Сутність, предмет і завдання політичної науки випливають із розуміння природи держави. Кожна держава породжує власну політологію, своєю діяльністю виправдовує її. Політологія постає своєрідною конкретизацією механізму державотворення і не може суперечити національно та історично зумовленим інтересам самої держави.
Об’єктивність політології не виключає її ідеологічної природи. Суперечлива природа політології випливає з суперечливої природи самої держави (у даному випадку йдеться про суперечливість фундаментального та конкретно-історичного аспектів її природи) і характеру політичної діяльності.
Оскільки політика завжди ототожнюється з боротьбою за владу, то воля до влади на індивідуальному та колективному рівні й складає субстанційну сутність політичної діяльності. Коли немає волі до влади – немає політики.
Воля до влади – на індивідуальному рівні, на державному рівні вона переростає у волю до могутності.
Тоталітарна держава є ідеальною державою, яка цілком реалізувала свою вольову природу – генетично запрограмовану волю до могутності. Тоталітаризм завжди пов’язаний з пригнобленням особистості, обмеженням її природних прав і свобод, а в сьогоднішньому світі вищою цінністю є вже не держава, а сама особистість, її свобода. Тому ми швидше погоджуємося на певну слабкість своєї держави, ніж на обмеження своєї свободи.
|
|
Єдиний шлях стримування тенденції тоталізації держави – це розширення і зміцнення демократичних і правових інститутів. На захист прав особистості перед свавіллям влади повинна стати правова держава.
Проте, тут виникає п а р а д о к с:
- чим більше демократичних і правових інститутів у суспільстві, тим менш керованими й ефективними стають процеси соціального управління, й, відповідно, слабшає держава;
- і навпаки, чим сильніша держава, тим більше на шляху до своєї могутності вона вимушена утискувати демократію і неминуче обмежувати права і свободи громадян.
Сьогоднішній світ перебуває в інтенсивному пошуку цивілізованих форм розв’язання вказаної антиномії держави: демократія чи сила, права чи могутність.
_______________________________
Національно-психологічні константи
Правового пізнання
Сьогодні право трактується передусім як право людини. Навіть його позитивістське розуміння в кінцевому підсумку спрямовується на людину, намагається організувати її поведінку через вплив на свідомість, волю, почуття.
Свідомість людини, її психологія і передусім воля людини є безпосереднім предметом впливу законодавства. Ефективність цього впливу визначає ефективність права загалом, міру його регулятивності.
|
|
Зі сказаного очевидно, що право значно детермінується психологією людини, специфікою сприйняття нею правових ідей. Якщо право не враховує цього моменту, воно неодмінно починає втрачати і власну специфіку.
Але це тільки одна сторона справи, в якій акцентовано увагу на факторах зовнішньої дії права.
Іншою більш важливою стороною є радикальний висновок про те, що саме право породжується психологією. Психологія не тільки є безпосереднім предметом зовнішньої дії права, а саме право постає як зовнішній прояв внутрішніх психологічних властивостей свідомості людини. Право постає як специфічна експлікація суб’єктивного світу людини.
Постає запитання:
· “ Чим же насправді є право у своїй найбільш глибинній основі – об’єктивне ( психології відводиться роль механізму адаптації людини до соціально-об’єктивних умов існування ) чи суб’єктивне явище ( право постає як специфічна експлікація суб’єктивного світу )?”
· “ Яка з цих сторін є визначальною? ”
Результатом взаємодії психології і права в гносеологічному плані є формування самостійної науки – психології права, яка і ставить за мету виявлення фундаментальних психологічних констант правового пізнання і функціонування права.
______________________
В історії правової науки було чимало періодів, коли психологічні концепції права виходили на перший план.
______________________
Першим, хто принципово поставив питання про психологічну природу права, був Л.Й.Петражицький (1867-1931), в концепції якого досить виразно показано вплив психологічних констант (односторонніх і двохсторонніх, імперативно-атрибутивних переживань, емоцій) на процес правового пізнання і правової поведінки.
Право, за Петражицьким, виникає з інтуїтивного імперативно-атрибутивного правового почуття (з цим почуттям він ототожнює справедливість), яке природно вкорінене у психологію людини, зумовлене нею. Правові емоції, в своєму складному інтелектуальному комплексі, є початком і завершенням різноманітних форм правової поведінки і функціонування права. Позитивне, писане право є лише певною, досить обмеженою за обсягом, проекцією правових емоцій – інтуїтивного права.
Джерелом права, основою його є внутрішня сфера життя людини. “Я усвідомлює в собі право (правові психічні акти), отже, Я існую”.
В. Очевидно, що Л.Й.Петражицькому значною мірою вдалося розкрити найважливіші моменти складного гносеологічного механізму функціонування права і ролі в ньому інтелектуально-емоційної константи
______________________
Не менш важливим є аналіз психологічної природи національного чинника в розвитку правових систем. Відомо, що разом із тенденцією до уніфікації законодавства різних країн на основі загальноприйнятих принципів міжнародного права не спостерігається паралельного процесу нівелювання (знищення або зменшення) історично утворених національно-психологічних типів поведінки і праворозуміння. Кожна правова система зберігає своє “національне обличчя”.
Виходиться парадоксальна ситуація: розвиток загальнолюдських аспектів у правових відносинах не заперечує їх національних особливостей. Більше того, в декотрих країнах ці особливості культивуються і оберігаються як національне багатство (наприклад, інститут імператорства у Японії). Саме психо-ментальний генотип, структура національного несвідомого і є природно-історичною основою культури нації, її “обличчям ”.
Форми організації суспільного життя, форми державного правління, устрою, права... – всі вони пронизані генами колективного національного несвідомого, є формами сублімації національно-психічної енергії (“національного лібідо”). Жодна з указаних форм не може прижитися, бути життєздатною, коли за своїм характером вона суперечить національному архетипу мислення, зумовленому національно-психічним генотипом. Цим пояснюється, чому запозичення багатьох надбань західної цивілізації не приживаються на українському ґрунті.
|
|
Система права тієї чи іншої нації є елементом її загальної культури. Сама культура дає обґрунтування національній системі права. Кожна нація відрізняється своїми особливостями у розумінні понять справедливості і права.
________________________________