Методи обчислення ВВП: виробничий, кінцевого використання, розподільчий

Місце макроекономіки в системі економічних наук.

Макроекономіка – галузь економічної науки, що вивчає поведінку економіки як єдиного цілого з метою забезпечення умов сталого економічного зростання, повної зайнятості ресурсів, мінімізації рівня інфляції і рівноваги платіжного балансу. Макроекономіка – це одна з наук, що вивчає закономірності функціонування національної економіки. Окрім неї, економіку вивчають багато інших економічних наук: політична економія, мікроекономіка, маркетинг, менеджмент, галузеві та функціональні економіки та ін. Водночас макроекономіка як наука, насамперед, спирається на положення та висновки політичної економії про розвиток виробничих відносин, розширене відтворення, дію об'єктивних економічних законів та механізми їх використання у практиці господарювання. Вона також має безпосередній зв'язок з математикою і статистикою, широко використовує методи економіко-математичного моделювання, що перетворює її у точну науку, дозволяє перейти від якісного до кількісного аналізу економічних явищ, процесів та закономірностей, які відбуваються в економіці. Отже, макроекономіка формує наукові уявлення про функціонування економіки на національному рівні. Вона досліджує господарську діяльність та взаємодію всієї сукупності економічних суб'єктів. Внутрішній стан та функціонування економічної системи як єдиного цілого забезпечується зв'язками між елементами, що входять до її складу, і зовнішнім середовищем. Мікроекономіка вивчає механізм функціонування та взаємовідносини індивідуальних економічних агентів, до яких належать окремі підприємства та організації (фірми, комерційні банки, страхові компанії тощо).

Макроекономіка базується на мікроекономічних явищах та процесах, що означає:

• макроекономічні показники є результатом зведення показників економічної діяльності окремих домогосподарств та фірм;

• макроекономічні закономірності відображають тенденції масової поведінки на мікрорівні;

• при побудові макроекономічних моделей виходять із припущення про те, що домогосподарства та фірми приймають оптимальні мікроекономічні рішення;

• макроекономічні процеси є результатом взаємодії економічних агентів та економічної політики держави.

 

 

Методологічні принципи побудови системи національних рахунків.

Система національних рахунків (СНР) - це система взаємопов’язаних економічних показників, які відображають загальні та найбільш важливі аспекти економічного розвитку, пов’язані з виробництвом і споживанням продуктів і послуг, розподілом і перерозподілом доходів, формуванням національного багатства країни. СНР базується на відповідних методологічних принципах, серед яких основними є:

1) Продуктивною є будь-яка економічна діяльність, яка приносить доход суб’єктам цієї діяльності, як у сфері матеріального, так і нематеріального виробництва.

2) В основі СНР лежить концепція про тотожність між витратами на виробництво сукупного продукту і доходом, одержаним від його продажу. Цей принцип лежить в основі економічної рівноваги, до якої економіка постійно прагне.

3) СНР виходить із того, що економіка знаходиться у постійному кругообороті, а кругооборот - це безперервний потік “доходи-витрати”. Цей принцип свідчить про те, що доходи є функцією видатків, а видатки залежать від розподілу доходів.

Особливістю методології СНР є також те, що ключовим поняттям у структурі показників виробництва є додана вартість - характеризує внесок конкретної сукупності факторів виробництва у створенні вартості в масштабах економіки в цілому. Додана вартість (ДВ) як внесок кожного окремого виробника розглядається в СНР стосовно виробника, а не продукту. А повна вартість (валовий випуск) матеріальних благ і послуг включає крім ДВ також і проміжне споживання.

 

Основні макроекономічні показники.

До основних макроекономічних показників належать:

1) Валовий внутрішній продукт – сукупна ринкова вартість кінцевої продукції та послуг, що вироблені резидентами країни за рік. Існує 3 методи розрахунку ВВП:

- Виробничий метод – ВВП обчислюється як сума валової доданої вартості всіх галузей економіки плюс продуктові податки та мінус субсидії:

ВВП = ∑ (ВВ – МВ) + (ПП – С)

ВВ – валовий випуск окремих галузей; МВ – матеріальні витрати окремих галузей; ПП – продуктові податки; С – субсидії.

- Метод кінцевого використання – сума кінцевих елементів сукупних витрат:

ВВП = С + Ig + G + Xn

C – споживчі витрати домогосподарств; Ig – валові внутрішні інвестиції приватного сектора економіки:

Ig = In + Am

In – чисті інвестиції; Am – амортизація; G – державні витрати; Xn – чистий експорт, тобто різниця між експортом і імпортом товарів та послуг;

Xn = EXP-IM.

- Розподільчий метод – сума первинних доходів, створених резидентами країни за рік:

ВВП = w + R + i + p + Am + IT

w – нарахована зарплата; R – рента; i – процент у вигляді доходів від грошового капіталу; p – прибуток (нерозподілений прибуток, податок на прибуток, дивіденди, ін. доходи); IT – непрямі податки (акцизи, мито, ПДВ).

2) Чистий внутрішній продукт:

ЧВП = ВВП – Am.

3) Національний дохід – показує величину чистого доходу суспільства:

НД = ЧВП – ІТ, НД = w + R + i + p.

4) Особистий дохід – складається з первинних і вторинних доходів домогосподарств:

ОД = НД – ВСФ – Нерозподілений прибуток – Податок на прибуток + TR

ВСФ – відрахування від зарплати до страхових фондів; TR – соціальні трансферти (пенсії, стипендії).

5) Індивідуальний після податковий дохід

DI = ОД – Тінд

Тінд – особисті податки (прибутковий податок, податки на особисте майно, на спадщину).

6) Валовий національний дохід

GNI = ВВП + Y_L – Y_M

Y_L – первинні доходи, отримані з-за кордону; Y_M – первинні доходи, передані за кордон.

7) Валовий національний наявний дохід

GNDI = GNI + Tr_L – Tr_M

Tr_L – поточні трансферти, одержані з-за кордону; Tr_M – поточні трансферти, передані за кордон.

 

Методи обчислення ВВП: виробничий, кінцевого використання, розподільчий.

Валовий внутрішній продукт – сукупна ринкова вартість кінцевої продукції та послуг, що вироблені резидентами країни за рік. Існує 3 методи розрахунку ВВП:

- Виробничий метод – ВВП обчислюється як сума валової доданої вартості всіх галузей економіки плюс продуктові податки та мінус субсидії:

ВВП = ∑ (ВВ – МВ) + (ПП – С)

ВВ – валовий випуск окремих галузей; МВ – матеріальні витрати окремих галузей; ПП – продуктові податки; С – субсидії.

- Метод кінцевого використання – сума кінцевих елементів сукупних витрат:

ВВП = С + Ig + G + Xn

C – споживчі витрати домогосподарств; Ig – валові внутрішні інвестиції приватного сектора економіки:

Ig = In + Am

In – чисті інвестиції; Am – амортизація; G – державні витрати; Xn – чистий експорт, тобто різниця між експортом і імпортом товарів та послуг;

Xn = EXP-IM.

- Розподільчий метод – сума первинних доходів, створених резидентами країни за рік:

ВВП = w + R + i + p + Am + IT

w – нарахована зарплата; R – рента; i – процент у вигляді доходів від грошового капіталу; p – прибуток (нерозподілений прибуток, податок на прибуток, дивіденди, ін. доходи); IT – непрямі податки (акцизи, мито, ПДВ).

9. Номінальний та реальний. Індекси цін. Інфлювання та дефлювання ВВП.

Номінальний ВВП – це показник загального обсягу виробництва, який обчислюється в поточних цінах даного року.

Реальний ВВП – це показник загального обсягу виробництва, який обчислюється в постійних цінах, тобто в цінах року, який приймається за базу.

Дефлятор ВВП – індекс цін, який відображає зміну цін на всю сукупність товарів та послуг:

Дефлятор ВВП показує темп зростання номінального ВВП за рахунок цін в аналізованому році порівняно з попереднім. Але, як відомо, на величину номінального ВВП впливають зміни як фізичного обсягу продукції, так і рівня цін. Тому для визначення ВВП з урахуванням лише зміни фізичного обсягу виробництва потрібно здійснити коригування показника номінального ВВП. процес коригування номінального ВВП здійснюється за допомогою дефлятора ВВП. Це дає змогу інфлювати (збільшити грошовий вираз ВВП з урахуванням динаміки цін) або дефілювати (зменшити грошовий вираз ВВП з урахуванням динаміки цін). Результатом цього коригування є обчислення реального ВВП для кожного року у постійних цінах, тобто цінах базового року:

Завдяки інфлюванню номінального ВВП грошовий вираз реального ВВП збільшується в ті роки, в яких ціни були нижчими від цін базового року. За допомогою дефілювання номінального ВВП грошовий вираз реального ВВП зменшується стосовно тих років, в яких ціни були вищими від цін базового року. Спираючись на дефлятор ВВП, можна також обчислити приріст (зменшення) номінального ВВП за рахунок цін:

 

10. Циклічність як форма економічного розвитку. Сукупність та структура економічного циклу.

Економічний цикл – це послідовність піднесень і спадів активності протягом кількох років, тобто це рух суспільного виробництва від одного кризового явища до іншого, який постійно повторюється. Кожний цикл являє собою певну послідовність з альтернативних фаз, які повторюються одна за одною. Це означає, що кожна з його попередніх фаз повинна мати здатність до відтворення наступних. У підсумку економічний цикл набуває здатності до самовідтворення.

Початковою фазою економічного циклу є криза. Вона порушує нормальний хід економічного розвитку, а всі наступні фази – відновлюють його. При цьому кожна попередня фаза утворює умови для її власного відмирання та виникнення наступної фази. Отже, економіка ніколи не перебуває у стані спокою. Піднесення змінюється спадом (кризою). Обсяги ВВП, зайнятості і виробництва скорочуються. Ціни і прибутки знижуються, а безробіття зростає. За спадом виникає депресія. Відновлення при цьому може бути повільним і швидким. У цьому випадку рівень виробництва підвищується, а зайнятість зростає. В міру того як пожвавлення в економіці набирає сили, зростають темпи приросту цін. Після досягнення в економіці повної зайнятості, тобто повного використання виробничих ресурсів, економіка переходить до фази піднесення. Нова смуга піднесення може означати тривалий, стійкий рівень пожвавленого попиту, збільшення кількості вільних робочих місць, підвищення рівня життя населення або ж швидке роздування цін і зростання спекуляції, за якими настає нова криза. Основними ознаками, які характеризують економічні цикли, є тривалість циклу, а також його рушійні сили, які зумовили генезис і механізм його проходження. З цього погляду всі економічні цикли поділяються таким чином: 1) Цикли Кондратьєва, або ж довгохвильові цикли, тривалість яких дорівнює 40-60 років. Їхня головна рушійна сила – радикальні зміни в технологічній базі суспільного виробництва, його структурна перебудова. 2) Цикли Кузнеца – тривалість 20 років, а рушійними силами є зрушення у відтворюваній структурі виробництва. 3) Цикли Джаглера – з періодичністю 7-11 років як підсумок взаємодії багатьох грошово-кредитних факторів. 4) Цикли Китчина – тривалість 3-5 років, що обумовлюється динамікою відносної величини запасів товарно-матеріальних цінностей на підприємствах. 5) приватні господарські цикли, що охоплюють період від 1-12 р. та існують у зв’язку з коливаннями інвестиційної активності.

До найбільш значних причин циклічних коливань можна віднести: 1) великі технічні нововведення, які з’являються нерегулярно і зумовлені коливання в діловій активності. 2) політичні перевороти, різка трансформація соціально-економічної системи, війна та інші випадкові проблеми системного характеру. 3) помилкові рішення в грошово-кредитній політиці, які супроводжують появою надмірної кількості грошей або надмірним вилученням грошей з обігу.

11. Зайнятість і безробіття. Види безробіття. Закон Оукена, втрати економіки від циклічного безробіття.

Зайнятість населення – це діяльність працездатного населення країни, спрямована на відтворення ВВП та національного доходу. Вона визначається чисельністю осіб, що виконують будь-яку роботу за певну заробітну плату або з метою отримання інших видів доходу.

Повна зайнятість - це надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (у межах сім'ї) та колективне (з участю фірм, компаній, держави) відтворення робочої сили і задоволення всієї сукупності потреб.

Безробіття – економічне явище, коли частина економічно активного населення не має можливості використати свою робочу силу.

Природне безробіття характеризує найкращий для економіки резерв робочої сили, спроможної достатньо швидко здійснювати міжгалузеві і міжрегіональні переміщення в залежності від потреб виробництва.

Природне безробіття - це частка безробітних, яка відповідає доцільному рівню повної зайнятості в економіці, тобто потенційному ВВП.

Поняття повної зайнятості не означає, що всі люди працездатного віку зайняті в суспільному виробництві, оскільки фрикційне і структурне безробіття неминуче.

Безробіття на природному рівні необхідне, тому що стримує інфляцію. В економіці з повною зайнятістю будь-який сплеск сукупного попиту обертається зростанням рівня цін, оскільки виробництво не може адекватно відреагувати на попит, який виріс, через нехватку ресурсів.

Закон Оукена формулюється так: якщо фактичне безробіття перевищує природне безробіття на 1%, то втрати ВВП складуть 2,5%.

Втрати ВВП від циклічного безробіття можна розрахувати в 3 етапи:

1) Втрати ВВП від надмірного безробіття:

∆y = (u – u^*) ∙ 2,5,

∆y – відставання фактичного ВВП від потенційного ВВП (у відсотках);

u, u^* – рівень відповідно фактичного природного безробіття;

2,5 – число Оукена.

2) Розрахунок потенційного ВВП, досягнутого при повній зайнятості (коли фактичне безробіття = природному безробіттю).

Y_p = Y_a / (100 - ∆y) ∙100 %

Y_a – фактичний ВВП.

3) Втрати економіки від циклічного безробіття.

∆Y = Y_a – Y_p

∆Y – втрати ВВП від циклічного безробіття.

 

12. Види інфляції залежно від її темпів. Інфляція попиту та інфляція витрат, передбачувана та непередбачувана інфляція.

В залежності від темпу приросту цін розрізняють такі види інфляції:

- помірна (повзуча) інфляція – темп приросту цін – до 10%;

- галопуюча – темп приросту цін – десятки або сотні %;

- гіперінфляція – темп приросту цін – тисячі %.

В залежності від характеру кінцевих причин, які викликають інфляцію, слід розрізняти:

- інфляцію попиту – виникає тоді, коли ціни зростають внаслідок випереджаючого зростання сукупного попиту відносно сукупної пропозиції. (Зростання пропозиції грошей, державних витрат, а також інвестиційних витрат та ін.).

- інфляцію витрат – спостерігається в тому випадку, коли ціни зростають внаслідок збільшення витрат на виробництво одиниці продукції, тобто середніх витрат за даного обсягу виробництва. (Зростання цін на сировину, паливо, енергоносії, або зростає номінальна заробітна плата).

Передбачена інфляція - та, яка прогнозується на який-небудь період часу, вона передбачена з достатнім ступенем надійності. Така інфляція нерідко є результатом дій уряду. Чинник очікуваності дозволяє маючи прогноз зростання цін, адаптуватися до нього. Навіть у разі гіперінфляції прогнозоване зростання цін може завдати економічним суб'єктам збитку менш значного, ніж несподіваний стрибок цін хай навіть на невелику кількість відсотків.

Непередбачувана інфляція характеризується раптовим стрибком цін, що негативно відображається на податковій системі і системі грошового обігу.

Інфляція є результатом порушення макроекономічної рівноваги, водночас вона сама породжує низку соціально-економічних проблем. Основні наслідки інфляції:

1) Інфляція знецінює заощадження. Для тих, хто зберігає гроші в готівковій формі або в банку чи вкладає їх в облігації, кожне підвищення цін зменшує купівельну спроможність грошей.

2) Інфляція зменшує поточне споживання. Навіть якщо із підвищенням цін відбувається перегляд ставок зарплати, то поточне споживання зменшується, тому що, по-перше, ніколи не буває 100-процентних індексацій доходів; по-друге, перегляд ставок потребує часу, протягом якого ціни можуть зрости ще більше.

3) Внаслідок інфляції поглиблюється майнова нерівність. У структурі споживання є товари нееластичного попиту, обсяг споживання яких не може зменшитись із підвищенням цін..

5) Інфляція гальмує технічний прогрес. Це відбувається тому, що підприємцеві вигідніше купувати дешеву робочу силу ніж дорожчі і технічно досконаліші засоби виробництва.

Основними соціально-економічними наслідками інфляції є перерозподіл майна і доходів між різними групами населення, падіння рівня життя народу та зниження ефективності функціонування національної економіки.

13. Споживання та заощадження як функції доходу. Необхідні чинники споживання та заощадження.

Коли ми їмо, носимо одяг або ходимо в кіно, то споживаємо частину виробленого економікою продукту. Всі форми споживання становлять дві третини ВВП. Оскільки частка споживання така вагома у виробленому продукті, економісти-теоретики багато уваги приділяють тому, як домогосподарства ухвалюють рішення щодо споживання.

Домогосподарства отримують доходи від праці і власності на капітал, сплачують податки державі, а відтак вирішують, яку частину свого післяподаткового доходу споживати, а яку — заощаджувати. Дохід, який отримують домогосподарства, дорівнює обсягові продукції економіки Y. Уряд тоді оподатковує домогосподарства на суму Т. (Хоч уряд запроваджує різні види податків, такі як особистий прибутковий податок, податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість тощо, для простоти об'єднаємо всі ці податки). Ту частину доходу, яка залишилася після сплати всіх податків, Y — Т, назвемо використовуваним доходом. Домогосподарства ділять свій використовуваний дохід на споживання і заощадження.

Припустімо, що обсяг споживання прямо залежить від рівня використовуваного доходу. Вищий використовуваний дохід забезпечує більший обсяг споживання.

С = MPС(Y - Т).

З цього рівняння випливає, що споживання є функцією використовуваного доходу.

Залежність між споживанням і використовуваним доходом називають функцією споживання.

Гранична схильність до споживання (МРС) — це величина, на яку змінюється споживання зі збільшенням використовуваного доходу на одиницю. МРС звичайно коливається між нулем та одиницею: додаткова одиниця доходу збільшує споживання, але на величину, що менша одиниці. Якщо домогосподарство отримує додаткову одиницю доходу, частину цієї одиниці воно заощаджує.

Отже, функція заощадження:

S = (1- MPС)∙(Y - Т).

Заощадження (S - saving) – це відкладене на майбутнє споживання чи частина доходу, яка не споживається в теперішньому часі. Таким чином:

Y=C + S             

Середня схильність до споживання та заощадження.

Середня схильність до споживання – це виражена у відсотках частка будь-якого загального доходу, що йде на споживання:

С – витрати на споживання;

Y – індивідуальний дохід.

Середня схильність до заощадження – це виражена у відсотках частка будь-якого загального доходу, що йде на заощадження:

S – витрати на заощадження;

Y – індивідуальний дохід.

Гранична схильність до споживання та заощадження.

Реакцію споживача на зміну доходу виражають гранична схильність до споживання і гранична схильність до заощадження.

Гранична схильність до споживання – частка приросту витрат на споживання при будь-якій зміні індивідуального доходу:

∆C – приріст витрат на споживання;

∆Y – приріст індивідуального доходу.

Гранична схильність до заощадження — частка приросту заощаджень при будь-якій зміні індивідуального доходу:

 

∆S – приріст заощаджень;

∆Y – приріст індивідуального доходу.

Сума c’ та s’ для будь-якої зміни доходу після оплати податків завжди = 1.

c’ + s’ = 1.