Класична теорія нововведень

Родоначальником даної теорії є австро-американський вчений Йозеф Шумпетер) (початок 20 в.).

Приймаючи в цілому підхід Кондратьєва, а також унікальність умов кожного циклу з погляду рівня продуктивності сільського господарства, умов торгівлі, динаміки цін і видобутку природних ресурсів, наполягав на інноваційній природі довгий циклів. Й. Шумпетер розвив теорію, представивши економічний розвиток як послідовність висхідних пульсацій, обумовлених поширенням відповідних кластерів («пучків») взаємозалежних нововведень. Ввів чіткий поділ базових і другорядних інновацій. Другорядні інновації є взаємодоповнюючими прикладними технологіями до базисних.

Крім того, Й. Шумпетер виділив визначальну роль додаткового прибутку підприємця, який симулює масові капітальні вкладення в нові технології.

Неокласична теорія нововведень.

Послідовником даної теорії є німецький учений Г. Менш, який уточнив класифікацію інновацій і висунув гіпотезу про те, що технічний прогрес не є безперервним процесом. Відповідно до його теорії кожний тривалий цикл має форму S – подібний кривої, яка описує траєкторію життєвого циклу конкретного технологічного способу виробництва. На завершальній стадії попереднього технологічного базису виникає новий технологічний уклад. Момент з'єднання двох послідовні технологічні циклів Г.Менш називає «технологічним патом», або структурною кризою. Структурні кризи пов'язані з накладенням життєвих циклів старого й нового технологічного укладів – так званий технологічний розрив (відповідно до положень американського вченого Р. Фостера).

Сутність науково-технічного прогресу і його види.