2020-01-14
259
Виробнича собівартість продукції (робіт, послуг) - це виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на її виробництво.
Показник «виробнича собівартість» продукції (робіт, послуг) - один із основних економічних показників підприємства, і це обумовлює необхідність однозначного визначення методики його розрахунку незалежно від того, де буде використовуватись показник виробничої собівартості: в бухгалтерському, статистичному чи управлінському обліку.
Метою планування собівартості є економічно обґрунтоване визначення величини витрат, необхідних у планованому періоді для виробництва кожного виду та всієї продукції підприємства, що відповідає вимогам щодо її якості.
Розрахунки планової собівартості окремих виробів, товарної і валової продукції використовуються для визначення потреби в оборотних коштах, планування прибутку, визначення економічної ефективності окремих організаційно-технічних заходів та виробництва в цілому, для внутрішньогосподарського планування, а також для формування цін.
|
|
|
Метою обліку собівартості продукції є своєчасне, повне і достовірне визначення фактичних витрат, пов'язаних з виробництвом продукції, обчислення фактичної собівартості окремих видів та всієї продукції, а також контроль за використанням матеріальних, трудових та грошових ресурсів.
Дані обліку витрат використовуються для оцінки та аналізу виконання планових показників, визначення результатів діяльності структурних підрозділів та підприємства в цілому, фактичної ефективності організаційно-технічних заходів, спрямованих на розвиток та удосконалення виробництва, для планово-економічних та аналітичних розрахунків.
У зв'язку з цим повинно бути забезпечене повне зіставлення планових та звітних даних щодо складу і класифікації витрат, об'єктів і одиниць калькулювання, методів розподілу витрат за плановими (звітними) періодами.
Витрати класифікуються за такими ознаками:
За місцем відповідальності (місцем виникнення витрат) витрати на виробництво групуються за виробництвами, цехами, дільницями, технологічними переділами, службами та іншими адміністративно відокремленими структурними підрозділами виробництв.
Залежно від характеру та призначення виконуваних процесів виробництво поділяється на: основне, допоміжне (підсобне).
До основного виробництва належать виробництва, цехи, дільниці, що беруть безпосередню участь у виготовленні продукції. Допоміжне (підсобне) виробництво призначене для обслуговування цехів основного виробництва: виконання робіт по ремонту основних засобів, забезпечення інструментом, запасними частинами для ремонту устаткування, різними видами енергії (парою, холодом), тарою, транспортними та іншими послугами. До нього належать ремонтні цехи, експериментальні, енергетичні, паросилове господарство, компресорні, тарні, транспортні та інші підрозділи[57].
|
|
|
Усі витрати на виробництво включаються до собівартості окремих видів продукції, робіт і послуг (у тому числі окремих виробів, виготовлених за індивідуальними замовленнями), груп однорідних виробів, типових представників виробів, напівфабрикатів.
За єдністю складу витрати поділяються на одноелементні та комплексні. Одноелементні - складаються з одного елементу витрат, комплексні - з кількох економічних елементів.
За видами витрати класифікуються за економічними елементами та за статтями калькуляції. Під економічними елементами витрат розуміють сукупність економічно однорідних витрат в грошовому виразі за їх видами (це групування дозволяє відповісти на запитання, що витрачено на даний об'єкт).
Статті калькуляції показують, як формуються ці витрати для визначення собівартості продукції - одні витрати показуються за їх видами (елементами), інші - за комплексними статтями (включають декілька елементів). При цьому один елемент витрат може бути присутнім у кількох статтях калькуляції.
За способами перенесення вартості на продукцію витрати поділяються на прямі та непрямі.
Прямі - це витрати, які можуть бути віднесені безпосередньо до певного об'єкта витрат економічно можливим шляхом. До прямих витрат належать витрати, пов'язані з виробництвом окремого виду продукції (прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці тощо), які можуть бути безпосередньо включені до її собівартості.
Непрямі витрати - витрати, що не можуть бути віднесені безпосередньо до певного об'єкта витрат економічно можливим шляхом. До непрямих витрат належать витрати, пов'язані з виробництвом кількох видів продукції, що включаються до виробничої собівартості за допомогою спеціальних методів. Непрямі витрати утворюють комплексні статті калькуляції (тобто складаються з витрат, що включають кілька елементів), які відрізняються за їх функціональною роллю у виробничому процесі.
За ступенем впливу обсягу виробництва па рівень витрат витрати поділяються на змінні та постійні. До змінних витрат належать витрати, абсолютна величина яких зростає із збільшенням обсягу випуск} продукції і зменшується із його зниженням. До змінних витрат належать витрати на сировину та матеріали, купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, технологічне паливо й енергію, на оплату праці працівникам, зайнятим у виробництві продукції (робіт, послуг), з відрахуваннями па соціальні заходи, а також інші витрати.
Витрати на виробництво поділяються за календарними періодами на поточні довгострокові та одноразові.
Поточні, тобто постійні, звичайні витрати або витрати, у яких періодичність менша ніж місяць.
Довгострокові витрати - це витрати, пов'язані з виконанням довгострокового договору (контракту), тобто контракту, який не планується завершити раніше, ніж через 9 місяців з моменту здійснення перших витрат або отримання авансу (передоплати).
Одноразові, тобто однократні витрати, або витрати, які здійснюються один раз (з періодичністю більше місяця) і спрямовуються на забезпечення процесу виробництва протягом тривалого часу.
За доцільністю витрачання витрати поділяються на продуктивні і непродуктивні.
За визначенням відношення до собівартості продукції розрізняють витрати на продукцію та витрати періоду.
Метою обліку собівартості є своєчасне, повне і достовірне визначення фактичних витрат, пов'язаних з виробництвом продукції, обчислення фактичної собівартості окремих видів і всієї продукції, а також контроль за використанням матеріальних ресурсів і грошових коштів. Для досягнення цієї мети витрати, що формують собівартість продукції, мають бути згруповані за певними ознаками. П(С)БО 16 "Витрати" передбачає застосування таких видів групувань витрат, що складають виробничу собівартість продукції за:
|
|
|
· видами продукції (робіт, послуг);
· способом віднесення до конкретного об'єкта витрат;
· ступенем залежності від обсягу виробництва;
· економічним змістом;
· відношенням до виробничого процесу.
У відповідності до цього групування аналітичний облік виробничих витрат ведеться за такими напрямками (рис. 1.3.1.).
Рис. 1.3.1. Схема аналітичного обліку витрат на рахунках управлінського обліку
За економічним змістом витрати групуються за економічними елементами і статтями калькуляції
Елемент витрат - сукупність економічно однорідних витрат.
У П(С)БО 16 передбачено єдине для всіх підприємств групування витрат за економічними елементами:
· матеріальні витрати;
· виграти на оплату праці;
· відрахування на соціальні заходи;
· амортизація;
· інші витрати.
Проте групування витрат за елементами не дозволяє здійснити їх контроль і аналіз за цільовим призначенням у процесі виробництва (по цехах, дільницях, за видами виробів), тобто не відповідає на запитання, на які цілі або потреби здійснено такі витрати.
Отже, для контролю і аналізу за витратами поряд з обліком їх за економічними елементами застосовується групування витрат на виробництво за статтями калькуляції, в розрізі яких обчислюється собівартість продукції. Класифікація витрат за калькуляційними статтями собівартості розкриває цільове призначення витрат та їх зв'язок з технічним процесом. Це групування використовується для обчислення витрат за видами виготовленої продукції та місцем виникнення витрат (по цехах, дільницях тощо) і залежить від багатьох факторів: методу планування витрат, технологічного процесу і продукції, що виготовляється. Встановлення переліку і складу статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) віднесене до компетенції підприємства і має бути регламентоване його обліковою політикою[57].
|
|
|
З урахуванням вимог П(С)БО 16 промислові підприємства можуть використовувати такі калькуляційні статті:
· сировина і матеріали;
· покупні комплектуючі вироби, напівфабрикати, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств і організацій;
· паливо і енергія на технологічні цілі;
· зворотні відходи (вираховуються);
· основна заробітна плата виробничих робітників;
· додаткова заробітна плата виробничих робітників;
· відрахування на соціальне страхування;
· витрати, пов'язані з підготовкою і освоєнням виробництва продукції;
· витрати на утримання і експлуатацію обладнання;
· цехові витрати;
· втрати внаслідок технічно неминучого браку;
· супутня продукція (вираховується);
· інші виробничі витрати.
3алежно від особливостей технології і організації виробництва, а також питомої ваги в собівартості продукції окремих видів витрат підприємства можуть об'єднати наведені статті в одну - "Загальновиробничі витрати".
Загальна схема обліку витрат виробництва за статтями калькуляції представлена нами на рисунку 1.3.2.
У групуванні витрат за статтями прямі витрати, як правило поділяються за елементами, а непрямі утворюють комплексні статті (складаються з витрат, які включають декілька елементів), що відрізняються за їх функціональним призначенням у виробничому процесі.
Бухгалтерський облік витрат Бучацький цукровий завод здійснює відповідно до П(С)БО 16 "Витрати" і Положення про облікову політику підприємства[15].
Для обліку основних витрат на виробництво використовується рахунки 23 "Виробництво" і 91 "Загальновиробничі витрати".
Аналітичний облік на ТОВ ‘‘Бучач-цукор’’ за рахунком 23 ведеться за статтями калькуляції. Для цього єдиним планом рахунків передбачені спеціальні коди аналітичного обліку. Наприклад, до субрахунку 23 відкриваються такі аналітичні рахунки:
2311 "Паливо на технологічні цілі";
2312 "Вода на технологічні цілі";
2313 "Енергія на технологічні цілі";
2314 "Витрати з підготовки та освоєння системи";
2315 "Заробітна плата виробничого персоналу";
23151 "за тарифами та окладами";
23152 "премії та заохочення";
23153 "компенсаційні витрати";
23154 "оплата відпусток";
2316 "Відрахування на соціальні заходи";
23161 "на пенсійне забезпечення";
23162 "на соціальне страхування";
23163 "на випадок безробіття";
23164 "від нещасних випадків";
2317 "Амортизаційні відрахування";
23171 "основних засобів";
23172 "інших необоротних активів".
Типові проведення, які відображаються в бухгалтерському обліку на рахунку 23, наведено в табл. 1.3.1.
Допоміжні виробництва на підприємствах різних галузей призначені для обслуговування виробництва основної продукції інструментами, пристосуваннями,штампами,моделями,транспортнимипослугами,
запасними частинами для ремонту обладнання, інших основних засобів; різними видами енергії (електроенергією, повітрям, парою, газом тощо).
На дебеті субрахунку 232 "Допоміжні виробництва" (23 "Виробництво") відображаються прямі витрати, пов'язані безпосередньо з випуском продукції, виконанням робіт і наданням послуг, а також непрямі витрати, пов'язані з управлінням і обслуговуванням допоміжних виробництв, і збитки від браку. Прямі витрати, пов'язані безпосередньо з випуском продукції, виконанням робіт і наданням послуг, списуються на рахунок 23 з кредиту рахунків обліку виробничих запасів, розрахунків з персоналом по оплаті праці та ін.
Таблиця 1.3.1
Типові проведення з використанням рахунку 23 "Виробництво"
|
Зміст господарської операції | Кореспонденція рахунків | |
| Дебет | Кредит | |
| Списано паливо на надання послуг | 231 | 203 |
| Списано малоцінні та швидкозношувані предмети на надання послуг | 231 | 220 |
| Списано прямі витрати на оплату праці на надання послуг | 231 | 661 |
| Списано прямі витрати на соціальні заходи на надання послуг 32%+2,9%+2,1%+1,11%) | 231 | 65 |
| Списано загальновиробничі витрати | 231 | 911 |
| Нараховано амортизацію основних засобів та нематеріальних активів, що використовуються | 231 | 131 |
| Проведені відрахування до резерву на оплату відпусток виробничим робітникам | 231 | 4711 |
| Відображена заборгованість перед іншими підприємствами за надані ними послуги для потреб виробництва | 231 | 685 |
| Віднесено на собівартість продукції втрати і нестачі від псування цінностей в межах природного убутку | 231 | 947 |
На кредиті рахунка 23 субрахунку "Допоміжні виробництва" відображають суми фактичної собівартості завершеної виробництвом
продукції, виконаних робіт і наданих послуг. Ці суми списуються з кредиту субрахунку рахунка 23 в дебет відповідних рахунків записом:
Дебет рахунка 23 "Виробництво" (основне)
Дебет рахунка 90 "Собівартість реалізації"
Кредит рахунка 23 "Виробництво"
Залишок - на дебеті рахунка 23 "Виробництво", субрахунок 23 "Допоміжні виробництва"
Рахунок 91 "Загальновиробничі витрати" призначений для обліку та розподілу непрямих виробничих витрат, зокрема:
♦ витрати на управління виробництвом (оплата праці апарату управління цехами, дільницями тощо; відрахування на соціальні заходи й медичне страхування апарату управління цехами, дільницями; витрати на оплату службових відряджень персоналу цехів, дільниць, тощо);
♦ амортизація основних засобів і не матеріальних активів загальновиробничого призначення;
♦ витрати на утримання, експлуатацію та ремонт, страхування, операційну оренду основних засобів,інших необоротних активів загальновиробничого призначення;
♦ витрати на вдосконалення технології й організації виробництва;
♦ витрати на опалення, освітлення та інше утримання виробничих приміщень;
♦ витрати на охорону праці, техніку безпеки і охорону навколишнього природного середовища;
♦ витрати, пов'язані з виконанням робіт вахтовим методом;
♦ інші витрати (витрати від простоїв, витрати від псування матеріальних цінностей, недостача матеріальних цінностей, інші витрати не передбачені попередніми статтями).
Змінні загальновиробничі витрати розподіляються з використанням бази розподілу виходячи з фактичної потужності звітного періоду. Змінні загальновиробничі витрати прямо і повністю відносяться на виробничу собівартість наданих послуг (списуються в дебет субрахунку 231).
Таблиця 2.3.2
Типові проведення з використанням рахунку 91 "Загальновиробничі витрати"
|
Зміст господарської операції
| Кореспонденція рахунків | |
| Дебет | Кредит | |
| Нарахована заробітна плата адміністрації і обслуговуючому персоналу цеху | 91 | 66 |
| Нараховані обов'язкові страхові збори | 91 | 65 |
| Нарахований знос основних засобів, що знаходяться на обслуговуванні адміністрації цеху | 91 | 1313 |
| Відображені загальновиробничі витрати цехів допоміжного виробництва | 912 | 20, 22, 661,65, 13 |
| Загальновиробничі витрати включені до собівартості виготовленої продукції | 23 | 91 |
Якщо випуск продукції за звітний період нижчий нормальної потужності, то загальновиробничі витрати розподіляються відповідно до нормальної потужності (витрати в межах нормальної потужності списуються на собівартість наданих послуг, а понаднормові витрати на собівартість реалізованих послуг).
Розподіл загальновиробничих витрат здійснюється в порядку, який описаний в П(С)БО 16 "Витрати" (див. табл. 2.3.2).
1.4. Існуючі проблеми в бурякоцукровому виробництві і шляхи їх
Вирішення
Реформування економічних взаємовідносин в народному господарстві України і його складовій частині — сільському господарстві — вимагає адекватних змін діючої методології організації бухгалтерського обліку. Перехід до ринкових відносин гостро ставить проблему визначення рівня рентабельності та маси прибутку не тільки після завершення господарського року, що є характерним для існуючої методології бухгалтерського обліку, але й оперативної інформації про такі показники вже в процесі здійснення окремих господарських операцій, а здебільшого навіть в процесі підготовки до них. Це зумовлено тим, що в ринкових умовах кожне сільськогосподарське виробниче формування (колективні та державні господарства, селянські спілки, асоціації орендарів і фермерів, акціонерні товариства тощо) здійснює свою виробничо-фінансову діяльність на основі самоокупності та дійсного самофінансування. Тому саме прибутковість виробництва, як основа для формування фондів нагромадження і споживання, є його основним критерієм, якому підпорядковуються всі заходи щодо формування виробничої програми сільськогосподарських підприємств, її матеріально-технічного забезпечення.
Діюча ж методологія організації бухгалтерського обліку, яка в повній мірі відповідала особливостям здійснення виробничо-фінансової діяльності господарств в умовах командно-адміністративної економіки, коли основним критерієм ефективності їх діяльності був обсяг виробництва визначених в директивному порядку видів продукції, об'єктивно зумовлювала другорядність критеріїв прибутковості та рентабельності. Тому принцип І «Затрати-випуск», обґрунтований відомим Нобелівським лауреатом В. Леонтьєвим [7], практично ігнорувався. Виробництво і реалізація окремих видів продукції, а інколи і сукупне виробництво в багатьох сільськогосподарських підприємствах не тільки не забезпечувало хоча б мінімального прибутку, а було збитковим. Однак інформацію про це в господарствах за умов тієї методології обліку одержували лише після завершення господарського року, коли вплинути на господарські процеси з метою пом'якшення негативних наслідків було вже неможливо. У зв'язку з цим постала проблема нового підходу до методології організації бухгалтерського обліку, яка була б адекватна особливостям виробничо-фінансової діяльності сільськогосподарських підприємств України в сучасних умовах.
Щодо проблеми нового підходу до бухгалтерського обліку вчені економісти висловлюються однозначно. Хоч окремі автори звертають увагу на часткове удосконалення облікових робіт, більшість, на основі досвіду економічно розвинутих країн, підкреслює, непридатність існуючої національної бухгалтерської системи і тим самим обґрунтовує необхідність впровадження фінансового та управлінського обліку. Тому Я. В. Соколов відзначає, що на думку економістів розвинутих країн основним недоліком в організації обліку є його централізованість, наявність єдиних інструкцій, плану рахунків і методології ведення. А вирішення цих питань приведе до організації бухгалтерських робіт за принципом двох бухгалтерій: фінансової і виробничої (управлінської).
Проте на даний час більшість досліджень ведеться з організації управлінського і фінансового обліку в промисловому виробництві. Щодо сільського господарства, то цій проблемі до останнього часу не приділяють належної уваги. Вважаємо, що ріст ефективності народного господарства в цілому неможливий без одночасних позитивних змін як в промисловості, так і в сільському господарстві. Однією зі складових частин заходів, спрямованих на підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, за нашим переконанням, є впровадження управлінського та фінансового обліку в усіх галузях паралельно та одночасно.
Бухгалтерський облік в сучасному господарстві розглядається як один з інструментів управління, його дієвість визначається здатністю утворювати вихідні дані про виробничо-господарську діяльність підприємства в цілому та в окремих структурних підрозділах. Нові особливості формування інформації, а також вміле її використання в процесі керівництва зумовлюється специфічними ознаками перехідного періоду.
Актуальним у діяльності господарств є питання відображення аспектів технологічної дисципліни у виробництві з метою контролю за витратами і збільшенням кількості готової продукції. Необхідно застосовувати таку систему обліку, яка допоможе виділити вид продукції, виробництво і реалізація якого веде до одержання максимального доходу; забезпечує одержання інформації, яка дозволяє широко переорієнтовувати виробництво у відповідності до умов ринку: забезпечує об'єктивну основу для ціноутворення на готову продукцію. Коли попит на окремий вид продукції зменшується, то необхідність одержати хоча б мінімальний прибуток від реалізації або відшкодувати витрати на виробництво, зумовлює потребу в таких даних, які визначають мінімальну реалізаційну ціну.
Іншими словами, паралельно до бухгалтерського обліку, який основним чином задовольняє потреби зовнішніх органів і органів загальнодержавної статистики повинна бути створена ефективна система інтегрованого внутрішньогосподарського обліку, що всебічно і комплексно характеризує протікання і результати виробничо-господарської діяльності на різних рівнях аж до окремих місць. У результаті з'явиться якісно новий вид обліку — виробничий облік, який, в основному, на базі бухгалтерського обліку повинен систематизувати елементи всіх видів господарського обліку, а також елементи економічного аналізу, що забезпечить можливість активного спостереження за величиною, напрямком, доцільністю і ефективністю витрат виробничих ресурсів.
Облік витрат на виробництво повинен бути організований так, щоб виявити вплив усіх чинників на рівень собівартості готової продукції та постійно контролювати відхилення цього рівня в цілому та в розрізі витрат, які складають собівартість[9].
Система обліку витрат, яка застосовується в колективних та державних сільськогосподарських підприємствах й також в господарствах різних форм власності, не відповідає сучасним вимогам оперативного управління економікою. Вона передбачає аналіз результатів роботи не щомісячно, а лише в кінці року.
В окремих господарствах керівництво вважає, що усі вищезгадані проблеми можна вирішити шляхом застосування нормативно-чекової системи обліку витрат. Досвід ведення облікових робіт за цією системою нагромаджений в колективних сільськогосподарських підприємствах України. Дану систему обліку витрат, на нашу думку, можна розглядати як засіб оперативного управління виробництвом і формуванням витрат. Іншими словами — це один із видів управлінського обліку. Його використання в практичній діяльності господарств сприяє процесу виділення обліку витрат на виробництво в окремий підвид бухгалтерського обліку – управлінського обліку.
Усі держави світу, які виробляють цукор з цукрових буряків, нині здійснюють управління внутрішнім ринком через квоти та гарантування цін на цукор і сировину. Ціни на внутрішніх ринках країн, які виробляють цукор, вищі, ніж на стихійному світовому ринку в 1,1—4 рази. Найбільш організований ринок цукру в країнах Європейського союзу, США, де ця галузь досягла високого рівня розвитку і цукор з яких експортується лише в разі повного забезпечення потреб внутрішнього ринку.
Внутрішній ринок і виробники цукру в зазначених країнах захищені митним збором, квотами на ввезення цукру, ліцензіями, надбавками до цін на користь держави, в яку ввозиться цукор, іншими заходами. Податок на додану вартість найбільший у Швеції — 18%, найменший у Франції, в ряді країн цукор зовсім не оподатковується [16].
Україна не може нехтувати досвідом, нагромадженим світовим співтовариством в управлінні виробництвом цукру. В той же час вона повинна виробити власний механізм управління ринком цукру, що сприятиме збільшенню його виробництва та поставок на експорт не тільки за рахунок екстенсивних методів розширення виробництва, а й інтенсивних, що ґрунтуються на засадах науково-технічного прогресу.
Нині цукробурякова галузь відійшла від централізованого управління виробництвом продукції. Держава повністю лібералізувала ціни на цукор, його виробництво. Це означає, що галузь перебуває в умовах нерегульованого, стихійного, руйнівного ринку, гіршого від того, який діяв свого часу в Україні до його галузевого регулювання синдикатом та законом 20 листопада 1895 р.
Нині на внутрішньому ринку споживається 2 млн. т цукру, а із зниженням платоспроможності населення цей показник може значно зменшитися. Індикативна ціна цукру в Україні в листопаді 1995 р. становила 450—550 дол. за тонну, а ціна світового ринку знизилась до 395 дол. Тому частина цукру, яка мала бути вивезена за межі митних кордонів України (1,7—1,8 млн. т), реалізовувалася на внутрішньому ринку.
Перевищення пропозиції над попитом зумовило зниження оптово-відпускної ціни на внутрішньому ринку з 124 млн. грн.. у 1995 р. до 90 млн. грн. в лютому 1996 р. Більшість цукрових заводів при такій ціні стали збитковими. Ситуація погіршувалася тим, що цукор, який належав бурякосійним господарствам, реалізовувався за цінами нижчими порівняно з цінами на цукор, що належав заводам. За діючих тоді умов переробки давальницької сировини склалась така ситуація, що цукровим заводам залишалося мало цукру, і тому собівартість його була високою. Ціна на цукор, яка склалася тоді на внутрішньому нерегульованому ринку, не покривала навіть витрат більшості бурякосійних господарств.
Проблеми бурякоцукрового виробництва, породжені значною мірою загальноекономічною кризою, посилюються рядом суб'єктивних факторів, зокрема таких, як збереження адміністративно-розподільних методів у регулюванні економічними процесами, відсутність ринкового досвіду в управлінських кадрів, на які покладено обов'язок приймати важливі для галузі рішення, відсутність чіткої експортної політики. Існуюча нині система управління цукровою промисловістю є конгломератом елементів старих управлінських структур та нерегульованих ринкових відносин.
Виходом з кризового становища може бути введення державного управління ринком. Альтернативи регульованому ринку цукру нині не існує. Механізм регулювання передбачає розробку економічних та інституційних аспектів.
Першочерговим є питання ціни. «Укрцукор» вбачає в ціні основний регулятор і пропонує в числі заходів, передбачуваних для виведення з кризи цукрової промисловості України, встановлення обов'язкової мінімальної ціни на цукор на рівні приблизно 650 дол. / т (це більш як удвічі перевищує світову ціну і за цих умов стає вигідним цукор імпортувати).
Саме така ціна є достатньою для того, щоб середньостатистичний цукровий завод в Україні мав мінімальну рентабельність виробництва на рівні 10—15% і щоб виробництво цукру за наявного технічного рівня і економічних показників цукробурякового комплексу мало право на існування. Досвід Європи показує, що внутрішня ціна цукру значно перевищує світову. І цю різницю експортерам сплачує саме внутрішній споживач. У Франції 1 кг цукру коштує трохи більше за долар. Пропонована ціна в Україні — 0,6—0,7 долара.
Політика підтримання високих внутрішніх цін використовується у країнах ЄС, але там вона можлива, бо там висока купівельна спроможність населення. Сьогодні середня заробітна платня в Україні нижча, ніж у країнах ЄС, разів у п'ятдесят, і тому запровадження високих внутрішніх цін видається передчасним. Введення таких цін може означати або зменшення обсягів споживання цукру, або стрибок інфляції, або зниження життєвого рівня населення.
Сьогодні ринок в Україні настільки насичений цукром, що за високою ціною реалізація його неможлива. «Укрцукор» пропонує весь надлишок виробленого цукру взяти в державні резерви, як це зроблено із зерном, і гарантувати виробникам одержання мінімальної ціни, забронювати цей цукор і не випускати його на ринок доти, доки ціна на нього на ринку не досягне мінімальної ціни. Після цього можна починати регулювання ринку, викидаючи на ринок або скуповуючи на ньому цукор для підтримки ціни.
Таким чином, держава цукор бронює і обіцяє виробникам заплатити за нього тоді, коли на ринку буде створено кон'юнктуру для збуту за ціною не меншою мінімальної. Це зовсім не означає, що держава має цукор купити й повернути виробникові гроші. Держава цукор бронює і вводить квотування виробництва цукру. Це означає планування виробництва цукру на наступний рік з урахуванням споживання цукру на внутрішньому ринку, заброньованої кількості цукру та кон'юнктури експорту у країни СНД.
Передбачається також позбутися двох ринків цукру всередині країни. Для цього через цукрові заводи необхідно надати кредити для вирощування цукрового буряку і розпочати працювати за схемою підтримки мінімальної ціни на цукор.
При цьому на ринок надійде лише певна кількість цукру, решта зберігатиметься на складах цукрових заводів (цукор, який належить самим заводам, і цукор, який належить господарствам). Саме цей цукор держава і повинна закласти у держрезерв і розрахуватись за нього наступного року після наведення ладу на ринках збуту цукру.
Підвищення внутрішньої ціни на цукор і її неухильне додержання має певні позитивні і негативні наслідки. Позитивом є підтримка бурякосійних господарств на рівні паритету 1995 р., коли буряківництво не було збитковим.
Рентабельність вирощування цукрового буряку, за даними 1995 р., становила 80%. Це було наслідком дії механізму розподілу кінцевого продукту — цукру за давальницькою схемою (30% — заводу, 70% — господарству). При цьому рентабельність виробництва цукру на заводі становила 6,4%.
Сільськогосподарське виробництво є багатогалузевим; практично не існує господарств, які б виготовляли тільки один вид продукції. Цукровий завод — це моновиробник. Завод повинен отримувати буряку від господарств за гроші. У вартості буряків тоді буде закладено прибуток господарства саме за вирощування буряків. Завод переробляє буряки, продає його за своєю ціною і одержує свій прибуток. Але тоді в тих господарствах, які одержують лише по 100 ц /га (а таких серед бурякосійних 30%), цукрові заводи взагалі не будуть купувати буряки, оскільки його ціна буде зависокою.
Негативні наслідки підвищення ціни проявляються у подорожчанні всієї харчової продукції.
Цукру належить центральне місце серед продуктів харчової промисловості. Немає жодної галузі в харчовій промисловості, де б не використовувався цукор. Тому, якщо ціна на цукор подвоїться, то це зумовить пропорційне підвищення цін на всі інші продукти харчової промисловості.
За економічною теорією, таке підвищення може спричинити або інфляцію, або зниження життєвого рівня населення. За умов жорсткої монетарної політики, коли друкування грошей, незабезпечених відповідним приростом внутрішнього валового продукту, обмежується, більш імовірним є падіння рівня життя. Слід враховувати, що ціни на продукти харчування в Україні вже досягли європейського рівня (при середній заробітній платні, нижчій від середньоєвропейської разів у 50), а на деякі види навіть перевищили його. Для «захисту» українського виробника доведеться вводити нові акцизи майже на всі імпортні харчові продукти, що практично нереально.
Відомо, що підвищення цін на товар призводить до скорочення його споживання. Отже, скоротиться споживання не тільки цукру, а й решти продуктів харчової промисловості, що означатиме подальший спад виробництва. Крім того, спад споживання цукру, з одного боку, збільшить експортний потенціал, а з другого — зменшить можливість субсидованого експорту цукру.
Отже, одного цінового регулятора явно недостатньо і на ньому не слід акцентувати увагу. Необхідно толерантно використати всі механізми регулювання руху обсягів цукру з урахуванням поточної ситуації. Зокрема, можна вжити такі заходи, як управління потоками закупок і збуту цукру, квотування, акумулювання та інтервенції.
Згідно з економічною теорією, якщо ціна одиниці продукції менша від середніх витрат на її випуск, фірма зазнає збитків. У цьому разі фірма повинна зробити вибір: або закрити виробництво, або продовжувати працювати деякий час із збитками, розраховуючи на прибуток у майбутньому за рахунок зростання ціни на продукцію або скорочення витрат на виробництво. В останньому випадку, якщо збитки мають місце протягом тривалого часу, виробництво однозначно треба зупиняти. Але якщо збитки мають короткочасний характер, то вирішення питання про закриття чи продовження діяльності залежатиме від значення мінімальних середніх змінних витрат.
Так, якщо ціна товару є нижчою за мінімальні середні змінні витрати, доход від виробництва не покриє змінних витрат, що призведе до зростання збитків. У цьому разі фірма має припинити свою діяльність.
Якщо ж ціна товару є більшою за мінімальні середні змінні витрати, то продовження випуску продукції дасть змогу зменшити її збитки.
Отже, питання про те, продавати цукор чи ні, має вирішуватися не адміністративно для всіх без винятку, а кожним заводом окремо.
Складна ситуація в цукровій промисловості України виникла не раптово, її причини формувалися впродовж останніх п'яти років. Податкова політика призвела до розвитку бартеру та такого його різновиду, як переробка на давальницьких умовах. Інфляція у десятки тисяч відсотків на рік за умов відсутності в існуючому обліку механізмів її врахування призвела до втрати не тільки фондів на модернізацію та реконструкцію виробництва, а й обігових коштів. Відсутність кредитів строком понад три місяці (в той час як для цукровиробників потрібні кредити принаймні на рік) та ще й видача їх під великі відсотки взагалі унеможливлюють діяльність підприємств. Відсутність системи страхування сільськогосподарських ризиків багаторазово підвищує собівартість сировини. І до всього цього — наявність великої кількості нерентабельних цукрових заводів та небажання скорочувати їх чисельність, відсутність можливості модернізації.
Резерви ефективності буряківницької галузі — у збільшенні врожайності, захисті посівів, наближенні їх до цукрових заводів, зниженні витрат на вирощування і підвищення якості сировини, її цукристості.
У цукропереробній галузі резерви ефективності криються в модернізації потужностей.Наприклад,в Україні максимальна потужність переробки цукрових буряків 9 тис. т, а середня по країні — 2,6 тис. т. (Для порівняння, у Франції є завод потужністю 20 тис. т буряків на добу, а середня потужність по країні - 10-12 тис. т). В Україні працює багато заводів, збудованих понад 100 років тому, з дуже малою потужністю і ефективністю, які доцільно закрити.
Водночас окремі старі цукрові заводи, які модернізовано, мають дуже високі показники. Головна проблема вітчизняної цукрової промисловості полягає в тому, що з буряків вилучається 75% наявного цукру, а на Заході, зокрема у Франції, — 84. Це зумовлюється двома факторами - цукристістю і врожайністю цукрових буряків, які значно поступаються іноземним зразкам. Франція з гектара одержує 9 т цукру, Україна — лише 3.
Важливим резервом підвищення ефективності галузі переробки є розвантаження цукрових заводів від надмірних соціальних видатків. В Україні є багато дрібних цукрових заводів, які взагалі втратили своє економічне значення і функціонують як «соцзабезівські» заклади.
Донедавна цукрові буряки були однією із найприбутковіших культур в Україні. Порушення паритету цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, втрата східних ринків збуту цукру, низька купівельна спроможність населення, вимушений перехід сільського господарства на давальницькі умови переробки сировини на фоні хронічних неплатежів і невиплат заробітної плати призвели до штучного перевиробництва цукру. Нерозвиненість інфраструктури ринку (відсутність достатньої кількості оптових бірж, складських приміщень, посередників) призвела до того, що на сьогоднішній день цукор в основному реалізується за цінами нижчими за його собівартість. В 1996 р. середня ціна реалізації цукрових буряків в господарствах Міністерства АПК України склала 32,9 дол. /т (в США — 43 дол. /т, в країнах Європи — 50—60 дол. /т). Рівень рентабельності виробництва цукрових буряків у господарствах Міністерства АПК України у 1996 р. був 3,5%, що на 25,4 пункти менше в порівнянні до 1990 р. і на 29,4 пункти - до 1995 р.
У відповідності до Постанови Кабінету Міністрів України № 490 від 24 травня 1997 р. встановлено мінімальну закупівельну ціну на цукрові буряки урожаю 1997 р. в розмірі 70 грн./т (без ПДВ), оптово-відпускну ціну на цукор-пісок — 1190 грн./т. У зв'язку з прийнятим Україною Законом «Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності» (18.02.92 № 2132-ХІІ) рівень закупівельної ціни на цукрові буряки і оптово-відпускної ціни на цукор не може бути жорстко зафіксований державою. Постановою Кабінету Міністрів України від 04.08.97 № 814 ці положення було відмінено. При цьому слід відмітити, що названі вище положення були продубльовані Міжвідомчою Комісією з питань регулювання ринку цукру. Мінімальна закупівельна ціна на цукрові буряки в розмірі 70 грн. /т (Постанова № 490) була розрахована відносно їх урожайності 350 ц /га. Необхідно зазначити, що за останні 10 років тільки в 2002 р. в Україні було досягнуто урожайність цукрових буряків 317 ц /га. Отже, можна прогнозувати, що виробництво цукрових буряків у ближчі роки в значній частині господарств буде збитковим.цих умов розраховувати на врожайність цукрових буряків в обсязі хоча б 350 ц /га (Франція вирощує по 700 ц /га) Україні не приходиться. На сьогоднішній день, за нашими розрахунками, мінімальна ціна реалізації За попередніми даними Міністерства АПК України, рівень рентабельності вирощування цукрових буряків у 2005 р. складе 5,0%, а виробництва цукру - 5,7%. При цьому планова собівартість буряків 67,8 грн. /т розрахована відносно мінімальних обсягів обробки ґрунту і посівів, мінімуму застосування засобів захисту рослин, мінімуму внесення мінеральних добрив. Отже, закладаючи в ціну реалізації цю собівартість, ми ставимо господарство в 2004 р. в фінансові умови, за яких вони і надалі не матимуть можливості виконати агротехнічний комплекс робіт в повному обсязі. За цукрових буряків повинна бути 86 грн. /т (з урахуванням відрахувань до позабюджетних фондів) і це з розрахунку на урожайність 230 ц /га.
РОЗДІЛ II МЕТОДИКА ОПЕРАТИВНОГО ОБЛІКУ Й АНАЛІЗУ ВИТРАТ ТА ВИХОДУ ПРОДУКЦІЇ ЦУКРОВОГО ГОСПОДАРСТВА
