Основний зміст
ЖИТТЄПИС ПИСЬМЕННИКА
Анатолій Патрикійович Свидницький народився 13 вересня 1834 року в селі Маньківцях Гайсинського повіту на Поділлі (тепер Вінницька обл.) в патріархальній родині православного священика. Дитинство минуло серед простих людей в атмосфері народних звичаїв і обрядів.
У 1843 році хлопця було віддано до Крутянської бурси (Балтський повіт), де він перебував протягом восьми років, відчувши на собі всю жорстокість і схоластичність тодішньої шкільної системи. Не кращими були умови навчання й виховання у Подільській духовній семінарії в м. Кам'янці (1851-1856). Але формування світогляду юнака відбувалося значною мірою поза гнітючими стінами семінарії, він багато займається самоосвітою: вивчає мови, захоплюється збиранням фольклору, студіюванням природничої літератури. Загальне громадське й культурне пожвавлення в країні також сприяло тому, що за рік до закінчення курсу навчання Свидницький всупереч волі батька залишає семінарію і на початку 1857 року стає студентом Київського університету— спочатку медичного, а згодом історико-філологічного факультету.
|
|
Важко доводилося вчитися Свидницькому: не було ніякої підтримки ні від батька, ні від держави. Принагідних заробітків ледве вистачало на прожиття, а платити за навчання було нічим, і восени 1860 року його було звільнено з університету. Все ж ці роки для Свидницького не минули марно: зв'язки з таємною організацією київських студентів, участь у культурно-просвітницькій роботі, зокрема в Організації перших недільних шкіл у Києві, захоплення поезією Шевченка позитивно позначилися на його світогляді. Склавши при університеті восени 1860 року спеціальні іспити, Свидницький дістає посаду вчителя-словесника в Миргородській повітовій школі на Полтавщині. Як і в Києві, Свидницький у Миргороді багато сил і часу віддає громадській діяльності: він був одним з ініціаторів відкриття в місті недільної школи, де застосовує прогресивний звуковий метод навчання грамоти, знайомить учнів з творами українських письменників; організовує публічну бібліотеку; влаштовує літературні вечори тощо. Одночасно він займається й творчою працею: пише фольклорно-етнографічну працю «Великдень у подолян», кілька оповідань і нарисів, роман «Люборацькі», береться за складання популярних підручників та посібників.
Наступ реакції примусив Свидницького влітку 1862 року залишити Миргород. При допомозі знайомих він влаштовується в акцизному відомстві в м. Козельці на Чернігівщині, але ця служба пригнічувала його морально. Не принесло розради й одруження з дочкою місцевого лікаря. Переслідування українського слова зумовило й у Свидницького, як і в інших письменників, творчу паузу. Розчарований і зневірений, він частіше шукає забуття в горілці, що й приводить, зрештою, до звільнення зі служби в 1868 р. Влітку 1869 року Свидницькому вдалося зайняти посаду помічника завідуючого Київським центральним архівом. Однак злидні, тяжке захворювання підточують його здоров'я, і він передчасно помирає 30 липня 1871 року.
|
|
ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ
Свою літературну діяльність А. Свидницький розпочав ще під час навчання в Київському університеті. Його першими літературними спробами були ліричні поезії з виразним антикріпосницьким спрямуванням. Вони, безперечно, виникли під впливом загальної революційної ситуації в країні, активної громадської діяльності самого автора, а також творчості Шевченка.
Одним з яскравих зразків поезії Свидницького цих років є вірш «Україно, мати наша», в якому з болем говориться про сплюндровану рідну землю. Україна постає в персоніфікованому образі жінки-страдниці, в якої «хатиночка сяка-така», «свитина подерта», «дармо тіло збите».
Показуючи муки закріпаченого люду, поет іменем прославленого ватажка гайдамацького руху Залізняка проводить ідею розправи з гнобителями. Щодо форми поезія стилізована під манеру Шевченка — аж до запозичення цілих віршових рядків.
Широкої популярності набула поезія «В полі доля стояла», яка дійшла до нас у кількох варіантах. Вірш поширювався нелегально і, перейшовши в фольклор, став відомою революційною піснею. Зіставлення цих варіантів твору, зроблене М. Сиваченком, хоч і не дає змоги з достовірною певністю відновити авторський текст, але дозволяє безпомилково з'ясувати його провідний мотив. Вірш Свидницького у своїй первісній формі був пройнятий не лише антикріпосницьким, а й антицарським спрямуванням; в ньому висловлено заклик до уярмлених селян брати ножі і визволятися самим.
Саме ці твори мав на увазі М. Драгоманов, зазначаючи, що Свидницький «по ідеям був гайдамака» і до своїх віршів додавав «куплети про ножі на царів та панів» 2.
У вірші «Росте долом березина», написаному навесні 1862 року, чітко виявилося ставлення Свидницького до кріпосницького характеру «дарованої» царем «волі». Рожеві сподівання кріпаків про вільну працю на себе розвіялися під подихом жорстокої дійсності; не радість від думок про «свою ниву — море», а гіркий розпач обдурених — така селянська доля. У вірші передано настрій обуреної маси, її протест проти «волі», яку пани запроваджують з допомогою березових різок.
До миргородського періоду належить і кілька інших поезій. Одні з них («Посеред неба красна зірка ходе», «Є у вас щастя — хороша врода») написані у формі колядок та щедрівок, інші («Паняночки») мають фейлетонний характер.
Зрозуміло, що гостро-соціальні поезії Свидницького не могли бути надруковані. Як і революційна поезія Шевченка, вони належать до української нелегальної літератури 60-х років. Не випадково І. Франко назвав вірші-пісні Свидницького «пам'ятками дуже інтересного часу (років 1861 —1863) і дуже інтересного настрою серед одної часті української громади».
ЕТНОГРАФІЧНО-ФОЛЬКЛОРИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ
У творчих шуканнях Свидницького важливу роль відіграла його діяльність в галузі етнографії й фольклористики. Ще в університетські роки під впливом фольклористичних занять члена таємного студентського товариства П. Єфименка Свидницький виявляє активний інтерес до життя, побуту, звичаїв і вірувань українського народу.
У нарисі «Злий дух» (1860), надісланому до журналу «Основа», були описані народні повір'я про диявола — істоту, яка, за переконанням, що побутувало в народі, завжди була ворожою людині і штовхала її на різні гріховні вчинки. Приземлення персонажів релігійного культу, дуалізм, елементи критицизму по відношенню до офіційної релігії, церкви та її служителів — в цьому характерні риси зібраних дослідником матеріалів.
|
|
Не побачила світу в свій час і друга праця Свидницького, написана в 1860 році і теж надіслана до «Основи»,— «Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи й примхливі оповідання люду українського». Це не тільки опис забобонних повір'їв селян про всяких фантастичних істот, не тільки переказ вірувань про незвичайну силу ворожбитів та знахарів, а й осудження фольклористом забобонних пересудів та їх носіїв.
У 1861 році Свидницький закінчив дослідження «Великдень у подолян». З'явившись з приводу виходу невеличкої книжечки молодого фольклориста К. Шейковського «Біт подолян» (1859), праця Свидницького все ж стала не рецензією в звичайному розумінні цього слова (хоч у ній дається загальна оцінка розвідки Шейковського, критикуються окремі її положення тощо), а ґрунтовним самостійним дослідженням.
В центрі уваги Свидницького — опис народної обрядовості, зв'язаної з релігійним святом пасхи. Фольклорист показує, що повсякденне життя селянина невіддільне від найрізноманітніших вірувань, які часто своїм корінням сягають ще в дохристиянські часи. Більше того, чимало оповідань, переказів, легенд, навіть молитв, які побутували серед селян, відзначаються вільністю в трактуванні релігійних понять, несуть на собі відбиток стихійно-матеріалістичного світосприймання селянина, а окремі з них мають антирелігійний характер.
Специфічною рисою дослідження Свидницького є поєднання наукового опису з белетризованим викладом етнографічного матеріалу. Ця белетризація виявляється у невимушеному, образному викладі характерних епізодів селянського життя, де природно звучить українське слово (праця написана російською мовою), де значне місце посідають діалоги, а також авторські ліричні та публіцистичні відступи.
|
|
Отже, праця наниві фольклористики була для Свидницького прекрасною літературною школою. Після написання циклу «Народних оповідань», на жаль, мабуть, назавжди втраченого (відомо, що рукопис було надіслано 1861 року до журналу «Основа»), молодий автор підійшов до створення першого соціального роману в українській літературі.
ЛЮБОРАЦЬКІ»
Роман «Люборацькі» — найвизначніший твір Свидницького. Написаний в 1861—1862 роках і тоді ж надісланий до «Основи» роман, на жаль, в свій час не став явищем літературного процесу. Лише через чверть століття рукопис твору потрапив до І. Франка і був надрукований у журналі «Зоря» за 1886 рік. Правда, журнальний варіант роману з'явився із значними пропусками і довільними переробками окремих місць, бо редакції, яка залежала від клерикально-консервативних кіл галицького суспільства, були не до вподоби реалістичні картини з життя духовенства. Тільки а 1901 році твір з'явився повністю на основі того списку, що в свій час потрапив до І. Франка. Але, як переконливо довів М. Сиваченко, і досі ще не існує науково-критичного, канонічного тексту «Люборацьких», який би максимально наближався до того тексту, що вийшов з-під пера талановитого письменника (автограф роману втрачено).
Сам письменник визначив «Люборацькі» як «роман з життя правобіцького духовенства». За жанром твір дуже близький до сімейного роману-хроніки, хоч у багатьох місцях автор виходить за його межі. У романі на широкому суспільному фоні розгортається трагічна історія сім'ї подільського священика Гервасія Люборацького, порушуються важливі питання освіти і виховання підростаючого покоління. Якщо тема твору до певної міри була традиційною, то проблеми виховання молоді були злободенними. Революційно-демократична публіцистика, засуджуючи реакційну систему виховання в старій школі, обстоювала демократичні принципи народної освіти, вказувала на необхідність підготовки передових громадян, здатних очолити оновлення життя в країні.
Уроботі над романом Свидницький ішов насамперед від особистих спостережень життя старосвітського подільського духовенства. Тут йому не треба було далеко шукати реальних прототипів своїх героїв, адже ж батько, мати, сестра, сам він належали до цього стану, і враження від життя в сім'ї, навчання у бурсі та семінарії назавжди закарбувалися в пам'яті. Однак письменник не переносив сліпо на папір особисті спогади, не впав у автобіографічну крайність; відібравши найхарактерніше з дій і вчинків рідних, майстерно узагальнивши типові риси життя й побуту попівства, навчання і виховання в духовних закладах та приватних пансіонах, він піднісся до вершин реалістичної типізації відомих йому суспільних явищ, створив проблемний роман на сучасну тему.
У романі «Люборацькі» було поставлено важливі проблеми народності, вільного національного розвитку, піддано критиці — хай в окремих моментах і не до кінця послідовній — колоніальну політику російського царизму. Слід зазначити, що проведення суспільне значимих, злободенних тенденцій витікало з самого розвитку теми твору, що показ родинних взаємин, навчання і виховання молоді розкривається в аспекті проблем народності і національних змагань. Адже ж історія руйнування і занепаду сім'ї сільського попа обумовлюється у романі цілим комплексом соціально-економічних і національно-культурних факторів, що склалися на той час на всій Правобережній Україні.
Отець Гервасій — типовий образ старосвітського попа. Недалекий, малоосвічений, цей «духовний пастир» мало чим відрізнявся від селян. Він «високих наук і в очі не бачив, і чути про них не чував, і слухать навіть не любив»; здобувши освіту в дяків-бакалярів, він через деякий час став попом. І в житті, і в побуті старий панотець дотримувався патріархальних звичаїв, за що й подобався громаді. Однак економічна залежність від місцевого шляхтича Росолинського, прагнення не втратити — хай і мізерної — панської допомоги, природне для попа бажання бачити своїх дітей «не мужиками» штовхають старого Люборацького на необдумані кроки у вихованні дочки. Наслухавшись улесливих слів пана, він сам допоміг спотворити виховання Масі.
До пари панотцю була і його дружина. Проста, сердечна жінка, любляча мати, вона найтіснішими узами була зв’язана з селянами, серед яких минуло все її життя. Як і селяни, паніматка міцно трималася «старосвітчини», усталених, вироблених протягом віків поглядів на життя, працю, виховання дітей. Неграмотність, забобонність визначають всі її вчинки. Боляче їй бачити, як покручами виростають рідні діти; слушно вона нагадує Масі про їх славний рід, про предків, що відзначилися під час Коліївщини.
Стара Люборацька з відразою ставиться до панів, їх гонору, розуміючи, що несправедливість органічно зв'язана з усім панським: «Тепер неправда з панами в світлиці і всюди, а правди й зазором не видати, як торішнього снігу» '. Стримуючи свого чоловіка від прагнення дорівнятись до панів, вона з докором каже йому: «Тобі все панство в голові».
Молодше покоління Люборацьких представлене образами Антося, Масі, Орисі, Теклі. Доля дітей доповнює, рельєфніше окреслює соціальну сутність нижчого православного і духовенства як проміжного суспільного прошарку, розкриває його суперечливе, двоїсте соціально-психологічне єство. Поглиблене розкриття образів героїв, вміння підкреслити найхарактерніше в їх поведінці, показати при наявності спільних рис і відмінні свідчило про повнокровність реалістичного методу Свидницького, його щедрий художній талант.
Образ Антося розкривається в становленні і розвитку, в безперервній еволюції. Життєрадісний, енергійний хлопчик потрапляє в задушливу атмосферу бурси, а згодом духовної семінарії, де були знівечені хороші задатки людини, де було скалічено молоду, здорову силу. З самого початку образ Антося овіяний якимось серпанком смутку, передчуттям важкого, трагічного кінця, якого не обминути, не об'їхати. Шлях хлопця вже з дитинства заздалегідь визначений: йому як попівському синові не вільно було обрати якусь професію, окрім духовної. Але й це ще було б півбіди, якби, як гадав отець Гервасій, син, як і він, самотужки вибивався в попи, приглядаючись до батькової служби.
Жахливими були умови життя і навчання Антося. Письменник майстерно відтворив інтер'єр школярської квартири-«стації» — убогої халупи вдови-дячихи Волоської, де разом з іншими бурсаками став жити Антосьо. В цій хаті, що згори скидалася на «купу гною», низькі, поламані, без клямки двері, сіни — «наче гусятник який», підперта стовпом стеля, вмурований у лежанці казан, в якому школярам варять куліш, стіл, на якому «лепу, хоч ріпу сій», і шестеро ліжок, де спало тринадцять душ — «по два або й три вкупі, тільки старший сам».
Знівечено було й життя його старшої сестри Масі. Спочатку це проста, привітна, трудолюбива дівчина. Хоч Масі ще тільки чотирнадцять років, але мати часто саму її залишає на досить великому господарстві, бо впевнена, що дівчина з усім упорається: вона і їсти приготує, і корів видоїть, і поприбирає. Як і селянські дівчата, Мася ще змалку призвичаєна до будь-якої чорної роботи, хоч, правда, добре розуміє й станову відмінність від них і десь у глибині душі леліє думку про інше життя, коли вийде заміж не за простого попа, а за «академисту» і стане «протопопшою».
Попавши в приватний польський пансіон Фрузини Печержинської, зазнавши там витончених, справді єзуїтських знущань, Мася швидко збагнула «науку» своєї виховательки: розмовляти по-польському, засвоїти панські манери, всіляко підкреслювати свою зневагу до простого народу, його мови, культури, віри. Набувши навіть зовні «панського» вигляду, ставши після голодування такою ж, як і інші панянки, — тендітною і блідою («тепер попід очі смуги, наче сажею повиводив: щоки позападали, обличчя витяглось, і губи зблідли, і брови наче злиняли; на виду аж сині жили знати. Та така тонка в перехваті, аж страшно, щоб не звихнулась, і хід не хід, а гойдання, наче її в Печержинської на ресори взято, хоч всього й року не повчилась»). Мася почала гордувати навіть своїми рідними, зневажати батьків, брата, сестер.
Образом Масі письменник підкреслював згубність такого шляхетського «виховання» для людей з народу. Набравшись панського гонору і більше нічого не маючи для того, щоб вирватися з ненависного їй тепер попівського середовища, вона стає справжнім нещастям для сім'ї, довго сидить у дівках, зрештою виходить заміж за підстаркуватого, бідного шляхтича Кулинського. Залишившись після його смерті без будь-яких засобів до існування, але нехтуючи фізичною, «мужицькою» працею, ця «шляхтянка» кінчає самогубством.
Трагедія Масі — в засліпленні облудними шляхетськими ідеалами. Показавши сумну долю дочки сільського попа, Свидницький застерігав інших від сліпого захоплення фальшивою панською культурою. Це, між іншим, підкреслювалося й епіграфом до роману: «Людей слухай, а свій розум май».
Нещасливо склалося життя і середульшої дочки Люборацьких Орисі. Рятуючи родину від злиднів, прагнучи зберегти для матері та молодшої сестри хоч дах над головою, вона змушена була стати дружиною присланого архієреєм на вільну парафію грубого, деспотичного попа Тимохи Петропавловського. До останніх днів свого подружнього життя Орися залишилася зовсім чужою для чоловіка, як і він для неї. Орися — жертва диких законів гнобительського суспільства: жорстокий садист і непробудний п'яниця, Тимоха одного разу в пориві звірячої люті вбиває свою дружину.
Так розпадається патріархальна сім'я подільського попа, так трагічно завершується доля всіх її членів (найменша дочка Текля, налякана долею брата та сестер, замикає себе в стінах монастиря, а стара Люборацька вмирає під тином). Свидницький, як письменник-реаліст, через історію руйнування й занепаду однієї попівської родини правдиво показав типові явища в житті подільського сільського духівництва першої половини XIX ст.
У системі образів роману, крім членів сім'ї Люборацьких, помітне місце належить молодим попам (Робусинський, Ковинський, Собольський). Проводячи розмежування між старосвітськими попами типу Гервасія і молодими «вченими та товченими» панотцями, що вийшли з семінарій, Свидницький підкреслює, що останні були більш далекими від громади, ніж перші: «На простого чоловіка як гляне, то наче ворога в ньому пізнав». Ці «наські попики» цурались простого люду, дивились на нього зверху, були далекими від інтересів народу. Навчаючись у семінаріях, вони думали не про науку, а лиш про те, щоб «скінчити курс», забратися на сільську парафію і «залягти» там, «як риба на дощ, що ні грім, ні туча з місця не зрушить». Молоді попи, за образним порівнянням Антося, «як стадо яке: тільки їдять, їдяться та множаться...».
Одним з таких попів нової генерації виступає Іпатій Робусинський — типове породження бурсацько-семінарської системи виховання. Донощик на своїх товаришів, Робусинський був любимчиком інспектора в семінарії, одержав одну з кращих подільських парафій і, одружившись з колишньою нареченою Антося, стає попом-щасливцем. Це зіставлення трагічної долі обдарованого юнака і благополуччя негідника не випадкове: воно яскраво розкриває гострі соціальні суперечності, властиві тогочасній дійсності, викриває разючу соціальну несправедливість експлуататорського суспільства.
Переконливим свідченням розширення Свидницьким жанрових рамок роману — сімейної хроніки — є також образ пані Печержинської. Показуючи денаціоналізуюче виховання української молоді в шляхетських пансіонах, письменник далеко відходить убік від основних сюжетних ліній роману, щоб відтворити підступність польського панства у збереженні свого впливу на Правобережній Україні. Власниця приватного дівочого пансіону в Тернівці Фрузина Печержинська — це колишня панська коханка, морально зіпсована жінка, яку пізніше видали заміж за кріпака Явтуха Печерицю.
Сваволя кріпосника, що накинув йому насильно свою покидьку, пробуджує в селянина почуття людської гідності. Парубок протестує проти наруги — тікає від поміщика.
Залишившись невдовзі сама, Пріська Печериця при підтримці місцевих польських поміщиків стає «вихователькою» попівських дочок, тонко насаджує панську «науку». Цей екскурс у минуле, на перший погляд майже не зв'язаний з проблематикою роману, насправді теж свідчив про торжество реалістичної типізації в художньому методі Свидницького.
Хоч у романі виступає і не так багато всебічно виписаних постатей, але письменник майстерно пов'язав їх долю з характерними фактами і явищами суспільно-політичного життя Поділля першої половини XIX ст. Зробивши помітний крок в оволодінні методом критичного реалізму, Свидницький виявив соціальний підхід у художньому відтворенні життєвих протиріч, у створенні типових характерів.
Підносячи свій голос на захист інтересів простої людини, письменник головну увагу приділяв викриттю тих суспільних умов, які заважали нормальному розвитку особистості, калічили її, доводили до передчасної загибелі. Тому, визначаючи місце твору Свидницького в українському літературному процесі, І. Франко насамперед відзначав, що «Люборацькі» — «се перша широка проба української повісті на тлі сучасних суспільних відносин і заразом — сміло можна сказати — одна з кращих проб».
Новаторство Свидницького виявилося й у звертанні до епічної форми розповіді. При широкому задумі твору письменник, звичайно, відчував обмеженість виражальних можливостей оповідача-героя, якими досі користувалися його попередники (Г. Квітка-Основ'яненко) й сучасники (Марко Вовчок, Ганна Барвінок і ін.), і, природно, пішов тим шляхом епічної розповіді, що вже виразно визначився в російській реалістичній літературі. Правда, об'єктивно-повістевий виклад у Свидницького ще поєднується з елементами розповіді. Романіст у своєму епічному стилі зберігає живі розмовні інтонації, невимушеність у переходах від об'єктивної розповіді до ліричних відступів, лукавих коментарів і фамільярних звернень до читачів.
Майстерність Свидницького-романіста яскраво виявилася і в композиції. Прагнучи соціальне обумовити і глибше розкрити характери, письменник докладно спиняється на фактах і явищах економічного, політичного, культурно-освітнього життя.
Роман складається з двох частин, кожна з яких об'єднує по кільканадцять розділів, що являють собою цілісні — і з ідейного, і з художнього погляду — картини життя. Відповідно до жанру сімейної хроніки та авторського задуму події у романі змальовано в хронологічному плані.
Важлива композиційно-сюжетна роль у творі належить реалістичним описам побуту сільського попівства, бурсаків і семінаристів, польського панства та подільського селянства. Ці описи, як і етнографічні картини, зв'язані з відзначенням різних, переважно релігійних свят та традиційних дат народного календаря, приурочених етапам сільськогосподарських робіт, зображення самобутніх звичаїв, усталених і в попівському, і в селянському середовищі, подаються то як тло, на якому розгортаються події роману, то — рідше — з метою розкриття образів персонажів.
Свидницький виявляє тонкий естетичний смак і ніде не зловживає такими описами; часто він обмежується відтворенням характерних подробиць, що стосуються їжі, одягу, хатнього начиння.
Зустрічаються в творі пісенні ремінісценції, прислів'я, примовки, жаргонні звороти тощо, їх композиційна роль зводиться, головним чином, до підкреслення настроїв і переживань персонажів, до глибшого втілення ідейних настанов автора. Іронічно змальовуючи попівську «учту», де Люборацькі з сусідським панотцем всю ніч піднімають чарки за «чотирьох євангелістів», «дванадцять апостолів», «чотирнадцять посланій Павлових», наближаючись вже до «сорока святих», письменник доречно вмонтовує у дуже вільну розмову «духовних пастирів» куплети жартівливих пісень, в яких лейтмотивом є прославлення «православної» «горілочки смачної». Сатиричний куплет «їхав ляшок дорогою», поданий в іншому місці, виразно передає зневагу Антося до спольщеної сестри.
З метою колоритнішого зображення умов, в яких живуть персонажі твору, автор використовує різноманітні фразеологічні словосполучення то фольклорного («Пройшла єси вогонь, і мідні труби, і пляшки, й келішки; всюди їздила, то піди ще й пішки»; «А паню видно по носі, що рилась в горосі..., рила моркву з петрушкою і вдавилась галушкою»), то книжного, церковнослов'янського («блажен тільки той, кого обрящет удача»; «в день радості взридаєте і восплачетеся...») походження. Часто як прийом мовної характеристики вживаються польські і російські вирази, звороти, окремі слова.
Принагідне зазначимо, що вживання фольклорнопоетичних мовних засобів у Свидницького обмежене; головним джерелом його мови є повсякденна розмовна мова українського простолюддя, що вводиться в твір у своєму природному, «необчищеному» вигляді. Особливо просторічність мови, її діалектна подільська забарвленість відчуваються в діалогах і полілогах, що є, як правило, кістяком кожного розділу. Надзвичайно колоритні, образні, іноді гумористичні, іноді елегійно-роздумливі, діалоги надають викладові жвавості, динамічності.
Пейзажі у романі зустрічаються не дуже часто, але завжди вони органічно поєднані з розвитком сюжету, виступаючи то як фон дії (наприклад, на початку обох частин твору), то як засіб розкриття внутрішнього світу людини. Зокрема, в цій другій функції картини природи, зв’язані переважно з невеселою долею Антося, подаються крізь призму його сприймання і пройняті здебільшого меланхолійно-елегійним настроєм. Так, сумна картина спустілого рідного дворища, де на перший план висувається «здоровий хрест новий, на тин спертий», приготований на могилу Орисі, не тільки символізує занепад старосвітського побуту родини, а й допомагає глибше відчути душевні болі юнака, його важкі роздуми над загиблими мріями, знівеченим життям.
Характерною особливістю композиції є наявність численних авторських відступів, які значною мірою посилюють емоційність розповіді, виявляють пристрасну зацікавленість письменника розвитком подій і долею персонажів, сприяють чіткішому визначенню його ідейних настанов. То лірично схвильовані, то гостро публіцистичні, то гумористичне фамільярні ці безпосередні авторські оцінки, характеристики чи звернення до читачів дають яскраве уявлення про образ самого письменника — передової людини свого часу, великого гуманіста і сміливого викривача.
Таким чином, роман Свидницького і проблематикою та ідейно тематичним спрямуванням, і композиційною структурою, системою нової організації матеріалу був явищем новаторським. Щодо майстерності композиції досить навести один аргумент: романіст надзвичайно вдало завершує сюжет твору в останньому розділі другої частини, котрий, власне, є епілогом роману. Саме тут стисло розповідається про фінал родинної трагедії Люборацьких — наглу смерть старої попаді від звістки про передчасну загибель сина Антося і самогубство дочки Масі, про довічне заточення Теклі в монастирі
Роман «Люборацькі» і на сьогодні залишається справжньою перлиною української прози XIX ст. Справді, Свидницький вніс багато нового в художню практику українського реалізму. На широкому матеріалі, взятому з дійсності середини минулого віку, всебічно розкрито психологічне руйнування особистості, загибель патріархальної родини, що не змогла пристосуватися до нових соціально-історичних умов. Твір Свидницького переріс жанрові межі сімейної хроніки, поклав початок розвитку українського соціального роману. Більше того, хоч аналіз дійсності проводиться головним чином у соціальному аспекті, проте в художній реалізації ідейного задуму письменника значну роль відіграє психологічне розкриття теми. Цими якостями «Люборацькі» теж примикають до соціально-психологічної прози наступного періоду, зокрема до романів Панаса Мирного та І. Франка.
В останні роки свого життя Свидницький написав два десятки невеликих оповідань і нарисів російською мовою, що побачили світ у 1868—1870 рр. на шпальтах одеської і київської газет.
Взагалі, і проблематикою, і прийомами типізації, і художньою довершеністю роман Свидницького — визначний здобуток української реалістичної прози по шевченківської доби.