Закон заперечення заперечення

Закон заперечення заперечення відображає об'єктивний, закономірний зв'язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Цей процес відбувається об'єктивно як діалектичне заперечення елементів старого й утвердження елементів нового, однак при збереженні тих елементів старого, які необхідні для розвитку нового.

Основою діалектичного запереченняє суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв'язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідне для розвитку другого. Спосіб діалектичного заперечення має бути таким, щоб став можливим подальший розвиток, спадкоємність старого з новим. Бо необхідно не лише щось піддати запереченню, а й знову зняти це заперечення, тобто перше заперечення має бути таким, щоб друге заперечення залишалось або стало можливим. Якщо розмолоти ячмінне зерно, то це означає, що здійснено перше заперечення, але при цьому стало неможливим друге. Тому для кожної речі, кожного предмета є свій особливий вид заперечення, при якому може відбуватися розвиток. Такий тип заперечення у філософії називають діалектичним. Яскравим прикладом такого заперечення, такого зв'язку старого і нового є вся історія суспільного розвитку. Розвиток суспільства - це підтвердження спадкоємності, поступальності між тим, що було, і тим, що є та що буде.

У природі прикладом такого діалектичного заперечення може бути основний біогенетичний закон всього живого. Цей закон формулюється так: онтогенез (індивідуальний розвиток виду) повторює філогенез (розвиток роду). Живий організм, набуваючи нових властивостей, рис під впливом зовнішнього середовища, передає їх у спадок своїм нащадкам, які не є копією предків, але й не є чимось зовсім відмінним від них, вони повторюють їх на вищій основі, набуваючи нових рис, передаючи їх у генотип своєму роду. Якби те, що було і що пройдено, зовсім втрачалося і не зберігалося в тому, що є сьогодні, то будь-який розвиток бувби неможливим.

Відомий російський релігійний філософ С. Франк вважав, що у процесі заперечення заперечення те, що заперечується, не знищується повністю, бо "заперечення само по собі не може бути в абсолютному розумінні заперечним..., воно повинно бути подолано у своїй абсолютності із збереженням свого позитивного значення" (Див. С. Франк. Сочинения. - М., 1990.- С. 302).

Діалектичне заперечення здійснюється в різних сферах дійсності по-різному. Це залежить як від природи самого явища, так і від умов його розвитку. В неживій та живій природі процес заперечення здійснюється стихійно, як самозаперечення; у суспільстві, в мисленні - у процесі свідомої діяльності людей. Люди самі визначають, що утримувати при запереченні, а що відкидати, які елементи старого знищити повністю, а які залишити для подальшого розвитку. Отже, форми діалектичного заперечення у супільстві мають свою специфіку. Такими формами є: зближення, злиття, обмеження, удосконалення, конвергенція, критика, самокритика, реформа, соціальна революція тощо. Розглянемо більш конкретно деякі форми діалектичного заперечення.

Соціальні зміни відбуваються в усіх сферах суспільства. Об'єктивним джерелом соціальних змін є суперечливі процеси розвитку суспільства, необхідність його подальшого удосконалення.

Якщо соціальні перетворення порушують саму основу суспільного ладу, то домінуючою формою діалектичного заперечення буде знищення, скасування старого: старих суспільних відносин, норм, законів тощо. Однак цей процес не е повним відкиданням всього того, що було. Залишається те, що необхідне для розвитку нових суспільних відносин: залишаються продуктивні сили, матеріальна і духовна культура тощо.

Реформа як форма діалектичного заперечення є зміною, перебудовою, котра не порушує основ існуючого і, як правило, здійснює такі перетворення за допомогою законодавчих актів. Ці акти здійснюються в рамках певного суспільства "зверху" з метою збереження того, що є (старого) шляхом його удосконалення, пристосування до нових суспільних умов, через часткове розв'язання соціальних суперечностей. Тому домінуючими формами такого заперечення є зближення, злиття, обмеження, критика, удосконалення того, що існує.

Критика як форма заперечення того, що є і що гальмує розвиток,

- це специфічна форма утвердження того, що має бути. Вона відіграє важливу роль у розкритті помилок і недоліків, що виникають як з об'єктивних, так і з суб'єктивних причин. Об'єктивною основою конструктивної критики є суперечливий характер розвитку суспільства, відмінність суспільних інтересів соціальних груп, партій, рухів, різних громадських об'єднань і т. д.

Уявлення про діалектичне заперечення, про суперечливий зв'язок старого і нового не є єдиним у філософії. Відоме й інше розуміння процесу заперечення, яке характеризується як метафізичне.

Метафізичне заперечення - це відкидання, знищення без збереження корисного, без зв'язку того, що було, з тим, що є.

Де заперечення типу "т " без з'ясування того, що є позитивним. Щось подібне зробив Л. Фейєрбах з діалектикою Гегеля, коли, не зрозумівши її позитивного філософського значення, просто відкинув її. Мефістофель, персонаж п'єси Гете "Фауст", вважає, що "те, що минуло" і "не було" тотожні між собою. "Минуле, - що це означає? - запитує він, - це все одно, що його і зовсім не було". Це ілюстрація до метафізичного розуміння минулого - абсолютний розрив його із сучасним. З точки зору діалектичного заперечення таке розуміння є хибним, оскільки виходить з повного відкидання старого, його позитивних елементів. Минуле не зникає безслідно, а "знімається" в сучасному.

Такі приклади є і в нашому сьогоденні. Згадаймо хоча б "червоних охоронців" (хунвейбінів) у Китаї, які під час "культурної революції" знищували твори "буржуазних" письменників, композиторів, художників, тому що вони були представниками "старого світу". В нашій історії теж були спроби з боку так званих "пролеткультівців" (організаторів "пролетарської культури") повністю знищити "буржуазну культуру" і створити свою, "пролетарську". Але створити щось суттєве на голому місці, без спадкоємності - неможливо, тим більше, коли мова йде про феномен культури, яка створюється багатьма поколіннями людей протягом століть і є закономірним розвитком всього того цінного, що створило людство у своїй історії.

Таким чином, формами метафізичного заперечення є такі, в котрих стає неможливим подальший розвиток існуючого через його знищення, відкидання, різні форми негативності, нігілізму, критиканства "критики задля критики" тощо. Такі форми заперечення не дають уявлення про спадкоємність внаслідок повного розриву зв'язків між тим, що було, і тим, що стало.

Ми з'ясували сутність діалектичного і метафізичного заперечення. Тепер необхідно розглянути сенс подвійного заперечення, що притаманне даному закону.

Першим цей термін запровадив у філософію Гегель. Він є автором цього важливого закону діалектики, сформулювавши його як закон мислення, пізнання.

Поняття, за Гегелем, є єдністю буття і сутності. Буття - це те, що є, що існує; сутність - це "зняте", розкрите буття, тому воно є його першим запереченням. Поняття - синтез того й іншого, буття і сутності, тому воно є другим запереченням або запереченням заперечення.

Для ілюстрації заперечення заперечення Енгельс наводить простий приклад з ячмінним зерном. Його можна розмолоти, розварити і таке інше. І це, безумовно, є запереченням, але не є розвитком. Однак коли для цього зерна будуть створені необхідні умови і воно потрапить на сприятливий ґрунт, то під впливом тепла та вологи з ним відбудуться своєрідні зміни, і зерно ж таке піддається самозапереченню: на його місці з'являється рослина, що "заперечує" зерно. Далі рослина розвивається, цвіте, запилюється, і нарешті знову з'являються ячмінні зерна Як тільки вони дозріють, стебло відмирає й у свою чергу підлягає новому запереченню, котре є вже другим запереченням. Це відбулося в результаті заперечення заперечення. Безумовно, в органічному світі, в суспільстві процес заперечення заперечення відбувається не в такій простій формі, оскільки мова йде про якісно відмінні сфери об'єктивної дійсності, які цей закон модифікують. Однак це надзвичайно загальний і тому надзвичайно поширений закон розвитку природи, історії та мислення.

Які ж особливості закону заперечення заперечення? Вони випливають із суперечливих елементів зв'язку старого і нового, їхньої спадкоємності. Як відбувається розвиток? По прямій (вихідній) чи по кривій? Це запитання має суттєвий зміст. Якби не було зв'язку старого і нового у процесі розвитку, не було спадкоємності, а старе знищувалося б повністю, то розвиток можна було б графічно зобразити як пряму (вихідну) лінію, де нове зовсім відмінне від старого, а старе не повторюється у новому. Однак справа саме і полягає в тому, що в новому зберігається старе, його елементи, вони повторюються в новому, хоча, звичайно, і на вищій основі. Згадаймо приклад з ячмінним зерном, про який йшла мова вище. З одного зерна на стадії подвійного заперечення стало багато зерен. Отже, повторюваність рис, елементів старого на вищій основіі є особливістю закону заперечення заперечення. Оскільки має місце повторюваність старого на вищій основі, то виявляється, що розвиток іде не по прямій, а начебто по спіралі, наближаючись з кожним циклом до старого, оскільки є повторюваність, і віддаляючись від нього, оскільки це нове. Спіралевидністьтакож є важливою особливістю цього закону.

Закон заперечення заперечення - це закон великого масштабу. Він виявляється в повному своєму обсязі лише в тому разі, коли відбувається повний цикл розвитку(наприклад, зерно - стебло - нові зерна), коли мають місце три ступеніу процесі розвитку (Гегелівська "тріада": теза - антитеза - синтез) або заперечення заперечення. Отже, особливостями даного закону є те, що він здійснює свої "оберти", коли є певний цикл. Циклічність - ще одна особливість даного закону.

І, нарешті, останнє. Закон заперечення заперечення дає теоретичне уявлення про поступальний характер розвитку.

І це теж є важливою особливістю даного закону діалектики. Поступальність у розвитку - це насамперед спадкоємний зв'язок між попереднім і наступним його станами, коли останній внаслідок набування нової якості стає багатшим, вищим у порівнянні з першим. У цьому процесі те, що наступне, за висловом Гегеля, "нічого не втрачає в результаті свого діалектичного поступального руху, але забирає зі собою все набуте".

 

 

Принципи діалектики

Принцип (від лат. ргіпсіріит) - начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті. Термін "принцип" набув широкого вжитку. Кажуть: "принципова людина", тобто тверда, цілеспрямована, непідкупна, непоступлива; "у нього немає ніяких принципів ", тобто немає стрижня,.волі, переконань тощо.

У філософському плані поняття "принцип" означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи:

загального зв'язку,

Розвитку,

Суперечності,

Стрибкоподібності,

заперечення.

Це ті найважливіші підвалини, на котрих ґрунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв'язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, самозаперечення, форм переходу до нової якості.

Принципи діалектики мають великий методологічний, пізнавальний потенціал. Він виявляється насамперед у певних імперативах стосовно самого процесу пізнання, а також інтерпретації його результатів.

Візьмемо для прикладу принцип суперечності. Імперативними вимогами цього принципу є:

- розгляд будь-яких фактів, предметів, процесів чи явищ з точки зору того, що їх виникнення, функціонування та розвиток є результатом певних суперечностей, що їм притаманні;

- вимога з'ясовувати природу, сутність, корені певної суперечності;

- враховувати специфіку, особливості суперечностей, котрі різні у різних сферах об'єктивної дійсності;

- виділяти, вивчати конкретні етапи, стадії, фази розвитку і функціонування суперечностей, розкриваючи їх особливості;

- знаходити необхідні форми, способи, шляхи розв'язання діалектичних суперечностей;

- з'ясовувати характер суперечностей;

- враховувати роль конкретних суперечностей у подальшому розвитку тих чи інших явищ (до чого призведе їх розв'язання - до гармонії чи до нових конфліктів);

- розкривати основну тенденцію розвитку суперечностей з метою передбачення, прогнозування наслідків їх розв'язання, місця цих суперечностей у системі відносин, що складаються;

- фундаментальною вимогою принципу суперечності є вимога застосування до пізнання законів діалектики;

- вимога вивчати реальні суперечності неупереджено, як об'єктивну даність, необхідний внутрішній імпульс будь-якого руху та розвитку, а не вважати це аномалією, перешкодою на цьому шляху. Безумовно, що мова йде про діалектичні суперечності.

У філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні - це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо. У цій темі ми обмежуємося лише основоположними принципами діалектики як загальної теорії розвитку у зв'язку з її основними законами.

 

Категорії діалектики

З'ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими поняттями, як зв'язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення і т. д. Ці та інші поняття діалектики мають статус категорій.

У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об'єктивній дійсності. Ці загальні ознаки виділяються людьми у процесі пізнання, мислення, їхньої предметно-практичної діяльності. Такі логічні операції мають для людини важливе значення.

- По-перше, вони дають можливість розвивати мислення, що є суттєвим для розвитку самої людини, її пізнання;

- по-друге, розвивати мову, збагачуючи її загальними поняттями, а це у свою чергу дає змогу в процесі пізнання закріплювати його результати, утримувати в мисленні з допомогою понять найбільш важливі, найсуттєвіші ознаки речей, не перевантажуючи пам'ять переліком конкретних ознак для характеристики речі, а охоплювати її цілком через якусь загальну її властивість.

Як же утворюються категорії філософії у процесі переходу від чуттєвого етапу пізнання до раціонального?

Процес відчуття являє собою безпосередній зв'язок предмета і того образу, який він викликає, діючи на органи відчуттів. Відчуття не вимагають закріплення, матеріалізації у вигляді слова, поняття чи категорії. Поняття необхідні тоді, коли треба виділити щось загальне у різних речах і дати йому назву, коли це загальне не дане у відчуттях. Оскільки ми знайшли це загальне, остільки ж необхідне певне слово, поняття, як матеріальний носій цього загального.

Таку діалектику зв'язку між виділенням загального і поняттям про нього показав К.Маркс у "Капіталі". "Візьмемо, - писав К.Маркс, - два товари, наприклад пшеницю і залізо. Хоч би яким було їхнє мінове відношення, його завжди можна виразити рівнянням, в якому дана кількість пшениці прирівнюється до певної кількості заліза, наприклад: 1 квартер пшениці = а центнерам заліза. Про що говорить нам це рівняння? Що у двох різних речах -1 квартері пшениці і в а центнерах заліза існує щось спільне,,. Отже, обидві ці речі дорівнюють чомусь третьому, яке саме по собі не є ні першим, ні другим з них... Таким чином, те спільне, що виражається в міновому відношенні... є їхня вартість". Тобто слово "вартість" потрібне тоді, коли необхідно матеріалізувати те загальне, що виділяється у процесі теоретичного мислення. Якщо товар, у даному випадку пшениця і залізо, мають чуттєву осягненість, то "вартість" має загальний, абстрактний характер. На противагу чуттєво грубій предметності товарних тіл, у вартість не входить жодного атома речовини природи. Ви можете обмацувати і розглядати кожний окремий товар, робити з ним що завгодно, однак він як вартість залишається невловимим.

Категорії діалектики - це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в яких знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об'єктивної дійсності.

Кожна наука, як відомо, має свій понятійний апарат. Однак, на відміну від категорій діалектики, він може бути застосований лише до конкретної галузі знань. Що ж до категорій діалектики, то вони можуть бути застосовані в процесі пізнання у будь-яких сферах дійсності, оскільки вони абстрагуються від усіх сфер буття, тобто виділяють найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об'єктивного світу. Тому вони і мають статус всезагальності.З цього випливає також методологічне значення категорій, використання останніх у процесі пізнання різних сфер дійсності, предметно-практичної діяльності людини.

Оскільки категорії діалектики - універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, то вони не даються у відчуттях - їх не можна побачити, відчути, спробувати на смак тощо. Вони є результатом діяльності нашого мислення. Однак це зовсім не означає, що вони - продукт "чистої думки", "вигадка". За своїм джерелом категорії діалектики об'єктивні, тобто ті загальні властивості, котрі відображаються у категоріях, притаманні самим речам, існують незалежно від волі людини, її свідомості. Категорії діалектики суб'єктивні за своєю формою, бо вони є продуктом розумової діяльності суб'єкта, людини. Категорії "простір", "час", "якість" і т. д. існують не тому, що ми їх вигадали, а тому, що вони відображають ті реальні процеси, котрі є насправді поза нашою свідомістю, у самій дійсності. Категорії за своїм змістом - об'єктивні, а за формою - суб'єктивні. Об'єктивність категорій і є їхньою визначальною особливістю.

У своїй пізнавальній, предметній діяльності люди постійно спостерігали багаторазові повторення зв'язків між речами, пізнавали характерні особливості речей, знаходили спільне і відмінне між ними і в процесі такої діяльності закріплюючи ці знання у певних поняттях, категоріях. Скажімо, було помічено, що коли терти дерев'яні речі одна об одну, то виникає тепло, а згодом і вогонь. Цей зв'язок, при якому одне явище з необхідністю викликає інше, поступово закріплювався у свідомості людини у формі категорій причини і наслідку. Так, у процесі предметно-практичної, пізнавальної діяльності людей виникли філософські категорії причини і наслідку, що відображали у мисленні об'єктивно існуючі зв'язки між речами.

Категорії діалектики виробляються, таким чином, у процесі суспільно-історичної практикилюдини і відображають об'єктивну дійсність у певних конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов у процесі розвитку суспільної практики, знань змінюється і наша уява про зміст діалектичних категорій. Вони збагачуються, наповнюються новими відтінками. Це можна простежити на прикладі зміни уявлення про категорію "матерія" від античних часів до нашого часу, від її розуміння античними філософами до розуміння її тепер. Ми перейшли від конкретного уявлення про матерію як речовину (вода, земля, повітря тощо) до абстрактного уявлення про неї як про об'єктивну реальність, котра включає в себе не лише речовинні види матерії, а й антиречовинні (антиречовина, поле тощо). Це пояснюється насамперед поглибленням наших знань про навколишню дійсність, виявленням нових суттєвих зв'язків між речами та їхнім відображенням у мисленні. У зв'язку з цим виникають нові категорії, поняття, такі, як "структура", "система", "інформація", "відображення", "ймовірність", "зворотний зв'язок", інші.

Однак при цьому слід підкреслити, що діалектичні категорії розглядаються у певній послідовності, мають відповідну субординацію, порядок. Основою цього є принцип відповідності логічного історичному, тобто як історично розвивалося пізнання, так воно має відображатися і в розташуванні категорій діалектики. За цим можна зрозуміти логіку людського пізнання, перехід від одних категорій до інших, від одного рівня абстракції до іншого, більш високого. Найпершими категоріями, що виникли історично, були категорії "світ", "буття", "матерія", "рух", "зміна", "простір", "час" і т. д. Оскільки ці категорії були найпершими в історії, то вони є першими і в діалектиці. Категорії діалектики - це немовби сходинки, щаблі, з допомогою яких людство піднімається до все нових знань. Тому категоріям діалектики притаманна така особливість, як історичність.

Діалектика - це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв'язок речей в об'єктивній дійсності. Тому категорії діалектики рухливі, плинні, вирізняються гнучкістю, взаємопереходами.

Основними категоріями діалектики є:світ, людина, буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне, особливе і загальне, явище і сутність, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т. д.

Перейдемо до більш конкретного розгляду категорій діалектики. Візьмемо для цього такі її вихідні співвідносні категорії, як одиничне, особливе і загальне.