Органи шкірного чуття

В аналізі впливів зовнішнього середовища на організм велике значення мають аналізатори, рецептори яких розміщені в шкірі. У шкірі людини є тактильні (дотикові), температурні і больові рецептори. Різні види рецепторів відрізняються за своєю будовою і розподілені в шкірі у вигляді своєрідної мозаїки.

Тактильні рецептори мають форму видовжених цибулин, до яких підхо­дять нервові закінчення. Ці рецептори сприймають механічні подразнення шкіри (контакти шкіри з предметами). Збудження, яке при цьому виникає в рецепторах, надходить до мозкового кінця аналізатора (задньої централь­ної закрутки кори великих півкуль), де виникає відчуття дотику або тиску.

В середньому на 1 см² шкіри припадає 25 тактильних рецепторів. Проте ці рецептори нерівномірно розподілені на всій поверхні тіла. Найбільше їх у шкірі долонь, на кінцях пальців, на губах, кінчику язика. Найменше — у шкірі спини і живота.

Завдяки тактильній чутливості людина відчуває форму, величину і характер поверхні навколишніх предметів. У маленьких дітей дотикові відчуття відіграють велику роль у виробленні в них психічних уявлень.

Тактильне чуття розвивається в процесі відповідних вправ. Вправлян­ням тактильне чуття можна довести до високого ступеня досконалості, про що свідчить досвід людей, які втратили зір. У дітей раннього віку чуття дотику вправляється звичайно мимовільно, внаслідок багаторазового до­торкання до іграшок.

Добре розвинене тактильне чуття має велике практичне значення: воно допомагає краще пізнавати всі ті предмети, з якими доводиться мати справу в житті. Тому дуже важливо розвивати це чуття як у дітей дошкіль­ного, так і шкільного віку. Для цього необхідно проводити вправи на дотик до різних листочків дерев і кущів, до клаптиків тканин, різних за товщи­ною і поверхнею і т. д. Чуття дотику добре розвивається у дітей, коли вони щось ліплять з глини, пластиліну, воску, грають з м’ячем, плетуть з пру­тиків різні предмети і т. п.

Терморецептори. До терморецепторів, або температурних рецепторів, належать два види нервових закінчень. Одні з них сприймають теплові подразнення, а другі — холодові. Розміщені терморецептори у шкірі, а також у слизовій оболонці носа, рота, гортані, стравоходу, шлунка і ки­шечника. Це клубочки тонких нервових закінчень, що містяться в сполучно­тканинних капсулах. Зміна зовнішньої температури подразнює терморецеп­тори шкіри і викликає в мозковій частині аналізатора відчуття тепла або холоду. Внаслідок цього рефлекторно змінюється просвіт кровоносних судин шкіри, завдяки чому змінюється її кровопостачання і температура.

Чутливість до тепла і холоду неоднакова в різних ділянках шкіри. Це залежить, з одного боку, від кількості в тому чи іншому місці теплових і холодових рецепторів і, з другого боку,— від ступеня пристосованості (загартування) різних частин тіла до тепла або холоду. Частини тіла, які звичайно закриті одягом, чутливіші до холоду, ніж відкриті (обличчя, кисті). При повторних холодових впливах чутливість до холоду знижується (адаптація). Так само і повторні теплові впливи викликають зниження чут­ливості до теплових подразнень. Температурне чуття є уже у новонародженої дитини.

Больові рецептори. Біль — це специфічне відчуття, якісно відмінне від будь-якого іншого відчуття. Воно виникає тоді, коли на ту чи іншу частину організму діє подразник, що має руйнівний характер. При цьому ви­никає цілий ряд захисних реакцій, спрямованих на збереження частин тіла або цілого організму.

Больові подразнення сприймаються больовими рецепторами — віль­ними нервовими закінченнями або безмієліновими нервовими сплетеннями.

Больові рецептори розміщені не тільки в шкірі, але і в м’язах, кістках, внутрішніх органах. На поверхні в 1 см² буває близько 100 больових точок, а на всій шкірній поверхні — близько і мільйона. При деяких впливах на шкіру, наприклад кокаїном або холодом,— больові відчуття зникають, тоді як дотикові і температурні ще зберігаються. Це свідчить про існування окремих больових рецепторів. Збудження, що виникають у больових ре­цепторах внаслідок дії подразника, передаються по доцентрових нервах у кору великих півкуль головного мозку, де й створюється відчуття болю. Сила больових відчуттів в значній мірі залежить від стану нервової системи. При великому загальному збудженні часто зовсім не відчувається болю, але як тільки будуть усунуті сторонні подразники, больові відчуття мо­жуть знову різко проявитися.

При сильних больових подразненнях рефлекторно порушується нор­мальна діяльність органів: посилюється виділення адреналіну в кров, під­вищується концентрація цукру в крові, частішає ритм серцевих скорочень, прискорюється зсідання крові, підвищується кров’яний тиск, затримується дихання і т.д. Останнім часом встановлено, що у деяких людей окремі ділянки шкіри чутливі і до світла. Найбільш світлочутливою є шкіра обличчя і кінчиків пальців на руках.

 

Орган зору

Зоровий аналізатор відіграє дуже важливу роль в житті організму. За його допомогою людина відрізняє світло від темряви, сприймає форму, величину і забарвлення предметів, визначає відстань до них, напрямок і швидкість їх руху. В різноманітній трудовій діяльності зоровому аналіза­тору належить першорядне значення. Втрата зору відбивається на всій діяльності людини.

Центральний кінець зорового аналізатора знаходиться в потиличних частках великих півкуль головного мозку, а периферичний — в очному яблуці.

Будова ока. Око складається з власне очного яблука і допоміжного апарата.

Очне яблуко має форму неправильної кулі, яка міститься в очній ямці черепа. Воно складається з внутрішнього ядра і капсули, утвореної трьома оболонками: зовнішньою — фіброзною, середньою — судинною і внутріш­ньою— сітківкою.

Зовнішня (сполучнотканинна) оболонка дістала назву білкової оболонки, або склери. В передній частині очного яблука вона переходить у більш ви­пуклу, прозору рогівку. Білкова оболонка непрозора, тому промені світла можуть проникати в очне яблуко тільки крізь рогівку. Помутніння рогів­ки (коли розвивається більмо) дуже ослаблює зір і нерідко приводить до повної його втрати.

У середній (судинній) оболонці очного яблука розгалужується густа сітка кровоносних судин, які живлять око. Ця оболонка багата на пігмент, який надає їй темного забарвлення. В судинній оболонці розрізняють три частини: задню — власне судинну оболонку, середню — війчасте тіло і передню — райдужну оболонку. Власне судинна оболонка — задня, найбіль­ша частина судинної оболонки, бурого кольору. Проти місця переходу склери у рогівку судинна оболонка утворює кільцевий валик з численними відростками, які становлять війчасте тіло. В товщі війчастого тіла лежить війчастий м’яз, утворений пучками гладеньких м’язових волокон, що роз­міщені в трьох напрямках: ко­ловому, радіальному і меридіальному. Спереду війчастого тіла лежить райдужна оболон­ка, пігмент якої зумовлює ко­лір очей. У центрі райдужної оболонки є отвір, який назива­ється зіницею; крізь нього про­мені світла проникають всере­дину очного яблука і доходять до сітківки. В райдужній обо­лонці містяться гладенькі м’язи: навколо зіниці розміщені колові м’язи, які звужують зіницю, а по радіусах — м’язи, що роз­ширяють її.

Сітківка — третя, найбільш внутрішня і найскладніша за своєю будовою оболонка очного яблука. Вона склада­ється з багатьох шарів, три з яких становлять нервові клі­тини, відмінні за своєю будо­вою і функціями. Найважли­віше значення має найбільш зовнішній шар нервових клітин — паличок і колбочок, які чутливі до світла. Це — рецептори зоро­вого аналізатора. В сітківці ока людини налічують до 130 млн. паличок і близько 7 млн. колбо­чок. Розподілені вони нерівно­мірно: в центрі сітківки переважають колбочки, а навколо них — палички.

Невеличка ділянка сітківки — місце виходу з неї зорового нерва — не має колбочок і паличок, а тому називається сліпою плямою. Трохи вгору і назовні від сліпої плями, на місці перетину сітківки оптичною віссю ока, лежить жовта пляма — місце найяснішого бачення, бо в ньому особливо багато світлочутливих клітин. У центрі жовтої плями, яка має форму ямки, містяться тільки колбочки. Від жовтої плями в напрямі до країв сітківки кількість колбочок поступово зменшується, тоді як кількість паличок, навпаки, збільшується.

Позаду зіниці лежить прозоре тіло, що має форму двоопуклої лінзи і називається кришталиком. Передня поверхня кришталика має меншу опуклість, ніж задня. Весь кришталик занурений в прозору еластич­ну сумку, яка по краях кришталика прикріплюється до війкової (цинкової) зв’язки. Війкова зв’язка складається з тонких волокон, що йдуть до вій­кового тіла.

Невеликий простір між кришталиком і рогівкою заповнений прозорою рідиною — водянистою вологою. Усю порожнину очного яблука позаду кришталика і війкової зв’язки займає скловидне тіло, яке прилягає до сітківки. Спереду воно має заглибину, що відповідає за формою задній поверхні кришталика. Скловидне тіло — прозора, напіврідка драглиста маса, вкрита прозорою оболонкою.

У дітей очні ямки і очні яблука відносно більші, ніж у дорослих. Біл­кова і судинна оболонки тонші, а рогівка товща.

Допоміжний апарат ока. Допоміжний апарат ока складають: м’язи, жирова клітковина, повіки, вії, слізний апарат і брови.

Очне яблуко приводять в рух шість м’язів, з яких чотири називаються прямими, а два косими. Розрізняють м’язи: верхній, нижній, внутрішній і зовнішній — прямі і верхній і нижній — косі. Ці м’язи складаються з поперечносмугастих м’язових волокон. Всі вони починаються від спіль­ного сухожильного кільця, що охоплює зоровий нерв в глибині очної ямки, і прикріплюється до білкової оболонки очного яблука спереду його екватора. Верхній косий м’яз іннервується блоковидним нервом, зовнішній прямий — відвідним, а інші чотири — окоруховим. Узго­джена діяльність очних м’язів забезпечує координовані рухи очей нав­коло їх осей.

Над верхнім прямим м’язом і паралельно з ним лежить м’яз — підні­мач верхньої повіки.

Очне яблуко ззаду оточене жировою клітковиною, яка відіграє роль м’якої еластичної подушки.

Спереду очне яблуко прикривають верхня і нижня повіки, між якими лежить очна щілина. Повіки утворені складками шкіри, які захищають око спереду і сприяють (змикаючись) його зволоженню. Внутрішня поверхня повік вистелена слизовою оболонкою — кон’юнктивою, яка переходить на очне яблуко і вкриває передню його поверхню. Вздовж переднього краю повік росте волосся — вії: подразнення їх викликає захисний рефлекс — змикання повік.

Слізний апарат складається із слізної залози і відвідних шляхів. Слізна залоза міститься в зовнішньому верхньому куті очної ямки. Секрет слізних залоз — сльоза змочує очне яблуко, чим забезпечує чистоту склери і прозорість рогівки. При кліпанні повік сльоза стікає до внутрішнього кута^: очної щілини і надходить в отвори двох слізних канальців, які впа­дають у слізний мішок. Звідси вона стікає по слізному каналу в носову порожнину.

Над верхнім краєм очної ямки лежить смужка шкіри, вкрита волоссям,— брови. Волосся брів затримує піт, що виділяється на лобі і спрямовує його на виски.

Розвиток зорового апарата у дітей. У новонароджених дітей зоровий апарат розвинений не повністю. Очі в них відкриваються тільки на короткий час. Іноді одне око буває відкрите, а друге закрите, нема також узгодже­них рухів повік при відкриванні і закриванні очей. Після 10-го дня життя дитини ця неузгодженість поступово зникає.

Узгоджені рухи повік стають постійними на першому місяці життя, а погодження їх рухів з рухами очей — на другому місяці. Захисний реф­лекс змикання повік при наближенні предмета до очей з’являється у дитини під кінець другого місяця життя. Рефлекторне закривання очей при дії світла появляється з п’ятого місяця життя дитини.

Новонароджена дитина не бачать предметів, бо нервові шляхи до сіт­ківки і від сітківки до великих півкуль у неї не дозріли. Для нормального розвитку ока і його нервових шляхів необхідна дія на очі світла. До 2—З місяців очі повертаються у дітей рефлекторно підкоровими центрами, що іннервують м’язи, які повертають очі.

Уже в середині другого тижня життя дитина переводить очі від одного блискучого предмета на інший, але при цьому повертає в сторону предмета не тільки очі, а й голову. Здатність фіксувати поглядом предмет виробляє­ться на другому (іноді навіть — на п’ятому) місяці життя.

У новонародженої дитини рухи очей за рухомим предме­том іноді з’являються на тре­тьому тижні, але вони ще недо­сконалі. З третього-четвертого тижня здатність стежити за ру­хомим предметом швидко удо­сконалюється і узгоджується з загальними рухами дити­ни, рухи очей стають трива­лішими.

Рухи очей у новонародженої дитини спочатку не координовані і здійс­нюються незалежно одне від одного. Координовані рухи очей виробляються вправлянням не раніше шостого місяця або навіть під кінець першого року життя.

Світлозаломлення в оці. З точки зору фізики, око — складна оптична система, здатна заломлювати і збирати світлові промені. Заломлення про­менів в оці забезпечується рогівкою, водянистою вологою, кришталиком і скловидним тілом. Промені, що виходять з будь-якого джерела світла або відбиті від предмета, проходячи крізь очне яблуко, заломлюються і збира­ються на сітківці в одну точку. В результаті в сітківці утворюється справжнє зображення реального предмета, але обернене і зменшене. Так, зображення на сітківці дерева висотою в 15 м, яке знаходиться на відстані 200 м, становитиме 1 мм. Чим далі від ока предмет, тим менше його зобра­ження на сітківці, і навпаки, зображення на сітківці тим більше, чим ближче знаходиться предмет.

Ми бачимо предмети не в перевернутому зображенні, а в їх природному положенні. Це пояснюється контролем зорового аналізатора іншими ана­лізаторами, зокрема шкірно-м’язовим. Дитина в перші місяці після наро­дження плутає верх і низ предмета. Якщо такій дитині показати запалену свічку, то вона, намагаючись схопити полум’я, тягне руку не до верхнього, а до нижнього кінця свічки. Контролюючи в процесі дальшого життя зобра­ження в оці руками і іншими органами чуття, дитина починає бачити пред­мети в нормальному положенні, хоч зображення їх на сітківці обернене. Це результат діяльності клітин кори потиличних часток півкуль головного мозку, де міститься вищий зоровий центр.

Акомодація. Людина чітко ба­чить предмет лише тоді, коли проме­ні відбиті від предмета, збираються в фокус на сітківці. Але око людини звичайно «настроєне» на розглядання далеких предметів; тобто чітке зоб­раження на сітківці дають після заломлення тільки паралельні про­мені. Промені, які розходя­ться з близької точки, після свого за­ломлення не дають чіткого зобра­ження на сітківці (бо фокус їх міс­титься позаду сітківки). Проте люди­на в будь-який момент може пере­будувати оптичну систему ока і при­стосувати для чіткого бачення і близь­ких предметів. Це досягається завдя­ки акомодації.

Акомодацією називається здатність кришталика змінювати свою опуклість залежно від віддаленості розглядуваних предметів. Фізіоло­гічний механізм акомодації такий. При розгляданні близько розташова­них предметів кільцевий війковий м’яз (який міститься у війковому тілі) рефлекторно скорочується, відбувається розслаблення війкової (циннової) зв’язки, яка зв’язана з сумкою кришталика. Кришталик при розслаб­ленні сумки, завдяки своїй еластичності, стає опуклішим; заломлюваль­на сила кришталика при цьому збільшується, а фокусна відстань змен­шується. Тепер око добре розрізнятиме близько розташовані предмети. При перенесенні погляду на більш віддалені предмети війковий м’яз розслаблюється, відростки війкового тіла натягують сумку кришталика, яка стискує і сплющує кришталик.

Але здатність кришталика змінювати свою опуклість має певні межі: навіть при максимальному напруженні війкового м’яза око людини неспроможне чітко бачити предмети, що розташовані дуже близько.

У новонароджених дітей очі ще не мають здатності до акомодації. Здатність очей бачити на різних відстанях виробляється поступово. Криш­талик у дітей дошкільного і шкільного віку менш опуклий, ніж у дорос­лих. Передньозадня вісь його коротша, що забезпечує порівняно більшу далекозорість у дітей. За даними Ф. Ф. Ерісмана, у дітей 8—10 років далекозорість становить 67,8 %.

Кришталик у дітей досить еластичний, що забезпечує швидку зміну його форми. Отже, очі дітей мають значно більшу здатність до акомодації, ніж очі дорослих. Це видно з табл. 4.

Таким чином, з віком здат­ність до акомодації поступово зни­жується, кришталик стає менш еластичним. Тому з віком розвивається далекозорість. Ця стареча далекозорість компенсується окулярами з двоопуклими стеклами.

Далекозорість і короткозорість. В нормальному оці фокус паралель­них променів (без акомодації) міститься на сітківці. Відхилення від цієї норми приводять до далекозорості або короткозорості.

При далекозорості звичайно буває мала довжина очного яблука. Тому паралельні промені від далеко розташованих предметів після заломлення в оці збираються у фокус позаду сітківки і зображення предмета виходить розпливчастим. Завдяки акомодації далекозора людина може добре бачити далеко розташовані предмети. Але в такому оці акомодаційних здатностей не вистачає для того, щоб зібрати на сітківці промені, які розходяться від предметів, що знаходяться близько: фокус виходить за сітківку і зображення предмета невиразне. Тому для розглядання близько розташованих предметів і читання далекозорі люди повинні користуватись окулярами з двоопуклими стеклами.

Таким чином, укорочення поздовжньої осі очного яблука спричинює такий самий дефект зору, як і зменшення еластичності кришталика при старечій далекозорості.

Якщо очне яблуко має витягнуту форму, то зображення далеко розта­шованих предметів (навіть без акомодації кришталика) буде перед сітків­кою. Таке око називається короткозорим, бо воно чітко бачить лише близько розташовані предмети, від яких розходяться промені. При акомодації короткозоре око може розглядати предмети на мен­шій відстані, ніж нормальне око. Для чіткого бачення далеко розташованих предметів короткозорі люди повинні користуватись окуля­рами з двояковогнутими стеклами.

Як короткозорість, так і далекозорість можуть бути природженими або набутими. Проте короткозорість рідко буває природженою. Здебіль­шого вона розвивається в перші роки навчання в школі, що зв’язано із збільшенням зорового навантаження. Очі дітей порівняно більш податливі до внутрішньоочного тиску, який збільшується під час читання, писання та деяких інших видах занять. Розвиткові короткозорості сприяє тривала акомодація очей (особливо при довготривалому читанні і писанні на близь­кій відстані від очей), а також систематичне кровонаповнення очних яблук при значному нахиленні голови, яке збільшує внутрішньоочний тиск.

У тяжких формах короткозорість супроводжується ушкодженням сітківки, що призводить до зниження зору і навіть до сліпоти (при відшаро­вуванні сітківки). Тому в школах треба боротись з дитячою короткозорістю, як шляхом профілактики, так і лікуванням. Своєчасно приписані лікарем окуляри, які виправляють зір, загальне зміцнення організму школяра (фізичні вправи, раціональне харчування, яке включає вітаміни, особливо вітамін А, загальні гігієнічні заходи і т.д.) можуть зупинити процес роз­витку короткозорості.

Зір у дітей і підлітків, як правило, гостріший, ніж у дорослих. Але при тривалій роботі, зв’язаній з напруженням зору, наприклад, при розгля­данні дрібних предметів на близькій відстані (читання, писання тощо), особливо при недостатньому та неправильному освітленні, гострота їх зору може зменшитись, що також сприяє розвиткові в них короткозорості.

Зіничний рефлекс. Світлові промені, які потрапляють в очне яблуко, проходять крізь зіницю. Діаметр зіниці змінюється залежно від сили світла. Цей процес здійснюється рефлекторно скороченням і розширенням кільцевих і радіальних м’язів райдужної оболонки При яскравому світлі зіниця звужується, захищаючи сітківку від його шкідливого впливу, а в темряві — розширюється, що сприяє кращому освітленню сітківки і чіт­кішому баченню погано освітлених предметів.

Таким чином, акомодація і зіничний рефлекс дають змогу чітко і ясно бачити предмети на різних відстанях від ока при різному освітленні.

Зміни в сітківці при дії світла. Рецептори зорового аналізатора (палич­ки і колбочки) розміщені в сітківці. Але світло сприймається не безпосеред­ньо паличками і колбочками. Складний акт бачення починається порівняно простим, фотохімічним процесом. Під впливом світла зорові речовини — родопсин і йодопсин, які містяться між зовнішнім шаром сітківки і судинною оболонкою, розкладаються і створюють іонізоване середовище, яке в свою чергу збуджує палички і колбочки. Збудження від паличок і колбочок передається до двовідросткових клітин сітківки, а від них до великих гангліозних клітин. Відростки останніх утворюють зоровий нерв, по якому збудження передається в проміжний мозок, а з нього до кори по­тиличних часток півкуль мозку, де виникає зорове відчуття.

Синтез зорових речовин відбувається лише при наявності вітаміну А. Якщо в їжі мало вітаміну А, то розвивається «куряча сліпота» — різке ослаблення присмеркового і нічного зору.

Палички значно чутливіші до світла, ніж колбочки: незначна інтен­сивність світла (наприклад, у присмерку) достатня для того, щоб викликати в них збудження. Для збудження колбочок потрібна більша сила світла. Тому палички забезпечують присмеркове і нічне бачення, а колбочки — чітке розрізнення деталей предмета та кольорів.

Чутливість сітківки до світла нестала і залежить від кількості в ній зорових речовин. На яскравому світлі, внаслідок руйнування зорових речовин, чутливість сітківки знижується, а в темряві, в зв’язку з віднов­ленням зорових речовин, чутливість її до світла підвищується.

Палички сітківки, які дають безкольорові світлові відчуття, функціо­нують від народження дитини, а повне функціонування колбочок спостері­гається лише під кінець третього року життя дитини. Здатність розрізняти кольори проявляється у дітей в один час. При вправлянні вона проявляє­ться раніш. Найбільшого розвитку здатність розрізняти кольори досягає в 25 років.

Збудливість сітківки і зорового аналізатора в корі великих півкуль головного мозку досягає максимуму в 24 роки.

Є люди, які не розрізняють деяких кольорів (найчастіше червоного і зеленого). Таке порушення зору називають дальтонізмом (за пріз­вищем ученого, який також мав цю ваду і вперше відкрив це явище). В осно­ві цього явища лежить порушення обміну речовин у колбочках.

Розвиток зорових відчуттів у дітей. Відчуття світла властиве вже ново­народженій дитині. Сприймання простору і форми предметів розвивається пізніше (в зв’язку з поєднанням зорових відчуттів з дотиковими та м’язово-суглобовими).

Відчуття кольорів розвивається у дітей поступово. Порядок по­яви різних кольорів не встановлено. На думку різних авторів першою по­являється здатність відчувати червоний, голубий, білий або жовтий кольори.

Здатність впізнавати предмети за їх зображенням на папері проявляє­ться у дітей на третьому році життя. Деякі діти уже в 5 місяців реагують на незнайомий ще колір і форму предмета.

Діти дошкільного віку спочатку звертають увагу на форму предмета, потім на його розміри і нарешті — колір.

Нічне бачення, тобто здатність паличок сітківки ока сприймати світ­лові подразнення, з віком змінюються. До 20 років воно зростає, а потім знижується.

Гігієна органів зору дитини. Дефекти зору найчастіше бувають у дітей шкільного віку, бо саме в цьому віці на органи зору припадає найбільше навантаження. До того ж і очі в дітей легше змінюють свою форму під дією внутрішньоочного тиску. Щоб зберегти у дітей нормальний зір, необхідно додержувати певних гігієнічних правил, найважливішим з яких є достатнє і правильне освітлення в класних кімнатах, шкільних майстернях і вдома. Розглядаючи дрібні об’єкти при поганому освітленні, дитина дуже нахиляє голову, дуже напружує акомодаційний апарат, надмірно зводить обидва ока до близької точки, від чого очі дуже стомлюються, збільшується внутрішньоочний тиск, на очні яблука тиснуть зовнішні прямі м’язи, що спричиняє деформацію очних яблук — вони видовжуються, тобто стають короткозо­рими. Цього не буває при достатньому і правильному освітленні робочого місця школяра.

Велике значення для збереження зору школяра мають: правильна конструкція парти з обов’язковим нахилом кришки стола, відповідність її зростові учня, правильна поза школяра під час читання і писання (додержання відстані в 30—35 см між оком, і книгою або зошитом); папір, на якому надруковані книги і зошити, повинен бути білий, шрифт дитячих книжок і підручників — чітким (щоб не стомлювати очей).

Тривале напруження очей під час читання, писання і т. д. спричиняє перевтому війкового м’яза і нерідко його спазми, що підвищує внутрішньо-очний тиск. Необхідно так будувати навчальну роботу, щоб вправи, зв’я­зані з напруженням очей (читання, писання і т. п.), не займали повністю весь урок, а чергувались з іншими видами занять (бесіда, розповідь, пояс­нення та ін.).

Після занять, зв’язаних з напруженням очей під час роботи з предме­тами на близькій відстані, слід запропонувати дітям подивитись 1—2 хв. вдалину, щоб відпочили очі. Після уроків, зв’язаних з напруженням очей, бажано провести екскурсію в поле, сад, ліс. Треба роз’яснювати дітям шкідливість читання лежачи, а також читання в трамваях, автобусах, поїз­дах, бо це викликає велике напруження акомодаційного апарата і швидке стомлення очей. Однією з ознак перевтоми очей є кліпання повік.

 

Орган слуху

За допомогою слухового аналізатора людина сприймає і розрізняє звукові хвилі, які складаються з почергових згущень і розріджень повітря. Як і інші аналізатори, слуховий аналізатор має особливе значення в форму­ванні і здійсненні функцій мови, а також при визначенні ритму і швидкості трудових рухів та фізичних вправ. Звуковий аналізатор складається з трьох частин: рецепторного апарата, що міститься у вусі, провідних шляхів, представлених восьмою парою черепномозкових (слухових) нервів, центра слуху у висковій частці кори великих півкуль.

Рецепторна частина слухового аналізатора знаходиться у вусі, яке складається з трьох відділів: зовнішнього, середнього і внутрішнього вуха.

Зовнішнє вухо. Зовнішнє вухо складається з вушної раковини і зов­нішнього слухового проходу (кольор. табл. II).

Вушна раковина має скелет з еластичного хряща, вкритого з обох сторін шкірою. Край раковини зверху і позаду від слухового проходу загну­тий до середини і утворює завитку, паралельно до якої йде протизавитка.

Вушна раковина служить для вловлювання звуків і визначення їх напряму. Вона дуже розвинена у багатьох тварин. Рухомість раковини у тварин забезпечується скороченням вушних м’язів. У людини ці м’язи у значній мірі редуковані, і тому вушні раковини майже нерухомі. Проте вони допомагають визначити напрям звуку, що йде спереду або ззаду. Над­ходження звуку спереду людина визначає по тому, що він вловлюється обома вухами одночасно. Звук, що надходить збоку, одним вухом вловлює­ться раніше, ніж другим. Повертаючи голову, вдається точніше визначити напрям звуку.

Звукові хвилі, що падають на вушну раковину, спрямовуються у зов­нішній слуховий прохід.

Зовнішній слуховий прохід складається з зовнішньої хрящової частини і внутрішньої кісткової, розміщеної у висковій кістці. Внутрішня поверхня його вистелена шкірою, яка вкрита тонкими волосками і містить видозмінені потові залози, що виділяють так звану вушну сірку. В глибині зовнішнього слухового проходу шкіра тоншає і переходить у пружну сполучнотканинну барабанну перетинку, яка розмежовує зовнішнє і середнє вухо.

Середнє вухо. Середнє вухо складається з порожнини середнього вуха, слухових кісточок і євстахієвої труби. Порожнина середнього вуха, або барабанна порожнина, заповнена повітрям і лежить у висковій кістці. За допомогою каналу — євстахієвої труби вона сполучається з носоглоткою. Зовнішнє повітря може проникнути в порожнину середнього вуха лише по євстахієвій трубі. Коли тиск у зовнішньому повітрі підвищується, то барабанна перетинка прогинається всередину. Тоді повітря, проходячи по євстахієвій трубі в порожнину середнього вуха, зрівнює тиск по обидва боки барабанної перетинки і усуває небезпеку її розриву. При зниженому зовнішньому тиску барабанна перетинка, зазнаючи високого тиску з порож­нини середнього вуха, прогинається назовні. Небезпека розриву перетинки знов усувається вирівнюванням тиску, що настає при відкриванні євстахіє­вої труби. Проходження повітря по євстахієвій трубі полегшується, коли робити ковтальні рухи.

У внутрішній стінці, яка відмежовує середнє вухо від внутрішнього, є два отвори, затягнуті перетинкою. Один з них називається овальним, а другий — круглим вікном.

У порожнині середнього вуха містяться три слухових кісточки: молоточок, ковадло і стремінце. Молоточок зростається своєю рукояткою з ба­рабанною перетинкою, а і його головка зчленовується з тілом ковадла справжнім суглобом. Довгий відросток ковадла зчленовується з голівкою стремінця. Основа стремінця з’єднується з перетинкою овального вікна. Через систему слухових кісточок коливання барабанної перетинки передаються у внутрішнє вухо. Слухові кісточки розміщені так, що утво­рюють важелі, які зменшують розмах звукових коливань і збільшують їх силу.

Внутрішнє вухо. Внутрішнє вухо міститься в товщі вискової кістки і є найважливішим у функціональному відношенні і найскладнішим за будовою відділом органу слуху і статичного чуття. У внутрішньому вусі розрізняють три частини: переддвер’я, завитку і півколові канали. Усі три частини утворюють складно побудований кістковий канал, всередині якого міститься схожий за формою перетинчастий канал. Останній заповнений рідиною — ендолімфою. Переддвер’я сполучається з порожниною середньо­го вуха через овальне вікно, закрите основою стремінця, а завитка — через кругле вікно, затягнуте перетинкою.

Рецепторна частина слухового аналізатора лежить у завитці, а в переддвер’ї і півколових каналах розміщені рецептори, які сприймають положення голови і тіла в просторі та зміну руху.

Завитка — це спіральний хід, який робить два з половиною оберти навколо центральної осі. Від однієї із стінок завитки в порожнину її каналу виступає кісткова пластинка, яка, проте, не доходить до проти­лежної стінки. Пластинка ця найширша біля основи і звужується в напрямі до вершини. Між краєм кісткової пластинки і протилежною стінкою за­витки натягнута сполучнотканинна основна пластинка. Кісткова і основна пластинки утворюють перетинку, яка поділяє порожнину завитки на два канали. Один з них своєю основою прилягає до перетинки овального вікна, а другий — до перетинки круглого вікна. Обидва канали заповнені ендолімфою.

Основна пластинка — дуже важлива частина слухового апарата. У ній міститься близько 24 тис. еластичних волокон, натягнутих упоперек, між краєм кісткової пластинки і протилежною стінкою завитки. Волокна ці мають різну довжину і є слуховими струнами. Найкоротші волокна (0,05—0,1 мм) лежать біля основи завитки; чим далі від неї, тим вони дов­ші; найдовші волокна (0,5 мм) біля вершини завитки.

На основній пластинці вздовж ходу завитки лежить найважливіша її частина — кортіїв орган, який має складну будову; найважливішою части­ною кортієвого органу є так звані чутливі волоскові клітини, які є рецепторами, що подраз­нюються звуковими коливан­нями. До основи волоскових клітин підходять гілочки слухо­вого нерва. Над кортієвим орга­ном міститься покривна плас­тинка; один край її прикріпле­ний до кісткової пластинки, а другий (вільний) — зануре­ний в ендолімфу.

Механізм сприймання зву­кових подразнень. Звукові хви­лі, що вловлюються зовнішнім вухом, спричиняють коливання барабанної перетинки і зв’яза­них з нею слухових кісточок, які через перетинку овального вікна передають ці коливання ендолімфі завитки. Частота ко­ливань при цьому залишається незмінною. Ендолімфа коливає основну плас­тинку з кортієвим органом. Слухові клітини доторкуються при цьому своїми волосками до покривної пластинки і збуджуються. Збудження з волоскових клітин передається на слуховий нерв і йде спочатку в підкорові ядра, а звідти — в центр слуху у висковій частці кори великих півкуль. Тут виникає відчуття звуку і здійснюється найтонший його аналіз.

Вухо людини сприймає звукові хвилі з частотою 16 коливань — 20 тис. коливань на секунду (у деяких людей до 30 тис.). У дітей вухо сприймає до 32 тис. звукових коливань на секунду. Різні хвилі спричиняють різні коливні рухи рідини завитки. За резонансною теорією Гельмгольца звукові хвилі різної частоти викликають коливання не всієї основної пластинки, а лише тих її ділянок, волокна яких, відповідно до їх довжини, здатні резо­нувати на дані коливання, тобто в рух приходять лише ті волокна основної перетинки, період коливань яких дорівнює періодові коливань звукової хвилі. Низькі тони (малочастотні коливання) спричиняють коливні рухи дов­гих волокон пластинки, високі тони (високочастотні коливання) — коротких волокон. Через те в кожному окремому випадку подразнюються не всі волоскові клітини кортієвого органу, а лише ті з них, які розміщені на від­повідній ділянці основної пластинки і коливаються разом з нею. Збудження від різних рецепторних клітин передається по ланцюжках нейронів до різ­них груп клітин кори великих півкуль, де і виникає відчуття звуку тієї чи іншої висоти.

Особливості слухового апарата у дітей. У новонароджених дітей орган слуху ще не повністю розвинений; в них має місце відносна глухота. У перші дні свого життя діти чують тільки сильні звуки. Відносна глухота новона­роджених дітей пояснюється тим, що в перші дні життя порожнина серед­нього вуха заповнена слизом, зовнішній слуховий прохід вузький і розмі­щений вертикально, а барабанна перетинка — горизонтально. Поступово слуховий канал набирає нормального положення, а слиз розсмоктується і по євстахієвій трубі з носоглотки проникає сюди повітря; дитина починає краще чути і активніше реагувати на звуки. Цілком виразним слух стає на кінець другого, початок третього місяця життя. В цей час дитина повер­тає голову в бік звуку, прислухається до незнайомого голосу і т. д. В кінці третього місяця діти «шукають» очима чутний голос. На шостому-сьомому місяці тонкість слуху дитини майже дорівнює нормальному слу­хові дорослої людини. Але повністю закінчується розвиток слуху у дітей близько 12 років. Приблизно в цей час у них остаточно формується і слу­ховий апарат. Так, стінки слухового проходу костеніють до 10 років. Вис­кова кістка (в якій міститься слуховий апарат) у дітей молодшого віку ще не зрослась і складається з трьох кісток, між якими є щілини. Судини твердої мозкової оболонки головного мозку у малих дітей сполучаються з судинами барабанної перетинки, внаслідок чого запалення середнього вуха у них може спричинитись до захворювання на менінгіт (запалення мозкових оболонок).

Гігієна органів слуху дитини. Нормальне функціонування органів слуху, поряд з органами зору, має виключно велике значення у вихованні і навчанні дітей. Тому необхідно виконувати ряд гігієнічних вимог і уни­кати всіх факторів, які можуть спричинити захворювання цих органів, наслідком чого може бути зниження слуху або ж повна його втрата.

Основною гігієнічною вимогою повинно бути обов’язкове тримання вух в чистоті. Із зовнішнього повітря в слуховий прохід проникає пил, мікроби. Все це змішується з вушною сіркою і в слуховому каналі скупчується бруд, який викликає подразнення і зуд у вухах; діти при цьому, намагаючись позбутись неприємного подразнення, часто засовують у вуха тверді і на­віть гострі предмети (шпильки, олівці, пера і т. п.), що призводить до пошкодження стінок слухового каналу і барабанної перетинки, занесення інфекції в вухо. Тому-то вчителі і батьки повинні роз’яснити дітям гігієніч­ні правила догляду за вухами і домогтись, щоб діти не чистили вуха твер­дими або гострими предметами. Щоб позбутись зуду у вухах, треба обереж­но промити зовнішній прохід теплою водою, а потім очистити його кінчиком рушника або чистої носової хусточки.

Слід також оберігати вуха від попадання в них будь-яких сторонніх тіл, які можуть ушкодити вухо і спричинити його захворювання. Шкідли­во діють на вуха і холодні струмені повітря, особливо в сиру погоду; вони можуть викликати запалення середнього вуха з наступним ушкодженням барабанної перетинки і зниження слуху (туговухість).

Особливо треба берегти вуха дітей під час хвороб (кір, свинка, скарла­тина та ін.), при яких можливі різні ускладнення, зокрема запалення се­реднього вуха. В середньому вусі звук посилюється в 50—70 раз. Тому пошкодження барабанної перетинки, ураження середнього вуха різко знижують слух дітей.

Порушується слух і при надмірно сильних звуках, різких коливаннях температури.

Сприяють розвиткові органів слуху у дітей різні слухові вправи. В перші роки життя дитини такими вправами може бути слухання ритмічних мелодій (наприклад, колискові пісні); в дошкільному і шкільному віках — слухання музики, виконання пісень самими дітьми. Добре розвиває слух навчання дітей музики і співу, а також виконання в певному ритмі деяких трудових процесів та спортивних ігор.

Важливе значення має також навчання дітей розпізнавати тонкі від­тінки звуків. Для цього треба привчати дітей розрізняти звуки в природі (прислухатись до шелестіння листя, співу птахів, руху повітря і т.п.). Так можна значно удосконалити слух дітей і досягти великої його гостроти.

Учителі і вихователі з особливою увагою повинні ставитись до тих дітей, які мають недоліки слуху. В класі таких учнів треба саджати ближче до вчителя (на передніх партах), при бесідах і поясненнях забезпечувати достатню звучність голосу; не зменшуючи вимог, проявляти більше уваги і ласки до таких дітей і т. д.