Фразеологічні засоби стилістики

Фразеологізми - особливі мовні одиниці - мають чітко виражене стильове призначення. Вони тяжіють до окремих стилів і в текстах цих стилів найчастіше вживаються. Пояснити це можна тим, що вони співвідносні зі словами, бо, як правило, виражають одне поняття, використовуються як образні синоніми і мають виразне стилістичне забарвлення.

Кожний стиль мовлення володіє значним запасом фразеологізмів. Стилістичні функції фразеологізмів залежать від джерел їх походження. Відтак фразеологізми діляться на три групи: розмовно-побутові, народнопоетичні та книжні.

Розмовна фразеологія української мови надзвичайно багата й різноманітна: розбити глек; собаку з'їсти; як дбаєш, так і маєш; друзі пізнаються в біді.

Розмовно-побутові фразеологізми широко вживаються в розмовному, художньому стилях, рідше - в публіцистичному. Ці фразеологізми мають яскраво виражене емоційно-експресивне забарвлення. Серед них багато прислів'їв і приказок, що роблять наше мовлення багатим, виразним, дотепним. Наприклад: Чорта лисого хапнеш, коли все позапирано. (М. Кропивницький.). У творах художньої літератури розмовно-побутові фразеологізми є важливим засобом підсилення, увиразнення думки. Цю ж функцію вони виконують і в текстах публіцистичного стилю.

Народнопоетичні фразеологізми - вирази, що виникли на фольклорній основі (сталі епітети, метафори, порівняння, тавтологічні звороти, примовки, каламбури, ворожіння). Вони поширені в художньому стилі. Українські письменники часто використовують ці вирази в своїй творчості. Наприклад: На камені на білому там стояла темная темниця. (Т. Шевченко.). Фольклорні елементи мовлення виступають у художньому (зрідка в публіцистичному) стилі як засоби емоційного забарвлення тексту в ліричні та гумористичні тони, увиразнюють художні образи.

Книжні фразеологізми виникли на писемній (книжній) основі і найчастіше використовуються в книжних стилях. До книжних фразеологізмів належать крилаті слова і вирази - це сталі словесні формули, що є повторенням влучних висловів письменників, філософів, учених, державних діячів. Наприклад: мертві душі (за назвою твору Миколи Гоголя), ахіллесова п'ята (з грецької міфології), лебедина пісня (староримський вислів), путівка в життя (від назви кінофільму). Вони використовуються в творах художньої літератури.

І в публіцистичному стилі часто зустрічаємо крилаті вислови. Причому публіцисти іноді вдаються до перефразування відомих афоризмів: Народ святкує вашу пам'ять і славить ваше ім'я "в сім"ї вольній, новій" (О. Довженко.)

А ще до книжних фразеологізмів належать термінологічні словосполучення, поява яких зумовлена постійним розвитком різних галузей науки, культури, техніки. Вони найчастіше використовуються в науковому, діловому і публіцистичному стилях. У творах художньої літератури вживаються зрідка. Термінологічні словосполучення, як і інші групи фразеологізмів, означають одне поняття і в мовленні виступають як готовий вислів, що не членується: коротке замикання; іменний складений присудок; площа нагріву; адамове яблуко; північне сяйво; неповні речення; технічний мінімум; узяти в лапки тощо.

Фразеологізми можуть перебувати в синонімічних зв'язках як з окремими словами, так і між собою. Наприклад: живучий - скрипуче колесо довго ходить; і довбнею не доб'єш; Синонімічні фразеологізми широко використовуються в художніх текстах: Спересердя на жінку накричав - ні за що, ні про що. (Є. Гуцало.) Для більшої виразності письменники залучають у речення кілька фразеологічних синонімів: В них (дорослих) теж чогось вискакували клепки, розсихались обручі, губились ключі від розуму, не варив баняк, у голові літали джмелі, замість мізків росла капуста, не родило в черепку, не було лою під чуприною. (М. Стельмах.) Прозаїк побудував речення, де вжито вісім фразеологізмів-синонімів, відтак досяг високого ступеня експресії.

В публіцистичних, художніх текстах фразеологізми іноді видозмінюються (трансформуються), що також служить засобом експресії, створення каламбурів, оказіоналізмів, як ось: Бути чи не бути - питання вирішене. Студент - це звучить гордо.

Одним з невичерпних джерел багатства і виразності мовлення є фразеологізми. Вони вимагають доречного вживання. Тому треба уникати помилок типу втирати очі (треба - замилювати очі), мати роль (треба - відігравати роль), вантаж спогадів (треба - тягар спогадів), приймати участь (треба - брати участь).Знання фразеологізмів, уміле їх використання робить наше мовлення багатим, виразним й оригінальним.

Окремі фразеологізми можуть співвідноситися між собою, як синоніми, антоніми та омоніми. Синонімічне багатство української фразеології складається з численної кількості фразеологічних одиниць, що мають спільне або дуже близьке значення, але різну образну структуру. Фразеологічні синоніми - це самостійні звороти, що вживаються для позначення того ж поняття; вони близькі смисловим значенням, але не тотожні, мають різну образну структуру, різний лексичний склад, стилістично іноді різко відмінні. Якщо граматична структура фразеологічної одиниці не змінилася, а змінилися тільки один або два компоненти, то тоді утворюється фразеологічний варіант. А слова, що замінили компоненти, називаються структурними синонімами: біда навчить коржі з салом їсти і біда навчить коржі з маком їсти. Отже, фразеологічний варіант містить структурний різновид ідентичного вислову (різниться лише іменниками орудного відмінка).

Питання 11: Ознаки культури мовлення. Орфоепічна та граматична правильність мовлення.

Культура мови є мовознавчою наукою, яка на ґрунті даних лексики, фонетики, граматики, стилістики виробляє критерії усвідомленого ставлення до мови й оцінювання мовних одиниць та явищ, механізми нормування і кодифікації.

Культура мовлення — лінгводидактична наука, яка вивчає стан і статус норм сучасної української мови в конкретну епоху та рівень лінгвістичної компетенції сучасних мовців, соціальний та особистісний аспекти їх культуромовної діяльності.

Культура мови — це рівень сформованості літературної мови, її розвитку, стилістичної диференціації, пізнавально-інтелектуальної глибини і місткості, показником чого є наявність і

фіксованість її норм — орфоепічно-орфографічних, лексико-семантичних, граматичних і стилістичних — у канонічних фольклорних і художніх текстах, словниках, довідниках, енциклопедіях. Якщо культура мови не залежить від конкретного звичайного мовця, то культура мовлення залежить від кожного мовця, від того, яку він створює навколо себе вербальну комунікативну ситуацію, мовну ауру, що формує мовний смак чи несмак.

Культура мовлення — це дотримання мовцями усталених мовних норм усної і писемної форм літературної мови та цілеспрямоване майстерне використання виражальних засобів мови залежно від стилю, жанру, типу мовлення і відповідна лінгво-методична наука про це, бо «лише прозорість мови дає змісту можливість діяти легко, сильно, художньо».

Культура усної чи писемної мови зростає по висхідній від орфографічно-пунктуаційної грамотності до стилістичної виразності та комунікативної доцільності, далі до комунікативної оптимальності і, нарешті, до мовної майстерності, яка базується на всіх ознаках попередніх рівнів мови і має свої додаткові ознаки — образність та творчість. Мовна майстерність здобувається не лише навчанням, сумлінною працею, а й талантом. У понятті «Культура мови» можна виділити кілька рівнів:

1) граматична правильність, 2) стилістична виразність, 3) комунікативна оптимальність, 4) мовна майстерність. Мовна майстерність талановитого мовця може почати виявлятись уже на рівні граматичної правильності, тобто на першому етапі опанування мовою. Абсолютно чіткої межі між

рівнями немає. Засвоюючи норми, мовець вчиться правильності мовлення, опановує елементи його стилістичної виразності, тому що неграмотне мовлення не може бути стилістично виразним. Рівень правильності мовлення досягається при засвоєнні основних норм (вимовних, лексичних, граматичних,

стилістичних) літературної мови. Стилістична виразність і комунікативна доцільність спираються на здобутки першого рівня — правильності. Проте досягається він дотриманням ще й інших вимог, за якими формуються такі комунікативні якості мови, як точність, логічність, ясність, чистота, виразність, різноманітність, багатство та естетичність виражальних засобів.

Питання 12:Ознаки культури мовлення. Точність, логічність, багатство і різноманітність мовлення.

Точність — одна з найважливіших ознак культури мови. Вона утримує нас від зайвого говоріння. Ця ознака складається з двох компонентів: а) адекватного, об'єктивного мовного

відображення дійсності; б) вживання слів і висловлювань, узвичаєних для мовців, які володіють нормами літературної мови. Точності можна досягти, виконуючи такі вимоги:

1. Оформляти й виражати думку треба відповідно до предметів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. Слід пам'ятати, що в народі здавна точність пов'язувалася з умінням чітко мислити, знанням об'єкта мовлення, умінням зіставляти слово з особою, предметом, дією, явищем; слово має виражати

найістотніше в них.

2. Обов'язковою умовою досягнення точності мови є увага до стилю і жанру текстів, умов, середовища і колориту спілкування, культурно-освітнього рівня мовців, бо в кожному типові мовного спілкування рівень точності «свій», своя міра мовної правди і неправди, і мовець має їх відчувати. Наприклад,

жартома сказане в дружній бесіді слово може сприйматися адресатом як образа, якщо вилучити його з контексту фантазійно-дотепного, довірливого спілкування і перенести на рівень офіційно-ділового, де «все правда».

Точність мови — це відповідність змісту мови предметно-речовій дійсності, реальним особам, системі понять. Точність залежить від вибору слова чи вислову, а також від уміння мовця зіставляти слово і предмет, річ, ознаку, явище і поняття про них. При цьому треба враховувати, з яким нині значенням вживається певне слово, а не вживати його з будь-яким іншим значенням, яке також йому було властиве або й на сьогодні рідко вживається.

У науковому та офіційно-діловому стилях точність досягається через систему термінів, в художньому — через систему образних засобів мови.

Точність охоплює і граматичну правильність, тому що без неї важко досягти точності. Однак граматична правильність не є гарантією точності.

Логічність мовлення є його основною якістю, необхідною для успішного виконання пізнавальної та комунікативної функцій мови. Першою умовою логічності мовлення є логічність

мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратись на попередні етапи мислення, розвивати наступні, шукати джерела і причини явищ, висувати положення (тези), давати пояснення та обґрунтування фактам, аргументувати їх, вмотивовувати висновки — все це необхідні умови логічності мовлення, а отже, і високої культури його, адже без культури мислення не може бути культури мовлення. Другою умовою логічності мовлення є знання мовцями мовних засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет думання і саму думку про нього, досягти смислової зв'язності мовлення, уникаючи таким чином суперечливості у викладі матеріалу. Тобто кожен мовець має володіти не лише логікою мислення, а й логікою викладу думки, яка залежить не тільки від логіки мислення (хоча в основному від цього), а й від ситуації спілкування, від рольових характеристик співбесідників, від призначення і мети спілкування. Всі чинники спілкування відкладаються у зовнішньому вираженні логіки викладу — у мовленнєвому текстовому матеріалі і можуть бути піддані лінгвістичному і, зокрема, семантико-стилістичному аналізові. В результаті цього і виявляється те, наскільки точно в мовному матеріалі відображено розвиток думки, чи є у викладі алогізми та інші неточності; якщо є, то чим вони зумовлені. Логічність як комунікативна якість властива всім типам мовлення, тому що ґрунтується на зв'язку мови та мислення. Проте вона може своєрідно виявлятися у різних функціональних стилях і жанрових різновидах мови. Найбільш послідовно витримується логічність у науковому стилі мови, де вона становить основну і специфічну для цього стилю якість і називається відкритою (однозначною, без підтексту). Принцип «відкритої логічності» є основним для організації наукового тексту і виявляється у словосполученнях, реченнях, порядку слів, надфразових єдностях, зв'язному тексті (в тричастиниій

його композиції — вступі, викладові, висновках). Основними засобами вираження логічності є точний добір слова для називання, правильні (логічні, несуперечливі) сполучення слів щодо заданих смислових зв'язків між реаліями та валентністю слів, порядок слів відповідно до смислового членування на «дане» і «нове».

Різноманітність і багатство мови можна вважати однією спільною ознакою, тому що різноманітність — це наявність неоднорідних за змістом, значенням, формою, забарвленням одиниць, а багатство означає низку різноманітностей. Під цими поняттями розуміють тематичні групи лексики, багату синонімію (лексичну та граматичну), тропіку (метафори, епітети, порівняння, метонімії, синекдохи тощо), стилістичні фігури (повтори, паралелізм, періоди, градації).

Як і деякі інші, поняття «різноманітність і багатство» мови відносне. Щодо всієї мови має значення «велика різноманітність і велике багатство», а стосовно певного стилю, підстилю, жанру, конкретного тексту послідовно зменшується, можливо, аж до одного слова, тому що текст може потребувати доречності, точності, однозначності, яку здатне дати тільки саме одне слово.

Вживання слова обмежується його стильовим і стилістичним значенням.

Питання 13: Стилістичні засоби української мови. Лексичні засоби стилістики (неологізми, терміни, багатозначні слова).
Подивитися відповідь до питання 10!!!

Питання 14: Стилістичні засоби української мови. Фразеологічні засоби стилістики, види фразеологізмів.

Подивитися відповідь до питання 10!!!

Фразеологічне зрощення, або ідіоми - це семантично неподільний зворот, значення якого зовсім не виводиться із значень складових його компонентів. Наприклад, Содом і Гоморра - 'метушня, шум'.

Фразеологічний єдність - це стійкий зворот, в якому, проте, виразно зберігаються ознаки семантичної роздільності компонентів. Для фразеологічного єдності характерна образність; кожне слово такої фрази має своє значення, але в сукупності вони набувають переносне значення. Зазвичай фразеологізми такого типу є стежками з метафоричним значенням (наприклад, граніт науки, плисти за течією, закинути вудку).

Подібно ідіомам, фразеологічні єдності семантично неподільні, їх граматичні форми і синтаксичний лад строго визначені. Заміна слова у складі фразеологічного єдності, в тому числі і підстановка синоніма, веде до руйнування метафори (наприклад, граніт науки базальт науки) або зміни експресивного сенсу: попастися на вудку і потрапити в мережі є фразеологічними синонімами, але виражають різні відтінки експресії.

Однак, на відміну від ідіом, єдності мотивовані реаліями сучасної мови і можуть допускати в мові вставку інших слів між своїми частинами: наприклад, довести (себе, його, кого-небудь) до сказу, лити воду на млин (чого-небудь або кого-небудь) і лити воду (свою, чужу і т. п.) на млин.

Приклади: зайти в глухий кут, бити ключем, плисти за течією, тримати камінь за пазухою, водити за ніс.

Фразеологічне сполучення (коллокацій) - це стійкий зворот, до складу якого входять слова як з вільним значенням, так і з фразеологічні пов'язаним, невільним (уживаним лише в даному поєднанні). Фразеологічні сполучення є стійкими оборотами, проте їх цілісне значення слід зі значень складових їх окремих слів.

На відміну від фразеологічних зрощень і єдностей, поєднання семантично подільні - їх склад допускає обмежену синонімічних підстановку або заміну окремих слів, при цьому один з членів фразеологічного поєднання виявляється постійним, інші ж - змінними: так, наприклад, у словосполученнях згоряти від любові, ненависті, сорому, нетерпіння слово згоряти є постійним членом з фразеологічні пов'язаним значенням.

Фразеологічні вирази - стійкі в своєму складі і вживанні фразеологічні звороти, які не тільки є семантично роздільними, а й складаються цілком із слів з вільним номінативним значенням. Їх єдина особливість - відтворюваність: вони використовуються як готові мовні одиниці з постійним лексичним складом і певною семантикою.

Часто фразеологічне вираження являє собою закінчене речення з твердженням, повчанням або висновком. Прикладами таких фразеологічних виразів є прислів'я та афоризми.

Питання 15: Стилістичні фігури та художні тропи. Метафора. Метонімія.

Стилістичні фігу́ри — незвичні синтаксичні звороти, що порушують мовні норми, вживаються задля оздоби мовлення.

Стилістичні фігури досить поширені в поезії, покликані не лише індивідуалізувати мовлення автора, а й збагатити його емоційними нюансами, увиразнити художнє зображення. Стилістичну фігуру, яка ще називається фігурою поетичного мовлення, слід відрізняти від тропів, які будуються не за синтаксичним принципом.

Троп — слово або вираз, ужитий у переносному значенні. Тропи розкривають суть зображуваного предмета, явища, вони є засобом індивідуалізації персонажа, виявляють ставлення автора до зображуваного. Тропи надають мові образної виразності, емоційності. Аристотель вважав, що вміння створювати тропи є ознакою таланту письменника. Мета́фора — один із основних тропів поетичного мовлення. У метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю. Вона не може бути «скороченим» порівнянням, тому посідає синтаксичне місце, призначене для предиката («факіл неба цвіте глечиками хмар» — Василь Голобородько). Це — перехід інтуїтивного осяяння у сферу раціональних понять. І чим далі містяться один від другого протиставні розряди об'єктів, тим яскравіша метафора, яка прагне на відміну від символу, зосередитися в образній оболонці.

Сконцентровуючи та узгоджуючи у своєму потужному семантичному полі найвіддаленіші чи найнесумісніші асоціації, метафора постає суцільним нечленованим тропом, який може розгортатися у внутрішній сюжет, не сприйнятний з погляду раціоналістичних концепцій. Метафора тут подібна до загадки, але з тією відмінністю, що не підлягає декодуванню, вимагаючи визнання за собою нової реальності, побудованої за естетичними принципами.

Дискусійною проблемою є пояснення механізму метафори, який розглядається в різних аспектах.

Метонімія — це слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов'язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою.

Метонімія часто ототожнюється з метафорою, або розглядається як її різновид. Аристотель не виокремлював метонімії з метафори. Як окремий троп метонімію вперше використав римський оратор І століття нашої ери Квінтіліан. На відміну від метафори, метонімічне зіставлення предметів відбувається не за ознакою їхньої подібності, а за ознакою їхньої суміжності, тобто належності їх до одного кола явищ, до понять одного порядку, пов'язаних часовими, просторовими, причинно-наслідковими та іншими від­ношеннями. Метонімія широко використовується у віршованому та прозаїчному мовленні як місткий зображувально-виражальний засіб.

Розрізняють такі різновиди метонімії:

1. Метонімія місця (в основі — заміщення назви об'єкта вказівкою на місце його знаходження). Наприклад: «Гомоніла Україна» (Т. Шевченко); «Борислав сміється» (І. Франко). Особливий випадок — заміна назви вмістимого вказівкою на предмет, що вміщує його: «Ми випили по кілька чарок, і моя голова з незвички трохи обважніла» (В. Підмогильний).

2. Метонімія часу (в основі — заміщення назви події вказівкою на час, коли вона відбувалася). Наприклад: «Як і колись, так і тепер ти // Не спромоглась на гарний плід» (В. Сосюра; йдеться про історію України).

3. Метонімія засобу (в основі — заміщення назви дії вказівкою на знаряддя, яким вона була здійснена). Наприклад: «Під дзвінкії струни гетьмани встають, // І прадіди в струнах бандури живуть» (Л. Боровиковський).

4. Метонімія належності (в основі — заміщення назви предмета вказівкою на ім'я його творця). Наприклад: «Ти довго Шекспіра перекладав сьогодні» (Є. Маланюк).

5. Метонімія матеріалу (в основі — заміщення предмета вказівкою на матеріал, з якого даний предмет зроблений). Наприклад: «Купив князь пісню Боянову, // возложив йому гривну золоту на шию — // срібні гуслі озолотив, // попліч свого злотокованого стільця // усоболях возсадовив» (І. Калинець).

Питання 16: Стилістичні фігури та художні тропи. Гіпербола. Мейозис.

Гіпе́рбола — вид тропа. Стилістична фігура явного і навмисного перебільшення для посилення виразності і підкреслення сказаної думки. Наприклад: «я говорив це тисячу разів» або «височенний як дуб».

Гіпербола часто поєднується з іншими стилістичними прийомами, додаючи їм відповідне забарвлення: гіперболічні порівняння, метафори тощо («хвилі вставали горами»). Характер, що зображається, або ситуація також можуть бути гіперболічними. Гіпербола властива і риторичному, ораторському стилю, як засіб патетичного підйому, так само як і романтичному стилю, де пафос стикається з іронією. Протилежний гіперболі троп — літота.

Мейóзис (від грец. μείωσις — зменшення, обмеження) — троп, що полягає в навмисному зменшенні інтенсивності вияву ознаки або перебігу дії, розміру та кількості предметів, значущості чого-небудь.

Мейозис вживається з різними семантично-стилістичними настановами:

· як прагнення не давати завищених оцінок, не «захвалювати» тощо: нічого, нічогенько, пристойно, гріх скаржитися замість добре;

· для пікреслення скромності мовця, його бажання «не виділятися» — наприклад, за допомогою неозначених займенників та зменшувальних суфіксів: «Маю сякий-такий капіталець — сотеньку-другу, хатку, пару воликів», «Дарую вам свою книжечку»;

· для пом'якшення — часто тільки зовнішнього, формального — категоричності оцінки, судження (при характеристиці чогось негативного або такого, що може бути неприємним для адресата), зокрема як евфемізм або іронія: «По-моєму (Мені здається), ти все це дещо перебільшуєш».

Мейозис реалізується шляхом добору слів з різними значеннями мализни, слабшої, ніж це є насправді, інтенсивності вияву ознаки. Різновидом мейозису є літота, хоча ці два явища нерідко ототожнюються. Протилежність мейозису — гіпербола.

Питання 17: Стилістичні фігури та художні тропи. Епітет. Порівняння.

Епітет (гр. ἐπίθετον — «прикладений, доданий») — визначення при слові, що впливає на його виразність.

Епітет — це слово чи словосполучення, завдяки особливій ​​функції в тексті, допомагає слову набути нового значення або смислового відтінку, підкреслює характерну рису, визначальну якість певного предмету або явища, збагачує мову новим емоційним сенсом, додає до тексту певної мальовничості, насиченості. Вживається переважно в поезії, прозі.

Як епітет переважно вживаються прикметники (Д. Чередниченко: «Покличу тебе / До зеленого шлюбу»), переводячи свої другорядні лексичні значення на основні, чим вони різняться від звичайних означень («зелений листок»). Крім оригінальних епітетів, винайдених автором (Олег Ольжич: «скам'янілі дні»), у художніх творах з'являються і постійні епітети або літературного походження (Я. Щоголів «сонце золоте»), або фольклорного («ясні зорі, тихі води»).
У ролі епітета можуть бути й інші частини мови, зокрема іменник (Ю. Липа «…світ — жіночість незрівнянна»), зумовлюючи процес метафоризації епітета.

Порівня́ння — троп, який полягає у поясненні одного предмета через інший, подібний до нього, за допомогою компаративної зв'язки, тобто єднальних сполучників: як, мов, немов, наче, буцім, ніби та ін. («Блукай та їж недолі хліб і вмри, Як гордий флоренцієць, у вигнанні» — Ю. Клен) або предиката — подібний, схожий, нагадує, здається та ін. («На людське серце свічка є подібна» — Б.-І. Антонич).

Своєю рухливою синтаксичною структурою, розширенням часового та просторового аспектів (минуле та майбутнє) порівняння різниться від метафори, де неприпустимі обставини часу та місця, — лаконічної образної формули, що посідає місце предиката у реченні.

Подеколи у порівнянні опускаються сполучники, наближаючи його до метафори: «Книги — морська глибина» (І. Франко). Трапляються випадки вживання порівняння у художніх текстах у вигляді придієслівного орудного відмінка: «Кришталь, кришталь… і золоті ворота / Горять на сонці дорогим вогнем» (О. Зуєвський).

Цей троп має велику традицію, він широко застосовується в усній народній творчості («Парубок, мов явір», «дівчина, як зоря» та ін.).

Питання 18: Стилістичні засоби української мови. Синтаксичні засоби стилістики (синтаксичні синоніми, вживання простих і складних речень).

Стилістичні засоби усіх рівнів української мови вивчаються в окремих розділах (науках) стилістики: фоностилістиці, лексич­ній і граматичній стилістиках. Проте є в стилістиці засоби, які мають міжрівневий характер.

Вчення про символ як категорію пізнання, мислення, мови і художньої творчості має глибокі корені і сягає ще античної філософії та риторики. Давні мудреці вважали, що думка за­роджується і передається в образах і символах. Звідси виникає потреба у фігурах як складних образах і в образах як містили- щах кількох фігур: сонце — істинність, бо незалежне від нас, даність; коло — вічність, тому що не має кінця, в ньому кінець переходить у початок, це замкненість; зерно — сутність, думка, адже воно містить у собі зародок, ідею життя. Посилена увага до образності та символіки помітна у творчій спадщині україн­ського філософа Григорія Сковороди — трактатах, діалогах, притчах. В них він тлумачить глибокий і прекрасний світ антич­ної і біблійної символіки. В. Гумбольдт вважав, ніби все, що людина бачить навколо, вона сприй­має тільки органами чуття. Отже, інтерес до символіки — це інтерес до внутрішньої сутності речей, до ідей та ідеалів, а символ можна сприймати як образ-ідею, що виник на багатозначності предметного чи процесуального змісту і закріпився як фігурант у процесі спілкування.

Дослідники зосереджувалися на різних аспектах символіки. М. Костомаров розглядав символ як поняття художнього мис­лення, зокрема поетичного, акцентував увагу на національно- культурній та релігійній основі символів, вважаючи, що саме в символіці виявляється сутність національного духу, національ­на специфіка мови, народнопоетичної творчості, літератури.

На думку О. Потебні, символи виникали на ґрунті таких відношень: порівняння, протиставлення і причинових. Від інших знаків символ відрізняється тим, що містить щось невідоме, приховане, тобто його семантика не повністю пізна­на, і, що дуже важливо, вона може бути взагалі непізнаванною, якщо першозначення дуже змінилося або загубилося. Сучасні мовці застають ці слова уже з символічним значенням, а отже, з широкою семантикою, що містить у собі крім предметного значення первинно символічні (успадковані символи, генетичні) і вторинно символічні, витворені у просторі конкретної націо­нальної культури.

Словесний символ відрізняється від графічного відсутністю схожості з предметом. Його значення є умовним. Словесний символ — це слово-знак, але символічний. Набувши умовного значення, він уже не може (на відміну від інших слів-знаків) вживатися з іншими значеннями. Символ є метафоричним, але метафора харак­теризує, уточнює і тим поглиблює розуміння реальних речей, а символ їх узагальнює, робить дуже умовним сприйняття. Цим мовний символ відрізняється від метафори. Він настільки ба­гатозначний, що стає схемою, а не конкретною характеристи­кою.

Питання 19: Ознаки культури мовлення. Лінгвістична норма.

Норма властива кожній національній літературній мові як основна і необхідна умова її існування. Норма як загальномовна категорія — це історично сформований і суспільно усвідомлений стандарт, вироблений літературною традицією, який регулює мовленнєву діяльність у її типових функціонально-комунікативних різновидах. Поняття норми є одним із основних для стилістики, оскільки служить опорою, вихідною позицією для виявлення варіантності мовних одиниць, пошуку та аналізу стилістично маркованих елементів, визначення меж стилю. Поняття норми
лінгвістиці багатопланове і диференціюється у кількох різновидах: загальномовна норма, літературна, стильова і стилістична. Норми надають мові характеру
впорядкованості і загальної обов’язковості. Основними рисами мовної норми є традиційність, гнучка стабільність,сформована змінами культурно-історичних умов розвитку літературної мови, та варіантність. Визначення і опис правил вимови, письма (графіка,орфографія, пунктуація),словотворення і слововживання, побудови речень і тексту називають кодифікацією мови. Практично кодифікація мови здійснюється через підручники і навчальні посібники, правописи, довідники, словники.Загальномовна норма включає всі одиниці мови і прийоми їх організації, які є в ній у цей час і мають комунікативне
значення для носіїв мови. Порушення загальномовних норм помічаємо у тих мовців, які говорять «не своєю» мовою, погано її знають і порушують властиві цій мові правила (найчастіше це трапляється
з іноземцями). Поза загальномовною нормою знаходяться ті елементи мови, які повністю вийшли з ужитку або недоступні для основного масиву мовців (закриті коди, секретні мови,
жаргон злодіїв тощо). Загальномовна норма, незважаючи на те що це найширша норма, має історичний характер,змінюється з часом, зі зміною епохи й етапів суспільного життя. Окремі у свій час нормативні одиниці можуть виходити через певний відрізок часу за межі загальномовної норми, ставати незрозумілими для мовців, наприклад історизми {осаул, опришок, комнезам, десятник), інші, зокрема індивідуальні неологізми,можуть зазнати узуалізації і ввійти у загальномовну норму.Літературна норма мови — це ознаки, правила літературно опрацьованого мовлення, яке є зразком писемної і усної форм
спілкування. Літературні норми — це не тільки сукупність мовних «правильностей», а й відношення між ними як елементами системи і текстова форма реалізації їх. Літературна норма також має історичний, змінний характер.Зі зміною епохи частково видозмінюється обсяг і об’єм мовних засобів, що охоплюються літературною нормою. Поняття «літературна норма» не збігається з поняттям «мова літератури»,яке стосується тільки мови художньої літератури, а літературна норма охоплює всі типи відшліфованого, нормативного спілкування (мову преси, ділових паперів, виробничого спілкування тощо). Регулююча функція літературної норми проявляється у всіх функціональних стилях, але найповніше у художньому стилі. По-перше, художнє мовлення з його основною комунікативною функцією естетичного впливу на читача більш
послідовно дотримується літературної норми, дбає про естетизацію мови. По-друге, розвинене художнє мовлення включає в себе елементи інших типів мовлення, впливає на них і сприяє поширенню та закріпленню в них літературної норми.Використання слів привіт! бувай! у значенні одиниць мовного етикету для сучасної української літературної мови є нормативним. Однак стильова (внутрішня) норма певних стилів по-різному реагує на це явище літературної норми. Внутрішня норма офіційно-ділового стилю і його жанрових різновидів не допускає вживання у своїх текстах цих слів як таких, що мають
виразне забарвлення іншого (усно-розмовного) стилю і суперечать своєю експресивністю та неномінативністю канонізованому мовленню офіційних паперів. Стилістичні норми мови — це кодифіковані сукупності (ряди) мовних засобів, які характеризуються певною частотністю щодо різних стилів і мають потенційне стилістичне
значення, відповідне функціональному стилю (це стилістичний арсенал словника).
Стилістичні норми мовлення — це мовленнєві засоби зі стилістичним значенням і прийоми їх організації у множинності конкретних текстів для одержання стилістичних ефектів відповідно до загального стильового значення і мовленнєвої системності стилю.

Питання 20: Ознаки культури мовлення. Мовний етикет. Культура діалогу.