Методи впливу на підсвідомість вихованця

Лекція 3.  МЕТОДИ І ФОРМИ ВИХОВАННЯ. ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ В КОЛЕКТИВІ.

Класифікація методів виховання.

Форми виховання.

Самовиховання особистості.

4. Виховання особистості в колективі:

- Колектив, його ознаки і стадії розвитку

- Умови позитивного впливу колективу на особистість

- Шляхи формування колективу

Рекомендована література.

Ключові слова

 

Класифікація методів виховання

Існує два основних шляхи впливу вихователя на вихованців: прямий - у процесі безпосередньої взаємодії з учнем (бесіди, дискусії, вимоги, поради, покарання, заохочення і т.д.); опосередкований - засобами доцільної організації соціального та предметного оточення вихованців (естетичне оформлення кімна­ти, добір іграшок, організація колективних видів діяльності, регулювання міжособистісних стосунків у колективі і т.д.).

Методи виховання - це способи прямого і опосередкованого впливу вихователя на свідомість, почуття і поведінку вихованців з метою розвитку в них бажаних якостей, ціннісних орієнтацій, звичок і переконань.

Поряд із поняттям «метод виховання» у педагогіці часто корис­туються близьким за значенням поняттям «виховний прийом». Прийом виховання - складова частина методу, один із його елеме­нтів. Наприклад, бесіда з учнями будується як ціла система прийомів: прийом яскравого початку, прийом звертання до життєвого досвіду дітей, прийоми утримання і переключення уваги, прийом завершен­ня розмови. Прийом виховання може розглядатися також як частковий варіант, спосіб реалізації методу виховання за тих або інших конкретних умов.

Методи виховання ґрунтуються на цілеспрямованому викорис­танні педагогом психологічних механізмів розвитку мотиваційно-ціннісної сфери особистості. В основі будь-якого виховного методу лежить один або декілька психологічних механізмів розвитку потреб, ціннісних орієнтацій, установок, звичок, якостей характеру особистості. Активізувати ті або інші механізми розвитку мотиваційної сфери можна, впливаючи на підсвідомість, свідомість і поведінку особистості. Відповідно, всі методи виховання дещо умовно поді­ляють на чотири групи:

1) методи впливу на підсвідомість вихованця: педагогічно до­цільна самопрезентація вчителя, навіювання;

2) методи звернення до свідомості вихованців: переконування, дискусія, приклад;

3) методи організації поведінки вихованців: вимога, доручення, привчання, створення виховних ситуацій, рольові ігри;

4) методи оцінювання і корекції поведінки вихованців: покаран­ня, заохочення.

Методи впливу на підсвідомість вихованця

Педагогічно доцільна самопрезента ція - намагання вихова­теля вплинути на враження про нього, що формується в учнів.

Як відомо, необхідною умовою ефективності виховання є авто­ритетність педагога для вихованців. Для формування авторитету учитель має так будувати спілкування з учнями, щоб викликати в них позитивне ставлення до себе: довіру, симпатію і повагу. Йдеть­ся про самопрезентацію вчителя у процесі взаємодії з учнями.

Свідомо чи несвідомо кожен учитель прагне справити на учнів певне враження. Спостереження свідчать про існування як продук­тивних, так і непродуктивних стратегій самопрезентації. Деякі, наприклад, намагаються справити враження серйозної, суворої людини, інші орієнтуються на образ ділового, компетентного викладача, для якого головне - знання. Треті намагаються викликати в учнів симпатію і довіру, спілкуючись з ними на рівних, проявляючи поступливість і невимогливість. Можна спостерігати такі маніпулятивні стратегії самопрезентації, спрямовані на «купівлю» симпатії та визнання: підняття цінності учнів -   позитивна оцінка (наприклад, в формі похвали); конформізм - демонстрування згоди з думками, поглядами і поведінкою учнів; позитивна самодемонстрація - показ себе у позитивному світлі (описування своїх здібностей, талантів) або своєї готовності на значні жертви заради учнів; негативна самодемонстрація - створення враження про власну слабкість і безпомічність з метою викликати жалість учнів.

Всі перераховані стратегії так чи інакше спрямовані на підвищення вчителем власної привабливості в очах школярів і здобуття контролю над їхньою поведінкою. Але в більшості випадків вони не дають змоги досягти бажаного результату - завоювати справжній авторитет і визнання учнів.

Якою ж має бути педагогічно доцільна самопрезентація вчите­ля? Одразу необхідно зазначити, що універсальної, ефективної в усіх ситуаціях стратегії самопрезентації не існує. Вчитель обов'язково повинен враховувати вікові особливості дітей, з якими спілкується. По-різному слід демонструвати себе у спілкуванні з молодшими школярами, підлітками чи юнаками. Можна виділити лише найбільш загальні вимоги до самопрезентації вчителя:

1) виявляти зацікавлене, доброзичливе, чуйне ставлення до учнів, готовність зрозуміти їхню точку зору;

2) демонструвати ґрунтовні знання і професійну компетентність, цікаво викладати навчальний предмет;

3) бути вимогливим і справедливим у стосунках з учнями.

4) підтримувати у спілкуванні з учнями оптимальну соціально-психологічну дистанцію. Надто велика дистанція характерна для вчителів, спілкування яких має закритий, формальний характер. Вони взаємодіють з учнями виключно як виконавці соціальної ролі, приховують свої почуття за маскою офіційності, уникають близьких, відкритих, персоналізованих стосунків з вихованцями. Така позиція позбавляє як учителя, так і учнів спонтанності, свободи самовира­ження, перешкоджає формуванню взаємної довіри. Інші педагоги, навпаки, спілкуються на неформальній основі, відкрито, спонтанно проявляють власні почуття. Це сприяє формуванню між учителем і учнями відвертості, взаємної симпатії і довіри.

Навіювання - безпосередній вплив на особистість (її емоцій­ний стан, установки), який зумовлює некритичне і несвідоме засвоєння нею певних поглядів чи виконання дій.

Розрізняють пряме (команда, наказ, настанова) і непряме педа­гогічне навіювання. При прямому навіюванні слова педагога, виражені в імперативній формі, без аргументації, зумовлюють відповідну поведінку учнів: «Запам'ятай, цього робити не можна», «Я переконаний, що тобі під силу це завдання». При непрямому навіюванні повідомлення подається не в наказовій формі, а у вигляді розповіді, натяку, опису якого-небудь випадку. Можна, наприклад, розповісти про когось, хто свого часу вчинив так само, як учень (його, однак, не згадувати), і те, які це мало наслідки.

Ефективність навіювання залежить від:

• особливостей вихованців (вік, стать, критичність мислення);

• особливостей вихователя (авторитет, привабливість, зовні­шній вигляд, інтонація, міміка).

Методом навіювання користуються здебільшого при вихованні дітей раннього віку. Молодші школярі легше піддаються йому, ніж старші, дівчатка - більшою мірою, ніж хлопці.

Навіювання можна здійснювати як мовними засобами (слово, інтонація, пауза), так і позамовними (міміка, пантоміміка, жести, довколишня обстановка тощо). Ефективній реалізації методу спри­яє використання художніх образів, музики.

Методи виховання через звернення до свідомості ви­хованців

Моральні якості особистості - це складний сплав етичних знань, життєвого досвіду та емоційних вражень. Щоб учень поводився морально, треба, принаймні, щоб він, чітко уявляв, у чому полягає моральна поведінка. Формування таких уявлень і переконань забезпечують методи звернення до свідомості вихованців: переко­нування, дискусія, приклад.

 Вони сприяють:

• розвитку моральної свідомості учнів;

• формуванню в дітей правильних моральних оцінок, суджень, понять, переконань;

• узагальненню життєвого досвіду учнів, їх вчинків, поведінки;

• формуванню в дітей адекватної самооцінки. Переконування - метод словесного впливу на вихованця (його переконання і поведінку) шляхом звернення до його власного кри­тичного мислення. Воно впливає також на почуття. Відмінності переконування від навіювання:

1) переконування апелює до свідомості вихованця, супроводжу­ється аргументами, доказами;

2) вихованець, критично проаналізувавши наведені аргументи, має право їх відкинути, заперечити;

3) під впливом переконування вихованець самостійно приймає рішення змінити свої погляди і поведінку.

Переконування можна застосовувати як з метою формування в учнів нових переконань, так і для доведення хибності стихійно сформованих поглядів. Ефективність цього методу залежить від трьох основних факторів: а) ставлення учнів до вчителя (вплив особистості вихователя залежить від його переконливості, компе­тентності, впевненості, привабливості), б) переконливості аргуме­нтів, в) врахування індивідуальних особливостей вихованців.

Якщо в учнів сформувалося негативне ставлення до педагога, навіть найрозумніші аргументи не матимуть на них ніякого впливу. Важливо й те, наскільки вихователь знає своїх учнів, їхні погляди, уподобання, інтереси, життєвий досвід.

У процесі переконування застосовують такі прийоми, як опора на особистий досвід учнів, наведення яскравих прикладів з літера­тури, реального життя, постановка запитань, спільне обговорення проблеми.

Переконування здійснюють у різних формах: індивідуальної бесіди з учнем, фронтальної етичної бесіди з класом, розповіді, дискусії.

Досить ефективною і водночас складною формою переконування є індивідуальна бесіда з вихованцем. Важливо, щоб під час такої бесіди між педагогом і учнем не виник психологічний бар'єр. Якщо учень неправильно розуміє ситуацію, треба тактовно, не принижуючи його гідності, пояснити, в чому він помиляється. У присутності товаришів бесіда повинна бути короткою, діловою, спокійною, без іронії та зверхності. Вихованець лише тоді сприйме слова вихователя, коли відчує його доброзичливе, зацікавлене ставлення і щире прагнення допомогти.

Дискусія (від лат. discussio - дослідження) - обговорення супе­речливих питань. Об'єктом обговорення можуть бути реальні жит­тєві ситуації, книги, кінофільми, спектаклі. Найчастіше у школах практикують дискусії на морально-етичні теми. Вони розвивають в учнів уміння спільно аналізувати факти і причини тих чи інших явищ і подій, удосконалюють навички критичного й творчого мислення, вчать брати до уваги різні сторони моральної проблеми, виробляють уміння досягати порозуміння.

Ефективним методом морального виховання учнів є дискусія, спрямована на розв'язання моральних проблем. Основою для такої дискусії є моральна дилема, сюжет якої містить реальний конфлікт для центрального персонажа і викликає в учнів різні погляди на ситуацію. Для того, щоб учні набули навичок розв'язання моральних проблем, вони повинні безпосередньо торкатися їхніх інтересів, були близькими їхньому розумінню.

Предметом обговорення можуть бути моральні конфліктні ситуації і художніх творів (книг, кінофільмів, спектаклів), близьких життєвому досвідові щколярів. Можна використовувати також приклади з дитячої і юнацької періодики. Обговорення уривка зі статті, в якій описується конфліктна моральна ситуація або висловлюються спірні судження, активізує бесіду зі школярами будь-якого віку.

Обов'язковою умовою ефективності дискусії є правильна пози­ція і тактика поведінки вихователя. Він не повинен нав'язувати учням власні погляди, спираючись на свій авторитет. Точка зору дорослого, тим більше висловлена в формі аргументації, підштов­хує учнів до її некритичного сприйняття. За таких умов моральна свідомість учнів не розвивається, вони просто завчають «правиль­ні» відповіді, не розуміючи їх справжнього значення.

Під час дискусії треба надати учням можливість вільно вислов­лювати свої думки. Для цього слід дотримуватися таких правил: заохочувати учнів до запитань і навіть сумнівів щодо певних поглядів; формувати творчу атмосферу, стимулювати творче мис­лення школярів (водночас не примушувати їх виявляти творчість, а дозволяти працювати нарівні індивідуальних можливостей); чер­гувати активні та спокійні періоди дискусії, необхідні для глибокого осмислення проблеми, аналізу власних поглядів і переконань.

Приклад як метод виховання полягає в ознайомленні учнів з по­зитивним зразком, еталоном для наслідування. Важливо, щоб ви­хованець свідомо звернувся до запропонованого образу, виявив бажання бути схожим на нього. Приклад дає конкретні зразки для наслідування і тим самим формує свідомість, почуття, переконання вихованців. «Довгий шлях наставлянь, - казав римський філософ Сенека,- короткий шлях прикладу».

Діти здебільшого наслідують людей, які викликають у них захо­плення і повагу. Прикладом для них можуть бути знайомі, близькі люди - батьки, вихователі, родичі. Велику виховну силу мають також герої книг, фільмів, історичні діячі, видатні вчені, співаки, артисти, спортсмени. У виховному процесі важливі різні види педагогічно організованого прикладу. На прикладі визначної особистості (ученого, письменника, героя тощо) дітям важливо показати, як вона йшла до своїх досягнень: якою була у дитинстві, про що мріяла, як навчалася, чим захоплювалася, як долала життєві труднощі і недо­ліки свого характеру. Так, під час розмови з учнями про самовихо­вання можна розповісти про те, як займалися самовдосконален­ням відомі вчені, філософи, письменники (Демосфен, Л.Толстой, К.Ушинський). Ознайомлення дітей з життям видатної особистості - дуже тонка методика. Нав'язливі заклики брати приклад з визначної людини викликають в учнів протилежну реакцію. Натомість учитель може запропонувати учням прочитати книгу, переглянути кінофільм, спектакль про людину, гідну наслідування.

Методи виховання через організацію поведінки вихо­ванців

Моральні знання, не пов'язані з власним досвідом поведінки, діти, як правило, не засвоюють глибоко - почуття, пережиті під час яскравої етичної бесіди, дискусії нерідко виявляються короткочас­ними, епізодичними. Тому у вихованні важливе значення має організація діяльності, створення життєвих ситуацій, в яких формується досвід моральної поведінки дітей, виробляються пере­конання і звички, розвиваються морально-вольові якості. Цьому сприяють методи виховання через організацію поведінки дітей: вимога, привчання, доручення, створення виховних ситуацій, рольова гра.

Вимога - безпосереднє спонукання учнів до тих чи інших дій або їх припинення. За формою вимоги поділяються на прямі (наказ, розпорядження, погроза) і непрямі (прохання, натяк, порада). Для прямих вимог характерні імперативність, категоричність, конкрет­ність і точність. Ставляться вони рішучим тоном. Можлива гама відтінків в інтонації, силі голосу, міміці. Непрямі вимоги відрізня­ються від прямих відсутністю імперативності, владності. В основі їх виконання лежить позитивне ставлення, довіра і повага вихованців до педагога.

Вимога-порада - це апеляція до свідомості вихованця, переко­нування його в доцільності, корисності рекомендованих педагогом дій. Порада буде прийнята, коли вихованець ставиться до вчителя як до старшого, більш досвідченого авторитетного наставника. Вимога-прохання ґрунтується на формуванні товариських стосун­ків між педагогом і вихованцями. До неї близька вимога-натяк. її успішно застосовують досвідчені педагоги в спілкуванні з старшо­класниками, часто вона дає більший ефект, ніж пряма вимога.

Метод вимог може бути ефективним за умови дотримання пев­них правил.

1. Вимоги повинні бути зрозумілі дітям. Не слід обмежуватися безапеляційним «так треба». Необхідно пояснити, чому від вихова­нців вимагають тієї чи іншої поведінки.

2. Вимоги мають бути посильними. Не варто вимагати відразу занадто багато.

3. Ставлячи вимоги, слід враховувати індивідуальні особливос­ті та рівень вихованості учнів: недоцільні прямі, категоричні вимо­ги стосовно тривожних, невпевнених у собі або сумлінних учнів.

4. Вимоги повинні бути послідовними. Якщо сьогодні від вихо­ванця вимагають одне, завтра звертають увагу на інше, а післязав­тра на третє, то це призводить до його дезорієнтації і викликає стрес.. Вихователь має бути передбачуваним для вихованців у своїх вимогах.

Найбільш ефективними є вимоги, які діти визначають разом із дорослими: «Правила поведінки» для свого класу, дитячі Консти­туції, закони і заповіді тощо.

Привчання - це організація регулярного виконання певних дій з метою перетворення їх на звички. Отже, привчання - не що інше, як регулярна вимога дотримуватись певних норм і правил поведі­нки, аби сформувати необхідну звичку. Нерідко привчання супро­воджується болісними процесами, викликає незадоволення з боку вихованців. Тому слід користуватися ним у комплексі з іншими методами виховання, зокрема ігровими.

Привчання доцільне здебільшого при вихованні молодших школярів. Так, учнів привчають вставати, вітаючись з учителем перед початком уроку, підносити руку, коли є потреба щось сказа­ти, вчасно приходити на уроки і т.д.

Ефективність привчання залежить від певних педагогічних умов:

1. Чітке розуміння вихованцем необхідності дотримання правил поведінки, до яких привчає його вихователь.

2. Для вироблення звички потрібен час, квапливість тут недоці­льна.

3. У процесі привчання вихователь повинен контролювати дії учнів і в разі потреби надавати допомогу. Контроль має бути доброзичливим, зацікавленим і обов'язково поєднуватися з само­контролем.

4. Вироблення корисних звичок полегшується і прискорюється в грі. У цьому випадку дитина добровільно виконує певні правила поведінки без вказівок вихователя.

5. Одного лише багаторазового повторення недостатньо, щоб дія перетворилася на звичку. Для цього необхідно, щоб її виконан­ня викликало в учнів позитивні емоції.

Доручення - це керування діяльністю учнів, у процесі якої ко­жен з них виконує певне завдання. Воно сприяє розвиткові відпові­дальності, волі та уміння долати труднощі, доводити справу до за­вершення. Доручення можуть бути тимчасовими і постійними. Коли учень одержує доручення, він потрапляє у важливу з вихов­ного погляду систему «відповідальної залежності». Будь-яке доручення, з одного боку, покладає на вихованця певні обов'язки (йдеться про вольові зусилля, спрямовані нате, щоб відкласти свої заняття, знайти час і довести доручену справу до кінця), з іншого боку, надає вихованцеві певні повноваження (тобі довірили, крім тебе цього ніхто не зможе зробити, від тебе залежить успіх спільної справи). Відсутність або слабкість якогось із цих двох аспектів знижує виховний ефект доручень.

Правильно організоване доручення обов'язково виконує рольо­ву функцію: приймаючи його, вихованець бере на себе відповідну роль. Саме через систему соціальних ролей у дітей формується різноманітний досвід громадянської поведінки.

Створення виховних ситуацій - це спеціальна організація об­ставин, що стимулюють вияв і розвиток у вихованців певних яко­стей, переконань і ціннісних орієнтацій. Виховні ситуації, з одного боку, дають можливість багаторазово проводити дитину через од­нозначні за своїм характером обставини і тим самим глибоко ви­вчати тенденції її розвитку, а з іншого - виробляти і закріплювати досвід соціальної поведінки: досвід підпорядкування і керівництва; співчування ровесникам, дорослим; переживання відповідальнос­ті за спільну справу; досвід фізичного, інтелектуального і морального напруження; морального вибору тощо.

У виховних ситуаціях дитина постає перед необхідністю вибра­ти рішення з декількох можливих: сказати правду чи збрехати або промовчати, допомогти іншому чи не звернути уваги, оцінити себе об'єктивно чи завищити власну оцінку, скористатися привілеями чи поступитись місцем іншому, виконати доручену справу зараз або відкласти на потім. Таким чином відбувається випробування і одночасно розвиток моральних якостей та переконань особистос­ті, її здатності ставити себе на місце іншої людини, подумки бачити й прогнозувати ситуації за неї, передбачати її найімовірніші рішен­ня і погоджувати з ними власні дії.

Ситуація конфлікту. Педагог, як правило, використовує конфлі­ктні ситуації, що виникають спонтанно. В окремих випадках він може спеціально створити ситуацію конфлікту, якщо, наприклад, необхідні рішучі заходи для зміни ставлення однокласників до ровесника з негативною поведінкою, аморальною спрямованістю.

Ситуація успіху - це цілеспрямована організація вихователем умов, які забезпечують досягнення учнем успіху в певній діяльнос­ті. Постійні невдачі негативно впливають на розвиток особистості, формують негативну самооцінку, підривають віру в свої можливості. В таких випадках необхідне продумане створення ситуацій, які б гарантували учневі досягнення успіху. Радість від успіху може стати своєрідним пусковим механізмом розвитку особистості, докорінно змінити її самопочуття і самооцінку, стосунки з оточенням.

Рольова гра - імітація, умовне відтворення силами учнів реаль­них життєвих ситуацій. В її основі лежить ігровий сюжет, у роз­гортанні якого кожен учень виконує ту чи іншу роль.

За допомогою цього методу в школярів формується здатність грати роль іншої людини, бачити себе з позиції партнера по спілку­ванню, планувати власну поведінку і передбачати поведінку співрозмовника, розвивається також уміння контролювати свої вчинки, давати об'єктивну оцінку діям інших.

Гра привчає до співробітництва і партнерства, адже її виконує група учнів, які повинні злагоджено взаємодіяти, точно враховувати реакції один одного.

Рольові ігри використовують з метою формування умінь і нави­чок спілкування (знайомство, прохання, вибачення, критика, наполягання на своєму, впевненість у собі, подолання надмірної сором'язливості тощо), запобігання в учнів шкідливих звичок, які виникають під впливом однолітків (куріння, вживання алкоголю, наркотиків). Так, наприклад, розігруються ситуації, коли ровесни­ки пропонують підліткові закурити (випити), а він проти. Підліток, якого ровесники обізвали «жовторотим», «маминим синком» зате, що він відмовився закурити, відповідає: «Я був би жовторотим, якби закурив тільки заради того, щоб справити на тебе враження».

Методи оцінювання і корекції поведінки вихованців

Покарання - метод негативного оцінювання поведінки з ме­тою її припинення або викорінення. Це дуже неоднозначний ме­тод, стосовно якого є різні думки: від цілковитого заперечення до схвалення.

«Дивна річ, педагоги бояться навіть самого слова «покарання»......Розумна система стягнень не тільки законна, але й необхідна. Вона допомагає оформитися міцному людському характеру, виховує почут­тя відповідальності, тренує волю, людську гідність, уміння опирати­ся спокусам і переборювати їх (А.С.Макаренко).

«Я твердо переконаний - і це переконання не плід книжних умовиво­дів, а підсумок багаторічної практики,- що абсолютно нормальне ви­ховання не знає покарань... Там, де все будується на покараннях, немає самовиховання, а без самовиховання не може бути нормальним і виховання взагалі. Не може, тому що покарання вже звільняє вихованця від докорів совісті, а совість -це ж головний рушій самовиховання; де совість спить, не може бути й мови про виховання. Покараний вва­жає: мені нічого більше думати про свій вчинок; я отримав те, що належить» (В. О. Сухомлинський).

Покарання як метод виховання справді не позбавлене недоліків:

1) припиняє неправильну поведінку, але не вчить правильній;

2) змушує дітей утримуватись від небажаної поведінки лише в присутності вихователя, але не викорінює її;

3) викликає страх, гнів, почуття образи, формує негативне став­лення до того, хто карає: діти прагнуть уникати таких учителів або чинити опір;

4) дає дітям приклад агресивної поведінки, робить їх емоційно нечутливими;

5) навіює негативну самооцінку вихованцям: сварячи їх, тобто рішуче і впевнено стверджуючи, що вони ледарі, боягузи, негідни­ки, вихователь навіює їм саме таке ставлення до себе;

6) погано впливає на тих, хто карає (привчає весь час вдаватися до покарань, формує схильність мститися).

Водночас за певних умов покарання усе ж доцільні, вони здатні викликати стійкі зміни у поведінці дітей. Але при цьому треба мати на увазі:

1. Вдаватися до покарань можна лише на тлі загального добро­зичливого ставлення до вихованця, щирої турботи про його майбутнє. Лише тоді, коли учні розуміють, що вчитель зацікавле­ний в їхній долі і намагається допомогти, покарання може мати позитивний вплив.

2. Карати учня, що провинився, слід одразу. Часовий розрив між його неприйнятними діями і покаранням має бути мінімальним, оскільки швидке покарання підкреслює важливість порушеної заборони, а також завдає порушникові неприємностей до того, як він відчує задоволення від своїх дій. Краще не карати, ніж карати із запізненням.

3. Не можна карати учня відразу після фізичної або душевної травми (падіння, бійка, нещастя, будь-яка невдача, хай навіть у цій невдачі винен лише він) - треба принаймні перечекати, поки вгамується гострий біль.

4. Будь-яке покарання потребує пояснення: за порушення яких норм карають учня. Крім того, слід пояснити, якої поведінки вима­гають від нього.

5. За одне й те ж порушення має бути призначена одна й та ж санкція. Не можна один раз покарати учня за провину, а іншим разом - проігнорувати такий же вчинок. Якщо вчитель не карає за порушення вимог, цим він дає зрозуміти, що його вимоги не мають значення.

6. Якщо є сумніви, карати чи не карати, краще не вдаватися до покарання. Неприпустимі «профілактичні» покарання, «про всяк випадок».

7. Не нагадувати дітям про минулі провини: покараний - виба­чений.

8. Не принижувати. Приниження учня викликає лише обурен­ня й образу.

9. Не можна карати роботою. «Наряди поза чергою» здатні лише прищепити відразу до праці.

10. Не можна карати весь колектив, оскільки це згуртовує винних, заважає усвідомленню своєї провини та викликає негативні почуття у невинних.

11. Не можна карати, коли дитина не дає собі ради зі страхом, з неуважністю, з лінощами, з рухливістю, з дратівливістю, з будь-яким недоліком, хоч докладає щирих старань, коли виявляє нездатність, незграбність, недосвідченість,- одне слово, у всіх випадках, коли щось не виходить.

12. Не можна карати, коли внутрішні мотиви негідного вчинку нам невідомі.

13. Не можна карати, коли ми самі не свої, коли втомилися, засмучені або роздратовані з якихось власних причин. У такому стані гнів завжди неправедний.

14. Зберігати недоторканість особистості. Висловлюючи засу­дження, не зачіпати особистості. Оцінювати лише вчинки, конкре­тні дії. Не «ти поганий», а «ти зробив погано».

Заохочення - це метод позитивного оцінювання поведінки з ме­тою її закріплення в якостях особистості. За його допомогою можна змінювати в учнів віру в свої можливості, викликати в них приплив енергії, гарний настрій, прагнення до подальшої позити­вної поведінки.

Існують різні форми заохочення: схвалення - вербально чи невербально виражена позитивна оцінка (усмішка, кивок голови або слово «добре»); похвала - розгорнута форма схвалення, що розкриває підстави оцінки («Чудово! Тепер усім буде затишно»); подяка - персональне або колективне визнання важливості зроб­леного дитиною; матеріальна винагорода (листівка, іграшка-сим-вол, ласощі); символічна відзнака (похвальна грамота, вимпел, значок переможця тощо).

Надзвичайно велике значення має ставлення вчителя до учнів як засіб заохочення: добра посмішка, душевне слово, привітний погляд, допомога у навчанні, підтримка, доброзичливість.

Метод заохочень вимагає від педагога великої майстерності, чіткого дозування та обережності.

Вимоги до заохочень:

• об'єктивність: не підкріплене справжніми досягненнями за­охочення негативно впливає і на заохочуваних, і на оточення;

• використання різних форм заохочення (схвалення, похвала, подяка, премія, нагорода, важливе доручення і т.д.);

• гласність;

• урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Не слід завчасно обіцяти учням винагороду за певну поведінку,

досягнення. Краще, коли заохочення буде несподіваним для вихованця. Інакше, його буде цікавити не поведінка сама по собі, а винагорода.

Особливо велике значення має заохочення дітей із низькою самооцінкою. Деяких вихованців доцільно похвалити навіть тоді, коли вони ще не досягай серйозних успіхів, але прагнуть до цього, намагаються поводитися краще (авансована похвала).

Слід уникати помилок у заохоченні: захвалювати одних дітей і не помічати інших, захоплюватись заохоченнями, зловживати подарунками.

  Ефективні і неефективні заохочення

 

 

 

 

 

Ефективне заохочення	Неефективне заохочення
1. Здійснюється несподівано для	1. Завчасно обіцяється учням, щоб спонукати їх до певних дій.
учнів, без попередніх обіцянок. 2. Супроводжується поясненням,
	2. Учень заохочується загалом, а
що саме варте заохочення. 3. Вчитель виявляє зацікавле-	не за конкретні досягнення.
	3. Вчитель виявляє формальну
ність в успіхах учня. 4. Вчитель порівнює минулі і	увагу до успіхів учня.
	4. Досягнення учня порівню-
теперішні досягнення учня. 5. Учнів заохочують з урахуван-	ються з успіхами інших учнів. 5. Учні заохочуються незалежно
ням докладених ними зусиль.	від докладених ними зусиль.
6. Вчитель пояснює досягнення	6. Вчитель пояснює досягнення
учня докладеними зусиллями і	учня лише наявністю у нього
висловлює впевненість у подаль-	здібностей або сприятливими
ших успіхах.	обставинами.
7. Вчитель впливає на мотива­ційну сферу особистості, спира-	7. Вчитель спирається на зовніш­ні стимули, вважає, що учень
ючись на внутрішні стимули:	намагатиметься краще вчитись,
пізнавальний інтерес, прагнення	щоб заслужити похвалу або
до самовдосконалення, інтерес	перемогти в змаганні, одержати
до навчання.	нагороду і т.д.

 

Ефективно користуватися методом заохочення можуть лише ав­торитетні для учнів вихователі. Діти потрапляють під чарівність їх­ньої особистості настільки, що якісь особливі заохочення стають не потрібними, достатньо погляду, доторку, звертання по імені, а до­ручення взагалі сприймається як особлива нагорода.