2018-02-14
1651
Тамара Коломієць народилася 9 квітня 1935 року в місті Корсунь.
1957 року закінчила Київський університет.
Мати багато працювала, тому вихованням дівчинки займалася бабуся. Тамара виросла «у пелені бабусі Ганни», яка була в міру релігійною, керувалася здоровим глуздом і прислухалася до народної мудрості. Ці риси характеру вона передала внучці.
Неписьменна баба Ганна знала напам'ять майже весь «Кобзар» і часто його цитувала.
Мама дівчинки працювала лікарем, але Тамарі ця професія була не зовсім зрозуміла: лікарня, амбулаторія, виклик, знову лікарня. Дідуся і татка, на жаль, уже в ранньому дитинстві у дівчинки не було: дідуся забрала громадянська, а татка — Друга світова війна. Але був ще маленький братик, якому доводилося власноручно майструвати вітрячки, літачки та кораблики. Тамара Коломієць належить до покоління, дитинство якого було перерване війною. Ще до війни дівчинка вміла читати. А потім усі підручники замінив «Кобзар» та бабусині козацькі й чумацькі сумовиті пісні, казки, загадки, лічилки, яких вона знала безліч. У дитинстві дівчинка надавала перевагу хлопчачій компанії і гралася виключно з хлопчаками. У шкільні роки мріяла стати лікарем, бо дитяче серце ще довго залишалося чутливим до ран війни. Якщо у школі задавали писати твір на вільну тему, то Тамарі легше було висловлюватись у віршованій формі. А коли в пам'яті народжувався якийсь рядок, то він, як правило, мав бути останнім і на нього «треба було вийти».
|
|
|
Питання рідної мови, святинь та ідеалів, такі актуальні сьогодні, старшим людям освоювати важко, а ще важче — міняти їх. Тому працювати треба з найменшими, вважає Тамара Опанасівна. Тож вона активно пише та співпрацює з різними видавництвами. У її творчому доробку — понад 30 збірок оригінальних казок, віршів, небилиць, лічилок, смішинок, загадок. Найвідоміші її книги: «Починаються дива», «Жмурки», «Пісенька про гнома», «Пісня джерельця», «Дощик-накрапайчик». Тамара Опанасівна досить активно співпрацює з популярним журналом «Пізнайко». Нещодавно «Веселка» перевидала її «Веселе місто Алфавіт». У Тамари Коломієць, за книжками якої виросло не одне покоління, — уже своя абеткова бібліотечка: вона має 6 абеток для 6 онуків.
Тамара Коломієць — щаслива мати і бабуся. Вона має двох дочок (Оксану й Мар'яну) і шестеро онуків. Стежками матері пішла донька — талановита поетеса Мар'яна Рочинь, а брат — Петро Коломієць — відомий сьогодні письменник, журналіст, автор багатьох історико-пригодницьких повістей.
Хліб
Принесли хліб. На стіл поклали. Пахучий, теплий ще. Із скоринкою золотавою. Це від вогню позолота в нього. Та не тільки від вогню. Золоте зерно на борошно мололи. А зерно в золотому колоску на стеблині золоченій гойдалося, срібною росою вмивалося. Золоте проміння сонячне в себе увібрало. Від сонця позолота в хліба. Та чи тільки від нього?
Золоті роботящі руки зерно у ріллю посіяли, урожай доглянули й зібрали. Роботящі руки зерно змололи…хліб спекли. Роботящі руки в дім його принесли, на вишивану скатертину поклали.
І лежить на столі хліб, теплий, пахучий, руками роботящими подарований. Лежить ясний, як сонечко, і ніби промовляє: - Любіть мене, шануйте, їжте та здоровими будьте.
|
|
|
БРАТИК I СЕСТРИЧКА
Братик для сестрички
Чистить черевички,
Сплів бичка з соломи,
Склеїв з шишок гнома.
І тепер по килимку
їздить гномик на бичку.
А сестричка, хоч мала,
Голку й заполоч взяла.
Вишила два носики,
Вишила два хвостики
Ще й двоє оченяток,
Наче маченяток.
І вже із сорочини
Співають дві пташини
На різні голоси...
— На, братику, носи!.. 
· Твори яких жанрів пише Тамара Коломієць?
· Що тобі в них подобається?
· Які твори Т. Коломієць відомі тобі з 2 класу?
Анато́лій Гео́ргійович Косте́цький
(1948 - 2005)
Народився 6 грудня 1948 року в Києві в сім'ї вчителів. Після закінчення середньої школи в 1963 році навчався в технікумі радіоелектроники, згодом закінчив факультет кібернетикиКиївського університету. Закінчивши аспірантуру, одинадцять років працював в університеті, викладав мовознавство на філологічному та романо-германському факультетах. У 1980-хроках залишив цю роботу, обравши літературу.
Працював у видавництві «Веселка» завідувачем редакції літератури для дітей середнього шкільного віку. Редагував дитячий журнал «Барвінок».
Помер в Києві 10 березня 2005року. Похований на Байковому кладовищі.
Які вірші поета відомі тобі з 2 класу?
Все починається з мами
Можна у світі чимало зробити:
Перетворити зиму на літо,
Можна моря й океани здолати,
Гору найвищу штурмом узяти,
Можна пройти крізь пустелі та хащі..
Тільки без мами не можна нізащо,
Бо найдорожче стоїть за словами:
В світі усе починається з мами!..
Квіткові сни
Кожній квітці навесні
кольорові сняться сни:
кульбабі сняться жовті,
тюльпанові - червоні,
і дуже-дуже голубі
дзвіночку лісовому.
Бузку бузкові сняться сни,
волошці - волошкові,
ромашці - срібні від роси,
фіалці - фіалкові.
· Чим цікаві вірші Анатолія Костецького?
· Поясни, як ти розумієш їх назви.
Дмитро Васильович Павличко
Народився 28 вересня 1929 р. в селянській родині. Початкову освіту здобув у польській школі в с. Яблунів, продовжив навчання в Коломийській гімназії, а далі — в десятирічці.
Від осені 1945 p. по літо 1946 р. був ув'язнений за сфабрикованим сталінськими каральними органами звинуваченням у належності до УПА. 1953 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету.
Завідував відділом поезії редакції журналу «Жовтень» (нині — «Дзвін»), після переїзду до Києва працював у секретаріаті СПУ. Протягом 1971–1978 pp. Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт».
Перша збірка поезій «Любов і ненависть» з'явилася у 1953 р. Пізніше побачили світ поетичні книги «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958), «Правда кличе» (1958), — вісімнадцятитисячний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів. У 1968 р. вийшла збірка «Гранослов», згодом «Сонети подільської осені» (1973), «Таємниця твого обличчя» (1974), «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986), «Покаянні псалми» (1994). Д. Павличко уклав антологію перекладів «Світовий сонет» (1983). Літературно-критичні праці зібрані в книжках «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього слова» (1988).
Д. Павличко — один з організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка. У 1990–1999 роках — Народний депутат України.
|
|
|
Пригадайте твори Д. Павличка, які ви читали в 2 класі?
ДВА КОЛЬОРИ
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш горточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
· Чи знайомий тобі цей вірш? Звідки?
· Про які два кольори співається у пісні?
ПТИЦЯ
Тріпоче серце пійманої птиці.
В руках моїх не чує доброти;
— Я дам тобі водиці і пшениці,
Моя пташино, тільки не тремти!
— Хіба потоки загубили воду?
Хіба в полях уже зерна нема?!
Пусти мене, мій хлопче, на свободу,
І все, що треба, я знайду сама.
Я ж лагідно тебе тримаю, пташко,
В своїх руках легеньких, як вітрець.
Хіба неволя це? Хіба це важко
Від мене взяти кілька зеренець?
— Пусти мене! Мені, дитино мила,
Дорожча воля, ніж зерно твоє!
Страшна, хоч навіть лагідна, та сила,
Яка розкрити крилець не дає!
— Лети! Співай у небі гомінкому;
Хоч і маленький, зрозумів я все.
Моя рука ніколи і нікому
Ні кривди, ні біди не принесе!
· Чому пташка рвалася на волю?
· Як змінювалась інтонація слів хлопчика під час розмови з пташкою?
Прочитайте вірш в особах.
Науково – художні твори
ГАЛИНА ДЕМЧЕНКО
(1922-1986)
Галина Олексіївна Демченко народилася в селі Олександрівка на Кіровоградщині, але дитинство її пройшло в селі Макіївка Чернігівської області. Там її батько став працювати агрономом, а мати в радгоспі вела лікнеп. Галинка навчатися пішла одразу в другий клас.
|
|
|
У шкільній стінгазеті з'являються її перші вірші. Щасливі то були роки! Узимку — ковзани й санчата, а влітку — турбота про город, квітник, птахів, весела праця у дитячій польовій бригаді. Любила Галя теплі тихі вечори, коли вся родина всідалася під зорями й слухала українські пісні, які так дзвінкоголосо виспівували радгоспівські дівчата. Майже всі ці пісні дівчинка знала напам'ять. Ще б пак, адже дівчата інколи брали її до свого гурту і вона теж підтягувала своїм тоненьким голосочком.
Галина Демченко навчається на підготовчих курсах Кіровоградського педінституту, одночасно працюючи секретарем-друкаркою. У неї був ще й неабиякий хист до малювання, який привів її до Київського художньо-промислового училища. Та література перемогла — і Галина Демченко стала письменницею, писала вірші та прозу для дорослих і дітей.
БІЛОЧКА
Де ти, білочко, живеш?
Що ти, білочко, гризеш?
У зеленому ліску,
У дуплі, у соснячку.
Я гризу горішки,
І гриби, і шишки.
– А в морози люті, злі
Ти не мерзнеш у дуплі?
- Мене добре зігріва
Моя шубка хутрова,
І тому зимові дні
Мені зовсім не страшні.
СПАСИБІ ЛІСНИКОВІ
Нахвалявся мороз усіх в лісі поморозити. Холодних вітрів, лютих хурделиць накликав. Завивали вітри, шаленіли хурделиці. Снігом усе замітали. Скрутно, голодно стало птахам і звірам. Навіть білочка і та зажурилася. Були в неї сякі-такі припаси, та й вийшли. А до весни ще далеченько. «Добре їжачкові, - думає білочка, - добре борсукові й ведмедеві: позасинали у своїх схованках під снігом і горя не знають. А тут, мабуть, доведеться по чужих лісах поживи шукати».
Дострибала білочка до узлісся. Аж чує: хтось шурх-шурх, рип-рип!
Глянула, а то лісник на лижах пробирається. За плечима у нього тугий мішок, при боці-верболіз та осика, в пучечки пов’язані.
Підійшов лісник до крислатого дуба. Розклав на снігу свої вінички. Це - для зайців. Потім відступив трохи і в простору дуплянку, що висіла на сучку, поклав жолудів, соняшникового насіння, житніх сухарів. Це вже для білочки. Тепер їй не доведеться свою домівку й рідний ліс полишати.
· Твори яких жанрів писала Г. Демченко?
· Що нового і цікавого про білочку ти довідався з цих творів?
Оксана Дмитрівна Іваненко
(1906р. – 1997р.)
Народилася письменниця 13 квітня 1906 року в сім'ї письменника і вчительки. «Я народилася в Полтаві,— писала у своїх спогадах Оксана Дмитрівна. — І'мя Тараса Шевченка з перших кроків було мені відоме і близьке. З малих років знала «Реве та стогне», «Заповіт», «Садок вишневий коло хати», тому що їх завжди співали і дорослі, і діти. До революції мама була вчителькою у дитячому притулку для сиріт «Дім трудолюбців», а потім організатором трудової школи». Навчалася в жіночій гімназії, а закінчувала радянську робітничу школу. 1922 року вступила до Полтавського інституту народної освіти і почала працювати вихователькою дитбудинку. Літературна творчість захопила її дуже рано. Перший твір — казка «Квіти» — було надруковано 1917 року в журналі полтавських гімназистів «Слово». Писала вірші та п'єски. В 1947-1951 роках редагувала дитячий журнал «Барвінок».
Оксана Іваненко написала кілька десятків книжок оповідань, повістей і казок для дітей та юнацтва. Серед них: «Майка та жабка» (1930), «Дитячий садок». (1931), «Черевички» (1933), «Лісові казки» (1934), «Великі очі» (1936), «Джмелик» (1937), «Три бажання» (1940), «Куди літав журавлик» (1947), «Казки» (1958) та ін.
ТАРАСОВІ ШЛЯХИ
(уривок)
ЧОРНИЙ ШЛЯХ
Скільки тих шляхів нa світі і куди вони всі ведуть! Увечері сяде дід нa призьбі, мaлий Тaрaс коло нього, покaзує дід нa темне небо, нa чисті зорі і кaже:
- Ото Чумaцький шлях!
Дивно, шо й нa небі шляхи, тільки хто ж ходив ними, невже чумaки?
- Ото їдуть, їдуть мaжaми, нaвколо сaмий степ тa тишa і ковилa не шелесне. Глянуть нa зорі - ото їм і дорогa,- покaзує дід.
- А вони ж, чумaки, коло нaс Чорним шляхом їдуть?- питaє мaлий Тaрaс.
- Еге ж, Чорним, - покивує головою дід, і довгі сиві вусa aж до грудей звисaють.
Чорний шлях Тaрaс добре знaє. Він проходить повз їхнє село, повз сaмісіньку хaту, бо хaтa їхня сaме крaй селa стоїть, кособокa, стaренькa, як бaбуся з підсліпувaтими очимa. Цим шляхом ходять і тaто і мaти нa пaнське поле, як його не знaти!
- А чого він Чорний, тому що чумaки чорні? - І дивно Тaрaсові. Ідуть, їдуть чумaки, чорні, зaсмaглі, своїм Чорним шляхом, степaми, селaми, тaкими, як їхня Кирилівкa, a потім шлях цей aж нa небо веде, і нa небі його вже Чумaцьким звуть, бо тaм зорі світять, і від них, звичaйно, дуже видно і ясно, як удень.
Тa дід сміється і хитaє головою: - А того він Чорний, що стрaшний.
Тільки хотів Тaрaс розпитaти, чому ж він стрaшний, як покликaлa Кaтруся, що спaти вже чaс. Ех, шкодa, що дід не докaзaв.
Удень нікого розпитaтися. Мaтінку і тaтa, тільки нa світ зaймaється, вже нa пaнщину женуть. Удомa хaзяйнує стaршa сестрa Кaтруся, a їх же, дітей, п'ятеро, зa всімa доглянь, усіх нaгодуй, a сaмій ще тільки чотирнaдцять років.
Хочa й кaжуть люди: "годинa вaм щaсливa, щоб ви бaчили сонце, і світ, і діти перед собою", тa невеликa рaдість оті діти у кріпaкa, бо й не бaчиш їх перед очимa. Ростуть, як бур'ян - ні їх нaгодувaти, ні їх приголубити. А тaм виростуть - підуть поневірятися по нaймaх, тa це ще й добре; a то як зaберуть до пaнського двору aбо в москaлі (Москaлями в ті чaси нaзивaли солдaтів) хлопців віддaдуть, тоді вже прощaйтеся!
Кaтруся, дaрмa що невеличкa, бігaє, порaється, турбується про всіх, ще чaс знaйде квіти коло хaти полити тa прополоти. Хоч і стaрa хaтa і покрівля вже почорнілa, тa як зaцвітуть Кaтрусині чорнобривчики тa мaки - веселіше стaне нa серці, і Кaтрусі вже й не шкодa, що не бігaлa вонa з дівчaтaми гуляти, a все коло роботи, все ніколи їй.
Ніколи Кaтрусі. Тaрaс нaродився - його няньчилa, потім Яринку, потім Мaрійку, Йосипa...
Ніколи. Коли її розпитувaти?
Тa воно, прaвдa, і в Тaрaсa спрaв чимaло. - У стaвку викупaтися требa? - Требa! - 3 хлопцями в поросі вивaлятися требa?-Требa! А потім знову викупaтися, їсти схочеться, тa однaково нічого додому бігти - немa нічого. Може, якусь шкоринку Кaтруся суне aбо він щось сaм знaйде v сaдку. Потім до кузні зaбігти, як ковaль прaцює - подивитися. Гупaє він молотищем, іскри летять, a сaм сміється. Кaжуть, у них тaкий ковaль, що й у Вільшaній немa. Еге ж, у Тaрaсa тaкож спрaв бaгaто, незчуєшся, як і літній довгий день мине.
Оце вже він утік від свого товaриствa, зaховaвся в густих кущaх кaлини і зaмріявся. Він любить отaк - зaховaтися десь у бур'яні чи в кaлині, зaдивитися нa небо і мріяти, мріяти... Зaрaз воно синє-синє-небо нaд головою, і здaється йому, що це великий високий дaх, a тaм, удaлині, десь, нa обоії, дaх цей спускaється до землі.
"Тaм його стовпи зaлізні підпирaють! - думaє Тaрaс.- Зa горою, нaпевне, як іти і йти цим шляхом, тaк можнa й до стовпів добрести і побaчити, що зa тими стовпaми. А як нa могилу, що зa селом, злізти, то, може, й видно їх..."
Микитa, стaрший брaт, мaбуть, уже бaчив ті стовпи, бо як бaтько чумaкувaв, то брaв його з собою до Одеси. Але ні, крaще не питaти Микиту, крaще сaмому піти нa могилу й подивитися.
Тaрaс вилaзить із своєї сховaнки, підтягaє міцніше очкурець нa штaнцях, як годиться всякому мaндрівникові, і біжить до могили. Це требa долиною, потім левaдою, потім ще трохи долиною, a тaм і могилa; він до вечорa ще встигне.
Могилa високa-високa. Кaзaв дід - тaм поховaні слaвні козaки. Уночі стрaшно дивитися нa неї. Мaбуть, виходять ті козaки з могили, гомонять між собою. І цікaво і стрaшно! А зaрaз не стрaшно - aдже ще день, і сонечко тільки хилиться до гори. Пробіг він левaду, пішов повільніше.
Чому, як лежaв він, здaвaлося зовсім близько, a тепер - іде, іде, a ще й до могили не дійшов. От, нaрешті, могилa. Зліз він нa могилу, бaчить - унизу з одного боку село, усе в сaдaх. З-зa гіллястих стaрих верб тa струнких тополь видно дерев'яну темну церкву з трьомa бaнями й зaлізними хрестaми.
І з другого боку село і тaкa ж церквa з трьомa бaнями й зaлізними хрестaми. От тобі й нa! Це ж його село!
Зупинився Тaрaс: пізно вже. Ач, і сонце мaйже все зa гору сховaлося.
"Ні, - думaє він, - піду вже я зaвтрa. Як Кaтруся пожене корів до череди, я й піду до стовпів. Сьогодні я одурю Микиту... Скaжу, бaчив ті зaлізні стовпи, що небо підпирaють, a зaрaз піду додому, он і церкву нaшу видно!"
З гори легше, ніж нa гору,- скотився і незчувся як. Риплять мaжі, поволі йдуть круторогі воли.
- Агей, мої половії! - чути. А десь нa зaдніх возaх виводять:
- Нaд річкою бережком Ішов чумaк з бaтіжком, Гей, гей, з Дону додому!
Зупинився Тaрaс. Розглядaє мережaні ярмa, прислухaється до знaйомої пісні.
- Постій, чумaк, постривaй, Шляху в людей розпитaй, Гей, гей, чи не зaблудився!
- Мені шляху не питaть, Прямо степом мaндрувaть, Гей, гей, долю догaнять!
· Назви головного героя твору.
· Розкажи, яким ти уявляєш собі Тараса?
· Поясни назву твору. Визнач його основну думку.
· Які ще твори Оксани Іваненко ти знаєш?
Олександр Копиленко
(1900р. – 1958р.)
Народився 1 серпня 1900 року в місті Костянтиноград у сім'ї залізничника (з 1922 — Красноград) Полтавської губернії. Тут в 1912 році вступає до Красноградської вчительської семінарії і в 1916 році закінчує круглим відмінником природничий факультет. У 1925 році закінчив біологічний факультет Харківського інституту народної освіти.
1922 рік — перше оповідання: «Там мабуть край»
1923 рік — виходить перша збірка «Кара-круча»
1926 рік — оповідання для дітей «Сенчині пригоди»
Протягом 20-х років публікуються перші книги Копиленка «Кара-Круча», «Буйний хміль», «Іменем українського народу», які за короткий час кілька разів перевидавались.
1934 року Олександр Копиленко видав збірку оповідань для дітей «В лісі», у якій були цікаві спостереження за природою, життям птахів та звірів. Відтоді і до кінця свого життя він немовби дописував цю книгу. У подальшому під назвою «Як вони поживають»
Похований на Байковому цвинтарі.
Найвеселіший місяць
Найвеселіший місяць — травень.
Прислухайтеся до пташиного хору в лісах, парках, садках. На різні голоси славлять весну дрозди, коноплянки, вівчарики, щиглики та інше голосисте царство.
Та найгучніший голос у соловейка. Серед свіжого листя кущів затаївся цей невтомний співак, і чути його чистий голос далеко-далеко...
Над буйними хлібами, травами шугають ластівки. Здається, вони ніколи й не відпочивають.
А ось при дорозі сховалася в траві кульбабка. Голівка її в біленькій прозорій шапочці. Зірвеш обережно цю шапочку, подмеш на неї — і понесе вітерець маленькі пухнасті парашутики. А під кожним парашутиком насіннячко висить. Там, де сяде парашутик, — нова кульбабка виросте.
· Які птахи славлять весну?
· Назви птахів, яких бачив. Де ти їх бачив?
· Чи доводилося тобі розсіювати кульбабку? Якщо ні, то зроби це.
Весна у лісі
У білки народилися маленята-білченята. Вони зовсім безпомічні, сліпі, голі, схожі на мишенят, тільки більші трохи. Білка-мати перші дні й не покидає їх самих, усе відігріває, годує.
А от зайченята зовсім інші... Минулого року, на початку березня місяця, ми з товаришем швидко вийшли з-за кущів та заростей торішнього бур’яну. Вітер був сильний... Глядь, зайчиха пострибала в другий бік від нас. А на вогкому бур’яні, біля сніжку, метушаться двоє малесеньких зайченят. Вони страшенно перелякались, побачивши таке страхіття — дві довгоногі високі постаті.
Ми їх не чіпали, і вони наче крізь землю провалились, так швидко сховалися в колючому чагарнику...
А ось кажан, летюча миша, ще висить вниз головою в дуплі. Але вже сняться йому сни про те, що він безшумно літає й ловить нічних комах. Він уже незабаром вилетить. А зараз нехай досинає свою зиму.
Ось мурашина купа, і мурашки починають прокидатись. Сонні вони які, неповороткі... Мабуть, ще й не чують, що навколо співають синиці, коноплянки, чижі...
· Про який весняний місяць розповідається у цьому оповіданні?
· Що нового ти дізнався про звірят?
Юрій Старостенко
(1923 - 1965)
Народився Юрій Семенович Старостенко 13 червня 1923 року в місті Забєлишине в Білорусі. Батько його був фельдшером, а мати — медсестрою. Юрко мало не щодня навідувався до лісу, милувався його красою і непомітно для себе переймався глибокою любов'ю до рідної природи... 1934 року родина Старостенків переїхала до нової столиці України — Києва. Краса зустріла його і тут. Скільки близького, спорідненого до білоруської природи побачив хлопець у цьому краї, і скільки нового, небаченого потрапило в око пильного природолюба! Тут закінчив Юрій десятирічку, якраз напередодні війни з гітлерівцями. Першим бажанням випускника було кинутись у бій з ворогом. Та замість фронту його направили разом з іншими ровесниками в Донецьку область на жнива. Працювали хлопці до знемоги і зібрали все, до останньої зернини. Пізніше Юрію Старостенкові випало служити у військах МВС. Але восени 1954 року, коли Юрію Старостенкові виповнилося всього тридцять літ, його спіткало непоправне горе — він тяжко захворів. Довгими безсонними ночами згадувалось життя, наповнене багатьма незабутніми подіями, марились білоруські бори, українські ліси — в пам'яті, виявляється, не згасли малюнки природи. То чому б не розповісти про все це людям? А тут ще й знайомство нещодавно сталося на пташиному базарі — з письменником Олександром Копиленком. Знову попливли довгі безсонні ночі, але вже не тільки в спогадах, а й у натхненній творчій праці над аркушами паперу... І ось 1958 року з'явилося друком перше оповідання Ю. Старостенка про природу Карпат «Рідні гори». А наступного року вийшла у світ перша книжка його природничих оповідань «Ловись, рибко!». Твори письменника лаконічні та щирі. Автор часто вдається до персоніфікації — надає явищам природи, тваринам та рослинам людських властивостей. Письменник любив повторювати: «Коли я пишу для дітей про нашу прекрасну природу, я відчуваю, що знайшов своє місце в житті». Багато задумів не встиг здійснити Ю. Старостенко. 1965 року він помер.
ОСІНЬ
Як скінчиться місяць листопад, то вже мине й осінь.
Тепер не кожного дня виглядає з-за хмар сонце, а коли й гляне долі стомленим оком, то гріє не так, як улітку.
Павук-ниткоплут давно під листям сни дивиться. Тихесенько шамрять під корою жуки-короїди. А борсук допіру ледве пропхався у свою нору, такий гладкий став за літо.
Тільки зайцеві все байдуже, у нього під кожушком густе підшерстя виросло.
— Ось глянь, який у мене кептарик, — стає він поперед очі жабі.— Чи гарний?
— Та гарний, гарний,— ледь чутно мимрить жаба, а сама трясеться від холоду...
ЗДРАСТУЙ, ЗИМО!
От і настала зима, от уже й ходить нашим краєм її перший місяць — грудень. Сховав грудень під кригою річки, повдягав у білі мережива ліси, поробив з кожної купочки землі міцну грудку. Тоді засипав снігом поля, лісові просіки, напхав снігу аж під самісіньке гілля у лісі.
Вранці як глянули, а в полі таке натоптано... Довгі низочки слідів простяглися аж до самого села. Отут спинався заєць на яблуньку, хотів чикнути її гострим зубом. Але тоненький стовбурчик так щільно обгорнуто соломою, що заськи.
А коли трохи обутріло, в селі щось як забумкає. «Либонь, то мисливці рушниці ладнають!»
- налякалися зайці і ну тікати в поле!..
· Чому оповідання має таку назву?
· Чи подобаються тобі ці оповідання?
· Що нового ти дізнався?
Паола Володимирівна Утевська
Змалку Паолу Утєвську захоплювало читання і бажання переповідати прочитане своїм подругам. Але не точно, а з вигадкою, із зміною сюжету. Десь у дванадцять років вона почала віршувати. І коли настав час обирати майбутню професію, розгубилася: вабив літературний факультет і давалася взнаки успадкована від матері-хіміка закоханість у цікаву науку. Все ж знайшла вихід - закінчила і філологічний, і хімічний факультети.
Народилася Паола Володимирівна Утєвська 14 вересня 1911 року в Одесі в сім'ї скульптора. Закінчила 1925 року трудову школу, 1931 року - робітфак Київського хіміко-технологічного інституту, а 1941 року - філологічний факультет Київського університету. Однак не стала ні хіміком, ні філологом. Як і багато її ровесників, одягла військову форму і пішла на фронт. Щоправда, наступного року в одній армійській газеті Сталінградського фронту з'явилась її перша стаття. В Сталінграді Паола Володимирівна була начальником госпітальної бібліотеки. В травні 1942 року її було контужено та важко поранено. Після одужання до кінця війни з гітлерівцями Паола Утєвська перебувала в армії. Її нагородженно медалями. Після закінчення війни Паола Володимирівна була літературним консультантом в "Літературній газеті", згодом працювала в журналі "Вітчизна". Друкувала статті, нариси, оповідання та казки в періодиці.
П.Утєвська писала для дітей різного віку книжки науково-художні та історичні: "Невмирущі знаки", "Вічні мандрівники", "Правда, яка нагадує казку", "Квітковий годинник"... Про що ці книги? Про життя. Про те, що давно минуло, та про сучасність. Про навколишній світ, про живу та неживу природу. Вражає ерудиція письменниці в багатьох галузях науки, її надзвичайна любов до природи.
Живе Паола Володимирівна Утєвська у Києві.
Папір - син природи
Назва «папір» походить від назви однієї рослини – єгипетського папірусу. В далекому Єгипті, на берегах ріки Ніл, зеленіють цілі зарості його. Кілька тисячоліть тому стародавні єгиптяни виготовляли із стебла цієї рослини матеріал для писання. То був один із уславлених попередників паперу.
В деяких країнах у давнину писали на листках пальми, банана. Звичайним чорнилом можна писати і на листках фікуса. А наші пращури – слов’яни, які жили майже тисячу років тому писали листи на корі берези. Ці листи звуться «берестяними грамотами».
Тепер усі пишуть на папері. Папір виготовляють із деревини.
Як переказують винахідником паперу був китаєць Цань Лунь, що жив понад півтори тисячі років тому.
Протягом тривалого часу папір виготовляли тільки в Китаї. Потім почали робити його в Японії та в Кореї – сусідніх з Китаєм країнах. А зараз на папері пишуть в усьому світі. І ми з вами також.
· З чого виготовляють папір?
· Поясни, як ти розумієш назву оповідання.
Юрій Дмитрович Дмитрієв
(1926 – 1989)
У Юрія Дмитрієва левітанський зір,
точність вченого і образність поета»
К. Г. Паустовський
Юрій Дмитрович Дмитрієв (Едельман) народився 30 квітня 1926 року у сімї лікаря. До початку війни він закінчив 8 клас. Він закінчив філологічний факультет Московського Державного університету, викладав у школі російську мову і літературу. У 1957 році вийшла в світ перша повість Юрія Дмитріва «Зелений патруль». У 1982 році за «Сусіди по планеті» було присвоєно Міжнародну Європейську премію. Після смерті письменника вийшла в світ «Книга природи» (1990р.).
1957р. Маленька пригодницька повість про сміливих і закоханих в природу дітей, які організували зелений патруль (із спеціальними нарукавними пов'язками, своєю системою сигналізації) для боротьби з юними браконьєрами.
1960р. У збірник ввійшли ранні оповідання: «Чижик – пижик», «Димка», «Ромка і чародій», «Дві історії з життя Фітюльки», «Оповідання біля вогнища».
Візьміть такі книжки в бібліотеці. Прочитайте їх і перекажіть прочитане товаришам.
Михайло Михайлович Пришвін
(1873 — 1954)
Михайло Пришвін прожив довге, цікаве і своєрідне життя. Він був агрономом і сільським учителем, ученим-природознавцем і військовим журналістом на фронтах першої світової війни, був мандрівником, мисливцем, фотографом. Проте головною справою його життя стала література, якій письменник віддав майже півстоліття.
Раннє дитинство майбутнього письменника минуло в зубожілому батьківському маєтку. Батько помер рано, і всі турботи по господарству та вихованню дітей лягли на плечі матері. Любов до неї М.Пришвін зберіг на все життя.
Навчання у гімназиста Михайла Пришвіна просувалося важко,- він залишався на повторний курс. І в цей час він спробував разом з товаришами на човні вирушити в Америку, та з цього заміру нічого не вийшло. Врешті-решт Михайла було виключено з четвертого класу гімназії. В Тюмені майбутній письменник закінчив реальне училище. Потім він вступив до Рижського політехнікуму на хіміко-агрономічне відділення. За активну участь в революційному русі М.Пришвін побував у тюрмі, відбув дворічне заслання у себе на батьківщині, а потім поїхав до Німеччини. Там він закінчив агрономічне відділення філософського факультету Лейпцігського університету.
Після повернення в Росію Пришвін деякий час служить земським агрономом, публікує праці з питань сільського господарства.
В літературу Михайло Пришвін прийшов тридцятитрьохрічним, з великим життєвим досвідом. І хоч талант письменника був визнаний відносно швидко, Пришвіну довелося зазнати чимало труднощів, в тому числі і матеріальних, перш ніж він зайняв відповідне місце в літературі.
Перші письменницькі спроби були пов'язані з природою. Любов до природи спонукала М.Пришвіна мандрувати по всій країні, і кожна мандрівка, кожне яскраве враження знайшло відображення в його книгах.
Наймилішою для М.Пришвіна була середня Росія, де він прожив все своє життя і якій присвятив такі відомі твори, як "Корабельная чаща", "Календарь природы", "Лесная капель", "Кладовая солнца" та багато інших повістей та оповідань.
Читаючи твори письменника, ловиш себе на думці, що його можна назвати щасливою людиною. М.Пришвін писав про те, що самовіддано любив, і його творчість є виявом великої любові до навколишнього світу.
Їжак
Раз ішов я по берегу нашого струмка і під кущем зауважив їжака. Він теж помітив мене, згорнувся і затукав: тук-тук-тук. Дуже схоже було, як якщо б далеко йшов автомобіль. Я доторкнувся до нього кінчиком чобота — він страшно пирхнув і піддав своїми голками в чобіт.
- А, ти так зі мною! — Сказав я і кінчиком чобота зіпхнув його в струмок.
Миттєво їжак розвернувся у воді і поплив до берега, як маленька свиня, тільки замість щетини на спині були голки. Я взяв паличку, скотив нею їжака в свій капелюх і поніс додому.
Мишей у мене було багато. Я чув — їжачок їх ловить, і вирішив: нехай він живе у мене і ловить мишей.
Так поклав я цей колючий клубок посеред підлоги і сів писати, а сам краєм ока все дивлюся на їжака. Недовго він лежав нерухомо: як тільки я затих біля столу, їжачок розвернувся, озирнувся, туди спробував йти, сюди, вибрав собі нарешті місце під ліжком і там абсолютно затих.
Коли стемніло, я запалив лампу, і — здрастуйте! — Їжачок вибіг під ліжка. Він, звичайно, подумав на лампу, що це місяць зійшов в лісі: при місяці їжаки люблять бігати по лісових галявинкам.
І так він пустився бігати по кімнаті, уявляючи, що це лісова галявина.
Я взяв трубку, закурив і пустив біля місяця хмаринка. Стало зовсім як у лісі: і місяць і хмара, а ноги мої були як стовбури дерев і, напевно, дуже подобалися їжакові: він так і нишпорив між ними, понюхівая і чухаючи голками задники у моїх чобіт.
Прочитавши газету, я впустив її на підлогу, перейшов в ліжко і заснув.
Сплю я завжди дуже чуйно. Чую-якийсь шелест у мене в кімнаті. Чиркнув сірником, засвітив свічку і тільки помітив, як їжак майнув під ліжко. А газета лежала вже не біля столу, а посередині кімнати. Так я і залишив горіти свічку і сам не сплю, роздумуючи:
"Навіщо це їжакові газета знадобилася?" Скоро мій мешканець вибіг під ліжка — і прямо до газети; закрутився біля неї, шумів, шумів, нарешті, ухитрився: надів собі якось на колючки куточок газети і потягнув її, величезну, в кут.
Тут я і зрозумів його: газета йому була як у лісі сухе листя, він тягнув її собі для гнізда. І, виявилося, правда: незабаром їжак весь обернувся газетою і зробив собі з неї справжнє гніздо. Скінчивши цю важливу справу, він вийшов зі свого помешкання і зупинився проти ліжка, роздивляючись свічку-луну.
Я підпустив хмари і питаю:
- Що тобі ще треба? Їжачок не злякався.
- Пити хочеш?
Я встав. Їжачок не біжить.
Взяв я тарілку, поставив на підлогу, приніс відро з водою і то наллю води в тарілку, то знову волью у відро, і так Шумли, ніби це струмочок поплесківает.
- Ну йди, йди. — Кажу. — Бачиш, я для тебе і місяць влаштував, і хмари пустив, і ось тобі вода …
Дивлюся: ніби рушив вперед. А я теж трохи посунув до нього своє озеро. Він рушить, і я подамся, та так і зійшлися.
- Пий, — кажу остаточно. Він і залакал. А я так легенько по колючках рукою провів, ніби погладив, і всі примовляю:
- Хороший ти малий, хороший! Напився їжак, я кажу:
- Давай спати. Ліг і задув свічку.
От не знаю, скільки я спав, чую: знову у мене в кімнаті робота.
Запалюю свічку, і що ж ви думаєте? Їжачок біжить по кімнаті, і на колючках у нього яблуко. Прибіг у гніздо, склав його там і за іншим біжить в кут, а в кутку стояв мішок з яблуками і завалився. Ось їжак підбіг, згорнувся близько яблук, смикнувся і знову біжить, на колючках інше яблуко тягне в гніздо.
Так от і влаштувався у мене жити їжачок. А зараз я, як чай пити, неодмінно його до себе на стіл і то молока йому наллю в блюдечко — вип'є, то булочки дам — з'їсть.
· Хто подружився з їжачком?
· Чим цікавий їжачок?
Намалюйте словесну картину «Їжачок в лісі».
Зарубіжна література
ПЕТРО ПАВЛОВИЧ ЄРШОВ
(1815-1869)
Петро Єршов - російський поет, прозаїк, драматург. Народився 22 лютого (6 березня) 1815р. в д. Безрукова Ішимської повіту Тобольської губ. З родини дрібного чиновника.
Дитинство пройшло в різних містах, де служив батько: фортеця св. Петра (нині Петропавловськ, Казахстан), Омськ, Березів, Тобольськ. По закінченні дітьми в 1830р. Тобольської гімназії батько домігся переведення в С.-Петербург, куди і переїхав з родиною.
Всього з 1837р. до кінця його життя в пресі з`явилося 28 його нових віршів
30 віршів побачили світ багато пізніше смерті поета. Помер 18 (30) серпня 1869р. в Тобольську.
Похований на тобольському кладовищі. Напис на пам`ятнику свідчить: «Петро Павлович Єршов, автор народної казки«Коник-Горбоконик».
Горбоконик
(уривок)
(переклад М. Рильського)
За горами, за лісами,
За широкими морями,
Проти неба на землі
Жив дідусь в однім селі.
У старенького три сини:
Старший - з розумом хлопчина,
Середульший - сяк-такий,
А найменший - геть дурний.
Хлопці сіяли пшеницю
Та й возили у столицю:
Бач, столиця та була
Недалеко від села.
Там пшеницю продавали,
Гроші добре рахували
І, набивши гаманця,
Повертались до отця.
От чи скоро, чи не скоро
Приключилося їм горе:
Хтось у поле став ходить
І пшеницю толочить.
Про таку лиху пригоду
Ще ніхто не чув ізроду;
Стали думать і гадать,
Як би злодія впіймать.
Та й надумали ходити
Уночі той лан глядіти,
Щоб його оборонить,
Лиходійника зловить
Почало ж ото смеркатись,
Старший брат почав збиратись,
Він сокиру й вила взяв
Та й у поле почвалав.
Непогожа ніч настала;
Боясть парубка напала,
І сховався молодець
У кошару до овець.
Встало сонце із-за хмари,
Вийшов тихо він з кошари,
Із криниці вид умив
Та й постукавсь до братів:
"Гей, прокиньтеся, тетері,
Відчиніть скоріше двері!
На дощі я весь промок
Аж до самих до кісток".
Хлопці двері відчинили,
Брата старшого впустили
Та й питаються його,
Чи не бачив він чого.
Старший брат перехрестився,
На всі боки поклонився,
Кашлянув і проказав:
"Цілу нічку я не спав;
А було ж мені, на лихо,
І не тепло, і не тихо:
Як звірюка, вітер вив,
Дощ холодний ливма лив,
Ох, намучивсь я доволі!..
Ну, та все гаразд у полі".
Похвалив його отець:
"Ну, Данило, молодець!
Послужив ти службу щиру.
Тобто, мовить до приміру,
Не ловив у полі гав,-
Лан як треба доглядав".
· Прочитай зачин казки.
· Яка біда трапилася в родині дідуся?
· Як пильнував пшеничний лан старший брат?
Олександр Сергійович Пушкін
(1799 – 1837)
Олександр Пушкін народився в Москві 6 червня 1799 року. Відчуття краси й сили народного слова йому прищепила няня Орина Родіонівна, яка знала безліч прислів’їв, пісень і казок. На формування світогляду юного Пушкіна велике значення мала бабуся Марія Олексіївна (Ганнібал), в селі у якої майбутній поет відпочивав щоліта.
У 1811 році А.С. Пушкін вступив вчитися в Царськосельський Ліцей. Тут він провів 6 років життя, які докорінно вплинули на становлення його поетичного таланту. Уже в ці роки починається літературна діяльність молодого Пушкіна.
У 1820 році Олександр Сергійович Пушкін закінчує написання поеми «Руслан і Людмила», розпочате ще під час навчання в Ліцеї.
Літо 1820 року ознаменувалося поїздкою О.С. Пушкіна на Кавказ. Під враженням від відвідування цього місця поетом була написана поема «Кавказький полонений» в 1822 році. Вона принесла Пушкіну негласне звання першого поета в російській літературі. Одна за одною, з'являються на світ нові поеми Пушкіна.
Взимку 1837 між А.С. Пушкіним і Жоржем Дантесом стався конфлікт, що призвів до дуелі 27 січня 1837. На цій дуелі поет був смертельно поранений і помер через два дні. Похований Олександр Сергійович Пушкін біля стін Святогорського монастиря, поблизу маєтку Михайлівське.
