Тема 4. Філософія історії аграрної епохи. Філософія історії доби феодалізму і переходу до буржуазного суспільства

Доба утвердження і розквіту феодального суспільства (V – XV ст.). Загальна характеристика візантійської філософії історії. Візантійський неоплатонізм (Максим Сповідник, Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Еней, Захарій Схоластик, Леонтій Візантійський, Іоанн Філопон) та основні проблеми філософія історії. Внесок іконошанувальників (Іоанна Демоскіна, Феодора Студіта), павлікіян до філософського розуміння історичного процесу. Богомильство і раціоналізм (патріарх Фотій, Михайло Псел, Іоанн Італ, Никифор Влемід, Миколай Мефонський та ін.). Ісихазм (Григорій Синаїт, Григорій Палама) та антиісихазм (Варлам Калабрійський, Акиндін, Никифор Григора, Георгій Геміст Пліфон, Мануїл Хрисолор, Віссаріон Нікейський) та їх бачення історії людства.

Загальна характеристика середньовічної західноєвропейської філософії історії (історіософії). Пізні патристики Західної Європи: систематизатор Марціан Капелла, Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій («Утіха філософією»). Особливості західної історіософії на етапі схоластики (Алкуїн – засновник західної схоластики («Про розум душі», «Діалектика»), реалісти помірковані (Альберт Великий, Фома (Тома) Аквінський) та крайні (Іоанн Скот Еріугена та його трактат «Про поділ природи», Ансельм Кентерберійський, Гільйом із Шампо), номіналісти помірковані (концептуалісти П. Абеляр, Іоанн Солсберійский, Іоанн Дунс Скот, Вільям Оккам; Роджер Бекон) та крайні (номіналістичний «тритеїзм» Іоанна Росцеліна та ін.).

Загальна характеристика ісламської філософії історії доби класичної арабської філософії (VIII – ХVI ст.): від Аль-Кінді (арабський різновид неоплатонізму) і Аль –Фарабі (арабський різновид аристотелізму з елементами неоплатонізму) через секту «Брати чистоти і щирості» (Х ст.), Авіцену (Ібн Сіну) та Абу Хамід аль-Газалі (ХІ ст.), Шихаб ад-Діна ас-Сухраварді та Аверойса (Ібн Рушда) (ХІІ ст.) до філософії історії Ібн Халдуна (ХІV ст.). Внесок джабаритів (прибічників вчення про абсолютне визначення) і кадаритів (прибічників свободи волі людини) (межа VII – VIII ст.) в арабсько-мусульманську філософію історії.

Елементи філософії історії у теоретичній спадщині арабомовних філософів-євреїв Саадії Гаона, Мойсея Маймоніда (Моше бен Маймона) та Шломи ібн Габіроля.

Загальна характеристика південноазійської середньовічної філософії історії (Індія – буддійські «школи вчителів» і філософія історії, індійський буддизм доби його розквіту (доби протистояння адептів махаяни і хинаяни) і філософія історії (V ст. до н.е. – V ст. н.е.), схоластично-коментаторський період індійської філософії історії (V – ХVIII ст.): рання схоластика (джайнізм, 4 школи буддизму, 6 основних шкіл індуїзму, V – Х ст.), пізня схоластика (період великих синтезів, ХІ – ХVI ст.); Бірма – історіософські ідеї буддизму Тхеравади і тантричного буддизму (ІІІ – ІХ ст.) та бірманського індуїзму (ІХ – ХІ ст.), розквіт буддизму Тхеравади (ХІ – ХІV ст.) і філософія історії; Таїланд – буддизм махаяни (VIII – ХI ст.) і буддизм Тхеравади (ХI – ХVIII ст.); о. Ява і Малайський архіпелаг – філософія історії за часів домінування індуїзму, махаони і тхеравади (до ХV ст.) та за часів панування ісламу; В’єтнам – буддизм тхиєн (VI – X ст.), в’єтнамська філософія історії в умовах протиборства буддизму тхиєн і оновленого конфуціанства (кінець ХI – кінець ХIV ст.), філософсько-історичні елементи в’єтнамського неоконфуціанства доби його розквіту (ХV – ХVII ст.).

Загальна характеристика середньовічної китайської філософії історії (епохи Хань (ІІІ ст. до н.е. – початок ІІІ ст. н.е.) і Саньго (Троєцарство) (220 – 280 рр.), династії Вей і Цзінь (ІІІ – V ст.), Північні та Південні династії (420 – 589 рр.), династії Суй (581 – 618 рр.) і Тан (618 – 907 рр.), династії Ляо (907 – 1125 рр.), Сун (960 – 1279 рр.), Сі Ся (1038 – 1227 рр.) і Цзінь (1115 – 1234 рр.), династії Юань (1206 – 1368 рр.) і Мін (ХІV ст. – перша третина XVII ст.) та маньчжурської династії Цин (1636 – 1912 рр.).

Хань: Теоретичне протистояння «школи служилих» (конфуціанців) та її опонентів («даосців») і формування на його основі «натуралістичної» доктрини, утвердженої під час «Диспуту у залі Білого тигра» («Бо ху тун», 79 р. н. е.) в якості офіційної філософської доктрини. Конфуціанець Дун Чжуншу. Лю Ань. «Еклектик» Сима Цянь. «Критичний натурфілософ» Ван Чун. Саньго і Вей – Цзінь: неодаосизм Ван Бі та його вплив на формування та утвердження китайського буддизму. Північні та Південні династії, Суй і Тан: буддійський період китайської філософії історії (течії тяньтай, хуаянь, верши і чань-буддизм (дзен-буддизм) Хуей-нена) та критики буддизму Фань Чжень, Хань Юй, Лю Цзуньюань. Ляо, Сун, Сі Ся і Цзінь: неоконфуціанство (Мао Юн, Чжоу Дуньі, Чжан Цзай, братья Чен Хао и Чен І та Чжу Сі з його школою Принципу в «Бесідах Чжу Сі»). Мін: оновлення неоконфуціанства (філософія дії Ван Янминя). Цзишаньська школа (Лю Цзунчжоу) і Дунліньська школа неоконфуціанства. Ван Тинсян.

Загальна характеристика середньовічної корейської філософії історії. Корейська філософія історії доби поширення і панування буддизму махаяни (епоха Трьох царств (Когурьо, Сілла і Пекче, I ст. до н.е. – VII ст.), доби Пархе (Бохай) та Об’єднаної Сілли (VII – Х ст.), доби Корьо (918 – 1392 рр.). Філософія історії за умов панування неоконфуціанства (доба Чосона (1392 – 1904 рр.): а) доба раннього Чосона (ХІV – ХVІ ст.): чжусіанство на власне корейському грунті (школа саллімхакпха і школа кванхакпха); школа легістов, школа «югірон», школа сонніхак (або ліхак, школа природного порядку) – найбільша чжусіанська школа Кореї у XVI ст.) або школа «чуріпха» (Лі Он Чок, Лі Хван, Кім Рін Ху, Кі Де Син). Синтетична неоконфуціанська школа «чугіпха» (Лі І) на принципі первинности «лі».

Загальна характеристика середньовічної японської філософії історії. Зародки філософії історії за доби панування синтоїзму (до кінця VI ст.). Філософія історії доби співіснування сінто (шляху богів) і будсідо (шляху Будди). Філософія історії доби поширення шести шкіл буддизму (VIII – ІХ ст.) і в Хейанський період виникнення сект тендай і сінгон (VIII –ХІІ ст.), Ку:кай та його твори «Трактат про десять станів серця» («Дзю: дзю:син-рон») і «Дорогоцінний ключ до таемного сховища» («Хидзо: хо:яку»). Конфуціанська думка і «Шлях темного і світлого початків» X – XI ст. Філософія історії доби занепаду філософії буддизму в епоху Камакури (1145 – 1333 рр.) та домінування сект Чистої землі, Сін (Істинної Чистої землі) і дзен (споглядання), консолідації і розвитку філософії сінто (Йосіда-сінто) в епоху Муроматі (1336 – 1573 рр.).

Історіософські елементи світогляду ацтеків, майя та інків. Світові епохи і людства за «Пополь-Вух» та іншими письмовими пам’ятками майя.

Внесок кожної з регіональних філософських традицій у розвиток світової філософсько-історичної думки.

Місце філософії історії феодальної доби в еволюції філософії історії.