2018-01-21
241
С. 190-206 підручника Ф.Г. Турченка Новітня історія України. Частина перша. 1914-1939. 10кл, 2002. Київ: “Генеза”
С. 162-177 підручника Ф.Г. Турченка Новітня історія України. Частина перша. 1917-1945. 10кл, 1998. Київ: “Генеза”
Діяльність влади і громади в галузі освіти і культури. Видатні діячі українського культурного життя. Політика більшовиків щодо української культури та релігійного життя в Україні в 1917-1921 рр.
Нові тенденції та чинники розвитку культури в 1917-1921 рр. Здобутки українських урядів в освітній політиці. Діяльність більшовиків у культурно-освітній сфері. Релігійне життя.
На формування української культури, освіти й інших духовних та інтелектуальних явищ в Україні в 1917-1921 рр. впливали:
– падіння імперій і загальне піднесення українського народу, сповнене сподівань на вільне і достойне життя;
– класова і національно-визвольна боротьба, яка розколювала суспільство і привносила багато нових тем для осмислення в українській культурі;
– падіння престижу інтелігентних професій з-за падіння гуманістичних цінностей, поширення жорстокості і зневаги до людського життя в цілому;
– виїзд частини інтелігенції за кордон;
– поповнення інтелігентної верстви за рахунок інших соціальних груп та станів
Будівництво української школи розгорнула ще Українська Центральна Рада. Було відкрито низку українських гімназій, затверджено навчальні програми і розроблено план українізації школи. Потужно на освітню політику в Українській Державі впливала і діяльність гетьмана П. Скоропадського. Директорія фактично не мала такої можливості, адже контролювала досить малу кількість українських земель і перебувала в стані постійної війни з різними сторонами. Більшовики, кожного разу, як захоплювали Україну, користувалися створеними освітніми установами, – з тією лишень різницею, що нав’язували у них навчання на засадах комунізму-соціалізму і забороняли викладання Закону Божого. Водночас із метою впливу на маси діяли фінансовані більшовицькою державою просвітницькі агітпоїзди, агітпароплави, хати-читальні, сільбуди та інші майданчики для пропаганди освіти на радянський манер. Зрештою, систему освіти, яку розбудовували національні уряди України, було ліквідовано. Натомість у 1920 р. запроваджено загальноосвітню трудову семирічну школу із двома ступенями: 1-4 класи та 5-7 класи. Саме комуністичній владі довелося долати проблеми охоплення всіх дітей школою, ліквідації неграмотності серед дитячого та дорослого населення.
У сфері вищої освіти більшовики теж пішли на ломку збудованого національними урядами. Зокрема, у 1919 р. було відкрито безперешкодний доступ (без іспитів) до вищих навчальних закладів “представникам робітничого класу і трудового селянства”. Почалися репресії професорсько-викладацького складу, адже більшість із них не сприймали реформ комуністів в освіті. У 1920 р. більшовики, імітуючи вищу освіту, відкрили робітфаки (робітничі факультети), усвідомивши, зрештою, що робітничу і селянську молодь до вищої школи ще треба готувати.
Безумовно, великим здобутком було заснування за Гетьманату Скоропадського Української академії наук. Увесь світ нарешті зрозумів, що українська нація – це нація, яка має своїх інтелектуальних поводирів, учених зі світовим ім’ям. Очолив її відомий природознавець В. Вернадський. До академії увійшли такі відомі науковці: М. Грушевський, Д. Багалій, М. Василенко, А. Кримський, М. Туган-Барановський та багато інших. З приходом більшовиків академія наук опинилася під диктатом комуністичної партії.
Від 17 століття українці не мали власної самостійної церкви. Тож, коли почалася революція, в Україні став ширитися рух за створення автономної національної церкви. Російська православна церква (РПЦ) не хотіла втрачати таку кількість парафіян. Отже, розпочалася достатньо жорстка церковна боротьба. У 1918 р. виникла Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) на чолі з митрополитом Василем Липківським. Цього не сприйняли московські ієрархи. Коли ж владу остаточно захопив більшовицький атеїстичний режим, гоніння почалися на всі релігійні громади в Україні.
Культурно-освітня діяльність громадських організацій.
Найбільш виразно із початком революції 1917-1921 рр. у громадсько-культурному житті зарекомендували себе “Просвіти”. Наддніпрянська Україна знову вкрилася мережею “Просвіт”, зокрема, і в сільській місцевості. Для селянства та із селянства були створені драмгуртки, хори, лекторії та бібліотеки. Керували цими колективами відомі діячі української культури і мистецтва. З приходом більшовиків до влади (надто з 1920 р.) з’явилася тенденція використовувати культурно-просвітницькі ініціативи громадськості з метою поширення політичної ідеології винятково однієї партії – комуністичної. Зрозумівши, що українські за своїм характером “Просвіти” не підуть на це, комуністи ліквідували понад 4 тис. їхніх організацій у 1921 р.
Подвижництво творців та діячів культури, їх внесок у вітчизняну й світову культуру.
У 1917-1921 рр. бурхливо розвивалася українська література. Письменники більше підтримували республіканські уряди Центральної Ради та Директорії, меншою мірою – Гетьманат, білогвардійців, більшовиків та інші військово-політичні сили, що діяли в Україні. Відповідно це відобразилося на сюжетних лініях їхніх творів. Відомі на той час Олександр Олесь, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Павло Тичина, В. Еллан-Блакитний та інші. З явився і гурток неокласиків (М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський та ін.).
За умов постійної зміни політичних режимів намагалися розрадити українське населення і драматичні колективи. Від аматорських груп до професійного театру Україною ширився артистичний рух. Нерідко драматургія ставала інструментом пропаганди політичних ідей: національних, більшовицьких, білогвардійських. Відомі театрали: О. Мар’яненко, О. Сердюк, Л. Курбас. Відомі музики того часу: О. Кошиць і К. Стеценко. Продовжували свою працю М. Леонтович, Я. Степовий, Л. Ревуцький та багато інших композиторів.
Ще за Центральної Ради була створена Українська академія мистецтв, перед у якій вели відомі художники Михайло Бойчук, Микола Бурачек, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут на багато інших митців. Останній із названих є автором ескізів грошей Центральної Ради і Гетьманату.
