Націоналізм без егоїзму

 

Пізнай самого себе.

Дельфійський оракул

Хто назве речі своїми іменами, той побудує Всесвіт.

Конфуцій

 

Останній раз я бачив Гуру у вересні 1992 року, за місяць до його смерті. Скориставшись відрядженням до Єкатеринбурга, я на кілька днів злітав в Улан-Уде. 89-річний старий вже не виходив з дому, сидів, точніше, напівлежав у кріслі. Розум був ясний, хоча говорив плутано.

— Дивний ви народ, — почав він бесіду зі мною, — суперечливий. З одного боку, життєлюбність, спокійна вдача, гордість. Не польський гонор, а саме гордість... Ну, козак Мамай... З другого — самоприниження і самознищення. Так-так, перечитайте "Гайдамаки" Шевченка — зрозумієте...

— Що ж нам робити?

— Зрозуміти самих себе, свою націю. Кожний, навіть останній вигнанець має знати, до якого народу він належить. От над чим потрібно працювати. Ви — народ Припонтиди — центру післяпотопної цивілізації. Три тисячі років тому сталася Троянська епопея. Підсумок — пелазги, які перетворили напівдиких греків на великих еллінів; етруски, які перетворили латинських мисливців і пастухів на могутніх римлян. А хто стоїть біля витоків цих світових подій? Кіммерійці — засновники Трої — з берегів Борисфена, Танаїса, Істра. Вони — улюблені сини Яфета.

Дві з половиною тисячі років тому: Велика Скіфія, що розкинулася по всьому арійському поясу — від Істра і Карпат до Паміру. А серце де? Та тут же, в Північному Причорномор'ї, в Придніпров'ї, в землях арійських, землях скіфів-сколотів — ваших пращурів. Півтори тисячі років тому: Велика Гунія — від Атлантики до Тихого океану, від Балтики до Каспію. А центр? Ваша Київщина. І вона ж колиска слов'янської раси — двигуна історії. Тисяча років тому: Київська Русь — найвеличніша держава середньовіччя, більша від Римської імперії. А ядро? Воно в назві... Воно у вас, у вашому народі, у вашій багатостраждальній землі.

Удар монголів був страшним. Державний поступ нації зупинився. Культурне життя завмерло на найвищій ноті. Вас позбавляли мови, держави, інтелекту, столиці, релігії, імені. Ви стали малоросами, хохлами. Але ж ім'я Русь, роси, русичі, русини гриміло по всьому світові. І весь світ знав: це Київська Русь, це люди з берегів Борисфена, нащадки великих кіммерійців, скіфів, антів, великих київських князів — усіх, хто протягом тисячоліть створював і розширював духовний, інтелектуальний, культурний простір для розвитку інших народів, менш за все думаючи про себе, хто, нарешті, ліг кістьми під ударами монгольських орд і тим урятував західноєвропейську цивілізацію.

І от як пише про вас, славетних русичів-борисфенітів, ваша чудова поетеса Ліна Костенко:

Все людство вже збулось, — Ми ще стоїм на старті.

Чи не парадокс? Чи не гірко усвідомлювати це? А можливо, мав рацію наш спільний друг Лев Миколайович Гумільов — можливо, ваша нація вмирає від старості (вірніше, вмерла ще минулого століття, коли ви стали малоросами)? За його теорією, строк життя народу 1,5 тисячі років, і ваш народ, отже, мав уже тричі вмерти. Де ваш початок — у славетній Припонтиді чи в королівській Польщі?

Я старий, скоро помру, тому дозволю собі торкнутися найделікатнішого питання. Знаєте, яка думка мене непокоїть протягом 60 років вивчення вашої країни? Думка така: чому і навіщо ви українці?

—?!

— Так-так, навіщо вам бути українцями? Гадаю, відродження національної самосвідомості змусить вас змінити ім'я... В Україні я ставив це питання різним людям. Спочатку вони дивувались, от так, як ви... Але, вислухавши мене і подумавши, погоджувались.

Справді, Україна називалася Руссю і до, і після монголів. Вона — ядро, серце великої Русі від Уралу до Вісли і від Білого до Чорного моря. Але саме у ядра, у серця, й забрали ім'я Русь, залишивши його за окраїнами — Московією і Білорусією.

Назва "Україна", по-перше, не має глибоких історичних коренів, хоча й стала звичною. Вона з'явилася лише в XV столітті у польських державних актах і хроніках [Нещодавно я дізнався, що слово "Україна" один раз промайнуло в хроніці XIII століття]. Потім практично зникла на три століття (Україна стала Малоросією). І тільки в XX столітті з'явилася знову. По-друге, ця назва дана не вашим, а чужим народом, який підкорив вашу країну, точніше, частину її. Саме в Польській метрополії в XV столітті почали називати залежні руські землі "українними". Україна — окраїна (провінція) Польського королівства. І як не вправляйся, іншого змісту ви не знайдете. Україна — це не власна назва. Так само, як, скажімо, Німеччина. Німці, ми вже говорили, називають свою країну Дойчланд.

Таким чином, "Україна" не має конструктивної семантики і не є власним ім'ям. Швидше навпаки. Якщо ж розуміти під "Україною" просто "країну", "край", то тоді це ім'я вже не власне, а знеособлене.

— Але вже стільки пісень створено про Україну, це ім'я для нас — ліричний образ.

— Воно й залишиться... в ліриці. Як було у творчості Шевченка. Воно й годилося для бездержавної нації. Але держава, та ще й з такою історією потребує меткішого, доленосного офіційного імені.

— Як же назвати?

— А як було: Київська Русь. А жителі — русичі, або русини. Дивіться, що роблять євреї: не лише назву країни, але й мову залишають тритисячолітньої давності. Бог із ним, що є Росія, Білорусь... Це не заважає вам бути Руссю Київською. Але назвати, звичайно, має не хтось, а сам народ... Шляхом референдуму.

Тут і Сильвестр сплутав. Він говорить, що назву Русь дали варяги ("Од варяг бо прозвана земля наша"). Ні, це власна назва Київської землі. Навіть, коли новгородці чи смоляни вирушали до Києва, вони говорили: "Іду в Русь". В старовину вважали: ім'я визначає долю. Ваша країна мала й ще одне доленосне ім'я — Оратанія. Це було дуже давно.

Але Русь не набагато молодша від Аратти (Оратанії) — ця назва з'явилася за півтори тисячі років до приходу в Припонтиду варягів. Вона — від кіммерійців-етрусків, що потрапили на Апеннінський півострів із Трої. А до Трої вони були в Аратті. Слова з коренем "рус" у латинізованих мовах так чи інакше означають зв'язок із землею, землеробством, агрокультурою: "рустика" ("селянка"), "рустикал" ("сільський") тощо. Троянці, що прийшли на Апенніни, почали називатися етрусками тому, що вони родом із Аратти — із країни землеробства — і принесли свою землеробську культуру. Звідси пішов термін до галлів: Русильон — у Франції (землеробська територія), Русіана — над Рейном тощо. Таким чином, Русь через "етрусків" сягає корінням в арійську Аратту. У цих назв — "землеробська" семантика.

Тут можна багато наводити фактів. Права притока Дніпра — Рось, а притока річки Етрус у Болгарії — Росиця. І там, і тут є селища з назвою Трої. І все ж це деталі. Головне — духовний зміст. Рустикальність — латинізований термін, що означає "схильність до землеробства". Я б увів термін "триполізм" (від Трипільської культури), що означає потяг українців до землі. Рустикальність і триполізм мають однаковий зміст. Як і скіфський міф, у переказі Геродота, про золотий плуг, що впав з неба, як і сколотський міф про ярмо — головні атрибути степової агрокультури, котрі визначили навіки долю слов'ян-русинів.

Далі, Русь (роси) — біблійна назва південнослов'янського народу на відміну від московитів, біблійна назва яких Мешех і Мосхі (Бут. X. 2; Єз. XXXVIII. 2). Під час руйнування імперських режимів і національного відродження дедалі більше народів змінюють свої імена, підбираючи історично значущі, глибокі за змістом назви. Бурят-Монголія тепер Бурятія, Молдавія — Молдова, Якутія — Саха, Камбоджа — Кампучія, Башкирія — Башкорстан...

— А далі?

— Діяти по-арійськи. Я б створив партію конструктивного націоналізму. У вас лише лають націоналістів, не розрізняючи крайніх і помірних, точніше, конструктивних націоналістів.

— Україна — для українців?

— Та ні ж! Це крайність. Націоналізм без егоїзму — от що потрібно. У своїй країні має встановлювати порядки титульна нація. Але так, щоб ці порядки були розумні і влаштовували всіх. Хто головує у Франції? Французи. В Німеччині? Німці. Корінна нація бере на себе відповідальність за всіх, хто живе в країні, не протиставляючи себе іншим. Це відповідає українській ідеї, адже ця ідея арійська, арії завжди працювали для блага інших, вели за собою народи. А ідея сильна. Я не знаю іншого народу, за винятком, можливо, єврейського, в свідомість якого так глибоко запала б національна ідея, пристрасне бажання незалежності, ніжна любов до всього рідного... Це не може не викликати нову хвилю патріотизму. І Україна злетить високо, як у запорозькі часи... Не можна вам забувати про свою месіанську роль... "Схаменіться!" — закликав Шевченко.

Так говорив умираючий Гуру. Знав, що говорив. Адже за плечима 60 років наукового досвіду в україністиці.

Говорив Самден про Україну і при цьому вказував на образи Варвари Великомучениці та Феодосія, які були в нього на малюнках, вирізаних з якогось старого журналу.

 

 

ПОКРОВИТЕЛІ НАРОДУ

 

Радуйся Сыном Божьим, Светом от Солнца!..

Акафист св. Варваре

 

— В історії, напевно, немає нації з більш драматичною долею, ніж українська. Коли О. Блок писав: "Так, скіфи ми, так — азіати...", котрі тримають "щит між двох ворожих рас — монголів і Європи", він мав на увазі не Урал і не Чукотку, а Південну Русь — Україну.

— Отже, немає справедливості! — вигукнув я.

— Є вища справедливість! — заперечив Fypy. — Згадаймо Біблію: "Кого Бог більше любить, того й більше карає". У біблійній етнології кожний народ уособлений. Уособленням московитів є Сергій Радонезький — національний святий: мудрий, суворий, завжди готовий взяти до рук меча. На Куликовому полі першим став до бою богатир Пересвіт — "права" рука Сергія. Це досить символічно. Сергій Радонезький — символ фізичної, військової перемоги в інтересах нації.

Україну уособлює Варвара Великомучениця. Вона є символом перемоги моральної, духовної, в інтересах людства. Головна риса Варвари — внутрішня сила, сталева затятість при зовнішній слабкості. Що тільки з нею не робили: і ублажали, і переконували, і просили забути Ісуса Христа, і погрожували, і катували, і, нарешті, відтяли голову. Однак ця тендітна, пещена красуня-аристократка (їй було лише 16 років) стояла на своєму, мов скеля: Христос — Бог і немає іншого.

Уособлення України — загальнохристиянська свята, світоч християнського світу. І не випадково мощі св. Варвари опинилися в Києві: вона була галілеянка, з того ж племені, що й Ісус Христос. Її батько Діоскур, щоправда, римлянин, а мати, котра жила у Фінікії, була галілеянкою (Галілея межувала з Фінікією).

Варвара, дівчина небаченої вроди, мала ніжну душу. Батько-язичник оточив свою доньку численними служницями і рабинями, вона купалася в розкоші, згодом стала "кращою нареченою Риму". Водночас дівчина наполегливо шукала Бога і знайшла його.

Нині мощі цієї святої вселенського масштабу перебувають у Володимирському соборі в Києві.

У вас, українців, є ще одна реліквія — найдавніша ікона Богоматері. Написана вона самим євангелістом Лукою. Привезена в Україну з Греції. У свій час ікону у вас забрали суздальці, які пограбували Київ і Вишгород. 1395 року вона потрапила до Владимира, а звідти — до Москви, де й досі зберігається в Успенському соборі Кремля. Ікона відома ще під іменем Владимирської Божої Матері.

Як би там не було, це ваша велика реліквія. Вона не раз рятувала Росію — про це докладніше скажу трохи пізніше. Повернути її до Києва, точніше, до Вишгорода — це одне із завдань української нації.

За біблійною (духовною) етнологією, вашим покровителем є преподобний Феодосія, один із засновників Києво-Печерської лаври. Його мощі випромінюють негасиме, астральне світло. До речі, від мощей знаменитого Іллі Муромця, що зберігаються у Лаврських печерах, такого світла не виходить. Мощі Іллі — скоріше народна реліквія. А мощі Феодосія дають "стовп" золотавого світла, на який я, наприклад, двічі народжений, не можу надивитися, коли буваю у Києві. Бережіть ці мощі.

Не говоритиму про діяння святого Феодосія (вони описані). Наведу лише слова його заповіту. Це слова Всевишнього до всієї української нації. Феодосій лише повідомив їх вам [Формально їх було сказано київському князю Ізяславові. Однак за своїм змістом вони адресуються всім українцям]. Ось вони: "Бережіться кривовірів і усіх їхніх бесід, бо й наша земля наповнилася ними. Якщо хто й спасе свою душу, то лише живучи у православній вірі, бо немає віри кращої від нашої чистої, святої... Будьте добрими. Творіть милостиню не тільки своїм за вірою, а й чужовірним. Якщо побачите кого в біді, нехай то жид, або інший чужовірець, еллін, або латин який, — до кожного будьте милосердні...

Завжди пам'ятайте про свою землю... Якщо треба буде вмерти за свою землю і святу віру, сміливо йдіть на смерть. Пам'ятайте Письмо: "Один Господь, одна віра, одне хрещення" (Еф. IV. 5). Хто ми? Ми ті, хто живу жертву приносять, чисту й непорочну..."

Ось ваш символ і ваше знамено.