Столипінська аграрна реформа в Україні та її наслідки

Аграрне питання було найболючішим. Кріпосницький лад завжди опирався на дві основи: поміщицьке землеволодіння й селянську общину. Після реформи 1861 р. станова община збереглася. Однак після революції 1905—1907 рр. з ініціативи голови уряду П. Столипіна царизм відмовився від політики, спрямова­ної на консервацію кріпосницьких пережитків, і вдався до руй­нування общини. Затримувати штучними засобами об'єктивний процес поширення товарно-грошових відносин в селянському господарстві новий голова уряду вважав безглуздям, тому ря­дом законодавчих актів дозволив закріплювати у приватну власність ділянки общинної землі, що були у користуванні се­лян. Одержуючи надільну землю у власність, селянин мав мож­ливість об'єднати свої ділянки в одну (так званий відруб) й або залишався на старому помешканні, або виселявся на хутір, побудований на власній землі. Столипін вірно розрахував соціально-економічні й політичні наслідки аграрної реформи. Завдяки виникненню цілого про­шарку «міцних і сильних», за висловом прем'єр-міністра, се­лянських господарств уряд одержував нову опору на селі. Але реформа Столипіна зустріла сильний опір як з боку правих, які не були зацікавлені у руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку соціалістів (насамперед, есерів та більшовиків), які в роз­рахунку на майбутню революцію не бажали зменшувати соціаль­ну напруженість на селі. Селянські маси, побоюючись розо­рення, теж опиралися реформі. Найбільш успішно вона просува­лася в Україні, хоча й тут общину не вдалося зруйнувати оста­точно. Питома вага господарств, що вийшли з общини, складала на Правобережжі — 48%, на Півдні — 42%, на Лівобережжі — тільки 16,5%. У ході столипінської реформи активізувалася діяльність створеного ще у 80-і рр. XIX ст. Селянського поземельного бан­ку. Він скуповував за високими цінами землю у великих земле­власників, подрібнював її на ділянки і в розстрочку продавав се­лянам. Поміщики охоче продавали землю. Деякі з них звільни­лися від надлишків, переходячи до капіталістичних методів господарювання, інші розорювалися або ліквідовували маєтки з остраху перед майбутньою революцією. В Україні з 1906-го по 1910 р. через банк було продано понад 480 тис дес. переважно поміщицької землі. Виходячи з общини, чимало селян продавали землю й руша­ли за кращою долею до Сибіру. Українські губернії протягом 1906—1912 рр. дали близько мільйона переселенців. Майже чет­верта частина переселенців повернулася в рідні місця й попов­нила лави безземельного сільського пролетаріату. Між 1896 і 1906 рр., після спорудження Транссибірської залізниці, на Схід переселилося близько 1,6 млн українців. Суворі умови змусили багатьох повернутися додому. І все ж, незважаючи на це, у 1914 р. на Далекому Сході постійно проживало близько 2 млн українців. До того ж на Схід у пошуках земель переселилося вдвоє більше українців, ніж росіян. Таким чином, саме коли прерії Західної Канади освоювали західні українці з Габсбурзької імперії, східні українці орали землі Тихоокеанського узбережжя Росії.З1900 до кінця 1910 року з Галичини та Буковини виїхало за кордон майже 300тисяч чоловік, із Закарпаття-40 тисяч. Як і раніше, переважну більшість становило селянство. Причинами еміграції було безземелля, малоземелля та безробіття. Це було виразним свідченням того, на що готові були українські селяни, аби отримати землю.