Література для самостійного опрацювання

1. Бируни Абу Рейхан Индия. – М., 1995.

2. Бонгард-Левин Г.М. Древнеиндийская цивилизация. – М., 1980.

3. Бродов В.В. Истоки философской мысли Индии йога: методология практических занятий. – М., 1990.

4. Буддизм. История и культура. – М., 1987.

5. Виндельбанд В. История древній философии. – М., 1976-1983.

6. Дебольский Д.Д. К познанию абсолюта: Духовный опит индийских и христианских мистиков. – М., 1986.

7. Древняя Индия. Язык, культура, текст. – М., 1988.

8. Ерышев А.А., Сластенко Е.Ф. Философия Древнего Востока. – К., 1998.

9. Лукьянов А.Е. Становление философии на Востоке. Древний Китай и Индия. – М., 1989.

10. Мечковская Н.Б. Язык и религия: Пособие для студентов гуманитарных вузов. – М., 1999.

11. Открытие Индии. Философские и эстетические воззрения в Индии ХХ в. – М., 1987.

12. Томпсон М. Восточная философия. - М., 2000.

13. Шохин В.К. Первые философы Индии. – М., 1997.

14. Шохин В.К. Школы индийской философии: период формирования (ІV век до н. э. – ІІ век н. э.). – М., 2004.

15. Луцинова О.А. Уявлення про людину в Рігведі. – К., 2005.

16. Философия и религия на зарубежном Востоке ХХ в.: Сборник статей / АН СССР, Ин-т философии. Отв. ред. М.Т. Сепанянц. – М., 1985.

17. Чанышев А.Н. Курс лекций по древній и средневековой философии. – М., 1991.

18. Человек: мыслители прошлого о его жизни, смерти и безсмертки. – М., 1991.

19. Читтопацкая Д. История индийской философии. – М., 1980.

20. Шри Шримад А.Ч. Бхактиведанта Свами Прабхупада. Бхагавадгита как она есть. – М., 1986.

21. Шри Шримад А.Ч. Бхактиведанта Свами Прабхупада. Наука самосознания. – М., 1991.

Д

Авньокитайська філософія

«Шлях в тисячу верст

починається з одного невеликого кроку».

Конфуцій

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VІ-ІІІ ст. до н. е. Подібно до індійської вона сформувалася в лоні міфології. Давньокитайські мислителі цікавились в основному соціально-політичною та етичною проблематикою: питаннями управління державою, відносинами між різними соціальними прошарками, між людьми, батьками і дітьми. Менше уваги вони приділяли онтологічній і гносеологічній проблематиці. Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм, легізм) займалися переважно соціально-політичною і моральною проблематикою, інші (даосизм) більше переймалися ставленням людини до природи, виводили моральну поведінку із законів природи.

Конфуцій 551-479 pp. До н. е.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI-V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція, яке дістало назву конфуціанства. Думки Конфуція та його учнів розміщені у книзі «Бесіди і судження». Конфуціанство становило етико-політичне

вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за поход­женням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність. «Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Згідно з принципом «жень» правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Іншими важливими принципами конфуціанської моралі є: справедливість і обов’язок (і); ритуальність (лі); знання (чжи); довіра (сінь).

Значну увагу Конфуцій приділив питанням державного управління, настановам, як стати хорошим чиновником. Він стверджував, що громадян держави не треба карати, а всебічно виховувати. При цьому він визнавав, що всі люди різні за своїми здібностями від природи, а тому не слід чекати відразу від усіх бажаних виховних результатів. Але кожний громадянин може, доклавши зусиль, стати благородною людиною. Якщо в житті індивідів та родин є лад, то він запанує й у всій державі.

На думку Конфуція правитель має божественну сутність. Імператор, на його думку, - це «син неба», воля якого поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватися вічних законів неба, носієм яких і є «син неба». Правителі повинні уособлювати взірець добропорядності й, таким чином, здатності до реформ.

Засновником даосизму – другої за значенням течії у філософії Китаю є Лао-цзи, якому приписується авторство трактату «Дао де цзін» (Вчення про шлях та його переваги). Даосизм наголошує на

Лао-цзи Бл. VІ-V ст. до н. е.

діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао - це шлях, доля, природна закономірність, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безкінечне у русі; воно - основа всього сущого. Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято вважати в конфуціанстві, а всезагальному закону «дао». Як

філософська доктрина даосизм порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Становлення дао до конкретних речей важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао – нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Водночас воно не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом), воно існує мовби окремо і невідокремлене від речей, пронизує їх, творить речі й існує в речах. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, «хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасть, бачить його тільки в конечній формі».

Суть дао зумовлює і правила його прибічників. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Хто служить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажання доходячи в цьому до недіяння (у-вей). Однак, вважають даосити, недіяння є найбільшим діянням. Перехід у протилежність – шлях руху дао. Лао-цзи стверджував, що дао демонструє свої функції цілком природно, але немає ні одного предмета або явища, які б виникли без його участі. Дао не примушує рости жодну істоту, не втручається в її життя, дозволяє усьому розвиватися природно, знаходитися в русі до протилежного.

Лао-цзи розглядає дао і як закон для правителів. Вони повинні очищати серця від надмірних бажань, повинні знати міру, виявляти поступливість у відношенні нижчих.

Значно вплинула на розвиток матеріалістичних тенденцій філософської думки Китаю школа «Фа-цзя» (легістів, «законників»). Послідовники цієї школи заперечували існування надприродного світу і святенність неба. Вони твердили, що в природі все відбувається без втручання потойбічних сил. Теоретик цієї школи Сюнь-цзи доводив, що доля людей залежить не від неба, а від них самих, від пізнання природи і використання її законів. Основа вчення Сюнь-цзи полягає в тезі про споконвічну не досконалу природу людини. Але вона підлягає виправленню через спрямовані зусилля, виховання та освіту, дотримання доброго та відкидання злого. У галузі пізнання Сюнь-цзи відстоював і пропагував принцип сенсуалізму, відводячи при цьому велику роль у пізнання істини мисленню, логіці. Філософ виступав проти незаслужених привілеїв і вимагав, щоб мірилом суспільної значимості людини був не рід і не багатство, а особиста гідність, почуття обов’язку, освіченість.

Засновником школи моїзму був легендарний мислитель і політичний діяч Мо Ді (бл. 480-400 до н. е). Дана школа базувалася на наступних принципах: всезагальної любові, всезагальної користі, уникання та заборони надмірностей і пишноти, піднесення кмітливих і мудрих, силового протистоянням війнам. Етичні погляди Мо Ді спираються на вчення про загальну любов, взаємну вигоду і справедливість. Людинолюбство неодмінно полягає в тому, щоб приносити користь людям і долати зло в державі.

Філософія Стародавнього Китаю знайшла свій подальший розвиток і досягла свого завершення у вченні видатного філософа і просвітителя Ван Чуна (27-бл. 100 р. н. е.). Його основний твір – «Критичні міркування», присвячений критиці тодішнього суспільного ладу, існуючої соціальної системи. Ван Чун стверджує, що небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження. Началом як неба, так і землі, а також всього іншого є субстанція «ці». Для філософії Ван Чуна характерна глибока віра в силу людського розуму, в його пізнавальні здібності. В теорії пізнання він відстоював позиції сенсуалістичного підходу, віддаючи належне і мисленню, оскільки за допомогою мислення можна так глибоко пізнати природу, що стане можливим передбачення багатьох явищ.