Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Австро-Угорської імперії (ІІ половина ХІХ ст.)

Незважаючи на промисловий переворот, що розпочався в Австрійській імперії ще в 30-х - 40-х pp., у останній третинні XIX ст. Австро-Угорщина залишалася однією з відсталих країн Європи з численними феодальними пережитками.Розвиток промисловості й ринкових відносин у різних областях Австро-Угорщини проходив нерівномірно. Найбільшого промислового розвитку досягли Чехія й Австрія, а Галичина, Буковина, Закарпаття, а також Словаччина, Боснія і Герцеговина та деякі інші області відчутно відставали у своєму соціально-економічному розвитку.Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття зберігали аграрний характер економіки, більшість населення була зайнята в сільському господарстві. Розвиток економіки на західноукраїнських землях дедалі більше визначався інтересами великої фабричної промисловості західних і центральних провінцій імперії.

Промисловість західноукраїнських земель під владою Австро-Угорщини в останній третинні XIX ст. майже цілком перебувала в руках іноземних капіталістів (німецьких, австрійських, канадських). Протягом 70-х - 80-х pp. XIX ст. тут також відбувався інтенсивний процес формування фабрично-заводської промисловості, головним чином нафтовидобувної, борошномельної, спиртогорілчаної, лісопереробної, лісопереробної галузей. На цих підприємствах стали широко застосовуватися парові двигуни.

Але в економічній структурі Австро-Угорщини західноукраїнським землям відводилася роль ринку збуту готових товарів і джерела надходження сировини та робочої сили до індустріально розвинутих провінцій. Західноукраїнська промисловість не могла витримати конкуренції дешевих товарів і почала занепадати. Імперський уряд фактично не вживав заходів для розвитку промисловості в Західній Україні. Західноукраїнським підприємцям не надавалися податкові пільги, якими користувалися у західних провінціях. Доступ західноукраїнським товарам на ринки Австро-Угорщини та сусідніх країн був фактично закритий. Водночас існували пільги для вивезення з краю сировини і напівфабрикатів.

Проголошена у 1848 p. селянська реформа, головним положенням якої було скасування кріпацтва, була здійснена в 50-х pp. Уряд зробив все, щоб втрати поміщиків були мінімальними і щоб вони отримали все необхідне для пристосування до нових умов господарювання.

Після реформи Західна Україна залишалася краєм поміщицьких латифундій. Великим землевласникам, які мали 5 і більше тис. гектарів, належало понад 40% усіх земель. Незважаючи на великі залишки кріпацтва, сільське господарство Західної України у другій половині XIX ст. поступово розвивалося по-ринковому: у поміщицьких і багатих селянських господарствах працювали вільнонаймані робітники. На кінець XIX ст. на західноукраїнських землях налічувалось понад 400 тисяч постійно зайнятих і періодично найманих робітників. Усе ширше застосовувалася сільськогосподарська техніка, поглиблювалася спеціалізація районів.

34.Національний рух на початку ХХ ст. Утворення політичних партій. Наприкінці XIX — на початку XX ст. активізувався націо­нальний рух в Україні. Посилилася активність політичних сил, набрала сили тенденція до їхнього згуртування, розгорнувся процес самовизначення утворених політичних осередків. У 1897 р. на нелегальному з'їзді представників громад у Києві виникла Всеукраїнська загальна організація. її почесни­ми членами стали діячі "старої громади" В. Антонович, П. Житецький, М. Лисенко, дійсними членами В. Беренштам, М. Кононенко, О. Лотоцький, Є. Чикаленко.До складу цієї організації увійшло майже 20 українських громад та чимало студентських груп. Поява та функціонування Всеукраїнської за­пої організації була своєрідним заключним акордом гро­мадівського руху, спробою організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху, особливо молоді. Саме тому вже в 1900 р група представників студентських українофільських гуртків у Харкові створила першу на східноукраїнських землях українську політичну організацію — Революційну українську партію (РУП), до проводу якої увійшли Д Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов. РУН органічно об'єднала "вільні громади", що функціонували у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Лубнах, Ніжині та інших містах. Першим програмним документом цієї організації стала бро­шура "Самостійна Україна", автором якої був харківський адвокат М. Міхновський. Базовими принципами цього твору, що побачив світ 1900 р. у Львові, були патріотизм, радикалізм та безкомпромісність. "Самостійна Україна" не є повноцінною програмою політич­ної партії, оскільки не дає відповіді на питання про основні напрями діяльності, соціальну базу тощо. Міхновського недовго виконувала роль основ­ного програмного документа РУП. Згодом вона стала своєрід­ним лакмусовим папірцем для політичного самовизначення та розмежування в цій організації. Більшій частині рупівців не імпо­нували нетолерантність, категоричність, радикалізм, ставка на силові методи вирішення національного питання, якими про­сякнуті сторінки "Самостійної України".. На початку XX ст. РУП стала уособленням процесу політизації національного руху. Ця організація діяла досить активно. Вже за перші три роки свого існування було створено мережу рупівських груп, що діяли у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Навіть на Кубані, де в Катеринодарі вчителював С. Петлюра, деякий час функціонував осередок РУП. Її діяльніс­тю керували центральний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Головними формами активності організації були пропа­ганда та агітація. Основним об'єктом пропаганди стало селянство, яке, за переконанням рупівців, було основою української нації. Лівобережжя перетворилося на базо­вий регіон дії РУП, хоча її діяльність поширювалася і на Поділля та Волинь. Рупівські пропаганда та агітація не пройшли безслідно. Саме в них поліція вбачала основну причину анти поміщицьких селян­ських виступів 1902 р. на Полтавщині та Харківщині, які підня­ли на боротьбу понад 150 тис. осіб. У ході визвольних змагань у РУП поширюються соціал-демократичні погляди та настрої. Врешті-решт це призводить до чергового розколу. У 1904 р. час­тина рупівців на чолі з М. Меленевським-Баском та О. Скоро­пис-Йолтуховським віддала перевагу соціал-демократичним гаслам і утворила Українську соціал-демократичну спілку, яка нев­довзі на правах автономної секції увійшла до меншовицької фрак­ції Російської соціал-демократичної робітничої партії. Спілчани були переконані, що вирішення національного питання є похід­ним від розв'язання на марксистській платформі соціально-еко­номічних проблем.

У цей критичний для РУП період більшість її членів поступо­во схилялася до утворення української соціал-демократії. Очолю­вана М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою ця частина партії стояла на позиціях органічного поєднання національної орі­єнтації з марксизмом. Це зумовило 1905 р. кардинальну реоргані­зацію та трансформацію РУП, її перетворення на Українську со­ціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Наростання революційної кризи, інтенсивна діяльність РУП підштовхнули до активності та політичної самоорганізації по­мірковані кола українського національного руху. У 1904 р. із Всеукраїнської загальної організації з ініціативи Є. Чикаленка виділяється група, яка утворює Українську демократичну пар­тію (УДП). Ця організація стояла на ліберальних позиціях і обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких со­ціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Певні розходження у поглядах на принци­пові програмні положення призвели до розколу в УДП та утво­рення частиною демократів на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевським Української радикальної партії (УРП). Згодом розкол вдалося подолати. У 1905 р. УДП та УРП об'єд­налися в одну організацію — Українську демократично-радикаль­ну партію (УДРП). Отже, на рубежі XIX і XX ст. помітно активізується діяль­ність українського національного руху, швидко йде процес ви­тіснення культурницьких форм роботи політичними, поглиблю­ється розкол між українською інтелігенцією старшого та молод­шого поколінь, набирає сили тенденція до організаційного згур­тування та політичного самовизначення активної частини сус­пільства, формуються політичні партії. Напередодні революції політична палітра охоплювала широ­кий спектр національних політичних партій. Найрадикальніші з них висунули гасло державної незалежності України. Характер­ною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українсько­му русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські лібе­рали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному грунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та лібе­рального напрямів.