Триптих “Доля”, “Муза”, “Слава” (1858)

Унікальний за своєю суттю триптих “Доля”, “Муза”, “Слава”.За визначенням автора: “Три, или лучше сказать, одно в трех лицах тоже новорожденное чадо”, писав він до Аксакова.

В різних вимірах і підходах виокреслює своє поетичне призначення, якому ніколи не зраджував. Про це призначення він уже говорив під час заслання, називаючи його проклятим. Тепер Шевченко говорить, що бути поетом – це доля, що наділяє талантом, що вимагає чесного служіння Музі, тому вона протягом життя не покинула поета, за що він їй надзвичайно вдячний, і врешті, саме таким є шлях до визнання.

Триптих представляє собою поетично-філософський синтез усієї творчості поета, який охопив тут єдиним етично-філософським поглядом своє життя і творчість, свою долю людини й поета. Тому можна говорити, що триптих – це синтетичне самоусвідомлення поета як творця, утвердження позитивного змісту своєї долі і своєї поетичної творчості.

Звертаючись до долі поет говорить про свою вірність їй, таланту, який не лукавив, тому й не вийшов “в люди”, не став імперським поетом, як більшість поетів доби, зокрема Пушкін. Його талант “вбогий, нелукавий” став “другом, братом і сестрою сіромі”, тому автор робить підсумок: “У нас немає зерна неправди за собою”.

Муза поета – “Пречистая, святая” – натяк на збереженні в собі справжнього мистецтва, справжньої краси, що очищує, в цьому її святість. (“Какое животворно-чудное влияние красоты на душу человека” напише він у своєму щоденнику). Навіть у найкритичнічий момент життя поета, вона не покинула його, а зберегла в ньому творця. Творчість – велика таїна, що “живущою водою душу кропить”. Тому муза для Шевченка є втіленням ідеалу жіночності, материнства. Вона є його матір’ю, що оберігає поета від скверни, навчаючи “неложними устами казати правду”. Такими ідеальними є образи жіноцтва і материнства у творчості поета.

Цікаве судження щодо слави. У перших двох віршах поет говорив, що прагне слави, навіть посмертної слави. Він вказав, що він ніколи не грівся в “лучах” слави, тієї “п’яної шинкарки”, що супроводжує військові кампанії, зокрема Наполеона та Миколи І. Це слава-зрадниця. Він просить слави спокійної, виваженої (“в холодку заснути”). Тепер він не називає славу злою, він підносить її до образу прекрасної крилатої жінки, до античної статуї Ніки, що укриває його під своїм материнським крилом.

“Марія” (1859)

На схилі життя у Шевченка з’являється якесь побожне ставлення до жінки, до матері. Тихе щастя сімейне – це не тільки гаряче бажання, певний ідеал поета, але й могутня ідея, що заполонила його уяву, всю його духовну істоту.

Колись думав я аналізовати серце матері по життю св. Марії, непорочної Матері Христової, але тепер! Це б було покладено мені за злочинство.