2018-02-14
434
Гармонізація – процес цілеспрямованого зближення та узгодження нормат.-прав. приписів з метою досягнення несуперечливості законодавства, усунення юрид. колізій, дотримання міжнар., європ. та національних прав, стандартів. У сучас. умовах Г. з.(гармонізація законодавства) сприяє досягненню взаємоузгодженості правових систем або їх структур, частин у межах певної спільноти і має подвійну мету: а) усунути правові перешкоди, що можуть виникати через відмінності нац. права у зовнішньо правових відносинах відповідних суб'єктів; б) забезпечити створення у певних сферах (права людини, економіка, екологія тощо) єдиних принципів, правил, правових стандартів, які можуть становити основу єдиної політики відповідних країн у цих сферах. Г. з. відбувається у різних формах (адаптація законодавства, імплементація, стандартизація та ін.) і може передувати уніфікації зак-ва або ж застосовуватися тоді, коли потреби в такій уніфікації немає. З огляду на світовий досвід основними принципами Г. з. є визнання людини найвищою соціальною цінністю; забезпечення прав і свобод людини і гр-нина; верховенство права; законність; соціальна спрямованість законотворчості; демократизм, гласність, урахування громад. думки; системність, прогнозованість і наукова обгрунтованість законод. рішень та ін. На сучасному етапі Г. з. України з нормами міжнар. та європ. права здійснюється шляхом приєднання до багатосторонніх міжнар. угод, у процесі виконання зобов'язань, які випливають із членства в міжнар. організаціях, а також у ході підготовчої роботи до вступу в такі організації або міждерж. утворення, зокрема Європ. Союз і СОТ.
Процес гармонізації ЦП до права ЄС не є простою справою, враховуючи складність та значний обсяг нормативних актів. Офіційними джерелами права ЄС є хартії, договори, постанови, дерективи, рішення, а також рішення суду ЄС. Особливого значення набула й конвенція про захист прав людини та основних свобод. Процес гармонізації цивільного з-тва У до стандартів ЄС повинен здійснюватись поетапно. При цьому не лише до сфер правового регулювання, а й видів нормативно правових актів (нпа). Тобто, спочатку необхідно адаптувати законодавчі акти, а потім – підзаконні нпа.
Сучасний розвиток національних цивільно-правових систем характеризується насамперед їх уніфікацією. Уніфікація здійснюється шляхом зближення та гармонізації цивільно-правових систем різних держав внаслідок запозичення відповідних правових конструкцій та згладжування принципових відмінностей між закономірностями правового регулювання і охорони суспільних відносин. Уніфікація цивільно-правових систем можлива через укладення міжнародних договорів, прийняття модельних рекомендаційних законодавчих актів, використання міжнародних звичаїв тощо.
У науковій юридичній літературі розрізняють такі види уніфікації:
регіональна — у межах певного регіону регіону (наприклад, Скандинавські країни (Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Ісландія) прийняли низку уніфікованих законів із питань торгового права; країни ЄС здійснюють заходи щодо уніфікації різних правових інститутів у сфері підприємницького права; прикладом може бути й Конвенція країн СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (1993 р.) та ін.;
універсальна — виходить за межі регіонів чи є всесвітньою; наприклад, Женевська вексельна (1930 р.) і Женевська чекова (1931 р.) конвенції, Женевська Всесвітня конвенція про авторське право (1952 р.), Конвенція ООН про міжнародні договори купівлі-продажу (Відень, 1980 р.) та ін;
на основі двосторонніх угод (як правило такі угоди укладаються в кожній державі й стосуються, зокрема, правової допомоги в цивільних та сімейних справах та ін.);
зближення правових систем (континентальної та англо-американської).
Існують такі способи уніфікації цивільного права зарубіжних країн:
Укладання міжнародних угод (конвенцій).
Держави — учасники цих угод зобов’язуються забезпечити правове регулювання визначених у такій угоді відносин на основі уніфікованих норм, тобто надати цим нормам юридичної сили, яка необхідна для їх застосування суб’єктами права
У юридичній науці та політико-правовій практиці розроблено дві основні концепції співвідношення міжнародного та внутрішнього права: дуалістична й моністична. За дуалістичною концепцією міжнародне та внутрішнє право є принципово різними системами, мають окремі джерела та механізми правового регулювання. За моністичною — внутрішнє та міжнародне право утворюють єдину систему права, в якій у випадку колізії пріоритет надається нормам і принципам міжнародного права. Багато країн (зокрема й Україна) дотримуються моністичної концепції та вважають норми міжнародної угоди, учасниками якої вони є, частиною національного права.
Застосовується метод непрямої уніфікації, за якого норми, які містяться в міжнародній угоді, є більш-менш визначними, а також змішаної уніфікації, за якої учасникам міжнародної угоди дозволяється відхилитися від уніфікованих юридичних конструкцій під час введення норм до національного законодавства.
