Історія вивчення алекситимії

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ АЛЕКСИТИМІЇ

Термін «алекситимія», а разом із ним і концепція алекситимії була запропонована психоаналітиком П. Сіфнеосом для опису та пояснення деяких характерних особливостей притаманних психосоматичним хворим, з якими він працював. Ці особливості зводяться до:

· майже постійного опису цими хворими своїх фізичних відчуттів, що нерідко взагалі не пов’язані зі знайденим захворюванням;

· відсутності фантазій,

· опису внутрішніх відчуттів у термінах нудьги, стомленості, роздратованості, порожнечі, збудження, напруження;

· неадекватності афектів;

· ярко виражених труднощах у вербалізації почуттів;

· тенденції до імпульсивності і дії як способу життя;

· збідненості міжособистісних зв’язків (алекситиміки віддають перевагу самотності, часто уникають людей)

· відчуття нудьги та відсутності сенсу контакту у інтерв’юера під час бесіди з такими людьми. (Apfel, Sifneos, 1979) [1].

Досліджувані Сіфнеосом алекситиміки з психосоматозом не відповідали на психодинамічну психотерапію, що пояснювалося автором концепції дифіцитарною природою явища. Таке пояснення дало поштовх до висунення нейрофізіологічних гіпотез, що пояснили б алекситимію, та відповідних досліджень у рамках нейрофізіології. Таким чином, згідно з гіпотезою К. Норре (1977) в основі когнітивних та афективних проблем алекситиміків лежить «функціональна комісуротомія», що блокує взаємодію лівої та правої півкуль мозку. Цей висновок було зроблено на основі виявленого К. Норре якісного та кількісного зменшення фантазій, мрій та символізацій у людей, що перенесли комісуротомію.

Гіпотеза J. Nemiah і P. Mac Lean пояснює алекситимію через можливість блокування імпульсів, що йдуть від вісцерального мозку до кори. Алекситимічний розлад вони локалізують в палеостріарному тракті, де якимсь чином блокуються імпульси, що йдуть від лімбічної системи до неокортексу, що призводить до нездатності усвідомити та вербалізувати емоції [1].

Дж.Тейлором було висунуте припущення, що нездатність алекситимічних особистостей регулювати та модулювати емоції, що причиняють їм страждання, на неокортикальному рівні, може вилитися в посилення фізіологічних реакцій на стресові ситуації, складаючи тим самим умови, що ведуть до розвитку психосоматичних захворювань. [1, 3, 15].

На сучасному етапі в рамках даного напрямку в дослідженні, проведеному А.А. Варламовим вперше було виявлено, що в процесі переживання визваних позитивних та негативних емоцій при алекситимії спостерігається велика реактивність передніх та задніх областей кори правої півкулі в різноманітних частотних діапазонах, що вказує на можливе посилення мотиваційних тенденцій уникання негативного афекту та неспецифічної емоційної активації.[2]

Паралельно дослідженням нейрофізіологічної гілки гіпотез, явище алекситимії, як резистентного до психодинамічної психотерапії розладу, спровокувало ряд досліджень у рамках психодинамічного підходу. В цих дослідженнях було виявлено, що позитивних зрушень в роботі з алекситиміками можна досягти застосовуючи до них прийоми психоаналізу дітей. Алекситимія розглядається як незрілий захисний механізм. Причиною її вважається психотравма. Г.Крістал вважав осьовими у явищі алекситимії регресію афективної сфери у алекситиміків, що призводить до нездатності використовувати почуття як сигнали, звернені до себе, нездатність алекситиміків піклуватися про себе, «резервування функції піклування за іншою особою, або взагалі не за людиною». Свої спостереження Крістал проводив під час психоаналітичної роботи з адиктивними хворими та ветеранами великої світової війни, у яких він побачив симптоми алекситимії (нездатність до диференціації почуттів, неможливість відрізнити почуття від тілесних відчуттів і т.д.). Крістал вважав алекситимію наслідком катастрофічної психотравми: дитячої у адиктивних пацієнтів і дорослої – у ветеранів. Саме психотравма призводить до регресії (або зупинки) афективного та когнітивного розвитку. Далі ним була розроблена концепція, згідно якої мати спочатку повністю піклується про емоційний та фізичний стан дитини, а з розвитком афективної сфери дитини, поступово передає їй цю функцію. Афективна сфера дитини представлена генералізованними проафектами, що полягають у переживанні недиференційованої емоції незадоволення, в якій переплітаються тревога та депресія, а також переживанням цих про афектів. Розпізнання та називання почуттів є одним із етапів розпізнання власних потреб та піклування про себе. Таким чином, в нормі, на думку Г. Крістала, проходить емоційна сепарація дитини від матері. Коли ж мати нездатна заспокоїти дитину, «відконтейнувати» її емоції, допомогти впоратися з ними – дитина переживає психотравму, внаслідок якої, аби вижити, вона відмовляється від почуттів [7, 8]. Подальший розвиток емоційної сфери на тому зупиняється.

Д.Калшед також вважав алекситимію наслідком дитячої психотравми. Як юнгіанський психоаналітик, Калшед описує людину після психотравми в термінах архетипічних захисників особистісного духу, головним серед яких стає демонічна фігура (від грецького daiomai, що значить "ділити"), що дисоціює психіку на частини та організовує так звану «камеру ізоляції» для інфантильної, чутливої частини Я, аби дати психіці можливість впоратися з ситуацією та не допускає повторення травматичної ситуації. Як вважає Калшед, демонічна фігура являє собою пару із Захисника і Переслідувача. Захисник уважно оберігає ув’язнену у «камері ізоляції» вразливу частину особистості, створюючи для неї фантазійний ідеальний світ, де її люблять, переслідувач навпаки карає цю частину особистості за її спроби вийти із «камери ізоляції» та зустрітися із зовнішнім світом. Кара може бути виражена у тривожних, лякаючих снах та у відчутті сорому. Психотравматичною він вважає ситуацію, яка загрожує Самості особистості. При чому, травмує не сама зовнішня ситуація, а той архетипічний захисник особистісного духу, що приходить на допомогу травмованій особистості [5].

Розроблені також соціологічні теорії алекситимії, що намагаються пояснити феномен алекситимії через зовнішній соціальний контекст, діючими із зовні факторами. R. Borens припустив, що алекситимія пов’язана з низьким соціальним статусом, носії якого зазвичай мають невисокий рівень освіти та словесної культури [1].

Lolas розглядав алекситимія як феномен, що залежить від взаємодії досліджуваного, терапевта та експертного характеру ситуації. Він підкреслював також, що особливості комунікативного стилю, провал функції комунікації емоцій необхідно розглядати в контексті відповідної культури. [1]

Концепція Зайченка А.А етіопатогенетично пов’язує з алекситимією ідіопатичні мовні порушення («мовні порушення невідомого походження»), на які страждають від 1,5% до 6% дітей, що не страждають на неврологічні розлади та в яких діагностується нормальний розвиток слуху та вербального інтелекту [4]. Такі мовленнєві розлади А.А.Зайченко інтерпретує як репрезентацію невротичної спроби вербалізації дитиною свого досвіду, що приносить біль в умовах жорсткої цензури «Супер-его». Ідіопатичні порушення мови А.А.Зайченко вважає власне одним із проявів алекситимії. Для діагностики алекситимії він пропонує використовувати модифіковану задачу Stroop (тест словесно-кольорової інтерференції). Встановлено, що алекситимікам потрібно більше часу на її виконання, через складнощі у модулюванні афективно-заряжених слів.