Соціальні (історичні) рухи

Природа колективної діяльності в чомусь схожа зі схемою ін­дивідуальної поведінки; її складовими є орієнтація, ситуація, мо­тив, ресурси, рішення, виховання, контроль, зворотний зв’язок тощо. А тому при аналізі класової діяльності, а також соціальних (іс­торичних) рухів можна керуватися принципами ідентичності, опо­зиції і тотальності.

Але слід при цьому зауважити, що соціальні рухи в певному від­ношенні якісно відрізняються від інших форм колективної поведін­ки, в т. ч. класової. Вони (соціальні рухи) передусім орієнтовані на нові цінності. Це може бути нова концепція суспільства, приро­ди чи людини, або певне їх поєднання, комбінація в культурно-ціннісних орієнтаціях. Паралель з класовим проти­стоянням проявляється тут хіба що в тому, що кожному соціаль­ному руху протистоїть свій контррух у явному або прихованому вигляді. Важливо і те, що соціальний рух, як актор історичної драми, визначає себе не по відношенню до проблем функціону­вання (відтворення) суспільства, а щодо його майбутнього (творення нової соціальної ситуа­ції). Тому соціальний рух не прив’язаний безпосередньо до того чи іншого міжкласового чи соціогрупового конфлікту. Він ставить під сумнів увесь спосіб організації та управління даним суспільством, тобто націлений на орієнтації, форми діяння і контроль над соці­альним розвитком у цілому. У контексті сказаного соціальний рух можна визначити як розгор­тання в колективній формі дій значних мас людей у відповідно до принципів орієнтації та діяльності.

Соціальний (історичний) рух не можна звести до дій окремої соціальної групи чи прошарку. Це також не окремий колективний ак­тор (клас чи соціальна організація), хоча також і не історичний суб’єкт (суспільство в цілому). Соціальний рух посідає проміжне становище між групою чи соціальною органі­зацією як агентами колективної дії та суспільством у цілому. У даному контексті він озна­чає рух від особливого (колективного) актора до всезагального (історично необхідної системи соціотворчих дій). Однак жоден рух ніколи не досягав цього. Саме тому він завжди за­лишався чимось особливим. Злиття соціального (значної або навіть переважної маси людей) та історичного (всього сус­пільства) означа­ло б знищення, руйнацію системи історичних дій, їх патологію, деформацію (це трапилося, наприклад, із соціаліс­тичним, а точніше – більшовицьким рухом, котрий прагнув стати і формально (державно-бюрократично), і “всенародно” загальноіс­торичною спра­вою). Таке злиття знімає внутрішню суперечність соціокультурної динаміки, яка лежить в основі історичного роз-витку.

Складається, таким чином, ряд соціальних суб’єктів, їх ієрархія (за критеріями міри визначальності та відношенням до систе­ми історичних дій): персональний суб’єкт (окрема особистість, яка піднімається у своєму розвитку до соціотворчих дій) – колективний агент (група, соціогрупові структури і соціальні організації) – колек­тивний актор (соціальні рухи) – історичний суб’єкт (суспіль­ство в цілому, система історичних дій).

Який же смисл вкладати в поняття ідентичності, опозиції і то­тальності, які є найважливішими характеристиками соціального ру­ху? Ідентичність означає тотожність, аутентичність соціального актора самому собі: його власне самовизначення, саморозуміння. Со­ціальний рух визначає і збуджує до дії соціальний конфлікт. Але на рівні ідентичності він поки що винесений за власні межі. Щоб конфлікт персоніфікувався у колективній дії, має бути наяв­ною значна маса людей, котрі визначаються власним становищем, орієн­таціями і можливими діями більш-менш однаково, іден­тично. Принцип опозиції розгортається в сукупності усвідомле­них колективних дій, у яких визначається розуміння і відношення до конфліктної ситуації, її конкретизація через винуватця (причина або передумова конфліктної ситуації) і тому – супротивника. Але, підкреслимо ще раз, виникнення соціального руху передбачає значну кількість людей, однаково зорієнтованих і діючих, а конфлікт і пропоновані засоби його розв’язання мають носити глобальний характер, зачіпати майже, так чи інакше, усе суспільство. Пропо­новані рухом соціальні перетворення звичайно націлені на більш віддалену перспективу, аніж, скажімо, розв’я­зання міжкласового конфлікту.

Однак у деяких випадках міжкласовий конфлікт теж під­німається до такого рівня. Наприклад, боротьба між пролетаріатом і буржуазією. Клас у такому випадку складає центральне ядро соціального руху, але не зводиться до нього. До класу можуть до­даватися інші соціальні групи (союз­ники, спільники та співчуваючі).

У марксизмі як теорії і певному соціальному праксисові утри­мувалась альтернатива: звести протест робітничого класу до класової боротьби чи лише до соціального руху. Саме ця альтернатива відбилась у відомій полеміці Леніна з Плехановим, Каутським і Бернштейном. Твердження Бернштейна “ціль – ніщо, рух – усе” виражає прагнення надати робітничому протесту характеру соціального руху. Ленін же прагнув звести його до політичної диктатури пролетаріату, тобто до розв’язання суто класового антагонізму, відкладаючи все інше на потім. Звузивши історичний простір робітничого руху, більшовики-ленінці знищили тим самим цей рух. А разом з ним і розв’язання іманентних проблем робітничого класу. Отже, у марксистській парадигмі соціальний конфлікт зажди носить класовий характер і реалі­зується у формі класової боротьби або соціального руху, найвищою точкою розвитку якого є соціальна революція.

Якщо в основу колективних дій значної, певним чином орієнтованої і організованої маси людей, кладеться глобальна перспектива, то це вже реалізація принципу тотальності. У такому разі колективна боро­тьба безпосередньо націлена на оволодіння, взяття під контроль усієї системи історичних дій. Соціальний рух у цьому випадку прагне оволодіти всім суспільством, щонайменше стати виразником історичної необхід­ності. Соціальний рух націлюється на повне розв’язання конфлік­ту: його витоків, чинників, форм прояву, соціальних наслідків і т. д. Він не тільки виражає, представляє чи демонструє суперечність, а прагне знищити її нинішню природу на рівні усієї соціальної системи. Саме тому соціальний рух ніколи не буває моногру­повим. Це завжди складна соціогрупова структура, в якій, певним чином, комбінується ряд соці­альних утворень і складових частин. Соціальний рух прагне до соціального творення і демократичного контролю над усією соціальною перспективою чи історичною необхідністю. Його ціннісні орієнтації оформлені та представлені у вигляді утопії, тоді як на рівні класу вони носять швидше характер ідеології.

Відносини між соціальними рухами і класовою боротьбою мають такі різновиди: 1) класовий агент водночас виступає і суб’єктом історичного руху (історична місія пролетаріату); 2) со­ціальний рух і особливий клас (класи) діють відносно автономно, спільним у них залишається тільки простір соціальних дій; 3) вони діють абсолютно автономно. Соціальний клас, за умов його достатньої організованості та ціннісно-нормативної зануреності переважно у свій інтерес, а не в історичну перспективу, прагне відійти від соціального руху, діяти автономно. У такому випадку зростає деінституціалізація (представлення і розв’язання в законній формі) конфлікту, легітимізація насильницьких методів боротьби.

Ініціатором класової боротьби можуть бути не лише трудящі, а й панівні класи. Ініціативною групою (збуджуючим і організуючим яд­ром) соціального руху також може бути правлячий клас, найчастіше – найбільш мобільна, організована і незадоволена його фракція. У боротьбі з іншими фракціями власного класу вона прагне викори­стати широку народну підтримку (“прораби перебудови”). Це і є той випадок, на який звертають увагу представники структурно-функціонального аналізу, твердячи, що єдиним джерелом змін можуть бути ли­ше суперечності всередині панівної групи. З нашої точки зору, це можливий, але далеко не єдиний випадок. Частіше протест іде знизу, від трудя­щих верств населення, бо вони накопичують у собі значно більше шарів відчуження. Тому в них спостерігається складне роздвоєння свідомості та соціального діяння: на підпорядкування (визнання панування над собою) і протест; пристосування і заперечення; відчуженість і агресію; апатію і збудження; завищені сподівання на представницькі орга­ни (директивізм) і покладання лише на власні сили (спонтанізм) тощо. Соціальний рух завжди є дією у межах цих суперечностей, а його розвиток відбувається через їх усві­домлення і розв’язання.

Абсолютизація однієї із вказаних суперечностей є шляхом до роз­кладу, внутрішньої деформації соціального руху. Він може переродитись у суто “ціннісний” рух, без систематичного звертання до соціальної практики. У такому разі соціальний рух більше нага­дує релігійну або ідеологічну течію (таким довгий час був і час­тково залишається екологічний рух). Можливі також його виродження у “рух суперечностей”. Це те, що В.І. Ленін у свій час нази­вав “зряшным отрицанием”. Соціальний рух тоді носить за таких умов суто нега­тивний, “заперечувальний” характер, іденти­фікує себе і свого супротивника (має місце ідентифіка­ція та опозиція), але він не націлений на історичну перспективу (відсутня тотальність). Якщо така ситуація матиме досить продовжений характер, соціальний рух зникає, поступаючись місцем напіврелігійній секті. Звертання лише до практики дуже часто ведуть до такої ж (самоізольованої) діяльності, найчастіше терористичного характеру (саме в терористичні бандитські угрупування у свій час виродився зарубіжний молодіжний студентський рух 1964–1972 рр.).

У суто теоретичному відношенні це означає, що конфлікт виро­дився в опозиційну суперечність: багаті – бідні, чоловіки – жінки, молоді – старі (батьки – діти), керівні – керовані, владні – безвладні тощо. У суто практичному відношенні це означає деперсоніфікацію або десуб’єктивацію руху: він перестає бути “повним”, “тотальним” суб’єктом соціальної діяльності, делегуючи право усвідомлювати, визначати і приймати рішення наверх. Со­ціальний рух за таких умов розпадає­ться на ініціативний авангард і пасивну керовану масу. Завершу­ється це, як правило, тим, що авангард “конфіскує” у маси її пра­во на соціальну творчість. Тепер уже спостерігається деінституціалізація самого руху, перетво­рення його в партію “нового типу”, тобто в директивну політичну організацію.

Якщо ж, навпаки, абсолютизується принцип тотальності, діяльність руху замикається в колі ціннісного самовизначення. Він перестає боротися із зовнішнім супротивником, боротьба переноситься в се­редину, зосереджується навколо нормативно-ціннісного самовизна­чення. Інколи це проявляється як боротьба за прийняття певних рішень, але вона також жорстко прив’язується до вибору нормативно-ціннісних орієнтацій. Соціальний конфлікт у такому випадку приймає культурно-ідеологічну форму, яка виступає як модель колективної поведінки, а не історичної боротьби; про контроль над системою історичних дій тут уже не йдеться. Отже, варто розрізняти соці­альний рух і колективну поведінку. Хоча вони подібні, суть їх рі­зна. Адже соціальний рух не є ні сукупністю колективних реакцій на певну соціальну ситуацію, ні організатором самоцінної соціальної кризи і пов’язаної з нею боротьби, ні групою чи організацією полі­тичного тиску.

Не варто також змішувати соціальний рух з культурно-іннова­ційною діяльністю. Останнє не обов’язково має виростати із соці­ального конфлікту, її джерелом може бути боротьба різних течій у середині художнього процесу. Культурні інновації пов’я­зуються із соціальним рухом лише тоді, коли в основу своєї діяльності кладуть історичні орієнтації суспільства. Критерієм для емпірич­ного їх визначення виступає політичне забарвлення духовних акцій: інновації тяжіють до соціальної утопії, а остання стає підґрунтям для соціальної критики і подальшого заперечення існуючого соціального порядку. Якщо культурно-інноваційний авангард не має широкої соціальної бази, замість соціальної уто­пії найчастіше висуваються досить абстрактні принципи, гасла і закли­ки. Такі ціннісні орієнтації легко запозичуються правлячими класами, перетворюються ними в офіційну ідеологію. У випадку їх (цін­нісних орієнтацій) засвоєння (бездумного, творчо не перероб­леного) трудящими класами, вони стають підґрунтям протестної психології або мрійливого споглядання. Якщо ж їх запозичує бунтівний прошарок, що не має солідної соціальної опори, вони стають підґрунтям затятого лівого радикалізму (компартії в зару­біжних капіта­лістичних країнах).

Навпаки, ослаблення (забуття, нехтування) принципу тоталь­ності веде до фрагментаризації конфліктів, приглушення центрального кон­флікту, внутрішнього розщеплення його на сукупність локаль­них опозицій. Рух у такому разі переростає в класову боротьбу, а остання, при її продовженні, приводить до того, що замість єдиного колективного суб’єкта проявляють активність лише особливі со­ціальні категорії, що беруть на себе реалізацію цілей і завдань свого класу. Зворотний йому процес (наростання присутності принципу тотальнос­ті у соціальній взаємодії) відбувається через об’єднання особли­вих фрагментів у соціальний клас і наступне злиття його зі сво­їми спільниками у соціальний рух. Найбільшої гостроти конфлікт досягає тоді, коли рух і нерух зав’язують свої стосунки навколо центрального конфлікту, а суспільство перетво­рюється у дві тоталь­но опозиційні структури.

Але загострення конфлікту не завжди означає посилення насиль­ницького протистояння. Воно може проявлятись у символ­лічних фор­мах, зокрема, через боротьбу ціннісних орієнтацій, де кожна із сторін прагне взяти під свій контроль культурну модель розвитку.

Найбільшої деформації зазнають ті історичні рухи, котрі фор­муються у надрах кризового суспільства. За формою вони нагадують соціальні рухи, але не за суттю. У них немає розробленої культурної моделі розвитку, ціннісної згоди всього суспільства, легального представлення і розв’язання конфліктів, добровільної асоціації громадян у боротьбі за визначення власних історичних перспектив. Замість соціальної утопії тут діє повернений до минулого досвіду ідеологічний міф. Інтеграція набуває відверто насильницьких форм. Партія та її соціальна база мілітаризуються, захоплення політичної влади набуває самоцінного значення. Тому це більше нагадує конвульсію суспільства, аніж законне представлення і розв’язання назрілих конфліктів. Загнані в сере­дину, вони продовжують тліти, розражаючись новим вибухом за відповідних умов.

Неприпустимо змішувати соціальні та моральні рухи, хоча у соціально­му русі, зважаючи на його мирний характер, значний обсяг займають моральні принципи, гасла, заклики та психологічно-вольові навіювання. Не є соціальним рухом і будь-яка, навіть досить масова ажіотація, коли вона прив’язана до харизми певної історичної пер­сони, а не сукупності чи системи культурно-ціннісних орієнтацій знеособленого характеру, як вимога самої історичності, а не за­клик вождя. Не є таким і звичайний полі­тичний рух, що ставить за мету лише захоплення влади, навіть якщо він не організований в особ­ливу політичну партію. Не відноситься до соціального руху і “доктринальний рух” (суспільне функціювання певної соціально-політичної доктрини, наприклад, марксизму), хоч доктрина може складати сут­тєвий елемент кла­сової боротьби і соціального руху.

Якщо ми визнаємо за соціальним рухом і класовою бо­ротьбою зна­чення факторів історичного розвитку, то повинні відмовитись від уявлень про можливість і бажаність побудови безкласового суспільства. Така орієнтація є різновидом соціальної утопії, яка служить одним із спонукальних чинників дії у конфліктній соціальній ситуації. Безкласове суспільство не здатне до розвитку і навіть до найпростішого історичного поступу. Адже воно має бути без конфліктів, соціальної боротьби і протистояння, без нагромаджень і вилучань тощо, тобто без усіх тих елементів, які забезпечують керова­ний розвиток. Таке суспільство було б стурбо­ваним лише проблемою структурно-функціонального відтворення і врівноваженого функціо­нування. Його модель утримується в струк­турному функціоналізмі як різновид статичної, а не динамічної соціальної утопії.

Але соціальні рухи не можуть існувати в будь-якому, наприклад, аграрному суспільстві. Вони виникають і активно функціонують саме в промисловому суспільстві, на певному етапі його індустріаліза­ції. Для цього мають існувати класи, а їх відносини набути насті­льки розвинену форму, щоб передбачати класовий консенсус та інституціалізацію конфліктів. Виробництво тут націлене на накопичення, політика – на їх вилучення і перетворення в ресурси розвитку під належним демократичним контролем, культура проявляється переважно як образно-сим­волічним чином представлена історична перспектива суспільства. У культурній моделі, як формі накопичення і вираження творчого потенціалу людини, має бути представлена наука і технологія як способи раціоналізації індивідуальної та колектив­ної діяльності. Не можуть з’явитися соціальні рухи і в тоталітарному суспільстві. Тут усі конфлікти сприйняли єдину – державну – форму і про­являються як суперечності в середині чиновницького апарату. А соціального руху немає без різноманітних, в т. ч. соціокультур­них, форм представлення конфліктів. Їх продуктивне роз­в’язання неможливе без діяльної співучасті всіх елементів системи істо­ричних дій.

Для кращого розуміння політичної та соціокультурної динаміки суспільства слід відмовитись ще від однієї, широко вкоріненої у нашій суспільній свідомості, ілюзії – щодо народних мас як твор­ця історії. Особливо коли під народом розуміють лише його трудові прошарки, не досить освічені, самоорганізовані і дина­мічні. За умо­ви надмірної представленості народної свідомості в ціннісних орієнтаціях і практичних соціальних проектах відбувається суттєва вульгаризація соціальної творчості у всіх розглянутих вище ас­пектах.

Нові соціальні форми ініціюються і стверджуються, звичайно, панівним керівним класом, хоч він діє від імені та в межах всезагального інтересу (історичної необхідності). Трудящі маси можуть чи­нити вплив на розбудову нових історичних порядків переважно своїм організованим протестом, впливом і тиском на всі складові елемен­ти системи історичних дій. Необхідний рівень згоди (для забез­печення мирного розв’язання соціальних кон­фліктів і керованого на цій основі історичного розвитку) зовсім не виключає, а швидше передбачає, опозицію і боротьбу. Утопії керівного класу народ протиставляє свою контрутопію; міфам продуктивізму – споживацький міф, рівності перед законом – фактичну рівність як еквівалентність праці і розподілу, розбудові державності – демократичний контроль над нею тощо. У кінцевому результаті соціальній моделі керівного класу народ протиставляє своє контрсуспільство. Але найбільш розвинених форм народний протест набуває тоді, коли відбувається перехід від класової опозиції до соціального руху. Останній поєднує протест і стверд­ження, заперечення і позитивну перспективу.

Чим визначенішими виступають колективні агенти (класи і соціальні організації) і чим більше узгоджують вони правила соціальної взаємодії, тим швидше суто класовий конфлікт може перерости в со­ціальний рух. Але, якщо інституціалізацією класової боротьби є добро, то інституціалізація соціального руху – швидше зло. А така перспектива досить можлива, особливо на етапах за­тухання класової боротьби, коли ера утопій уступає місце ері ідеологій; розпливчасте до цього проти­борство перетворюється на відкрите узаконене протистояння. Тоді природна стадія іс­торичного руху поступається місцем органі­зованим класовим суб’єктам. Харизматичні лідери перетворюються на бюрокра­тичних чи традиційних, у їх діяльності починає переважати фор­ма­лізм, техніцизм і авторитаризм. Найбільш радикальні елементи соці­альних рухів організовуються у політичні партії з націленістю на захват або утримання державної влади. Протистояння в сфері куль­турно-ціннісних орієнтацій змінюється на боротьбу за контроль над владними і репресивно-силовими механізмами контролю. Політизація конфлікту переміщає його в середину державного простору. Колектив­ний актор (соціальний рух) починає все більше нагадувати колектив­ного агента (клас чи організацію). При подальшій інституціалізації боротьби і колек­тивний агент (класи та організації) розпадаються з середини на групи інтересів, тиску і впливу. Чим вищою є міра компромісу, тим вірогіднішим стає застій. Така деградація соціаль­ного руху супроводжується контрбо­ротьбою, в основі якої лежить прагнення до його деінституалізації. Починається вона з бороть­би за чистоту висхідних догм, тобто з нового переосмислення уто­пії. Але колишній соціальний рух рестав­рації, як правило, не під­дається. На нових утопіях настоюються нові соціальні рухи.

Цей новий історичний поворот є емпіричним свідченням чергової соціальної кризи, яка зовсім не є випадковим збігом обставин, чиєюсь злою волею чи результатом зовнішніх впливів. Криза соціаль­ної системи і пов’язаний з нею історичний розрив закономірні, об’єктивно необхідні. Соціальна криза посилюється тягарем коли­шнього панівного класу, не здатного до ефективних дій у новій історичній ситуації. Але його фізичне винищення тільки поглиблює кризовий стан, бо створюється ніша в історичній спадкоємності, блокується нормальне функціонування інститу­ційного порядку (держави, церкви, сім’ї, школи). Але причини і меха­нізми виникнення соціального руху визначаються не революц­ійною ситуацією, а мірою сформованості кола історичності. Якщо протестуючий клас або опозиційний соціальний рух захоплюють владу достроково, тобто раніше, аніж для цього визріли необхідні передумови (достат­ня зрілість соціальних суб’єктів і згода між ними), тобто раніше, аніж соціальні конфлікти інституціалізуються, революційна ситуація перетворюється на революційний терор з наступною диктатурою групи або окремої особи. Якщо соціальні конфлікти інституціалізуються на початковій стадії соціальної кризи, тоді соціальний рух, перетворившись на опозиційного політичного суб’єкта, в принципі, може захопити політичну владу, користу­ючись підтримкою основної маси населення.

Але подальша його інституціалізація може супроводжувати­ся внутрішнім розпадом і деградацією: перетворенням соціаль­ного руху в класову боротьбу, класу – в партію, партії – в державний апарат, апарату – в ке­рівну верхівку, керівної верхівки – в деспо­тичного лідера.