Гносеологія норми права

Основним елементом, первинною субстанцією, з якої починається фор­мування системи права є правова норма.

Саме в цій первинній клітині правової матерії акумулюється регулятив­ний досвід суспільства як специфічний вираз складних пізнавальних про­цесів, пов’язаних з пошуком і осмисленням найбільш ефективних способів ор­ганізації соціальних взаємодій.

Але норма права є не тільки гносеологічним результатом практичного со­ціального досвіду, своєю логічною структурою, складом і динамікою елементів вона об’єктивно передбачає необхідність пізнавальної активності суб’єктів правовідносин.

1. Так, у першому ж елементі норми права, гіпотезі, разом із визначен­ням умов і обставин її застосування, по-суті, водночас формулюються й ті проблеми гносеологічного плану, які перед цим слід розв’язати суб’єкту.

Зокрема, визнання наявності юридичного факту, що утворює саму основу гіпотези, пов’язане з цілою низкою питань пізнавального характеру. В епісте­мології вони узагальнюються в проблему об’єктивності, а в праві – в проблему реальності. Юридичний факт, наявний чи відсутній (а саме цим відрізняється позитивна і негативна гіпотеза), може бути визначений, коли чітко окреслені межі самого факту.

Разом з тим, окреслення меж юридичного факту – досить складна пі­знавальна процедура. Межа – поняття наскільки визначене, настільки ж і відносне. Окреслення межі факту в гносеології розуміється як огрубіння дій­сності, певне її спрощення, яке водночас необхідне людині для цілеспрямова­ної практичної діяльності.

Ця гносеологічна істина безпосередньо відображається в структурі правової гіпотези, де виділяються визначені, відносно визначені й невизначені види гіпотез. Тут закладається своєрідна гносеологічна довіра законодавця до суб’єкта права з одного боку, а з іншого – необхідність пізнавальної ак­тивності суб’єкта як умова дії самої норми. Потреба в цій активності макси­мально збільшується, коли йдеться про взагалі невизначені гіпотези.

Гносеологічна навантаженість гіпотези проявляється також тоді, коли умови дії норми формулюються не через видові ознаки (казуїстичні гіпотези), а через загальні, родові ознаки (абстрактні гіпотези). Тут у структуру норми закладається складна динаміка взаємодії категорій абстрактного і конкрет­ного.

Отже, вже на рівні гіпотези як елемента правової норми видно, як ті чи інші досягнення соціального пізнання в цілому і гносеологічної науки зок­рема трансформуються у відповідні правові принципи, правила, проце­дури.

Норма права постає своєрідним “гносеологічним акумулятором”, ефе­ктивним накопичувачем пізнавального досвіду суспільства.

2. Центральним і найголовнішим елементом норми є диспозиція. Як тео­рія переформульовується в метод, так і соціальний досвід трансформується в диспозицію правової норми, як метод задає спосіб пізнання, так і диспо­зиція задає модель поведінки.

В диспозиції норма концентровано виражає свою сутність, в ній, як у краплині роси, відображається увесь світ правової системи. Тим більше підстав бачити в ній і відображення певного типу праворозуміння, розуміння світу і закономірностей розвитку суспільства, певний рівень їх пізнання. Диспозиція норми свідчить про основні результати цього пізнання, вона фіксує їх, за­кріплює і стверджує їх як певну соціальну цінність.

Те, що в гносеології розуміється як істина, хибність і невизначеність, у структурі диспозиції норми права трансформується в обов’язковий, забороне­ний і дозволений типи поведінки.

Що таке обов’язок, як не трансформація істини в належне, реалізація якого є єдиною умовою виживання і суспільства, і індивіда. Те, що суспільство на даному етапі свого розвитку сприймає як істину, те воно й робить обов’язковим для себе. “Під силою правових норм ми розуміємо тільки їх іс­тинність”, - підкреслював Ріхард Льонінг. Обов’язковими стають життєзна­чущі істини. Так, з диспозиції норми, яка стверджує обов’язковий тип поведі­нки, можна зрозуміти, що саме в суспільстві вважається необхідною істиною.

Подібну функцію виконують диспозиції, що формулюють моделі заборо­неної і дозволеної поведінки. Заборона, будучи правовим виразом гносеоло­гічної хибності, нерозривно пов’язана з обов’язком, як і хибність - з істи­ною. Подібно до того, як хибність є зворотною стороною істини, так і заборона є зворотною стороною обов’язку. Заборона – це негативний обов’язок, і коли обов’язок стає хибним, не відповідає дійсності, на нього накладають за­борону, обов’язок перетворюється в заборону. Так само хибна заборона підля­гає обов’язковій забороні, перетворюється в обов’язок.

Гносеологічний взаємозв’язок істини і хибності, таким чином, у право­вій нормі трансформується у взаємозв’язок обов’язку і заборони.

Проміжною ланкою між істиною і хибністю в епістемології є невизначе­ність, незнання, або знання про незнання. В диспозиції це відображається в моделях дозволеної поведінки, які, по суті справи, залишаються в гносеоло­гічному плані відкритими. Про них не можна сказати однозначно, є вони сус­пільно-корисними чи шкідливими.

Відкритість диспозиції дозволеного типу відображається в правовому принципі “ Дозволено все, що не заборонено законом ”.

Саме через ці форми поведінки право перш за все здійснює розвідку фу­нкціонального стану соціальних відносин. Деякі способи дозволеної поведі­нки можуть у нових умовах виявити себе як шкідливі, а деякі, навпаки, як мо­делі, необхідні для подальшого розвитку суспільства. Тоді диспозиції праводо­зволяючих норм відповідно перетворюються в диспозиції правозабороняючих або правозобов’язуючих норм.

Отже, і стосовно диспозицій, що дозволяють певні форми поведінки, мо­жна стверджувати їх гносеологічну навантаженість.

3. Санкція є такою ж формою трансформації соціального пізнання, як диспозиція і гіпотеза.

Проте в ній особливо яскраво проявляється зв’язок онтологічного й гносеологічного аспектів. Буття задає свої норми, порядок і право буття. По­рушення норм буття карається буттєвою справедливістю. Порушення права буття карається самим буттям. Іншими словами, це означає, що порушення якихось глибинних правил і принципів реальності (у тому числі соціально-правової) рано чи пізно знищується самою реальністю.

Санкція є відображенням не тільки норм буття, але й процесу їх пі­знання. Наскільки санкція має онтологічну, настільки й гносеологічну при­роду. Те що онтологічний закон, перш ніж бути врахованим, повинен бути відображеним у свідомості й усвідомленим, свідчить про санкцію не тільки як про наслідок впертого небажання виконувати норми буття, а й про санкцію як наслідок хибності пізнавального процесу, як наслідок неадекватного сприй­няття онтологічного закону.

Помилки пізнавального процесу неминуче ведуть до поразки. Санкція – це і є завжди поразка, а поразка – приведена в дію санкція буття.

Навіть якщо санкція не реалізується державою, державним примусом (суб’єкту вдалося запобігти зовнішніх форм покарання), вона все одно діє як санкція, переходячи у внутрішні форми поразки, у свідомі (совість) або не­свідомі форми саморуйнування суб’єкта.

Норма – цілісне явище і в повноті своїх елементів вимагає з необхідністю відповідної санкції. Суб’єкт, який порушив норму і запобіг офіційної санкції, автоматично виносить себе поза межі суспільства, яке живе за цією нормою, він стає аутсайдером цього суспільства, якщо не зовнішньо, то внутрішньо, що й стає санкцією для суб’єкта.

Людина як істота соціальна саморуйнується в асоціальності. У будь-якому випадку санкція є гносеологічною поразкою суб’єкта. Санкція – це на­слідок хибного уявлення про найкоротший шлях до суспільства і до самого себе.

В абсолютно-визначених, альтернативно- й відносно-визначених сан­кціях відображається ступінь і характер цієї хибності пізнавального про­цесу з погляду суспільства. У санкціях суспільство акцентує увагу на небезпе­чності хибних пізнавальних шляхів для суб’єкта права.

В. Вказана гносеологічна навантаженість основних елементів правової норми свідчить про те, що право не може існувати і функціонувати поза пізнаваль­ними процесами в суспільстві й в житті індивіда. Норма постає своєрідним акумулятором і каталізатором процесів правового пізнання, без яких вона втрачає можливість реалізації своїх основних функцій.

Отже, гносеологічність правової норми є необхідною умовою її регу­лятивності.

5. Проблема істини в праві: