І громадянина, запобігання злочинним

Посяганням на них

Ј 1. Конституційні засади та кримінально-правова охорона прав

і свобод людини і громадянина. Класифікація злочинних посягань на них

Конституція України в одній із перших статей (ст. 3) проголо­шує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недотор­канність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а також що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Як зазначає П. М. Рабі-нович, цією статтею проголошується закладена у Конституції філософія прав людини, гуманістичне спрямування політики ук­раїнської держави, характеризуються підвалини та напрямок роз­витку суспільного і державного ладу країни¹. Визнання людини найвищою соціальною цінністю підкреслює її пріоритетне поло­ження у суспільстві, визначальне значення для сутності останньо­го. До найвищої соціальної цінності віднесено не абстрактне по­няття людини, а її матеріалізовані елементи: життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека. Тим самим наголошується, Що найвища цінність людини пов'язується із забезпеченням її життєдіяльності, яка становить невід'ємну ланку та матеріальну

Конституція України: Науково-практичний коментар. — Харків—Київ, 2003. — С. 18-19.

19

  Глава 1

основу існування всього суспільства. З цього положення виплива­ють два висновки. По-перше, суспільство, передусім держава, по­винні всіляко сприяти реалізації прав людини на життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканність, особисту безпеку, встановлюючи для них конституційні гарантії та створюючи для їх забезпечення необхідні матеріальні, соціальні, політичні, правові умови. І дру­ге — саме згадані права і свободи людини мають бути першочерго­во взяті під охорону і захищені усіма засобами держави, у тому числі через заборону кримінальним законом найбільш небезпеч­них посягань на ці пріоритетні об'єкти та передбачення за їх вчи­нення кримінальної відповідальності.

Згідно з названими концептуальними конституційними припи­сами Кримінальний кодекс України (далі — КК), визначаючи у ст. 1 його завдання щодо правового забезпечення охорони суспільних відносин, до об'єктів такої охорони відніс передусім права і свободи людини і громадянина. Водночас Кодекс визначив, які суспільне небезпечні діяння щодо названих об'єктів є злочина­ми та які покарання встановлені і застосовуються до осіб, що вчи­нили зазначені злочинні посягання. Норми, які визначають скла­ди злочинів та покарання за суспільне небезпечні посягання на права і свободи людини і громадянина, залежно від конкретного об'єкта злочинного діяння, розподілені у Кодексі за п'ятьма розділами Особливої частини:

розділ II — злочини проти життя та здоров'я особи;

розділ III — злочини проти волі, честі та гідності особи;

розділ IV — злочини проти статевої свободи та статевої недо­торканності особи;

розділ V — злочини проти виборчих, трудових та інших особи­стих прав і свобод людини і громадянина;

розділ VI — злочини проти власності¹.

Як зазначалося, підставою розподілу злочинних діянь стосовно прав і свобод людини і громадянина за окремими розділами Ко­дексу, відповідно до застосованого у ньому загального правила, є належність конкретного об'єкта посягання до родового об'єкта

¹ Юридичним вираженням відносин власності є право власності. Право власності фізичної особи є складовою прав і свобод людини і громадянина.

20

  Злочини проти прав і свобод людини і громадянина, запобігання злочинним...

злочинів, віднесених до окремого розділу. Кодекс (ст. 12) визначає також підстави класифікації злочинів залежно від ступеня їх тяж­кості, поділяючи за цією ознакою останні на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Зокрема, тяжким злочином визнається злочин, за який передбачено пока­рання у вигляді позбавлення волі на строк не більше десяти років (але понад п'ять років), а особливо тяжким — на строк понад де­сять років або довічне позбавлення волі.

Вважається, що в основу наведеної класифікації, крім формаль­ної підстави (вид і строк покарання), закладений матеріальний критерій, згідно з яким ступінь тяжкості злочинів відбиває їх «внутрішню соціальну сутність... — ступінь небезпечності для суспільних відносин»¹, яка, у свою чергу, виражається у сукуп­ності низки ознак злочину: важливості об'єкта, характеру діяння, способах його вчинення, тяжкості наслідків, формах та видах ви­ни, мотивах і меті тощо. Через наведеш міркування класифікація злочинів за ступенем тяжкості визнається «суттєвою (очевидно, малося на увазі «сутнісною». — А. 3.), універсальною»².

Автори наведеної точки зору вважають, що оцінка суспільної небезпечності діяння як злочину відбувається на законодавчому рівні через його криміналізацію, а на правозастосовчому — через її оцінювання органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею сто­совно вчиненого конкретного злочину, що дає підстави віднести суспільну небезпечність до оціночних понять³. Вважаючи, що тяжкість «найбільш рельєфно» відображає сутність (суспільну не­безпечність) злочинності, пропонується розглядати тяжкість як «якісно нову системоутворюючу властивість останньої», що доз­воляє розкрити не лише сутність злочинів, а навіть їх походжен­ня⁴. Залишається лише здогадуватися, яким чином можна надава-

¹ Кримінальне право України: Загальна частина: Підруч. — 2-е вид., перероб. та допов. / За ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. - К., 2005. - С. 85.

² Там само. — С. 86.

Там само. — С. 77. Нагадаємо, що ще у 70-ті рр. минулого століття оціночним пропонува­лося вважати й поняття злочину (Коган В. М. Социальньїе свойства преступности. — М., 1977. — С. 6), що передбачає можливість визнання оціночним і поняття його сутнісної вла­стивості — суспільної небезпечності.

Головкгн Б. Суспільна небезпечність тяжкої насильницько-корисливої злочинності // Пра­во України. - 2006. - № 10. - С. 31.

21

  Глава 1

ти тяжкості роль мірила ступеня суспільної небезпечності злочинів та інші наведені функції за умов визнання суспільної небезпечності оціночним поняттям і невизначеності у праві та законодавстві її конкретних ознак (принаймні типових) стосовно кожного з видів тяжкості злочинів, визначених у ст. 12 КК. Тим більше, що визначення виду та особливо строку покарання (кри­теріїв тяжкості злочину) значною мірою залежить від суб'єктивної оцінки судді та ще за умов передбачення у багатьох нормах КК надмірно широкого діапазону верхньої та нижньої межі санкцій, можливих у вигляді позбавлення волі.

Враховуючи це, не без підстав вважається, що при класифікації злочинів за ступенем їх тяжкості (ст. 12 КК) «характер суспільної небезпеки — її якісна властивість — до уваги не береться»¹; вказівка на суспільну небезпечність діяння, визначеного злочинним, наразі «існує нібито для виду, як декларація про наміри»². М. І. Хавронюк зазначає, що більшість кримінальних кодексів країн Західної Євро­пи більш конкретно визначають суспільне небезпечні (криміналь­не шкідливі) діяння, ніж це зроблено у КК України. Так, злочин­ним діянням визнаються: 1) лише діяння умисно вчинені, а вчинені через необережність — тільки у прямо вказаних у законі випадках; 2) тільки дії, а бездіяльність — лише у певних випадках; 3) замах на злочин — тільки у випадках, прямо передбачених законом; 4) підго­товка до злочину, як правило, не визнається; 5) деякі види співу­часті, зокрема пособництво чи підбурювання — лише тоді, коли це прямо передбачено конкретною нормою Особливої частини; 6) фактично не визнаються діяння, що хоч і заподіяли певної шко­ди, але конкретна особа, якій вона заподіяна, не бажає порушувати кримінальне переслідування тощо³. Можна зробити висновок, що теорії кримінального права, а можливо, й українському законо­давцю, потрібно у той чи інший спосіб вирішувати проблему визначення сутнісними (матеріальними) ознаками суспільної не­безпечності діяння, яке спричинює шкоду (або містить загрозу

¹ Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — 3-є вид., перероб. та до-

пов. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавропюка. — К., 2003. — С. 48.

- Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної

Європи. - К„ 2006. - С. 167.

³ Там само. — С. 168.

22

  Злочини проти прав і свобод людини і громадянина, запобігання злочинним...

такого спричинення) суспільству, його інтересам та цінностям, у тому числі діяння, яке через високу суспільну небезпечність потре­бує кримінально-правової заборони і відповідальності, і залежно від міри небезпечності відноситься до різних ступенів (видів) тяж­кості злочинів, визначених КК.

Як свідчить аналіз законодавства та кримінально-правової практики багатьох країн Європи, включаючи Росію, зазначена проблема на конкретному критеріальному та методологічному рівні не вирішена й у них, а у кримінальних кодексах низки захід­ноєвропейських країн суспільна небезпечність навіть не зга­дується¹.

У теорії кримінального права висока суспільна небезпечність злочинів пов'язується насамперед із високою суспільною зна­чущістю об'єктів посягання. Остання, хоч і з деякими розбіжнос­тями у формулюваннях, як правило, визначається через високу соціальну цінність цих об'єктів, яка зумовила їх охорону криміна­льним законом². При цьому мірило соціальної цінності, у тому числі різної її міри стосовно різних видів злочинів, що згідно з Кримінальним кодексом різняться ступенем тяжкості, та й зага­лом суспільної небезпечності діянь, яка зумовлює їх кримі-налізацію або декриміналізацію, предметне не уточнюється.

Категорія соціальної цінності, як відомо, належить філософії та соціології. Починаючи з 60-х років минулого століття вона почала більш предметно аналізуватися у філософських працях вчених Ра­дянського Союзу. Аксіологічний (ціннісний) підхід став застосо­вуватися у галузевих науках, у тому числі у вивченні та визначенні ролі права, розглядаючи право як соціальну цінність³. Проте, як стверджується у сучасних працях, у радянському правознавстві аксіологічний підхід визнання не набув через те, що панівним та

¹ Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи. - К, 2006. - С. 166-167.

² Див., наприклад: Кримінальне право України: Загальна частина / За ред. П. С. Матишсвсь- кого, П. П. Андрушка, С. Д. Шапченка. — К., 1999. — С. 60-61; Науково-практичний комен­ тар до Кримінального кодексу України / Відп. рсд. С. С. Яценко. — К., 2002. — С. 20; Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. В. П. Маляреп- ка, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — X., 2004. — С. 33; Кримінальне право України. Загальна ча­ стина: Підруч. / За ред. М. І. Бажапова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. - С. 77.

³ Алексеев С. С. Тсория права. - Харьков, 1994. - С. 125.

23

  Глава і

мало не єдиним критерієм визначення цінності практично всіх без винятку явищ суспільного життя вважався класовий підхід, який спирався на соціологічну теорію в ЇЇ марксистсько-ленінському трактуванні¹. Із розвитком філософії права як окремої сфери тео­ретичного знання та наукової дисципліни до її покликання, серед іншого, було віднесено обґрунтування права «під кутом зору сут­ності людського буття, існуючої в ньому системи цінностей»². У навчальному посібнику з філософії права, виданому у суве­ренній Україні, право стало розглядатися і як засіб реалізації за­гальнолюдських цінностей³. Наскільки нам відомо, в теорії кримінального права, як і інших галузей правової науки сучасної України, кримінально-правова норма поки ще не досліджувалася під кутом зору відбиття та реалізації у ній соціальних цінностей. Очевидно, це відбилося й на тому, що суспільна небезпечність зло­чину поки що традиційно розглядається як даність, що не потре­бує предметного доведення, визначення нормативних підстав зміни її міри, а звідси й ступеня тяжкості злочину залежно від кон­кретної оцінки соціальної цінності того чи іншого об'єкта криміна­льно-правового захисту та відбиття цієї оцінки у кримінально-правовій нормі. Розгляд питань соціальної цінності об'єктів кримінально-правового захисту та відповідності кримінально-правових норм ціннісному значенню останніх поки що обер­тається навколо загальних положень Конституції України щодо найвищої соціальної цінності людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки, а також визнання землі основ­ним національним багатством, що перебуває під особливою охоро­ною держави, невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини і громадянина, насамперед невід'ємного права на життя, а також непорушності права приватної власності тощо.

Визначення предметного змісту або принаймні типових ознак суспільної небезпечності злочинів, у тому числі різних її ступенів,

¹ Лисенков С. Л. Соціальна та особистіша цінність культурних прав і свобод громадян // Філософські проблеми права та правоохоронної діяльності співробітників ОВС. — К., 1995. - С. 63.

² Алексеев С. С. Философия права. — М., 1997. — С. 2.

³ Філософія права: Навч. посіб. / За заг. ред. М. В. Костицького і Б. Ф. Чміля. — К., 2000. — С. 14.

24

  Злочини проти прав і свобод людини і громадянина, запобігання злочинним...

що відповідають різним видам тяжкості злочинів (ст. 12 КК), є актуальним не лише для кримінального права, а й для криміно­логічної характеристики певного виду злочинів, зокрема спрямо­ваних проти прав і свобод людини і громадянина. Тяжкі та особ­ливо тяжкі злочини цього виду та інших видів злочинів є найбільш суспільно небезпечними та потребують першочергової уваги щодо забезпечення запобігання та протидії їх вчиненню.

Вирішення зазначеного завдання, зокрема визначення пріори­тетних об'єктів для спрямування щодо них заходів запобігання злочинним посяганням, потребує насамперед уточнення (конкре­тизації) цих об'єктів, критерієм якого є ступінь їх суспільної зна­чущості, що визначає високу суспільну небезпечність посягань стосовно них. Проте, очевидно, через те, що ці питання, як зазна­чалося, не досліджені та не вирішені у теорії кримінального права, кримінологи на сьогодні застосовують поняття суспільної небез­печності, як правило, лише у загальному («згорнутому») виді, в основному при визначенні сутності одиничних діянь, заборонених кримінальним законом¹. Ю. М. Антонян, пропонуючи 11 ознак (критеріїв), за якими злочинність розподіляється на окремі види, одним із них називає ступінь суспільної небезпечності вчинених злочинів, також не торкаючись методів його визначення та відповідного змісту суспільної небезпечності загалом і за різними її ступенями².

Автор Курсу використовував поняття суспільної небезпечності і з іншою метою, передусім для характеристики деяких різновидів особистості антисуспільної спрямованості. Як зазначалося у главі 5 Книги 1 Курсу, спрямованість особистості може слугувати критерієм узагальненої характеристики соціальних якостей особи. Один із різновидів антисуспільної спрямованості особистості ха­рактеризується поведінкою особи, яка свідомо спрямована проти головних умов суспільного буття, завдає їм суттєвої шкоди, що становить для суспільства значну небезпеку. Тип особистості такої спрямованості та вчинки (діяння) особи, що має зазначену осо-

Див., наприклад: Даньшин Й. Н. Общетеоретические проблеми кримимологии. — Харьков, 2005. - С. 55. ² Антонян Ю. М. Криминология: Избранньїе лекции. — М., 2004. — С. 56.

25

  Глава 1

бистість, пропонувалося іменувати суспільне небезпечними¹. Як видно, суспільна небезпечність особи та її вчинків тут зумовлюва­лася посяганням на головні умови суспільного буття, серцевиною якого є життєдіяльність суспільства. Остання категорія належить до філософії². Структура головних умов суспільного буття (життєдіяльності суспільства) у радянський період розкривалася з урахуванням його ідеологічних постулатів так. До неї включали­ся у найбільш узагальненому вигляді найперше суспільна влас­ність, ширше — суспільне надбання, економічні принципи, політичні інститути, тобто суспільство в цілому. Далі — місце осо­би в суспільстві, особиста діяльність, зміст та результати своєї праці, набуті знання, оволодіння здобутками культури. Нарешті — інші люди, тобто встановлені норми та принципи взаємовідносин між ними, поведінки³. Ставлення до названих об'єктів визначає основну спрямованість особи. Певний зміст спрямованості, який є крайнім виявом її суспільної неприйнятності, надає особі та її вчинкам ознаки суспільної небезпечності. Наведений метод визначення суспільної небезпечності особи та її поведінки, у тому числі злочинної, як їх типової ознаки, автор Курсу використав при соціальній типологізації особистості з метою визначення типових ознак особи, від якої високо ймовірно прогнозується вчинення злочину, а також особи, що вчинила злочин (особи злочинця). Детальніше див. главу 5 Книги 1 Курсу.

Зрозуміло, що на сьогодні структура головних умов життє­діяльності українського суспільства має бути принципово пере­глянута згідно з його сучасними цінностями, принципами, вимога­ми. Особливо з урахуванням того, що «відбувається фронтальна переоцінка системи цінностей. Стався розвал ціннісної основи, і нам необхідно створити нову систему цінностей»⁴.

¹ ЗакалюкА. 77. Пропіозировапис й прсдупреждснис индивидуальїюго прсстуїіпого поведе- мия. - М, 1986. - С. 46.

² Введепие в философию: Учебпик для вьісших учебпьіх заведений: Часть 2. — М., 1990. — С. 422.

³ Смирнов Г. Л. Советский человск: Формированиє социалистического типа личности. — М., 1971.-С. 47.

⁴ Філософія права: Навч. носіб. / За заг. рсд. М. В. Костицького і Б. Ф. Чміля. — С. 22.

26

  Злочини проти прав і свобод людини і громадянина, запобігання злочинним...

Поставлена проблема — справа не одного року. А тому поки що і в теорії кримінального права, і в кримінології, очевидно, дове­деться обходитися методом класифікації злочинів за ступенем їх тяжкості, що передбачений сучасним Кримінальним кодексом.

Відповідно до останнього з-посеред злочинів, вчинюваних сто­совно прав і свобод людини і громадянина, до особливо тяжких мають бути віднесені 13 складів, у тому числі по одному-два скла­ди злочинів, що спрямовані проти життя і здоров'я особи (ст. 115 — умисне вбивство), проти волі, честі та гідності особи (ч. 2 ст. 147 — захоплення заручників*, частини 2 та 3 ст. 149 — торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі люди­ни*); проти статевої свободи та статевої недоторканності особи (частини 3 та 4 ст. 152 — зґвалтування, ч. З ст. 153 — насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом*); проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (ч. З ст. 157 — перешкоджання здійсненню виборчо­го права*), а також вісім складів — проти права приватної влас­ності, а саме: ч. 5 ст. 185 — крадіжка*; ч. 5 ст. 186 — грабіж*; части­ни 3 та 4 ст. 187 — розбій*; ч. 5 ст. 189 — вимагання*; ч. 4 ст. 190 — шахрайство*; ч. 5 ст. 191 — привласнення, розтрата майна або за-володіння ним шляхом зловживання службовим становищем*; ч. 2 ст. 194 — умисне знищення або пошкодження майна*.

Дев'ять складів злочинів з-поміж вчинюваних стосовно прав і свобод людини і громадянина належать до тяжких, у тому числі: чотири (ч. З ст. 120, ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 127, ч. 4 ст. 130) спрямовані проти життя та здоров'я особи, один (ч. З ст. 146) — проти волі, честі та гідності особи, один (ч. 2 ст. 152) — проти статевої свобо­ди та статевої недоторканності, три (ч. 4 ст. 186, ч. 2 ст. 187, ч. З ст. 189) — проти права приватної власності.

Як зазначалося у главі 4 Книги 1 Курсу, кримінально-правова класифікація злочинів проводиться і з інших підстав, у тому числі залежно від належності до певної стадії вчинення злочину, ознак його суб'єкта, суб'єктивної сторони, зокрема форми вини, виду співучасті та співучасників, повторності та рецидиву злочинних проявів, способу їх вчинення та інше. Підвищену суспільну небез-

* За обтяжуючих обставин.    *•

27

  Глава 1

пеку злочинам загалом, а тим паче тим, які мають об'єктом пося­гання права і свободи людини і громадянина, надають їх умисна форма вини, насильницький спосіб вчинення, застосування особ­ливої жорстокості, неповнолітній вік злочинця тощо. Насиль­ницький спосіб вчинення часто служить підставою для виділення та окремого розгляду насильницьких посягань на життя, здоров'я, волю, статеву свободу і недоторканність, право приватної влас­ності. Як правило, виділяють в окремий вид і злочини непо­внолітніх.

При проведенні кримінологічної класифікації злочинів та осіб, які їх вчинили, використовуються всі названі та інші підстави кримінально-правової класифікації. Проте кримінологічна кла­сифікація злочинів має окрім названих значно більше підстав ди­ференціації. Підставами кримінально-правової класифікації є го­ловним чином ознаки складу злочину, передбачені Кримінальним кодексом. Для кримінологічної класифікації такою підставою мо­же бути будь-яка ознака злочину (злочинів). Вона включає кількісні показники злочинів, що дають уявлення про поширення, динаміку, структуру злочинності, окремих видів злочинів, про оз­наки місця, середовища, сфери відносин, де вони вчиняються, ча­су та конкретної ситуації вчинення останніх. Особливе значення для кримінологічної характеристики злочинів має інформація про причини й умови їх вчинення, загалом детермінацію, у тому числі безпосередню та посередню зумовленість, механізм, обов'язково включаючи особу злочинця, її формування, структуру, криміно­генну мотивацію, виявлення та поглиблення суспільної небезпеч­ності цієї особи через суспільну небезпечність її діянь, що переду­ють вчиненню злочину та за якими прогнозується ймовірність злочинного прояву.

З урахуванням наведених підстав, а також достатності наявної дослідницької інформації, у подальшому для більш детальної кримінологічної характеристики з-посеред злочинів проти прав і свобод людини і громадянина вибрані такі:

— насильницькі злочини проти життя і здоров'я особи;

— умисні вбивства та тяжкі тілесні ушкодження, вчинені з ко­ рисливих, професійних, політичних, інших публічних мотивів;

— насильницькі злочини у сфері службової діяльності;

28

  Злочини проти прав і свобод людини і громадянина, запобігання злочинним...

— насильницькі злочини у сфері сімейно-побутових відносин;

— злочини проти права приватної власності громадян.

<Ј 2. Поняття насилля та загальна

кримінологічна характеристика насильницьких злочинів проти життя і здоров'я особи

Розгляд кримінологічних проблем злочинів проти прав і свобод людини і громадянина почнемо з характеристики насильницьких злочинів проти життя і здоров'я особи. Це зумовлено тим, що ос­танні є найбільш небезпечними посяганнями на найцінніше, що є у людини — ЇЇ життя і здоров'я. Життя людини є унікальним витво­ром природи, ЇЇ невід'ємною частиною, яку ніхто не вправі піддава­ти руйнації, а тим більше — знищенню. П. М. Рабінович, проводя­чи класифікацію природних прав людини, відніс право на життя до так званих фізичних прав, які спрямовані на забезпечення «ЇЇ біологічного, «тілесного» існування, виживання, безпечного психо­фізичного розвитку. У разі порушення, руйнації, ліквідації прав цієї групи втрачають сенс, зводяться нанівець будь-які права люди­ни, що належать до інших груп»¹. Як зазначалося, Конституція Ук­раїни віднесла життя і здоров'я людини до найвищих соціальних цінностей і визначила, що кожна людина має невід'ємне право на життя, ніхто не може свавільно позбавляти людину життя, а захи­щати його — обов'язок держави (ст. 27). Відповідно у сучасній ук­раїнській кримінології кримінологічна характеристика та пробле­ми запобігання насильницькій злочинності проти життя і здоров'я особи посідають одне з провідних місць.

Насильницька злочинність загалом у найкоротшому визна­ченні — це сукупність умисних злочинів, які вчиняються із засто­суванням насилля як способу або засобу їх вчинення. У криміна­льному праві законодавче поняття насильницької злочинності відсутнє. Поняття останньої розглядається лише як доктринальне (М. І. Панов)². При цьому вибудовується такий понятійний ряд:

Рабінович П. Соціальна сутність прав людини // Юридичний вісник України. — 2005. — № 14. - С. 12.

Панов Н. Й. Попятие пасильствеїшого иреступлсния по закоподательству Украйни / Про­блеми боротьби з насильницькою злочинністю в Україні. — X., 2001. — С. 5.

29

  Глава 1                          ° -••••< >-•'•-

— насильство як родове поняття, що охоплює будь-який на­ сильницький прояв;

— фізичне насильство як його різновид, що здебільшого є про­ типравним впливом на фізичну сферу, тілесну недоторканність особи, яким завдається шкода;

— психічне насильство — також як різновид насильства, що здебільшого виявляється у формі погрози фізичним насильством чи спричиненням іншої шкоди (матеріальної, моральної, честі і гідності) особі або близьким для неї людям.

Центральним (системоутворюючим) елементом цієї понятійної конструкції є насильство (родове поняття), яке наразі зведено (певною мірою тавтологічно) лише до будь-якого насильницького прояву і фактично змістовно не розкрито. Аналіз предметного змісту проявів насильства у людському середовищі (на відміну від тваринного світу, де насильство фактично володарює), дає підста­ви перш за все визначити предметну багатозначність його понят­тя. Даючи найзагальніше визначення поняття насильства, звернімося до Тлумачного словника В. Даля, де воно трактується як «примус, неволя, потреба, силування, сором'язлива дія, образ­ливе, незаконне і свавільне»¹. Загальною сутністю названих по­нять є, здається, лише те, що насильство функціонально виступає як спосіб взаємодії між людьми, у тому числі забезпечення відносин у людському середовищі. На відміну від інших таких способів (генетичного, пристосування, узгодження, єднання то­що) насильство забезпечує взаємодію через застосування сили (примусу): фізичної (фізичне насильство) — безпосередньо з ви­користанням фізичної сили людини або опосередковано через застосування спеціальних засобів, що завдають організму іншої людини фізичної шкоди, чи психічної (психічне насильство) як силовий тиск на психіку через погрозу фізичного насильства чи завдання іншої значущої матеріальної чи моральної шкоди особі або близьким їй людям. Цій характеристиці насильства в основно­му відповідає його визначення в «Юридичній енциклопедії» (ав­тор В. К. Грищук), згідно з яким насильство — це умисний фізич­ний чи психічний вплив однієї особи на іншу, проти її волі, що

¹ Даль В. Толковьій словарь живого великорусского язьїка. — М., 1981. — Т. 2. — С. 481.

ЗО

  Злочини проти прав і свобод людини і громадянина, запобігання злочинним...

завдає цій особі фізичної, моральної, майнової шкоди або містить у собі загрозу заподіяння зазначеної шкоди із злочинною метою¹. Визначення предмета насильства, як і будь-якого іншого предмета людської активності, буде неповним без з'ясування мети його застосування. Історичний та соціальний досвід свідчать, що на­сильство застосовувалося з давніх-давен як інструмент розв'язан­ня силою будь-якої проблеми, де сила видавалася більш швидким, зрозумілим і раціональним засобом. Це ж стосується і насильства як засобу (способу) вчинення злочину.

Із загального тлумачення насильства та його функціональної ролі як способу взаємодії (забезпечення відносин) між людьми вбачається можливим виокремити такі різновиди можливої мети його злочинного застосування:

— силою примусити до певної дії (бездіяльності);

— обмежити силою можливість вільної дії;

— здійснити розправу (помсту), у тому числі із позбавленням життя;

— виставити особу у невигідному для неї (компрометуючому) вигляді;

— позбавити особу життя або завдати шкоди її здоров'ю як са­ моціль тощо.

Наведений перелік не є вичерпним. Побутує думка, що насиль­ство (агресія загалом, проявом якої є насильство) генетичне більшою чи меншою мірою притаманні значній частині людської популяції, особливо на нижчих стадіях її існування як прояв атавістичного залишку походження людини з тваринної дикої природи, де володарює культ сили. Можна навести свідчення того, що насильство у деяких випадках застосовується несвідомо або напівсвідомо (імпульсивне), без чіткого визначення мети. Напри­клад, наше дослідження злочинів, вчинених з особливою жор­стокістю (крайній вияв насильства) показало, що остання пере­важно застосовувалася як інструмент примушування потерпілої особи до певних дій, підкорення силоміць волі і бажанню злочин­ця або як спосіб помсти. Водночас серед злочинів, здебільшого

¹ Насильство / Юридична енциклопедія. - Т. 4. - К., 2002. - С. 68.

31

  Глава 1

зґвалтувань, що супроводжувалися насильницьким задоволенням статевої пристрасті, четверта частина, а з малолітньою по­терпілою — у двох третинах, особлива жорстокість мала самостій­не операціональне значення як спосіб досягнення зазначеного за­доволення¹. Цей прояв отримав у сексопатології назву алголагнія, а видатний психіатр П. Б. Ганнушкін пояснював його не садистсь­кими схильностями, а особливою гостро емоційною реакцією сполучення статевого задоволення (рос. — «сладострастия») з жорстокістю. Як видно, насильство у своїх різновидах є предметом розгляду багатьох наук: психології, психофізіології, психіатрії, соціології, політології, низки юридичних наук, кримінології. Нашим завданням наразі є розглянути функціональну роль та ме­ту застосування насильства у злочинах проти життя та здоров'я особи.

За даними деяких досліджень (Е. С. Побігайло) 99,6 % тяжких злочинів вчиняються із застосуванням насильства. Насильство або примус як засіб або спосіб вчинення того чи іншого суспільне небезпечного діяння згадується майже у сорока складах злочину КК. Воно стосується не лише злочинів проти життя і здоров'я осо­би, а й проти її статевої свободи і недоторканності, насамперед зґвалтування, волі, честі та гідності (захоплення заручників, при­мушування до свідчень), проти виборчих, трудових та інших прав (перешкоджання їх здійсненню), проти власності (грабіж, розбій), проти громадської безпеки, безпеки руху та експлуатації транс­порту та інших. З-поміж насильницьких злочинів найбільшу не­безпеку (крім масового захоплення заручників) та поширеність (не враховуючи грабежів та розбоїв) становлять насильницькі злочини проти життя і здоров'я особи. Тому тема параграфа сто­сується саме них.

Кримінологічна характеристика насильницьких злочинів про­ти життя і здоров'я особи досить детально описана В. В. Голіною² та іншими дослідниками. Багато в чому вона може бути доповнена фрагментами з кримінологічної характеристики насильницької

¹ Преступлепия, совсршасмьіс с особой жсстокостью: Научпьій обзор результатов исслсдо- вания / Рук. авт. кол. А. П. Закалюк. — К., 1989. — С. ЗО.

² Кримінологія. Загальна та Особлива частини / За ред. І. М. Дапьшина. — С. 141-152.

32

  Злочини проти прав і свобод людини і громадянина, запобігання злочинним...

злочинності загалом, що надана О. Є. Михайловим¹. Тому недо­цільно ЇЇ повторювати. Водночас наукові дослідження свідчать про те, що за кримінологічною характеристикою названа група на­сильницьких злочинів (надалі у параграфі будемо називати їх без додавання «проти життя і здоров'я») мають деякі узагальнені ри­си, які властиві всім видам злочинів цієї групи. Окремі види ос­танніх, наприклад заздалегідь замислені умисні вбивства, у тому числі так звані замовлені або вчинені з особливою жорстокістю, а також насильницькі прояви інших груп, зокрема у сфері службо­вої діяльності, в сімейно-побутових відносинах, проти власності та інше, мають свої відмінні кримінологічні риси, про які йтиметься у наступних параграфах глави.

Тут же виокремимо для узагальненого розгляду загальні риси кримінологічної характеристики насильницьких злочинів цієї групи (проти життя і здоров'я). По-перше, вони вирізняються сферою, в якій проявляється антисуспільна спрямованість осіб, що їх вчиняють. Таку становить здебільшого сфера міжособових відносин. Суспільне неприйнятна та небезпечна спрямованість особистості, може, проявляється і в інших сферах, наприклад ви­робничої, службової діяльності, але в усіх випадках безпосереднім об'єктом цієї особистісної спрямованості є люди в процесі міжосо-бового спілкування.

По-друге, особи, що вчиняють злочини цієї групи, вирізняються помітним поглибленням, а у разі попереднього замислення злочинів і стійкістю антисуспільної спрямованості. Остання досягає глибини переважно суспільне небезпечного типу, що спрямовується на досяг­нення чітко визначеного результату у вигляді умисного позбавлення особи життя або завдання йому значних ускладнень.

По-третє, формування кримінальної мотивації злочинів цієї групи, як правило, має заздалегідь визначений об'єкт її опредме-чування та мету заподіяння йому максимальної шкоди. Згідно з цими орієнтирами визначається мотив конкретного посягання, спосіб та інші умови його реалізації. При цьому ситуація вчинен­ня злочину значною мірою утворюється чи навіть провокується самою особою або розвивається принаймні за її активної участі.

¹ Курс кримінології: Підруч. у 2-х км. — Кп. 2 / За заг. ред. О. М. Джужи. — С. 87-92.

2 7-328                                                     33

  Глава 1

По-четверте, центральною визначальною ознакою насильниць­ких злочинів цієї групи є спосіб їх вчинення — переважно фізич­не насилля, адресно спрямоване, розраховане на досягнення саме тяжкого результату — позбавлення життя або принаймні спричи­нення серйозної шкоди здоров'ю потерпілого. Насилля відіграє тут роль засобу або способу реалізації мотиву, злочинного наміру, а нерідко й засобу досягнення замисленого результату. Можна впевнено констатувати, що механізм злочинного насильницького прояву цієї групи передбачає наявність мотиву заподіяння смерті чи тяжкої шкоди здоров'ю, як елемента, що пронизує всі стадії механізму. Можливість застосування такого мотиву формується в особи як генеральна настанова у міжособових стосунках задовго до замислення злочину, часто навіть у дитинстві. Його чинниками здебільшого є характер відносин, негативний приклад, який отри­мує підліток у батьківській сім'ї, у найближчому оточенні. Насильство стає ознакою характеру, засобом і показником змуж­ніння, властивістю, що виділяє особу в оточенні, надає їй нефор­мального визнання й авторитету.

Як зазначалося, існує погляд про виявлення у насильницькій злочинності агресивної природи людини, яка їй нібито властива як генотипу. Думається, що досі немає переконливої відповіді щодо цієї гіпотези. О. Литвак вважає, що агресія лежить в основі не ли­ше насильницьких, а й багатьох інших злочинів, за яких вона «по­рушує фізичну та психічну цілісність іншої особи, завдає їй матеріальної шкоди, перешкоджає здійсненню її намірів»¹. Сукупність цих злочинів він називає агресивною злочинністю, проявами агресії, які «об'єднує їх мотивація, в основі якої лежить вороже ставлення до потерпілих, предметів матеріальної та духов­ної культури, природи й усього світу»². Не складно помітити, що за такого надширокого підходу до сфери агресивної злочинності потрапляють майже всі склади злочинів Кримінального кодексу, адже у вчиненні останніх завжди проявляється злочинно-негатив­не неприйнятне ставлення особи — суб'єкта злочину до визначених у суспільстві кримінально-правових норм — заборон суспільне не-

¹ Литвак О. Злочинність, її причини та профілактика. — К., 1997. — С. 54.

² Там само. — С. 55.

34

  Злочини проти прав і свобод людини і громадянина, запобігання злочинним...

безпечної поведінки, тобто до суспільства. Не випадково поняття агресії, що широко використовується у біології, психології, предме­том яких є прояви живої природи, людини як живої істоти у її став­ленні до оточення, суспільне неунормованого навколишнього світу, «не прижилося» у правових науках, крім міжнародного пра­ва, де воно, на наш погляд, має переносне значення, запозичене з природничих наук, а можливо, і з категорій природного права.

Безперечно, агресивність існує і як риса характеру. Часто вона поєднується з характерологічними рисами нахабства (наглості), підвищеної амбіційності, образливості. В емоційній сфері агре­сивність нерідко супроводжується підвищеною дратівливістю, а у вольовій — сильною волею, наполегливістю у реалізації наміру. Як відомо, багато проявів характеру, емоцій та волі мають своє коріння у психофізіологічній сфері, яка визначається як генетич­ними та іншими біологічними чинниками, так і соціальними впли­вами. Досі немає надійних методів та засобів, щоб виокремити їх впливи.

По-п'яте, наявність певних рис характеру, емоційних та вольо­вих властивостей, які перебувають у детерміністичному зв'язку з насильницьким проявом та часто зумовлюють створення особли­вого психологічного комплексу в особи, в якому сполучаються відмінні від звичайних соціально-психологічний стан та ситу­ація. Психологи називають такий стан-комплекс фрустрацією, яка виникає як психологічний феномен-реакція на реальну або до­мислювану перепону у досягненні значущої для особи потреби, мети. Цей стан характеризується наявністю зростаючої напруги, невдоволеності, підвищеної дратівливості, відчаю, перебільшен­ням справжньої погрози або суперечності. Він супроводжується нервово-психічними розладами, частковою втратою спроможності реально оцінювати ситуацію. Через це вихід із неї вбачається як неможливість розв'язати її загально-прийнятими, у тому числі ле­гальними, правовими засобами. Тут спрацьовує механізм розв'язання проблем власними засобами. А серед них — найбільш звичний, зовні простий і швидкорезультативний — засіб сили і на­сильства. Досі мова йшла про кримінологічні особливості насиль­ницьких злочинів, що пов'язані з особою, її особистісними рисами, мотивами і способами вчинення.

35

  Глава 1

Наступна, шоста особливість, — необов'язкова, але часто при­сутня — криміногенна роль ближчого середовища. Вона сто­сується не лише несприятливого сімейно-побутового середовища, про що йтиметься далі, а й середовища багатьох інших попередньо замислюваних насильницьких злочинів. Наприклад, убивство на замовлення здійснюється, як правило, сторонньою і навіть незнайомою особою, але замовник перебуває, як правило, у ближ­чому за інтересами оточенні жертви: професійному, бізнесовому, родинному, кримінальному.

По-сьоме, переважна більшість насильницьких злочинів цієї групи, за винятком імпульсивних та обмежено усвідомлюваних (психічна аномальність) вчиняються за заздалегідь продуманим, детальним рішенням. Часто продумується легенда та спосіб дії для відвернення підозри від злочинця і «перекидання» ЇЇ на іншу особу, Для цього не жалкують часу, коштів, адже дуже значущою для злочинця є мета його злочину.

По-восьме, на вчинення більшості умисних тяжких насиль­ницьких злочинів значною мірою впливає ситуація здійснення наміру, її відповідність замисленій у рішенні. Нерідко достатньо зміни одного з її елементів для відкладення або інколи навіть відмови від реалізації наміру. Загалом замислення та реалізація умисного насильницького злочину — це приведення у дію всіх еле­ментів мислительного механізму, велика напруга. Через неї злочи­нець після злочину часто відчуває обезсилення, спустошення (розрядка напруги), прагнення «зняти напругу» через вживання алкоголю, кардинальну зміну обстановки; інколи на час втрачає свідомість або перебуває у шоковому стані.

По-дев'яте, особи, схильні до насильницького способу побудо­ви людських відносин і розв'язання проблем чи ускладнень у них, нерідко не обмежуються однією сферою застосування насилля. Вони переносять його як спосіб життя у різні сфери: майнових, статевих, службових, інших відносин, інколи навіть політичних. Багато свідчень цього є останнім часом. Застосування сили, насильства широко проникло у сферу правоохоронної діяльності, про що далі йтиметься окремо. Мотиви різні, але спосіб дії типово один — примусити чинити так, як цього хоче зацікавлена особа. Ця багатоспрямованість насильства — характерна кримінологічна

36

  Злочини проти прав і свобод людини і громадянина, запобігання злочинним...

риса насильницьких злочинів. За наявності насильства, «грубої сили» в одній сфері відносин людини можна ймовірно припусти­ти їх прояв і в інших сферах її спілкування. Перейдемо до криміно­логічної характеристики окремих тяжких видів насильницької злочинності.

<Ј 3. Особливості кримінологічної характеристики

умисних убивств та умисних тяжких тілесних

ушкоджень, вчинених із корисливих, професійних,

політичних, інших публічних мотивів;

запобігання цим злочинам

Поміж ЗО складів злочинів Розділу II Особливої частини КК «Злочини проти життя і здоров'я людини» умисне вбивство (ст. 115) та умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121) є найбільш тяжкими за своїми наслідками та поширеними серед насильниць­ких злочинів. За всіх часів вони належали до особливо небезпечних.

Статистика реєстрації умисних убивств і тяжких тілесних уш­коджень свідчить про відносну стабільність значень її показників, що існувала протягом тривалого часу¹. У 1999-2003 рр. в Україні щороку реєструвалося від 4 до 5 тис. умисних убивств і від 6 до 7 тис. умисних тяжких тілесних ушкоджень, у тому числі по роках відповідно: 1999 р. - 4 623 та 7 047; 2000 р. - 4 806 та 6 852; 2001 р. - 4 571 та 6 116; 2002 р. - 4 296 та 6 032; 2003 р. - 4 041 та 6 294. У наступні роки простежується стабільне зменшення зна­чень цих показників: 2004 р. - 3 788 та 5 856; 2005 р. - 3 315 та

¹ Тут і далі, якщо інше не позначено, статистичні дані наведені за такими офіційними дже­релами: Преступность в Украйно //Держкомстат України: Ст. збірник. — К., 1998; Експрес-інформація про стан злочинності па території України за 12 місяців 1996 р. — К., 1997; Екс­прес-інформація про стан злочинності па території України за 12 місяців І997 р. — К., 1998; Експрес-інформація про стан злочинності на території України за 12 місяців 1998 р. — К., 1999; Експрес-інформація про стан злочинності на території України за 12 місяців 1999 р. — К., 2000; Експрес-інформація про стан злочинності на території України за 12 місяців 2000 р. — К., 2001; Експрес-інформація про етап злочинності на території України за 12 місяців 2001 р. — К., 2002; Експрес-інформація про стан злочинності на території України за 12 місяців 2002 р. — К., 2003; Експрес-інформація про стан злочинності на території Ук­раїни за 12 місяців 2003 р. — К., 2004; Експрес-інформація про стан злочинності на території України за 12 місяців 2004 р. — К., 2005; Експрес-інформація про стан злочинності на тери­торії України за 12 місяців 2005 р. — К., 2006; Експрес-інформація про стан злочинності на території України за 12 місяців 2006 р. - К., 2007.

37

  Глава 1

5 698; 2006 р. - 3 220 та 5 283, тобто за останні три роки (2006 р. проти 2003 р.) кількість зазначених злочинів скоротилася відпо­відно: на 20,5 % та 16,0 %.

Поряд із цим в останні роки відмічаються деякі негативні тен­денції щодо мотивів, способу та об'єктів вчинення цих злочинів. До них належать: зростання питомої ваги корисливої мотивації, яка пов'язана з бізнесовими відносинами, знищенням конку­рентів, кредиторів; застосування особливої жорстокості та кату­вання не лише як способу, а й безпосередньої мети злочину; вбив­ство переважно з корисливих мотивів людей похилого віку, цілих сімей, заручників, а також у політичних інтересах — журналістів. Поширеними залишаються вбивства на замовлення. Зростає суспільна небезпечність, професійність, зухвалість умисних на­сильницьких злочинів. Все більш помітним стає їх розмежування за провідними мотивами, а також за пов'язаними з останніми іншими елементами механізму злочину, поширення заздалегідь за­мислених, спланованих та підготовлених злочинних посягань. На­ведене зумовлює потребу їх якісної диференціації на такі види:

перший — вчинені з корисливих мотивів (заробітку, отримання прибутку, бізнесових переваг, іншої вигоди, збагачення, промислу тощо), а також із близьких до них професійних, політичних, інших соціальних мотивів, які зумовлюють їх більш ретельне попереднє замислення, планування, підготовку; нерідко «прикриття» — на­звемо ці злочини заздалегідь замисленими; окремий різновид злочинів цього виду становлять насильницькі дії службових осіб з мотивів «кращого» здійснення, досягнення показників службової діяльності;

другий — насильницькі злочини на ґрунті сімейно-побутових відносин з мотивів особистої неприязні, ревнощів, помсти, зазд­рості;

третій — злочини, в яких застосування насильства стало моти­вом і доступним «легким» засобом довести свою перевагу, звер­хність, «правоту» у питанні, яке часто за своїм значенням явно не відповідає насильницькому засобу або способу розв'язання. Най­частіше злочини цього виду вчиняються через сварку, реальну або перебільшену образу, під час бійки, азартної гри, у молодіжному гурті масового дозвілля. Ці мотиви нерідко межують із хулігансь-

38

  Злочини проти прав і свобод людини і громадянина, запобігання злочинним...

кими або виникають через розвиток хуліганської ситуації. До цьо­го виду за мотивами можуть бути приєднані насильницькі злочи­ни імпульсивного характеру та злочини осіб з аномаліями психіки межового характеру.

Названі три види тяжких насильницьких проявів мають багато спільних рис кримінологічної характеристики, про які йшлося ви­ще. Водночас у кожного з цих видів є свої особливості, їх доцільно розглянути окремо. Почнемо з першого виду, тобто заздалегідь замислених, спланованих і підготовлених убивств і тяжких тілес­них ушкоджень.

Серед суб'єктів цих злочинів зберігається значна перевага (по­над 80 %) осіб чоловічої статі. Водночас питома вага жінок-убивць швидко зростає: за останні 10 років — зросла вдвічі і досягла 17 %. Дві третини цих злочинів вчиняються за умов неочевидності, в од­накових пропорціях — представниками міського і сільського насе­лення, переважно у робочі дні тижня, у вечірній — з 18 до 24 годи­ни (55 %) або нічний чи вранішній час — з 0 до б годин (25 %). Засобами їх вчинення здебільшого є вогнепальна зброя, вибухові речовини, однак нерідко (25 %) і колючо-ріжучі предмети. Дещо іншою є диференціація знарядь вчинення вбивств на замовлення. Тут значно переважає (75 %) автоматична та напівавтоматична зброя, а застосування вибухівки і холодної зброї є помітно рідшим (по 10 %). Помітно зростає використання при вчиненні замовле­них убивств автомототранспорту: як під час руху останнього в момент ураження жертви, так і для швидкого залишення місця події. При вчиненні цих злочинів використовуються різні знаряд­дя і засоби приховування слідів, маскування, зоставлення на місці події зброї, знищення її ідентифікаційного маркування, фізичного усунення виконавця.

Переважна більшість заздалегідь замислених убивств вчи­няється злочинцями-одинаками. Вчинення групою зростає стосовно вбивств під час розбійних нападів (до 60 %) та з хулі­ганських мотивів (до 35 %). Загалом за останні 25 років питома ва­га групових убивств зросла майже вдвічі.

Переважну більшість (до 90 %) умисних убивств вчиняють по­внолітні. Але питома вага неповнолітніх убивць швидко зростає (вдвічі кожні 5 років) і вже досягла 10 %. Найбільш кримінальне

39

  Глава 1

небезпечною у цьому відношенні, як і у попередні роки, зали­шається вікова група від 23 до 29 років. Поступово зростає освітній рівень, як і всього населення, осіб, що вчинили умисні вбивства: незакінчену середню освіту мали лише менше 15 %, а закінчену загальну середню — 65 %, спеціальну середню — 15,2 %. Майже половина згаданих осіб були працездатними, але не пра­цювали і не вчилися. Поведінка значної частини з них (21 %) до вчинення злочину негативно характеризувалася за місцем прожи­вання, місцем роботи або навчання. Проте у двох третинах кримінальних справ характеристика дозлочинної поведінки була відсутня, що свідчить про її недооцінку слідчими для з'ясування обставин, які сприяли формуванню кримінальної мотивації.

Дослідження свідчать про тенденцію дезадаптації значної час­тини майбутніх убивць у звичному безпосередньому середовищі. Ця тенденція починається з недостатньої уваги до підлітка у родинному середовищі, особливо до молодших хлопчиків та стар­ших дівчаток. Вона продовжується у зв'язку із раннім виходом дітей з дому, їх пригнобленим становищем у середовищі, до якого вони потраплять. Адаптивні можливості багатьох майбутніх убивць були знижені через ранні хронічні захворювання (ней-роінфекції, черепно-мозкові травми), радіаційне ураження від Чорнобильської катастрофи тощо та відсутність їх системного лікування.

Подальшій соціальній дезадаптації осіб, що вчинили умисне вбивство, сприяла їх рання судимість та перебування в установах відбування покарання. Питома вага раніше засуджених серед осіб цієї категорії (майже 23 %) вища, ніж загалом серед засуджених за всі види злочинів (18 %). Серед убивць, що раніше вчиняли злочи­ни, частка засуджених три і більше разів досягає 20 %, раніше засу­джених за вмисне вбивство — 6 %, особливо небезпечних реци­дивістів — понад 4 %. Дві третини раніше засуджених відбували покарання за минулою судимістю у місцях позбавлення волі (64 %) і майже кожен п'ятий із них вчинив умисне вбивство про­тягом року після звільнення з установи виконання покарання.

Спільними для всіх видів убивць є викривлена система ціннос­тей, низькі моральні орієнтири, негативні риси характеру (егоїзм, цинізм, знецінення життя та важливих людських інтересів: лю-

40

  Злочини проти прав і свобод людини і громадянина, запобігання злочинним...

ди — «сміття», життя — безцільне, смерть — неминуча, тому не страшна) та дезадаптивна поведінка. Нерідко проявлялася конф­ліктність у спілкуванні з іншими особами, відчуженість. Убивці-маніяки, як і професіонали та замовлені виконавці, вміло прихову­ють свої дійсні моральні риси, маскують їх ніби звичайними ознаками людей, імітують свою прихильність до загальнолюдсь­ких цінностей, релігійних норм, біблійних заповідей.

Запобігання вчиненню заздалегідь замислених убивств та інших тяжких посягань на життя і здоров'я особи повинно ор­ганізовуватися і здійснюватися відповідно до загальних положень щодо запобіжної діяльності. Це стосується мети, стратегії, рівнів, напрямків, об'єктів та суб'єктів її здійснення. За своєю структурою заходи запобігання саме цієї групи умисних убивств та інших тяж­ких посягань на життя і здоров'я особи можна поділити на три гру­пи: 1) запобіжні заходи, спрямовані на запобігання насильницькій злочинності та насиллю загалом; 2) спрямовані на запобігання вбивствам і тяжким посяганням різних видів; 3) специфічні лише для цього виду вбивств та тяжких насильницьких проявів.

Наразі йдеться лише про запобіжні заходи третьої специфічної групи. До заходів профілактичного напрямку слід віднести пере­дусім соціально-економічні, правові, організаційно-управлінські, соціально-психологічні, медичні, деякі технічні заходи, які ство­рюють підґрунтя перешкоджанню поглиблення антисуспільної спрямованості та суспільної небезпечності, що виявляється у фор­муванні мотивів, за якими виокремлюється перша група тяжких насильницьких злочинів. Нагадаємо, що це корисливі мотиви над­то гострої особистої зацікавленості (значні доходи, великий бізнес, промисел), такої ж гостроти професійні, політичні, інші соціальні мотиви, які не лише стають провідними, а й долають інші потреби й інтереси, зокрема повагу до недоторканності життя і здоров'я інших людей. Остання обставина підказує, де має бути визначена сфера ефективного застосування профілактичних заходів стосовно осіб — майбутніх суб'єктів найбільш тяжких насильницьких злочинів. Це сфера гострих суперечностей, конф­ліктів у відповідних бізнесових, професійних, політичних відноси­нах. Такі відносини мають уважно аналізуватися з метою визна­чення осіб — учасників конфліктів — майбутніх «носіїв» гострого

41

  Глава 1

насильства, а також здійснення щодо них раннього загального та особливо індивідуального профілактичного впливу. Потрібно за­галом зазначити, що стосовно запобігання тяжким насильницьким посяганням спочатку мають переважати ранні упереджувальні за­ходи: виявлення осіб із певними властивостями, вивчення їх анти­громадської поведінки, визначення стосовно кожного індивідуаль-но-криміногенних та провокуючих умов і обставин та здійснення щодо них загального профілактичного впливу. Останній повинен відігравати роль базового, що має доповнюватися індивідуально визначеними профілактичними заходами, які повинні відповідати ступеню криміналізації мотивів поведінки саме цієї особи, про­явам у неї елементів агресивності, насильства, коли вони ще не до-сягли протиправних форм.

Особливий контингент для визначення потреб загально- та індивідуально-профілактичної роботи стосовно запобігання вбив­ствам цієї групи становлять особи, що мають досвід застосування зброї, передусім вогнепальної та автоматичної, звичку її викорис­тання, у тому числі з метою смертельного ураження. До цього кон­тингенту належать передусім колишні учасники бойових дій у га­рячих точках або ті, що проходили службу в спецпідрозділах СБУ, МВС, Міноборони чи займалися стрілецькими видами спорту, во­лодіють бойовими прийомами самооборони, навичками збройної охорони тощо. Наведене не означає, що всі такі особи мають стати об'єктами профілактики. Але для вивчення потреб у ній вони ма­ють перебувати у полі зору. Тут доцільно звернути увагу на те, що запобіжні заходи, навіть профілактичні, стосовно потенційних суб'єктів вчинення особливо тяжких, заздалегідь підготовлюваних насильницьких злочинів, передусім мають організовувати та здійснювати працівники служби кримінального розшуку та інших оперативних підрозділів МВС. Для організації цієї роботи реко­мендується складати спеціальні плани профілактики тяжких на­сильницьких злочинів. Такий план має передбачати запобіжні за­ходи щодо:

— пошуку та виявлення осіб, що вчиняють насильницькі дії, у першу чергу тих, які раніше були засуджені за насильницькі злочи­ни, вчиняли насильницькі дії на ґрунті пияцтва, зумовлені психічними розладами, хуліганськими мотивами, а також перебува-

42

  Злочини проти прав і свобод людини і громадянина, запобігання злочинним...

ють під адміністративним наглядом або потребують такого нагляду;

—     виявлення та вилучення холодної та вогнепальної зброї, що

незаконно утримується у населення;

—     виявлення та усунення індивідуальних та середовищних умов, що сприяють вчиненню тяжких злочинів проти життя і здоров'я;

—       взаємодії з іншими службами, передусім дільничними інспекторами міліції, дозвільною службою, службою, що виконує функції реєстрації та паспортизації громадян тощо.

Заходи щодо запобігання умисним убивствам за обтяжуючих обставин, які вчиняються з корисливих та інших публічних мо­тивів, їх завчасному замисленню та підготовці здебільшого ґрунту­ються на застосуванні Закону України «Про оперативно-розшуко-ву діяльність». Останній передбачає, що з метою недопущення вчинення злочину особою, яка виявила намір стосовно вбивства, за нею потрібно встановити оперативне спостереження. Має бути забезпечено своєчасне, інколи миттєве реагування легальними та оперативними засобами щодо сигналів, отриманих на конфі­денційній основі, про намір, підготовку та замах на вчинення тяж­кого злочину. Аналіз справ про замовні вбивства також засвідчив, що найбільш ефективними для їх відвернення є заходи, вчинювані на стадії підготовки таких злочинів, коли вже отримано замовлен­ня і здійснюються розвідувальні, спостережні, вивчаючі дії з боку майбутнього вбивці, а також дії стосовно придбання зброї, її нала­штування, пошуку місця вчинення вбивства. У разі отримання оперативним працівником сигналу щодо замисленого або підготовлюваного щодо особи замовленого вбивства, їй доцільно рекомендувати тимчасово змінити місце проживання, звичайні маршрути та засоби пересування. Одночасно потрібно посилити оперативне стеження за цими місцями і маршрутами. Доцільні на цей час: тимчасова зміна особою, щодо якої замислене замовне вбивство, зовнішності та одежі, підготовка та використання спеціальних засобів індивідуального захисту (броньованої одежі, куленепробивного скла, металевих дверей, високотехнологічних засобів виявлення електронних оптичних приладів тощо). Має бу­ти поширена та удосконалена практика захисту та збереження особи цінних свідків, потерпілих, членів родини потенційної жерт­ви замовленого вбивства тощо.

43

  Глава 1

Ј 4. Насильницькі злочини службових осіб проти правосуддя, що порушують права і свободи людини Насильницькі злочини службових осіб, передусім правоохо­ронних органів та установ позбавлення волі, проти правосуддя є винятково суспільне небезпечними та несумісними з цивілізо­ваністю і демократизмом правової держави, тому потребують окремого розгляду. Насамперед йдеться про катування, інші на­сильницькі, протизаконні, такі, що принижують честь і гідність, дії стосовно затриманих, підозрюваних, обвинувачених у вчиненні злочину з метою примусити їх дати свідчення або визнання своєї вини в останньому, а також щодо осіб, позбавлених волі згідно з вироком суду, з метою силою підкорити їх вимогам адміністрації установи виконання покарань.

За класифікацією Кримінального кодексу України більшість названих злочинів посягають на інтереси правосуддя (роз­діл XIX), лише катування віднесено до злочинів проти здоров'я (розділ III). Проте в усіх випадках їх вчинення завдає безпосеред­ньої шкоди правам та інтересам потерпілої особи. Тому вони й на­лежать до таких, що спрямовані проти прав і свобод людини і гро­мадянина. Насильницькі методи поводження службових осіб з громадянами, що опинилися у сфері їх діяльності, є відлунням старої, давно і неодноразово засуджуваної практики свавілля і ре­пресій, що панувала у діяльності правоохоронних органів часів культу особи та наступного за ним фактично тоталітарного режи­му. Давно відійшло у минуле політичне підґрунтя терору проти свого народу. Конституція суверенної України 1996 р. проголоси­ла її демократичною правовою державою, визначила низку осно­воположних прав і свобод людини і громадянина, у тому числі право кожного на повагу до його гідності, недопустимість катуван­ня, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує його гідність, поводження чи покарання (ст. 28).

Однак, як показує практика, названі порушення прав і свобод людини і громадянина все ще мають місце. Вони чиняться, як пра­вило, працівниками правоохоронних органів та установ виконан­ня покарань з метою «покращання» силовими методами показ­ників своєї діяльності. Інколи це робиться з метою створення видимості кращого виконання правоохоронної функції політич-

44

  Злочини проти прав і свобод людини і громадянина, запобігання злочинним...

ною групою, що на той час перебуває при владі. Названі факти частково зумовлені недоліками законодавства, зокрема невизна­ченістю низки понять, механізмів застосування засобів запобіган­ня та протидії зазначеним порушенням, низьким рівнем професіо­нальності та загалом людської культури частини працівників.

Слід зазначити, що Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських та принижуючих гідність видів поводжен­ня і покарання, прийнята 10 грудня 1984 р. та ратифікована Україною 26 січня 1987 р.¹, як єдиний юридичне обов'язковий акт універсальної дії містить чітке визначення поняття «тортури» та заборону катувань і вимагає, щоб кожна держава розглядала у національному законодавстві акти катування як злочини. Заборо­на катувань, нелюдського або такого, що принижує гідність, пово­дження чи покарання міститься також у Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод, підписаній ще у 1950 р. (ст. З)². З того часу справи про порушення прав людини у вигляді катувань та іншого поводження чи покарання, що принижує її гідність, стали предметом розгляду утвореного Конвенцією Євро­пейського суду з прав людини³.

Кримінальне законодавство України передбачало конкретні склади злочину, що підпадають під поняття «катування», ще у по­передньому Кримінальному кодексі УРСР 1960 р. (ч. 2 ст. 166 та ч. 2 ст. 175). У Кримінальному кодексі 2001 р. відповідальність за катування, інші насильницькі та протизаконні дії службових осіб, у тому числі тих, які проводять дізнання або досудове слідство, структурована так. У розділі II «Злочини проти життя та здоров'я особи» передбачений склад злочину «катування» (ст. 127), в яко­му давалося визначення цього кримінального діяння та встановле­на відповідальність за нього незалежно від того, яким суб'єктом воно вчинено, зокрема не підвищувалася міра покарання у разі за­стосування катування службовою особою при здійсненні покладе­них на неї повноважень та обов'язків. У розділі XVIII «Злочини проти правосуддя» вміщена ст. 373 «Примушування давати пока-

¹ Міжнародні договори України: 1988-1990. - К., 1997. - Т. 1. - С. 190.

Конвенція про захист прав людини і основних свобод / Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 1999. - № 1. - С. 27.

Заборона катувань / Практика Європейського суду з прав людини. — К., 2001.

45

  Глава 1

зання», у ч. 1 якої у загальній формі вказується, що останнє чи­ниться «при допиті шляхом протизаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство», а у ч. 2 встановлена підвищена відповідальність, якщо такі дії «поєднані із застосуван­ням насильства або із знущанням над особою». При цьому зміст термінів «насильство» і «знущання над особою» не розкритий, а про катування зовсім не згадується. Не йдеться про нього і у ст. 365 «Перевищення влади або службових повноважень» (розділ XVII «Злочини у сфері службової діяльності»), якою відпові­дальність підвищується, коли перевищення «супроводжується на­сильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що обра­жають особисту гідність потерпілого, діями» (ч. 2), та встанов­люється ще більш високою, якщо згадані дії «спричинили тяжкі наслідки» (ч. 3). У результаті зазначеної «троїстості» виникла можливість «маневрування» між названими нормами за бажання службової особи, яка займалася катуванням, уникнути відпо­відальності за нього або принаймні понизити суспільну небез­печність своїх протизаконних дій та міру покар