Класифікація та структура Конституцій

У науці конституційного (державного) права є кілька кла­сифікацій конституцій зарубіжних країн. Найбільш обширною є наступна:

· Залежно від форми – розгорнуті та нерозгорнуті.

· За політичним режимом – демократичні (гарантують визначене коло прав і свобод, діяльність партій, виборність влади тощо), авторитарні (обмежують партії, встановлюють панування партії) та тоталітарні (підвищений ідеологічний зміст, іноді з вказівками на конкретні ідеології, ворожі існуючому ладу).

· За формою правління – монархічні та республіканські.

· За способом внесення змін – гнучкі, жорсткі, надто жорсткі та змішаного типу.

· За часом дії – обмежений строк дії (тимчасові, на певний період) та необмежений строк дії (постійні, постійними є більшість конституцій, хоча це не гарантує їх вічність).

· За встановленою формою політико-територіального устрою – унітарні та федеративні (є національна конституція та конституція суб’єктів федерації).

· Залежно від того, як об'єктивно виражена воля законодав­ця, розрізняються дві групи конституцій: писані й неписані.

Писані конституції складено у вигляді єдиного документа, побудованого за певною системою. Як правило, писана консти­туція складається із преамбули, основного тексту та перехідних положень або супровідних додатків.

Писані конституції можна поділити на два підвиди — ко­дифіковані та некодифіковані. Кодифіковані конституції — це єдині акти, які мають усі ознаки основного закону та містять нормативний матеріал у систематизованій формі. До такого типу належать конституції Греції 1975 p., Індії 1950 p., Росії 1993 р. Ступінь кодифікованості конституцій різний. До "розгорнутих" належать конституції, які містять детальну регла­ментацію питань зі сфери державного права. Більш короткі конституції, що містять лише загальні принципи регулюван­ня, відносять до категорії "нерозгорнутих". Прикладами їх є конституції Франції 1958 р. і Японії 1947 р.

Некодифіковані конституції — це сукупність кількох доку­ментів, які мають всі ознаки основного закону. Разом вони містять положення, що стосуються всього обсягу конститу­ційно-правових питань, однак пропонують матеріал у несисте-матизованій формі. Яскравим прикладом може слугувати Кон­ституція Держави Ізраїль, що складається з восьми основних законів, прийнятих у період з 1950 по 1980 р. Складним утво­ренням є Конституція Швеції. У її основі лежить конститу­ційний акт, що називається "Форма правління", виданий у 1974 р. Цей документ включає декілька законів, як конститу­ційних, так і звичайних, з питань, що стосуються сфери консти­туційного права. На сьогодні шведську конституцію утворю­ють три закони: Акт про риксдаг (парламент), Акт про престолонаслідування і Закон про свободу друку.

Неписані конституції становлять рідкісний виняток. Нині вони застосовуються лише у Великобританії та Новій Зеландії. Хоча говорити про неписаний характер британської консти­туції повною мірою навряд чи можливо. У Великобританії істо­рично сформувалися кілька документів, які регулюють пра­вове становище індивіда, що одержали назву "Біблія англійсь­кої Конституції". З огляду на важливість інституту прав лю­дини для конституційного права легко зрозуміти сумніви з приводу неписаного характеру конституції Англії. Швидше за все, віднесення її до розряду неписаних — данина історичній традиції, з урахуванням досить складної структури конституції в Британській монархії.

Неписана конституція має той самий обсяг предметів пра­вового регулювання, що й писана. Іншими словами, неписана конституція закріплює форму правління, форму державного устрою, структуру вищих органів державної влади, правове становище особи тощо, але її приписи зібрано не в єдиному документі, а у багатьох джерелах права. Таким чином, форма об'єктивування неписаної конституції не визначена. Розбере­мо це на прикладі Великобританії. У Британії короткий час (1653—1660 pp.) діяла писана конституція. Сучасна британсь­ка неписана конституція є досить складним конгломератом різноманітних джерел. Ця конституція постійно доповнюєть­ся та змінюється. Вона складається з декількох частин.

Аналізуючи конституції і характеристики конституційності держави, слід розрізняти конституцію в матеріальному та фор­мальному значеннях слова. Конституція у ма­теріальному значенні є писаним актом, сукупністю актів або конституційних звичаїв, які насамперед проголошують і га­рантують права і свободи людини та громадянина, а також ви­значають основи суспільного ладу, форму правління та тери­торіального устрою, основи організації центральних і місце­вих органів влади, їхню компетенцію та відносини, державну символіку і столицю.

Однак у матеріальному значенні термін «Конституція» вжи­вається рідко.

Набагато частіше ми говоримо про конституції у формальному значенні, тобто про закон або групу законів, наділених вищою юридичною силою стосовно всіх інших за­конів. Конституція у формальному значенні — це певною мірою «закон законів». Вона не може бути змінена шляхом видання звичай­ного закону й, навпаки, внесення поправок у конституцію ви­магає відповідної зміни тих законів і підзаконних актів, які були видані раніше на підставі або в розвиток тих її положень, що діяли, але перестали тепер їй відповідати.

Усі держави мають конституцію в матеріальному значенні, але не в усіх у них є конституція у формальному розумінні. Наприклад, британська конституція існує в першому значенні, але не в другому: її норми можуть бути змінені в тому самому порядку й тими самими органами, які створили чинні норми. Хоча, якщо додержуватися логіки і вважати, що першочерго­вою функцією конституції є фіксація прав і свобод особи, навіть у Великобританії існує конституційно-правовий документ — Білль про права 1689 р.

До конституції в матеріальному розумінні належать лише ті правові норми, які регулюють зазначені вище суспільні відносини. Навпаки, конституції у формальному розумінні можуть містити такі норми, які, здавалося б, регулюють відно­сини, що не мають конституційного характеру.

Розрізняють також поняття юридичної та фактичної кон­ституції.

Юридична конституція – це завжди певна система правових норм, що регулюють певне коло суспільних відносин. Юридична консти­туція — основний закон держави, що закріплює суспільно-еко­номічний лад, форму правління та форму державного устрою, а також правове становище особи. Юридична конституція є документом, який пропонує те, що має бути.

Фактична конституція представляє реальний стан регу­лювання конституційно-правових відносин у певній державі.

Розбіжність між фактичною і юридичною конституціями, як правило, є результатом зміни у співвідношенні політичних сил, що сталася після прийняття юридичної конституції. Інши­ми словами, на практиці складається порядок здійснення дер­жавної влади, що може суттєво відрізнятися від порядку, за­пропонованого юридичною конституцією.

Структура Конституцій:

Структура конституцій – це її поділ на певні частини: розділи, параграфи і т.н. Основний конституційний текст поділяється на частини, розділи, глави, статті. Подібну структуру мають конституції ФРН, Японії, Франції, Індії, Малайзії та деяких інших країн. Більші розділи мають назви. Деякі конституції (Індія, Банг­ладеш) супроводжуються доповненнями. Як правило, мають наступну структуру:

1) Преамбула;

2) Основна частина - принцип поділу влади; взаємодія між гілками влади; права і свободи, а також обов'язки людини та громадянина; політико-територіальний устрій держави; соціально-економічні розділи;

3) Заключні і перехідні положення;

4) до­даткові положення – містять норми тлумачення, окремі винятки із загальних правил.

Термін преамбула має латинське походження (preambule) і дослівно означає «який іде попереду, передує». Це невід’ємний елемент кожної писаної кодифікованої конституції. За змістом преам­були конституцій є різними. Зазвичай вони включають урочис­ту формулу проголошення конституції, цілі прийняття консти­туції, констатацію історичних умов прийняття основного зако­ну, посилання на колишню конституцію та деякі інші докумен­ти (якщо прийняття нової конституції не відбувається після зміни державного ладу). Преамбула не має нормативного ха­рактеру: її положення вважаються суто декларативними, за винятком тих, які є відсильними нормами, наприклад, преам­була до Конституції Франції. Преамбула може бути надзвичайно короткою (Конституція Республіки Вірменія 1995 р.), великою (Конституція Японії 1947 р.) або ж відсутньою зовсім (Конституція Греції 1975 р.). Усі преамбули мають ідеологічну спрямованість, містять ідеологічні настанови. Загальновизнано, що положення преамбули не правовими нормами, за винятком тих, які проголошують права і свободи.

 

Основна частина – власне сам текст Конституції. Побудова основної частини має свою логіку: розробники К. застосовують принцип важливості (значущості) інститутів. У сучасних конституціях на першому місці, як правило, ставлять розділ «загальні засади (основні принципи)», далі - права і свободи людини та громадянина, і тільки після них - устрій держави і систему державних органів. Прийнято вважати, що вперше такий порядок побудови тексту Основного закону застосували італійці в своїй Конституції 1947 р.

Прикінцеві положення – норми щодо вступу в дію Конституції, порядок внесення змін, строки вступу в дію окремих положень, порядок та терміни заміни колишніх конституційних інститутів новими т.д.

До окремих конституцій включаються перехідні положен­ня (Італія). Ця частина також належить до елементів будь-якої писаної кодифікованої конституції, її мета полягає в урегулю­ванні питання про дію положень колишньої конституції. У пе­рехідних положеннях прийнято вказувати на ті норми, що збе­рігають силу, оскільки не суперечать новій конституції.