Лекція 5

Римська кафедра в ІV–V ст. Пояснення Римо-католицькими богословами змісту 6-го правила І Вселенського собору та 3, 4, 5 правил Сардикійського Собору в контексті вчення про примат папи.

На порозі ІV ст. християнство дарма на значні втрати, завдані терором Діоклетіана, було (поряд з греко-римським політеїзмом) найчисленнішим за кількістю прибічників віровизнанням на території усієї імперії. В рамках своєї політики віротерпимості імператор Костянтин приділяв особливу увагу Християнській церкві, вважаючи, що єпископат, користуючись підтримкою світської влади, схилить християн до лояльності відносно держави. Це було нелегке завдання, оскільки християнство, що згуртувалося в період переслідування, виявилося в нових умовах роздертим внутрішніми суперечностями. В Африці та Іспанії, а також в Південній Галії енергійно діяли прихильники єпископа Доната (так звані донатисти) який представляв старі традиції морального ригоризму, що пропагувався раніше Іполітом та Новаціаном. Скликаний в Арлі за імператорським наказом синод (314 р.) засудив донатистів, але не заспокоїв їх. Незважаючи на жорстокі переслідування з боку імператорської влади, вони проіснували до V ст. Ще серйознішим виявився доктринальний конфлікт, що розгорівся навколо визначення сутності Ісуса Христа. Вчений священик з Александрії на ім’я Арій проповідував, що Христос - син Божий – не одноістотний Богу – Отцю, бо створений Ним. У своїх поглядах він посилався на доктринальну традицію єпископів Малої Азії. Єпископ Александрійський осудив погляди свого підлеглого. Невдовзі цей конфлікт дійшов до того, що імператор Констянтин був змушений скликати в Нікеї перше загальне зібрання єпископату (І Вселенський Собор) з метою прийняття відповідних рішень (325 р.). Собор визнав Ісуса одноістотним Богу – Отцю. Однак соборне рішення не поклало край суперечці з аріанами, чий вплив швидко поширювався у східному християнстві. На жаль, відсутні точні відомості, яку позицію в цих двох конфліктах обрав папа Сильвестр (314-335). На синоді, скликаному в січні 314 р. у справі донатистів, переважала компромісна позиція. У синоді в Арлі і пізніше в Нікейському соборі Сильвестр не брав участі. На обидва ці зібрання римська церква прислала лише своїх представників. В 330 р. імператор Костянтин зробив Візантію своєю резиденцією. І з того часу Візантія стала зватися Константинополем. Ця подія мала важливі наслідки для подальшої долі християнства. Компенсацією для римської християнської общини було будівництво у Вічному місті за наказом імператора кількох базилік (соборів), зокрема собору св. Петра на Ватіканському пагорбі, св. Павла – за мурами міста і св. Іоанна, який став резиденцією римського єпископа. Як пожертву церква отримала багаті дари у вигляді золота і нерухомості. Але нині вже точно відомо, що так званий документ, під назвою “Костянтинів дар”, який потверджує, що імператор Костянтин нібито передав Сильвестру і його наступникам імператорську владу над Римом, над Італією і над усім Заходом, був сфабрикований всередині VIII ст. і внесений у збірники церковного права. Цей фальшивий документ відіграв у середні віки величезну роль у претензіях папства на політичну владу. Навколо папи Сильвестра виникли у середньовіччі численні агіографічні легенди. Насправді понтифікат цього папи, що тривав 21 рік, і який діяв у тіні імператора Костянтина, не залишив в історичних джерелах майже жодного сліду.

Римові, позбавленому блиску імператорської столиці, папи намагалися забезпечити відповідний ранг як резиденції законного наступника св. Петра. Через величезну кількість другорядної літератури про походження Петрового верховенства, що неминуче визначається конфесійними передумовами, позитивними чи негативними, нелегко уявити об’єктивну картину справжньої ролі Риму всередині вселенської Церкви, що склалася до 451 р. Погляди багатьох дослідників на історичну реальність неминуче знаходяться під впливом різних факторів; припущення, що з самих апостольських часів становище римського єпископа серед інших єпископів було таким, як становище Петра серед інших апостолів, то слова Ісуса, які відносяться до Петра. (Мф. 16,18; Лк. 22,32; Ін. 21, 15-19), стосуються тільки римського єпископа, і припущення протилежного – що зростанням свого впливу Римська церква зобов’язана тільки своєму становищу в столиці імперії і тому явище є тільки людське. Однак на даний час є певна згода в одному пункті: першість Риму, як вона існувала в V ст., чи вона божественного походження чи ні, було вже результатом певної еволюції; ця еволюція тривала на протязі ранніх Середніх віків і досягла свого апогею в григоріанській реформі наприкінці ХІ ст.

Зрештою, мова йшла вже не тільки про почесну першість римської церкви серед інших християнських церков, але й про право римського єпископа вирішувати суперечки між іншими єпископами і контролювати прийняті синодами і соборами рішення. Юлій І зробив перші кроки для досягнення цих цілей. У суперечці з аріанами папа підтримував єпископа Александрії Афанасія. Окрім доктринальних міркувань тут діяло також бажання створити єдиний фронт з Александрією проти єпископатів Малої Азії, які здавна ставилися дуже сторожко до прагнень і планів римських єпископів. Юлій І одноосібно вирішив скликати Вселенський Собор в Сердіці (нині Софія-столиця Болгарії), на який, однак, східні єпископи не приїхали. Західні єпископи, залежні від Риму, визнали столицю римського єпископа апеляційною інстанцією у суперечках між єпископами (343 р.). Це був перший крок у напрямку визнання примату юрисдикції римського єпископа над іншими церквами.