Мета:
З`ясувати необхідність прийняття КУ, охарактеризувати предмет КПУ, місце і роль КПУ в системі права держави, МПР, інститути КПУ, джерела КПУ, принципи КПУ і прийняття законодавчих актів; функції КУ, її юридичні властивості, порядок внесення змін до КУ. Основні поняття теми.
Навчити аналізувати, співставляти учбовий матеріал з реаліями сьогодення державно-правового розвитку, застосовувати раніше отримані знання зі спецдисциплін для вирішення питань КПУ, систематизувати учбовий матеріал, самостійно працювати з різними джерелами знань, підвищувати рівень правових знань, захищати світоглядну позицію. Вільно застосовувати поняття теми.
Сприяти формуванню правової свідомості студентів, повагу до юридичних норм та їх застосуванні в житті.
Звернути увагу на принциповість у відстоюванні досягнень демократії в сучасній державі.
План:
1. Вступ.
2. Предмет КП.
3. Метод правового регулювання
4. Інститути і норми КПУ. Джерела КПУ.
5. Створення та прийняття конституційно-правових актів.
? Теми рефератів:
- Конституція як західноєвропейський спосіб регулювання суспільних відносин.
- Розвиток українського конституціоналізму в ХХ столітті.
- Конституційна реформа в Україні
Література:
1. Погорілко В.Ф. Конституційне право України. – 2000 р.
2. Кравченко В.В. - Конституційне право України. – 2000 р.
3. Конституція України. – 1996 р.
4. Закон про зміни до Конституції України 2004 р.
1. Поняття, предмет і метод галузі конституційного права
Поняття конституційного права, конституційне чи державне право; предмет галузі конституційного права; метод конституційно-правового регулювання; визначення галузі конституційного права, місце конституційного права в системі національного права України
Термін «конституційне право» використовується у правознавстві для позначення трьох явищ: по-перше, відповідної галузі національного права держави, по-друге, галузевої юридичної науки і, по-третє, навчальної дисципліни в системі вищої освіти.
Конституційне право України (у його першому значенні) - це провідна галузь національного права України, що являє собою сукупність правових норм, які регулюють основні відносини владарювання у суспільстві (відносини народовладдя), встановлюючи при цьому належність публічної влади (державної влади та місцевого самоврядування), її організацію та гарантії основних прав і свобод людини і громадянина.
Поява цієї галузі права пов'язана із зародженням у країнах Західної Європи буржуазних відносин, результатом чого стали процеси демократизації публічної влади - на порядку денному постали питання запровадження нових принципів організації та здійснення державної влади (поділ влади, народовладдя, верховенство права тощо), визнання місцевого самоврядування як самостійної форми публічної влади, гарантування прав і свобод людини і гро-мадянина. Ці демократичні процеси обумовили, з одного боку, виникнення або відродження ряду правових інститутів, що закріплюють конституційні принципи організації та функціонування публічної влади (наприклад, інститути громадянства, основних прав і свобод людини і громадянина, народного волевиявлення та виборчого права, місцевого самоврядування тощо), а з іншого -доцільність комплексної (в рамках окремої галузі) регламентації устрою держави, взаємовідносин держави з людиною та інститутами громадянського суспільства.
У літературі висловлювалися різні погляди щодо позначення даної галузі права. Це пов'язано з одночасним використанням двох термінів - «конституційне право» та «державне право», що має досить давні історичні корені. Так, ще у XVIII ст. розпочалася дискусія між прихильниками різних термінів. При цьому термін «державне право» мав би символізувати необмеженість державної влади, тоді як термін «конституційне право» - демократичну організацію державної влади, її обмеженість конституцією (природним правом).
Сьогодні лише в деяких країнах використовується термін «державне право» (наприклад, Австрія, Німеччина), що дає підстави для обґрунтування позиції стосовно ідентичності цих термінів, навіть пропонується вживати їх одночасно - конституційне (державне) право, що, на думку прихильників такого підходу, може зняти напруженість, викликану їх політичним протиставленням. Так, відомий вітчизняний вчений-конституціоналіст О. Ф. Фрицький вважає, що в сучасний період різниця між «конституційним» і «державним» правом має лише відносне значення, а найменування відповідної галузі права в умовах конкретної країни визначається традиційними підходами, які збереглись у науці та державно-правовій практиці. Отже, можна говорити про відносну тотожність, синонімічність цих термінів.
Така позиція є слушною, особливо коли мова йде про найменування відповідної галузі права в конституційній державі, наприклад в Австрії, Німеччині чи Швейцарії.
Водночас слід звернути увагу на те, що в сучасній юридичній літературі застосування того чи іншого терміна справедливо пов'язується з наявністю або відсутністю конституційного ладу, з тим, що найменування «конституційне право» базується на тому, що всі суб'єкти державно-правових відносин діють у межах конституції і держава не повинна панувати над людиною. Така позиція не дозволяє повністю погодитися з підходами, спрямованими на нівелювання різниці в термінах «конституційне» та «державне» право. Принципова відмінність між цими термінами, на думку автора, полягає в тім, що конституційне право встановлює устрій конституційної держави, тобто належну (конституційну) організацію публічної влади,- таку, що базується на засадах поділу влади і за якої забезпечується надійний захист прав людини і громадянина.
Своєю чергою, термін «державне право», на відміну від терміна «конституційне право», має загальніший характер і використовується для окреслення системи правових норм, що визначають устрій як конституційної, так і неконституційної (тобто неналежним чином організованої) держави. З урахуванням зазначеного можна зробити висновок, що термін «державне право» доцільно застосовувати як родовий - для позначення відповідної галузі національного права будь-якої держави (і конституційної, і неконституційної).
Предмет галузі конституційного права чітко визначити неможливо. Про це свідчать численні спроби детально окреслити сферу конституційно-правового регулювання, що їх можна спостерігати в новітній вітчизняній і закордонній юридичній літературі.
Проблема полягає в тім, що, по-перше, між галузями права взагалі не існує чітких меж - одні й ті ж групи суспільних відносин регулюються кількома різними галузями права (наприклад, реалізація конституційних прав і свобод людини і громадянина породжує суспільні відносини - предмет регулювання як конституційного, так і трудового, сімейного, адміністративного тощо галузей права), до того ж багато правових норм має полівалентний характер - їх одночасно можна "віднести і до конституційного, і до інших галузей права.
По-друге, конституційне право - це особлива галузь права; на відміну від інших галузей права її становлять норми, які регулюють відносини, що виникають у всіх сферах життєдіяльності суспільства, тому досить складно знайти критерії, які дозволили б відокремити їх від відносин, що регулюються іншими галузями права.
По-третє, неможливо відмежувати конституцію - основне джерело галузі конституційного права, національного права в цілому, від інших законів - джерел відповідних галузей права. На цю обставину звертав свого часу увагу і відомий німецький вчений Г. Єліннек: «Провести точну межу між законодавствами конституційним та звичайним не могла навіть теорія звичайного права, яка настійливо домагалася такого розмежування. Ще меншою мірою цього можна досягти на практиці; щоби пересвідчитися в цім, достатньо побіжно глянути на численні писані конституції, вироблені протягом одного сторіччя. Багато з них не містять усього конституційного права в матеріальному сенсі. Одні конституції дають точні визначення стосовно виборчого права і порядку парламентського провадження, а інші відносять ці визначення до сфери звичайного законодавства. В одних конституціях детально викладені постанови стосовно набуття і втрати підданства або про державно-правове становище громад, а інші повністю замовчують ці питання...».
Втім, у загальному вигляді предмет галузі конституційного права можна окреслити досить чітко - це особливе коло суспільних відносин, які виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства з організацією та здійсненням публічної влади. При цьому традиційно, від моменту виникнення цієї галузі права, в її предметі зазвичай вирізняють дві взаємопов'язані групи відносин:
1. Відносини між людиною і громадянином (громадянської свободи, охорони прав і свобод людини).
2. Відносини, що визначають устрій держави і організацію державної влади1.
У новітній юридичній літературі обґрунтовується певне розширення предмета конституційно-правового регулювання через віднесення до нього також і суспільних відносин, що визначають засади конституційного (державного) ладу, основи суспільного ладу (відносини між державою та громадянським суспільством).
Ñ Предмет галузі конституційного права становлять такі сфери відносин:
o суспільні відносини, що складають основоположні засади народовладдя,суверенітету народу;
| |||||
|
| ||||
Сутність повновладдя народу України виявляється у визначальних засадах народовладдя, а саме в:
Організаційно-політичні основи суспільного життя | Політичний плюралізм – багатопартійність, різноманітність форм волевиявлення |
Економічні передумови розмаїття суспільних відносин | Свобода підприємництва, різноманітність форм власності |
Соціальні засади | Поділ суспільства на класи, соціальні групи |
Ідеологічні засади | Ідеї народовладдя, їх примат над різноманітними суспльними поглядами, виключення панування ідеології однієї якої-небудь партії, соціальної групи |
Морально-етичні основи | Суспільна влада має духовне, вольове, інтелектуальне наповнення |
Соціально-психологічні основи | Психологічні стереотипи поведінки окремих осіб, обєднань осіб |
o суспільні відносини, які опосередковують будівництво (будову) держави, як організації влади народу і для народу;