Самостійно між культурні мови

 

Будь-яка мова потребує охорони і турботи. Піклуватися про мову повинна кожна людина і суспільство в цілому. Свідома турбота про мову називається кодифікацією мови.

Кодифікація – це впорядкування, приведення до системи, до цілісного несуперечливого зводу (кодексу). У мові кодифікація – це також уніфікація, впорядкування мови й відкидання всього чужого для неї, прийняття всього, що збагачує мову.

Засобами кодифікації є словники з мови, підручники, всілякі довідники; взірці мовлення людей, що досконало володіють мовою. Кодифікатором виступає вчений-мовознавець, письменник, журналіст, артист, учитель, викладач, коректор тощо.

Проте пам’ятайте, що боротьба за чистоту мови не повинна зводитися до дистилювання її, до повної «стерилізації». А такі спроби подекуди є. Побоюючись індивідуальних авторських особливостей, деякі редактори намагаються «переганяти» мову через «український правопис» і словники. Таким чином вони позбавляють твори авторської індивідуальності й своєрідності. Тому, не відмовляючись від боротьби із засміченням мови, ми повинні свідомо ставитися і до небезпеки «пуризму» - невмотивованої причепливості до окремих мовних явищ. «Пуризм» і справжня боротьба за чистоту мови не є сумісними.

4. Літературна мова – це унормована мова, що відповідає всім правилам і стандартам.

Народна мова – це літературна мова + діалект + інші шари лексики. Це поняття ширше, ніж літературна мова. Народна мова жива, яскрава, емоційна. Але українська ділова мова – це мова документів, а отже, - унормована, правильна мова.

Культура мови – це наука, що вивчає закони мови та її правильне застосування.

Культура мовлення – це явище індивідуальне, це те, наскільки грамотно, красиво, вільно людина володіє мовою, фактично, це те, як вона говорить.

Комунікативними якостями культури мовлення виступають:

Правильність мовлення – це дотримання літературних норм;

Точність – відповідність мовленнєвих засобів мовленнєвій ситуації;

Логічність – дотримання змістових зв’язків між словами і реченнями в тексті (правильний порядок слів; несуперечливе їх поєднання; плавні переходи від однієї думки до іншої);

Культура мови – поняття багатозначне: це і галузь мовознавства, це і володіння нормами усної та писемної мови, а також уміння використовувати виражальні її засоби. Культура мови - це наука, що вивчає закони мови та її правильне застосування; досліджує мовні норми і комунікативні властивості мови з метою її вдосконалення. Культура мови покликана оцінювати доречність, доцільність або недоречність, недоцільність використання різних засобів мовного вираження. Вона виступає тим чутливим інструментом, що першим помічає нові явища в лексиці, граматиці, підказує мовцям стилістичне забарвлення мовних форм тощо.

Мати високу культуру мови – це означає вміти користуватися мовними багатствами сучасності й тією спадщиною, яка складалася віками і зафіксована в кращих зразках художніх і наукових творах.

Чистота мовлення – вживання елементів, що відповідають літературній мові.

5. Основні розділи науки про мову:

ü Орфографія (написання слів);

ü Орфоепія (вимова слів);

ü Акцентологія (наука про правильне наголошування слів);

ü Графіка (написання букв); каліграфія (мистецтво красивого написання слів);

ü Лексикологія (розділ науки про мову, що вивчає слово);

ü Лексикографія (наука про укладання словників);

ü Синтаксис (.... речення і словосполучення);

ü Морфологія (... будову слів і зміну їх форми);

ü Морфеміка (...частини слова: корінь, суфікс…);

ü Граматика (...форми і будову слова, речення. Складається з двох розділів: морфології та синтаксису);

ü Фонетика (...звуки);

ü Фонологія (...фонеми);

ü Словотвір (...способи творення слів);

ü Пунктуація (...розділові знаки, їх уживання);

ü Фразеологія (...стійкі сполуки слів);

ü Ономастика (...власні імена: людей, націй, географічні назви);

ü Семасіологія(розділ науки про мову, що вивчає значення слів і висловів, зміну значень);

ü Діалектологія (розділ науки про мову, що вивчає особливості місцевої говірки). Нагадаємо, що діалект, або наріччя, - це група говірок, пов’язаних між собою рядом спільних явищ, невідомих іншим говіркам.

 

Сучасна українська мова має три наріччя:

1. Північне (побутує на терені Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської, північних частин Київської та Сумської областей).

2. Південно-західне наріччя (поширене на території Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької, Тернопільської, Вінницької, Хмельницької областей. Частково – Кіровоградської, Одеської, Київської, Черкаської областей).

3. Південно-східне наріччя (охоплює Полтавську, Харківську, Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську області, Крим, частину Київської, Сумської, Кіровоградської, Одеської, Черкаської, Миколаївської областей).

 

Діалекти відрізняються один від одного лексичним складом, фонетикою, стилістикою. Вони (наріччя) активно взаємодіють з літературною мовою, збагачують її та змінюються самі. Рівень володіння мовою говорить про освіченість людини, її загальну культуру.

 

6. Стилі мовлення – сукупність мовних засобів, обумовлених змістом, функцією і цілеспрямованістю висловлювання. Кожний стиль має сферу вживання, призначення, характерні ознаки, систему мовних засобів. Розрізняють такі стилі: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний (листування), офіційно-діловий та конфесійний (обслуговування релігійних потреб).

Офіційно-діловий стиль (далі ОДС) – це функціональний різновид мови, що служить для потреб державно-політичного, громадського, економічного життя суспільства. Основне призначення – регулювати ділові стосунки. Його специфіка:

ü Нейтральний тон викладу;

ü Точність, ясність, лаконічність, послідовність;

ü Документальність, тобто наявність усіх ознак документа;

ü Наявність усталених мовних зворотів, штампів;

ü Сувора реґламентація тексту.

Мовні засоби ОДС:

ü Широке використання канцелярської та суспільно-політичної термінології;

ü Наявна фразеологія має специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію);

ü Відсутність авторської індивідуальності, емоційної лексики;

ü Синонімія зводиться до мінімуму, щоби уникнути двозначності;

ü Чітка реґламентація;

ü Використання простих речень.

Функціональні підстилі:

ü Законодавчий;

ü Дипломатичний;

ü Юридичний;

ü Адміністративно-канцелярський.

 

Література:

Глущик С.В. Сучасні ділові папери. К.: - А.С.К., 2003; с. 5 – 24.

Зубков М. Г. Мова ділових паперів. – Х.: Майдан, 2002; с. 3 – 19.

Для тих, кому цікаво…

(додатковий матеріал до заняття)

Стилі мови

Стиль (від латин. Stilus – паличка для письма).

Стиль літературної мови – різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із різноманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль – це власне слова на власному місці.

Кожний стиль має:

сферу поширення і вживання (коло мовців);

функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови.

Досконале знання специфіки кожного стилю, його різновидів, особливостей – надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.

Термін “стиль мовлення” слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови – спілкування, повідомлення і дій впливу.

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену систему стилів, серед яких є такі: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та конфесійний.

Для виділення стилів мовлення важливе значення мають форми мови – усна й писемна, розмовна і книжна. Всі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більше притаманна розмовному стилю, а інша – писемному.

Структура текстів різних стилів неоднакова: якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог), то для інших – переважно монолог.

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони – різновиди однієї мови, представляють усе багатство її виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства – забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань. Поряд із функціональними стилями, враховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

Епістолярний стиль.

Сфера використання – приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад, художньої літератури, публіцистики (“Посланія” І. Вишенського, “Листи з хутора” П Куліша та ін.).

Основні ознаки – наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звернення; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум (Р.S. – приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби – поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов’язкових вступних звертань та заключних форм ввічливості.

Конфесійний стиль.

Сфера використання – релігія та церква.

Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у “Біблії” та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні засоби:

- суто церковна термінологія і слова–символи;

- непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;

- значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;

- наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденність, урочистість, піднесеність.

 

 

Наводимо порівняльну таблицю стилів української мови:

Назва сти- лю	Жанри, де ре­алізується	Мета мов­лення	Сфера спіл­кування	Ознаки	Мовні засоби
Нау­ковий	Дисертація, монографія, стаття, підру­чник, лекція, відгук, анота­ція, рецензія.	Повідомлення про резуль­тати наукових досліджень, доведення тео­рій, обґрун­тування гіпо­тез тощо.	Наука, техніка, освіта.	Понятійність, предметність, об’єктивність, логічність, узагальненість, однозначність, переконливість, аналіз, синтез, аргументи, висновки.	Терміни, схеми таблиці, графіки, наукова фразеологія, цитати, посилання, складні синтаксичні конструкції…
Офіційно-діловий	Закон, кодекс, статут, наказ, акт, оголошення, доручення, розписка тощо.	Регулювання офіційно-ділових стосунків.	Офіційно-ділові стосунки в економічному, політичному, громадському житті суспільства.	Документальність, стабільність, стислість, чіткість, висока стандартизація вислову.	Канцелярська лексика, складні речення, відсутність мовної індивідуальності тощо…
Публіцистич-ний	Виступ, нарис, стаття тощо.	Обговорення, обстоювання чогось, пропаганда певної думки, оцінка життя тощо…	Громадсько-політичне життя, суспільно-культурне життя.	Логічність, точність, образність, емоційність, використання художніх засобів.	Суспільно-політична лексика, риторичні запитання тощо.
Художній	Трагедія, комедія, драма, водевіль, роман, повість, оповідання, поема, вірш, байка тощо.	Відтворення життя за допомогою художніх образів.	Мистецтво слова, культура, освіта.	Образність, поетичність, естетика, експресія тощо.	Всі мовні засоби застосовуються.
Розмовно-побутовий	Бесіда, розмова, приватний лист.	Обмін інформацією, думками, враженнями.	Побутові стосунки.	Усна форма спілкування, неофіційність.	Побутова лексика.
Останнім часом виділяють епістолярний стиль (листування) та конфесійний (обслуговує релігійні потреби). Про нього читайте нижче.

Історична довідка

Українська мова

 

Українська мова - державна мова України. Вона також є рідною мовою українців, які проживають за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українською мовою послуговується близько 45 мільйонів людей, вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, українську мову вважали рідною 67,5% жителів України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення. Частка інших мов, які були вказані в якості рідної, становила 2,9%.

Походження

Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї. Спільно з російською і білоруською мовами вона входить до східнослов'янської підгрупи слов'янської групи мов (до західнослов'янської підгрупи входять словацька, чеська, польська, кашубська, верхньо-і нижньолужицька мови, до південнослов'янської - словенська, македонська, болгарська, сербська, хорватська і старослов'янська мови) – якщо йти за загальноприйнятою класичною думкою.

Історію української мови починають від праслов’янської (спільнослов'янської) мовної єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до

н. е. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років.

Сучасні дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови, вичленовують українську мову безпосередньо з праслов’янської мови без проміжних ланок. Отже, три східнослов’янські мови - українська, білоруська й російська - зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови не існувало.