держав у громадянську війну в Іспанії дозволило повсталим уникнути швидкої та повної поразки. Вже в серпні 1936 р. південна та північна групи заколотників об'єдналися і розпочали наступ на Мадрид.
Велика Британія, Бельгія, Польща, СРСР, Німеччина, Італія, Португалія схвалили даний принцип. Документ під назвою "Угода про невтручання" підписали 27 європейських країн у серпні 1936 р. Про те, як Німеччина так і Італія не виконували цих домовленостей, а продовжували постачати зброю та людей франкістам. СРСР ж у даному випадку зайняло позицію підтримки республіки, посилаючи в Іспанію зброю, солдатів, але в загальному це не мало успіху.
У вересні 1936 р. він оприлюднив декрет, який забороняв усі політичні партії та організації, що входили до складу Народного фронту. 1 жовтня 1936 р. на території, яку захопили заколотники, Франко, згідно з декретом від 29 вересня 1936 р. "Про концентрацію влади в особі глави держави", був проголошений главою держави та генералісімусом, тобто командувачем всіма військами, він ж і був проголошений «каудильйо». Тимчасово столицею Франко стало місто Бурґос на півночі Іспанії.
Для зміцнення націоналістичного табору в квітні 1937 р. Франко видав декрет про злиття "Іспанської фаланги і ХОНС" з іншими правими угрупованнями в єдину партію під назвою "Іспанська традиціоналістська фаланга і Хунта націонал- синдикалістського наступу" (ІТХ—ХОНС, або Фаланга — скорочена назва, яка отримала поширення). Нову Фалангу стали називати франкістською, а її ідеологію — франкізмом. Замість розпущених професійних спілок з часом була утворена Національна конфедерація синдикатів, що підпорядковувалась Фаланзі та представляла єдину легальну форму діяльності профспілкового руху.
З весни 1937 р. наступом 60-тисячної армії заколотників та інтервентів на північ Іспанії почався другий етап, який тривав до кінця вересня 1938 р. 17 травня 1937 р. відбулася зміна прем'єра (після придушення повстання в Каталонії Ларґо Кабальєро змушений був піти у відставку): ним став також лідер соціалістичної партії — Хуан Неґрін. Його уряд, як і попередній, складався з соціалістів та комуністів і проіснував до завершення громадянської війни.
20 червня 1937 р. сили Франко зайняли столицю Країни Басків Більбао, а у вересні почали наступ на останній бастіон республіканців — Північну Астурію.
В жовтні республіканці втратили індустріальну північ. Навесні 1938 р. заколотники прорвалися до Середземного моря та відрізали від республіки Каталонію. Розкол республіканської території погіршив військове становиш;е Народного фронту.
Восени 1938 р. відбувся перелом на користь франкістів. Почався третій етап війни (вересень 1938 р. — березень 1939 р.). ЗО жовтня 1938 р. розпочався новий контрнаступ військових сил Франко у Валенсії, на р. Ебро. Тут відбулася одна з найбільших битв громадянської війни. Республіканська армія не змогла втримати свої позиції і, зазнавши великих втрат, змушена була відступити. Вирішальний вплив на подальший перебіг воєнних дій мала допомога франкістам з боку Німеччини та Італії. Після тривалих боїв при нерівних силах (350-тисячна армія Франко проти 140-тисяч республіканців) вся Каталонія на початку 1939 р. опинилася під владою франкістів. 26 січня впала Барселона. Уряд Неґріна та президент М. Асанья були змушені переїхати до Франції.
27 лютого 1939 р, уряди Великої Британії та Франції заявили про розрив дипломатичних відносин з республіканською Іспанією і офіційно визнали уряд Франко. Наступного дня Асанья подав у відставку з посади президента республіки. В березні 1939 р. уряд Франко підписав договори про дружбу та ненапад з Португалією та Німеччиною, а також про приєднання Іспанії до "Антикомінтернівського пакту".
Після падіння Каталонії серед учасників Народного фронту виникли суперечності, появилися капітулянтські настрої. На початку березня почався заколот на республіканському флоті в Картахені та у Мадриді. Група захисників столиці на чолі з командувачем гарнізону Касадо, скориставшись пасивністю уряду Неґріна (уряд повернувся у Мадрид 11 лютого 1939 р.), почала переговори про капітуляцію. Було створено так звану Національну хунту оборони, яка віддала наказ про арепгг уряду Х.Неґріна та ЦК КПІ. Народний фронт розпався, республіканська армія була деморалізована. 28 березня 1939 р. Національна хунта оборони відкрила фронт та здала Мадрид. Франкісти увійпіли в столицю. До кінця березня Іспанія повністю опинилася під їхньою владою. Громадянська війна в Іспанії заверпшлася поразкою демократичної революції та Республіки Народного фронту. Кількість жертв, за різними оцінками, сягнула від 400 тис. до 1 млн.
З 1 квітня 1939 р. на всій території Іспанії набрав чинності декрет від 29 вересня 1936 р., основні положення якого були підтверджені указом від 8 серпня 1939 р. У країні було встановлено режим авторитарної влади. Вся повнота виконавчої, законодавчої та судової влади була зосереджена в руках Франко. Він призначав членів кабінету міністрів, який сам очолював, видавав декрети та закони. Новий уряд було сформовано 10 серпня. До його складу увійпіли представники військових і цивільних кіл, фалангістів та нефалангістів, осіб пронімецької та пробританської орієнтації, прихильники монархії, які мали значний вплив у армії.
