Література для самостійного опрацювання

1. Адо И. Свободные искусства и философия в античной мысли. – М., 2002.

2. Античные философы. Свидетельства, фрагменты, тексты. – К., 1995.

3. Аристотель. Соч.: в 4 томах. – М., 1979-1983.

4. Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 1976.

5. Богомолов А.С. Античная философия: в 2 ч. – М., 1985.

6. Бугай Д.В. Критика теории идеи в «Параманиде» Платона // Вопросы философии. – 1997. - № 4.

7. Виндельбанд В. История древній философии. – К., 1995.

8. Гомперц Т. Грещеские мыслители. – Минск, 1999.

9. Кисиль В.Я., Риберн В.В. Галерея античных философов в 2 томах. – М., 2002.

10. Лозниця С. Самопізнання та вдосконалення у Платона (про становлення ідеї Блага) // Культурологічні проблеми сучасності. - К., 2001. - С. 60-66.

11. Лосев А.Ф. История античной философии в конспективном изложении. – М., 1998.

12. Лосев А.Ф., Тахо-Годи А.А. Платон. Аристотель. – М., 1993.

13. Мамардашвили М.К. Лекции по античной философии. - М., 1997.

14. Нерсесянц В.С. Сократ. – М., 1984.

15. Платон. Соч.: в 3 томах. – М., 1968-1972.

16. Пролеев С.В. История Античной философии. – К., 2001.

17. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней // 1. Античность. – Спб., 1996.

18. Таранов П.С. Золотая философия. – М., 1989.

19. Татаркевич В. Історія філософії. – Т. 1. - Львів, 1997.

20. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М., 1991.

21. Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. – М., 1995.

22. Сенека Луций Анний. Нравственные письма к Луцию. – М., 1986.

23. Ямвлих. О Пифагоровой жизни. – М., 2002.

Ф

Ілософія Середньовіччя

«Коли ми віримо, ми нічому

не бажаємо вірити більше:

тому що ми уже увірували в це,

і не залишилося більш нічого,

чому б ми повинні були вірити».

Тертулліан

Філософія в Середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло служителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії.

Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патристика. Патристика (лат. батько) – сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) ІІ-VІІ ст. одним з відомих його представників є Квінт Тертулліан. Його:

Квінт Тертулліан 160 - 220 рр.

основні твори «Апологія мучеників», «Про тіло Христа», «Про Воскресіння Христа». Відомим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики – примат віри над розумом. Він пропагував неспроможність раціонального мислення наблизитися до віри чи їй прислужитися. Можливості

людського пізнання, за Тертулліаном, надзвичайно обмежені, тому його претензії на істину не тільки безглузді, а й шкідливі. У своєму вченні він протиставляв моральність чуттєвості, божественне одкровення – людському розуму, релігію – філософії, християнство – язичництву. Істину християнську потрібно шукати в просторі серця.

У теорії пізнання Тертулліан дотримувався ідей стоїцизму. Почуття нас не обманюють, і все дійсно існуюче тілесне; зокрема Бог і безсмертна душа. Тертулліан розробляв християнське вчення, виходячи з положення, що Бог створив світ з нічого, що була творча участь Логоса, який виник раніше від усіх творінь.

Християнське знання Тертулліан жадав затвердити на позитивних християнських символах, що йдуть від учення Христа. Він допускав і філософію до участі в розкритті християнського вчення за умови її згоди з живою церковною свідомістю.

Відомим християнським теологом, філософом, представником

Августин Блаженний 354 - 430 рр.

західної патристики є Августин Блаженний (Аврелій). Його найголовніші праці «Про Град Божий», «Сповідь», «Про користь віри». Філософська позиція Августина геоцентрична, проблема Бога є засадничою щодо усіх інших проблем. Природно-людський світ створений Богом, залежить від його всемогутньої волі. Протиставлення Бога і природи конкретизується Августином у проб-

лему вічності і часу: вічність є атрибутом Бога, а час – його творінням. Час осмислюється через минуле, теперішнє і майбутнє, де минуле і майбутнє осягаються через теперішнє. Людина, перебуваючи у плинному світі і сама змінюючись, має постійно пам’ятати про вічність і прагнути до неї.

Душа людини визначається Августином як нематеріальна, розумна, безсмертна сутність, що має початок, але не може мати кінця. Основні функції душі: мислення, пам’ять, надія, воля, управління тілом. Визначальною є воля, тому і віра повинна домінувати над розумом. Августин висунув гасло: «Віруй, щоб розуміти!». Для обґрунтування пріоритету віри він розрізняє знання та мудрість. Знання навчає користуватися речами, мудрість орієнтує на вічність, духовні об’єкти, осягнення добра і зла. Людина повинна підкоряти знання мудрості, бо вищою її метою є спасіння душі, служіння добру.

Наступним періодом в розвитку середньовічної філософії називають схоластику. Схоластика (лат. учений, шкільний) – релігійно-філософське вчення, що, на противагу містиці, вбачали шлях осягнення Бога в логіці та дискурсі. Яскравим представником даного періоду середньовічної філософії – Фома Аквінський. Його

Фома Аквінський 1225 - 1274 рр.

праці «Сума теології», «Про начала природи». Він сформулював п’ять доказів існування Бога. По-перше, бог – це непорушний рушій, бо рух передбачає непорушного першорушія; по-друге, ланцюг причин та наслідків не може йти у нескінченність, отже, необхідно припустити існування першої причини – Бога; по-третє, мусить

існувати остаточне джерело будь-якої необхідності, бо випадкове припускає існування необхідного; по-четверте, всі предмети розрізнюються якісно і за мірою досконалості, тому повинно існувати щось мірою реальності та досконалості; по-п’яте, ми бачимо, що навіть неживі речі служать певній меті, і ту мету має визначати якась істота, що існує поза тими речами, бо тільки живе може мати внутрішню мету. Все кінечне створене з нічого, причому бог вибрав кращий з можливих світів.

Основний принцип філософії Фоми – гармонія віри і розуму. Фома проводить розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводить можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Він розрізняє істини розуму і одкровення. Відповідно, філософія і теологія не заперечують одна одну.

Фома з повагою ставиться до людини. Особистість для нього – «саме благородне у всій розумній природі». Інтелект - це завжди особистий інтерес, частина цілого. Людина мислить «за допомогою» інтелекту. Фома віддає перевагу інтелекту у порівнянні з волею. Фома стверджує, що розум сам по собі вище волі, але в житті людини любов до Бога важливіша, ніж пізнання Бога.

Суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософії мала дискусія між номіналістами і реалістами, яка тривала в схоластиці протягом кількох століть. Ця проблема споріднена з проблемою співвідношення загального і одиничного.

Реалізм (лат. суттєвий, дійсний) – філософський напрям, згідно з яким загальні поняття (універсалії) існують реально як сутності речей. Реалісти вважали, що людина осягає ці сутності в поняттях розуму. Отже, універсаліям спершу надавався статус реального буття – сутності речей, а вже відтак – загального поняття розуму.

Окрім Фоми Аквінського до реалістів належав Ансельм Кентерберійський. Його творами є «Чому бог став людиною», «Книга

Ансельм Кентерберійський 1033 - 1109 рр.

роздумів і молитвословів». Філософ вперше розробив «онтологічний аргумент» - доведення буття Бога. «Онтологічний аргумент» доводить буття Бога із самого поняття Бога, як сукупності усіх найвищих чеснот, якій не може не бути властивим предикат буття. Ансельм Кентерберійський прагнув до безпосереднього сприйняття Бога. Його відомий

вислів «не прагну збагнути, щоб увірувати, але вірую щоб збагнути».

Ансельм Кентерберійський сформулював також принцип необхідності пояснення віри розумом. Він є засновником схоластичної теології і метафізики. Бог у нього – причина світу: як зразок, як творець, як мета.

В етичному вченні розуміє свободу волі не як свободу вибору між добром і злом, а як змогу зберегти справедливість заради неї самої.

Номіналізм (лат. ім’я) – філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалі її існують не в дійсності, а тільки в мисленні. Номіналісти вважали, речі одиничні, не приховують ніяких універсалій. Загальні поняття є тільки назвами одиничного, вони – творіння людського розуму.

Відомим представником номіналізму є Вільям Оккам. Його перу

Вільям Оккам 1285 - 1349 рр.

належать такі твори: «Виклад восьми книг з фізики», «Сума логіки». Філософ розвивав концепцію «двоїстої істини» аж до повного розмежування предметів теології (її сфера – тексти Святого письма) і філософії, яка, спираючись на розум і досвід, вивчає буття світу і цілком незалежна від теології. Оккам визнавав реальне існування лише одинич-

них речей та їхніх властивостей. Загальні ж поняття самі по собі є термінами, що виражаються словами. Властивість загальності вони набувають лише в розумі, в результаті приписування їм того чи іншого значення.

Обстоюючи позицію номіналізму в запереченні об’єктивності існування загальних понять, Оккам використовує знамените «лезо Оккама», за допомогою якого «відсікаються» всі загальні поняття, необхідність яких достеменно не обґрунтовувалась логічно. Поняття, які не зводяться до чуттєвого знання і не перевіряються досвідом, повинні бути вилучені з науки.

Поняття Бога оголошується Оккамом ірраціональним, воно не може обґрунтовуватися засобами наукового знання. Філософія нейтральна щодо теології, але віра є тим сильнішою, чим очевиднішою є неможливість доведення її догматів засобами розуму.

Реалізм і номіналізм по-різному інтерпретують і пізнання. Для реалістів пізнання – осягання розумом сутності, розкриття її через умоспоглядання (зародки майбутнього раціоналізму). Для номіналістів пізнання є чуттєвим пізнанням одиничних речей. Саме це живило їх увагу до досвіду, фактів, дало поштовх для емпіричного напряму у філософії Нового часу.