Роль Римського Єпископа і римської кафедри у давній Церкві в І–ІІІ ст.Єп. Віктор та Єп. Стефан – основні провідники. Ідеї примату Римського Єпископа

В апостольські часи панівне становище у Вселенській Церкві належало Єрусалимській кафедрі – першим єпископом її був Яків Праведний, брат Господній.

Отець церковної історії Євсевій Кесарійський (бл. 260 – 340) наводить свідчення християнської давнини про те, що апостоли Петро, Яків та Іоанн, “хоча й користувалися більшою прихильністю у Спасителя, після Вознесення Його на небо не стали змагатися між собою у славі, а обрали єпископом Єрусалимським Якова Праведного”.

У післяапостольські часи перше місце посіла Римська кафедра. Рим був природним центром Давнього світу і Давньої Церкви, оскільки він був столицею імперії. У 28-му правилі ІV Вселенського собору говориться, що отці дали перевагу престолові Давнього Риму, “бо це було царське місто”. У столицю вели шляхи з різних кінців держави, тут здійснювався обмін інформацією, в тому числі й церковного характеру, сюди, за словами Іринея Ліонського, надходило звідусіль і зберігалося спільно віруючими те, що становило апостольську традицію. Римська кафедра здійснювала, таким чином, важливу роль в соборному житті Церкви. Вона була важливою ланкою у загальній єдності Церков. З огляду на своє центральне становище в імперії вона виконувала особливу роль в контактах між Церквами і в збереженні скарбниці соборної віри Церкви. Вона була важливою ланкою у загальній єдності Церков. З Римською кафедрою підтримували зносини й погоджували дії інші помісні Церкви. Все це робилося з її мовчазної згоди. Але не було і не могло бути ніяких визначень про благодатні переваги Римської Церкви перед іншими Церквами. Сама Римська кафедра також перебувала під наглядом інших Церков і відхід її від чистоти Православ’я не могло не викликати відповідної реакції з їхнього боку.

Місто Рим користувалося у християн особливою повагою і як місце проповіді і мучинецької смерті першоверховних апостолів Петра й Павла. У святих отців зустрічаються прославлення Римської кафедри, як охоронниці віри першоверховних апостолів. Зрозуміло, ці прославлення мали місце тоді, коли вони виправдовувалися станом справ. Важлива роль у житті Церкви належала, природно, і єпископові цього міста. Якщо кожен єпископ покликаний піклуватися про всю Церкву (хоча межі його юрисдикції строго обмежені), то тим більше таке піклування про Вселенську кафедру входило в обов’язки єпископа панівної кафедри. Отці Помісного Сардікійського Собору (344) надали єпископу Римському Юлієві право приймати апеляцію від осуджених церковним судом єпископів і призначати новий розгляд їхніх справ у новому складі суду. Навіть якщо й вважати, що це стосується тільки Західної Церкви, то й тоді очевидно більше значення Римського єпископа в Церкві.

Але всі ці переваги не давали права Римському єпископові одноосібно вирішувати справи всієї Церкви. Таке право не приписується йому жодним офіційним актом давньої Церкви. З Римським єпископом радилися, з його думкою рахувалися, але принципу безумовної покори Римові в Церкві не було. Для вирішення загальноцерковних питань, дарма на всі труднощі тодішнього часу, все ж таки скликалися Собори. Відомо, наприклад, що в ІІ ст. спірне питання про час святкування Пасхи обговорювалося на помісних Соборах в Палестині, Понті, Галії, Месопотамії і в самому Римі. Думка Римського єпископа зовсім не вважалася при цьому вирішальною, з ним не погоджувалися, і відкрито висловлювали свою незгоду Полікарп Смирнський, Полікрат Ефеський, Іриней Ліонський.

Попри це, тодішній Римський єпископ Віктор відлучив малоазійських християн, котрі не виявили бажання приєднатися до римської практики і наполягали на традиції, започаткованої Іоанном Богословом, і позбавив їх євхаристичного спілкування. Це було першим виявом зароджуваного у Римській Церкві перекручення поняття про свою роль у Церкві Вселенській. Замість “головування в любові” починає зростати поняття про юридичну першість, про канонічну зверхність над іншими християнськими Церквами.

Тоді устрій церковного життя був ще дуже далекий від того, аби підпорядковуватися Римському єпископові, і його рішення провести не вдалося. Як пише церковний історик Євсевій Кесарійський, “бо всім єпископам це не сподобалося”, так що це відлучення залишилося декларативним. Так само відкрито наполягали на своїй думці Діонісій Александрійський, Кипріан Карфагенський, Фірміліан Кесарійський, Елен Тарсійський в ІІІ ст., обговорюючи питання про перехрещування єретиків і прийняття їх через покаяння. Під час суперечки з цього питання Карфагенською Церквою папа Стефан дозволив собі назвати священномученика Кипріана Карфагенського лжехристиянином, лжеапостолом і рабом лукавим.

Поступово формально юридичне усвідомлення своїх прав у Римській Церкві все наростає, Папа Боніфацій І (418 – 422 р.), називає Римську кафедру главою всіх Церков: “Якщо хто-небудь від Римської кафедри відколеться, той нехай буде відрахований з християнської релігії”.

В епоху Вселенських Соборів була сформульована послідовна православна екклезіологія, в тім ліку й відносно ролі й переваги тих чи інших кафедр.

Питання про першість (примат) тієї чи іншої кафедри – не догматичний він підлягає розглядові Церквою. А Церква, вирішуючи його, брала до уваги конкретну історичну обстановку.

Відносно цього характерне формулювання 28-го правила Халкидонського Вселенського собору “Престолові першого Риму отці природним чином надали перевагу, як царському Містові – To Throno tes presviteras Romes dia to vasilevin ten polin ekinen i pateres icotos apededoeasin ta presvia”.

Йдучи за тією ж самою засадою, Халкидонський собор надав “рівні переваги” -isa presvia- Константинополеві.

Папа Лев І, оспорюючи право Константинополя на друге місце, не спрямував свого протесту якраз проти тієї частини соборного формулювання, яка стосується природи й походження переваг Римської кафедри.

Згадане 28-е халкидонське правило, а так само як схоже правило ІІ-го Вселенського Собору, красномовно свідчать про те, наскільки Церква далека була від нинішніх римо-католицьких поглядів на природу переваг панівної кафедри. Церква, як бачимо, не вважала їх умовними і навічно закріпленими за Римом.

За такого стану справ зауваження, що їх інколи ми подибуємо у церковних письменників про чистоту православ’я римлян, могли бути лише природним виразом визнання тієї позитивної ролі, яку відігравала Римська церква у всецерковному житті того часу. У визначенні її заслуг для православ’я, а так само у визнанні за панівною кафедрою ролі чинника, що сприяв всецерковній єдності, не було нічого непевного з православного погляду до тих пір, поки у Церкві діяв принцип кафолічного, всецерковного, “соборного” вирішення загальноцерковних питань.

Відступ від православ’я починається тоді, коли світла і жива всецерковна справа утвердження істини перестає бути загальноцерковною й оголошується підлеглою винятково чиїйсь компетенції, коли засада кафолічної церковності підміняється засадою механічного підпорядкування авторитету з визнанням заздалегідь того, що авторитет виголосить.

Небезпека такої підміни виникала у таких випадках, коли відносно менше поширення єресей серед римлян уявлялося наслідком особливого, невід’ємного, в абсолютному смислі зрозумілого, привілею саме Римської помісної церкви, або її предстоятеля, як нездоланної перед брамою пекла.

Коли б у давній Церкві існувало вчення про простий спосіб встановлення істини шляхом отримання довідки з Риму, не потрібні би були Вселенські Собори, не можливі би були і самі церковні розколи через догматичні питання.

Але такого вчення, навіть натяку на нього, ми не подибуємо в жодному стародавньому віровизначенні. Попри це, декотрі папи, починаючи з V ст. (коли Рим уже не становив одного державного цілого зі Сходом), проповідуючи, (переважно у зверненнях до західних єпископів) церковний римоцентризм, більшою чи меншою мірою схиляються саме до такого спрощеного розуміння істинності церковного учення і в такому смислі роблять посилання на відомі євангельські тексти про апостола Петра.

З огляду на недостатню пильність Сходу було посіяно насіння, з котрого виросла антикафолічна ідея постійного доктринального центру, зв’язаного нерозривно й навіки з одним певним пунктом на земній кулі, який має привілей на чистоту віри й авторитетно керує істиною на всіх інших церковних територіях, позбавлених цього привілею.

До тих пір, поки Римський престол в принципі визнавав за Церквою право судження про православ’я пап, можна було вважати Рим православним. І Рим справді протягом цілих століть залишався православним, незважаючи на перебільшені уявлення багатьох його ієрархів про роль Римської кафедри у Кафолічній церкві.

Про православ’я Римської церкви в цей час красномовніше усього говорить ставлення цієї церкви до факту осудження папи Гонорія (625 – 638) на VІ Вселенському Соборі (680).

Сучасні римо-католики стверджують, мовляв, не слід перебільшувати провину папи Гонорія, бо, хоч його послання і сприяли монофелітам, сам папа не був єретиком, у власному смислі слова (Амман). Хай навіть так – справа від цього не змінюється. Важливо те, що – навіть незважаючи, мабуть, на порівняно незначну провину папи Гонорія, – Вселенський Собор, причому без участі папи, судив й осудив Гонорія разом з іншими ієрархами, віддавши його анафемі; що римські папи не тільки не протестували проти цієї анафеми, а навпаки – самі до неї приєднались.

Папа Лев ІІ (682 – 683), повторюючи анафему на Гонорія, зі свого боку звинуватив його в тому, що він підірвав престиж Римської церкви, “не доклавши зусиль до того, аби дати засяяти цій церкві вченням, узгодженим з апостольською традицією, і допустивши, з мерзотною зрадливістю, щоб ця церква ап. Петра без “пороку”, виявилася заплямованою”. (Mansi, col. 733). Дуже характерні слова!

Папа вважає, що церква ап. Петра повинна бути без пороку і що вона дійсно була такою; але це не догмат, а тільки історичний факт, на який, на жаль, не завжди можна покластися. Гонорій зганьбив доти непорочну церкву – анафема.

Анафема на Гонорія такий неспростовний факт в історії Римської церкви, що згодом навіть явні римокатолики (папа Адріан ІІ, діячі Меншого Софійського собору) продовжували, так би мовити, “за інерцією” проголошувати її, впадаючи у явну суперечність зі своїм головним положенням про непідсудність римського престолу.

Не могло бути й мови про безумовний, сліпий послух Церкви Римові, особливо у питаннях віри. Якби в Давній Церкві існувало вчення про простий спосіб встановлення істини шляхом отримання вказівки з Риму, не потрібні би були Вселенські Собори, неможливі були б і самі церковні розколи через догматичні питання. Але такого вчення, і навіть натяку на нього, ми не подибуємо в жодному давньому віровизначенні.

Однак спокуса, пов’язана з перевагами Римської кафедри, була дуже великою. Декотрі папи не зуміли втриматися в належних межах і почали дивитися на свою помісну Церкву, як на Церкву привілейовану навчительку інших Церков, а на себе – як на одноосібних повелителів всієї Церкви Христової, монархів, ні від кого залежних і нікому не підсудних. Спершу йшлося про панування Римської Церкви над іншими помісними Церквами, потім – про одноосібне панування Римських єпископів над усіма єпископами та всіма Церквами. Претензії Римо-католицької церкви на панівне становище були викриті не одразу, а історичні обставини, тим часом, виявилися досить сприятливими для зазіхань пап на панування і на монархічну владу в Церкві.