Механізм досягнення рівноваги на грошовому та товарному ринку

Економічною рівновагою є рівно­вага на обох ринках одночасно. Аналітичним засобом поєднання двох ринків на умовах рівноваги є модель IS (інвестиції — заощадження) – LM (лік­відність — гроші).

IS відображає зв'язок між реальною відсотковою ставкою (r) і доходом (Y) в умовах рівноваги на товарному ринку. LM відображає зв'язок між Y і r в умовах рівноваги на грошовому ринку. Модель IS-LM пристосована для умов, якщо ціни стабільні. Тому n = r.

Поєднавши на графіку криві IS-LM отримаємо:

Економічна рівновага в моделі IS - LM— точ­ка, в якій перетинаються обидві криві. Ця точка визначає відсот­кову ставку (r₀) і дохід (У₀), які відповідають умовам рівноваги як на товарному, так і на грошовому ринках. У точці рівноваги фактичні видатки дорівнюють запланованим, а грошовий попит — грошовій пропозиції.

Модель IS - LM використовують для пояснення впливу фіс­кальної і монетарної політики на дохід у короткостроковому періоді з припущенням, що ціни є стабільними. При цьому треба брати до уваги, що в даній моделі до екзогенних змінних належать державні закупівлі, чисті податки і грошова пропо­зиція, а до ендогенних — дохід і відсоткова ставка. Це визна­чає характер впливу фіскальної та монетарної політики на кри­ві IS – LM.

У разі застосування стимулювальної фіскальної політики від­бувається збільшення доходу і зростання відсоткової ставки. Із застосуванням стимулювальної монетарної політики відбува­ється зниження відсоткової ставки і збільшення доходу. Модель IS – LM пояснює не лише автономний вплив фіскальної та монетарної політики на економіку. Оскільки об'єктами їх впливу є однакові ендогенні змінні (У, r), то завдяки цьому модель IS – LM дає можливість узгоджувати між собою дію окремих складових макроекономічної політики.

 

34. Фіскальна політика та державний бюджет.

Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний бюджет. Між фіскальною політикою і державним бюджетом існує пряма і зворотна залежність. З одного боку, державний бюджет визначає можливості фіскальної політики; з іншого – фіскальна політика впливає на стан державного бюджету. Роль державного бюджету у фіскальній політиці визначається не лише його величиною, важливе значення має також його структура та співвідношення між державними доходами і витратами (видатками). Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Цій меті підпорядковується і державний бюджет. Регулюючи структуру і співвідношення між окремими частинами державного бюджету, фіскальна політика впливає одночасно на економічний розвиток і стан державного бюджету.

У залежності від фази економічного циклу фіскальна політика викликає неоднакові бюджетні наслідки. Так, під час падіння виробництва ефективною слід вважати стимулюючу політику, яка має збільшувати державні закупки і знижувати чисті податки, або застосовувати перелічені заходи одночасно. Неминучим наслідком такої політики є виникнення бюджетного дефіциту або його збільшення. Якщо в економіці спостерігається інфляційне зростання, викликане надмірним попитом. За цих умов ефективною слід вважати стримуючу політику, яка повинна зменшувати державні закупки і підвищувати чисті податки, або застосовувати зазначені заходи одночасно. Неминучим результатом такої політики буде скорочення бюджетного дефіциту або виникнення бюджету з профіцитом.

Існують три концепції регулювання державного бюджету: 1) збалансування бюджету на щорічній основі – державні витрати повинні вирівнюватися з доходами в межах кожного року. Ця концепція вступає в суперечність зі стабілізаційною функцією фіскальної політики; 2) збалансування бюджету на циклічній основі – бюджет повинен балансуватися не щорічно, а в межах економічного циклу. Але в межах економічного циклу гармонія між надлишками і дефіцитами не досягається, що не забезпечує збалансованості державного бюджету; 3) отже, одночасне дотримання стабілізаційної функції і збалансованого бюджету є для фіскальної політики несумісним. Світовий досвід показує, що пріоритет надається стабілізаційній функції – в основі лежить концепція функціональних фінансів. Згідно неї фіскальна політика припускає можливість застосування незбалансованого бюджету. Насамперед це стосується дефіцитного бюджету. Якщо бюджетний дефіцит є необхідною умовою для стабілізації економіки, то, з одного боку, держава свідомо йде на його створення; з іншого – вона передбачає певні джерела його фінансування.

Існує три джерела дефіцитного фінансування: 1) Внутрішні позички. 2) Зовнішні позички. 3) Грошово-кредитна емісія..

36. Механізм функціонування грошового ринку. Грошова пропозиція та грошові агрегати.

Гроші – це сукупність фінансових активів, які постійно використовуються для угод.

Ліквідність – це здатність будь-яких активів виступати як засіб оплати угод або без втрат перетворюватися в цей засіб.

Грошовими агрегатами називаються складові елементи грошової маси, умовно поділені по черзі убування ступеня ліквідності.

НБУ виділяє 4 агрегати грошової маси:

МО = готівкові гроші

М1 = МО + кошти на поточних та розрахункових рахунках

М2 = М1 + строкові депозити

М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків + великі депозити з фіксованим терміном.

Грошова пропозиція складається з готівкових грошей поза банківською системою та депозитів. Вона регулюється НБУ.

Грошовий попит – це попит на реальну грошову масу. Він включає попит на гроші для угод і попит на гроші як активи.

Попит на гроші для угод показує, скільки грошей економічний агент бажає мати на руках для того, щоб здійснювати повсякденні трансакції.

M^D_T – кількість грошей, що перебувають в обігу; Р – абсолютний рівень цін; Q – реальний обсяг виробництва; V – швидкість обігу грошей.

Попит на гроші як активи випливає з їхньої функції як засобу заощадження. Відсоткова ставка визначає попит на гроні як активи.

Сукупний попит на гроші – це реальна грошова маса, яка необхідна економічним суб’єктам для оплати угод та в якості активів.

M^D=L(Y,i)=kY-hi

k та h – коефіцієнти еластичності грошового попиту відповідно за доходом та відсотковою ставкою.

Рівновага на грошовому ринку визначається так:

38. Банківська система та грошова пропозиція.

Банківська система складається з Нацбанку та комерційних банків. Нацбанк регулює грошову пропозицію через комерційні банки. Комерційні банки виконують такі функції: залучають гроші на депозит; надають кредити. Зв’язок між цими функціями спирається на розподіл залучених коштів на дві частини.

Перша – відрахування в банківські резерви (R), які складаються з двох компонентів: 1) обов'язкових резервів, норма яких регламентується Нацбанком; 2) додаткових резервів, що їх комерційні банки створюють самостійно.

Загальна норма банківьких резервів визначається відносно депозитних грошей (D) за формулою

rr=R/D.

Друга – кредитні гроші (МС), які обчислюються як різниця між депозитними грошима і банківськими резервами за формулою

MC=D- R.

Головна особливість комерційних банків полягає в тому, що, залучаючи початково на депозит певні суми грошей, вони володіють здатністю створювати нові депозити. Здатність банківської системи примножувати початкову величину депозитних грошей визначається депозитним мультиплікатором (коефіцієнт, який відображає, на скільки одиниць змінюється грошова маса за початкової зміни депозитних грошей на одиницю), який перебуває в оберненій залежності від резервної норми і обчислюється за формулою

m_d=1/rr.

Але насправді грошова маса складається не тільки з депозитних грошей, а й з готівкових (МВ), тобто M^S=MB-D. За цих умов певна частка грошей, що їх залучають комерційні банки, вилучається в формі готівки. З урахуванням цього зміна грошової пропозиції визначається за формулою

∆M^s=∆H∙m_m,

де ∆Н – грошова база (Н= MB+R),

m_m – грошовий мультиплікатор.

Грошовий мультиплікатор – коефіцієнт, який відображає, на скільки одиниць змінюється грошова маса для здійснення активних операцій

,

де cr – коефіцієнт готівки, який розраховується як

cr=MB/D.

Грошова пропозиція складається з готівкових грошей поза банківською системою та депозитів. Вона регулюється НБУ.

Грошова пропозиція складається з готівкових і безготівкових грошей. Всі вони в залежності від рівня їх ліквідності об’єднуються зростаючим підсумком в окремі грошові агрегати:

МО = готівкові гроші (гроші поза банками);

М1 = МО + кошти на поточних та розрахункових рахунках;

М2 = М1+строкові депозити;

М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків + великі депозити з фіксованим терміном + рахунки небанківських фінансових установ.

 

39. Грошовий мультиплікатор.

Здатність банківської системи примножувати початкову величину депозитних грошей визначається депозитним мультиплікатором (коефіцієнт, який відображає, на скільки одиниць змінюється грошова маса за початкової зміни депозитних грошей на одиницю), який перебуває в оберненій залежності від резервної норми і обчислюється за формулою

m_d=1/rr.

Але насправді грошова маса складається не тільки з депозитних грошей, а й з готівкових (МВ), тобто M^S=MB-D. За цих умов певна частка грошей, що їх залучають комерційні банки, вилучається в формі готівки. З урахуванням цього зміна грошової пропозиції визначається за формулою

∆M^s=∆H∙m_m,

де ∆Н – грошова база (Н= MB+R),

m_m – грошовий мультиплікатор.

Грошова база – це сума готівкових грошей та банківських резервів (гроші високої ефективності).

Грошовий мультиплікатор – коефіцієнт, який відображає, на скільки одиниць змінюється грошова маса для здійснення активних операцій

,

де cr – коефіцієнт готівки, який розраховується як

cr=MB/D.

Грошова пропозиція складається з готівкових грошей поза банківською системою та депозитів. Вона регулюється НБУ.

Грошова пропозиція складається з готівкових і безготівкових грошей. Всі вони в залежності від рівня їх ліквідності об’єднуються зростаючим підсумком в окремі грошові агрегати:

МО = готівкові гроші (гроші поза банками);

М1 = МО + кошти на поточних та розрахункових рахунках;

М2 = М1+строкові депозити;

М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків + великі депозити з фіксованим терміном + рахунки небанківських фінансових установ.

 

 

40. Грошово-кредитне регулювання економіки.

Грошово-кредитна, або монетарна, політика є одним із головних інструментів державного регулювання економіки. Грошово-кредитна політика найбільш ефективно і оперативно виконує функції регулювання економічного циклу, попередження і подолання спаду виробництва.

Мета грошово-кредитної політики – досягнення на національному ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки.

Головним суб’єктом монетарної політики держави є Центральний банк, який здійснює грошову емісію і регулює грошово-кредитну діяльність комерційних банків.

У своїй політиці Центральний банк застосовує такі методи: операції на відкритому ринку; зміна рівня мінімальної резервної норми; визначення рівня облікової ставки.

Операції на відкритому ринку –купівля-продаж Центральним банком урядових цінних паперів на відкритому ринку. В процесі купівлі-продажу цих паперів Центральний банк вступає у відносини з комерційними банками, нефінансовими фірмами і населенням. Купуючи або продаючи урядові цінні папери, Центральний банк здатний збільшувати або зменшувати резерви в банківській системі і таким чином впливати на пропозицію грошей.

Якщо Центральний банк продає урядові цінні папери, то в результаті у комерційних банків, нефінансових фірм і населення зосереджуються цінні папери, а в Центральному банку – гроші. Це скорочує банківські резерви і здатність комерційних банків до кредитування. Скорочення резервів у комерційних банків призведе і до скорочення грошової пропозиції, внаслідок чого відсоткова ставка на кредити і депозити зросте, а інвестування знизиться. Це так звана політика “дорогих” грошей.

Якщо уряд, здійснюючи політику експансії, хоче знизити відсоткову ставку і пожвавити тим самим інвестиції, то грошово-кредитний механізм діє у зворотному напрямку: Центральний банк починає скуповувати урядові цінні папери у комерційних банків, нефінансових фірм і населення, збільшуючи таким чином резерви комерційних банків та їх здатність до кредитування. В свою чергу, це збільшує пропозицію грошей і знижує відсоткову ставку; інвестиції на ринку капіталів зростають і в перспективі мультиплікативно зростає ВВП. Це є так звана політика “дешевих” грошей.

Змінюючи мінімальну обов’язкову резервну норму, Центральний банк також може впливати на кредитні можливості комерційних банків. Збільшення норми резерву призведе до скорочення грошової пропозиції і підвищення відсоткової ставки. Гроші стають “дорогими”. І навпаки, знижуючи резервну норму, Центральний банк здійснює експансіоністську політику, тобто політику “дешевих” грошей.

Облікова ставка – це відсоток, під який Центральний банк надає кредити комерційним банкам.

Платіжний баланс.

Усі результати зовнішньоекономічної діяльності країни відображаються в спеціальному статистичному документі — платіжному балансі. Він складається з двох розділів. Основним розділом є рахунок поточних операцій (СА), який поділяється на три підрозділи:

1) баланс товарів та послуг, що відображає співвідношення між експортом та імпортом товарів та послуг;

2) доходи, що показують співвідношення між отриманими та сплаченими доходами у формі зарплати, дивідендів та відсотків,

3) поточні трансферти, що відображають співвідношення між отриманими та сплаченими пенсіями, грошовими переказами. дарунками та іншими трансфертами.

Другий розділ — рахунок операцій з капіталом та фінансовий рахунок або скорочено — рахунок капітальних операцій (КА). Він відображає співвідношення між припливом та відпливом капіталу у формі капітальних трансфертів, нематеріальних активів, інвестицій та кредитів.

Крім цих двох розділів, платіжний баланс включає також автономну статтю під назвою «Помилки та упущення» (ЕО). Вона відображає сальдо статистичних неточностей, які виникають під час ідентифікації зовнішньоекономічних операцій, викликаних часовими та вартісними розбіжностями між митною та банківською статистикою. Сальдо цієї статті дорівнює різниці між сальдо СА та КА. Рівновага платіжного балансу забезпечується на умовах, коли сальдо СА дорівнює сальдо КА з протилежним знаком з одночасним урахуванням сальдо статті «Помилки та упущення». Це можна виразити формулою:

ВР = СА + КА + ЕО.

Платіжний баланс завжди є рівноважним. Якщо створюються умови для порушення його рівноваги, то вона відновлюється через статтю «Резервні активи», яка входить до складу КА. Так, в умовах виникнення дефіциту платіжного балансу може мати місце таке співвідношення: - СА > КА + ЕО. Тоді з метою усунення дефіциту платіжного балансу сальдо КА додатно збільшується за рахунок використання іноземних (міжнародних) активів, що за статтею «Резервні активи» відображається зі знаком «плюс». Це означає, що зміни в статті «Резервні активи» прирівнюються до операцій імпортного типу. Іншими словами, використання іноземних активів країни на покриття дефіциту платіжного балансу розцінюється як імпорт (приплив) капіталу.

 

Валютний курс.

Валютний (обмінний) курс - ціна грошової одиниці певної країни, виражена в грошових одиницях іншої країни.

Якщо валютний курс зростає, то потрібно менше національної валюти для купівлі кожної одиниці іноземної валюти. Проте кінцевою метою валютного обміну є купівля іноземних товарів. Щоб визначити купівельну спроможність національної валюти, слід враховувати не лише валютний курс, а й ціни. З цією метою розрізняють два види валютного курсу: номінальний і реальний.

Номінальний курс (е) — це курс, який обчислюється через кількість іноземної валюти, на яку фактично обмінюється національна валюта.

Реальний курс (е_r) додатково враховує співвідношення між іноземними та внутрішніми цінами.

У формі прямого котирування реальний валютний курс визначається за формулою:

,

де Р_f, Р_d — відповідно іноземні та внутрішні ціни.

Реальний курс валюти відображає співвідношення між цінами окремого товару (або ринкового кошика) тих країн, що перебувають у торговельних відносинах. У формі прямого котирування реальний валютний курс — це коефіцієнт, який показує відношення іноземних цін до внутрішніх цін, виражених з допомогою спільної грошової одиниці (у даному разі внутрішньої). Крім цін, на реальний валютний курс впливає номінальний курс валюти. Чим нижчий номінальний курс гривні (вища гривнева оцінка долара), тим більший коефіцієнт реального курсу валюти і вища конкурентоспроможність вітчизняних товарів. Отже, між номінальним валютним курсом і конкурентоспроможністю вітчизняних товарів теж існує обернений зв'язок.

Особливим варіантом визначення валютного курсу є концепція паритету купівельної спроможності (ПКС). В її основі лежить закон єдиної ціни, за яким ціна певного товару на всіх національних ринках має бути однаковою, оскільки різниця між ними усувається валютними курсами. Чим вища національна ціна, тим нижчий курс національної валюти. І навпаки.

Отже, згідно з ПКС валютний курс відбиває співвідношення між внутрішніми та іноземними цінами і визначається за формулою

Е =Pd/Pf,

де P_f, Р_d — ціни окремих товарів в іноземній та національній валютах, або ціни ринкового кошика у відповідних валютах.

Залежно від режиму формування валютного курсу розрізняють два його види: фіксований і плаваючий. Фіксований курс — це твердий курс, який держава офіційно оголошує і зобов'язується підтримувати. Різновидом фіксованого курсу є валютний коридор. Плаваючий курс — це курс, який вільно формується ринком під впливом попиту і пропозиції. Різновидом плаваючого курсу є керований плаваючий курс.