Якщо Ви перша особа (рекомендації для адресанта)

1. Бути у спілкуванні ввічливим і доброзичливим.

Уміти відчувати співрозмовника, його становище, душевний стан. Ставитися до нього позитивно, інформувати й переконувати, а не ображати, принижувати, "щипати", "кусати" тощо. Спиратися на добро, а не зло в співрозмовнику, шукати те, що об'єднує з ним, а не роз'єднує.

1. Не припускатися типових помилок у сприйнятті адресата.

На ефективність мовлення суттєво впливають помилки, що мають типовий характер, оскільки їх допускає ледь не кожний мовець. Але вчитися треба не лишень на власних помилках. Знання типових помилок у спілкуванні може допомогти мовцеві краще зрозуміти своїх співрозмовників і, відповідно, вносити корективи у власну мовленнєву поведінку. До найпоширеніших помилок належать:

Помилка нерівності – надмірна оцінка якостей співрозмовника, якщо в чомусь одному він досяг помітних успіхів, перевершив адресанта. "Ефект переваги" тисне на адресанта, сковує його, позбавляє впевненості, це негативно відбивається на його мовленні.

Помилка "естетичної виразності" – завищена позитивна оцінка всіх сторін особи, яка зовнішньо приваблива для адресанта. "Ефект привабливості" виявляє виплив на комунікативну поведінку адресанта, що схильний оцінювати розумові та морально-вольові якості співрозмовника за його фізичними даними.

Помилка "ставлення до мене" – необ'єктивне оцінювання співрозмовника залежно від того, як він ставиться (позитивно, негативно, індиферентно) до адресанта. Ця помилка спричиняє неадекватне ставлення до комунікативного партнера, відбивається на мовленнєвій стратегії і тактиці адресанта. За негативного ставлення до партнера адресант розмовляє з ним неохоче, вибирає мовний матеріал з "мінусовою" конотацією, інтонації його мовлення холодні, вираз обличчя суворий, на кожний доказ співрозмовника він намагається знайти контраргумент тощо.

Помилка впливу стереотипу – це необ'єктивне ставлення до співрозмовника як представника певного соціального, етнічного, регіонального середовища.

Помилка попередніх відомостей – це неправильне сприйняття людини, спричинене відомостями, які отримані про неї першими, а коли йдеться про знайому людину – останніми, попри те, що вони суперечать іншим відомостям про цю особу.

1. Не акцентувати на своєму Я.

Ознакою доброго тону є, зокрема, останнє місце, залишене для себе, у фразах із переліченням осіб: У концерті взяли участь Вікторія Лук'янець, Ольга Басистюк, Володимир Гришко і я, а не У концерті взяли участь я, Вікторія Лук'янець, Ольга Басистюк, Володимир Гришко.

Не акцентувати на своєму Я зовсім не означає взагалі відмовитися від себе, знеособитися. Йдеться тільки про те, щоб не надто часто вживати займенник я, його відмінкові форми мене, мені, мною... та присвійні займенники мій, моє, мого..., а не приписувати свої заслуги, досягнення, думки комусь іншому чи взагалі про них не згадувати. Проте є комунікативно важливий випадок, коли доводиться наголошувати на своєму Я. Йдеться про вираження почуттів, захист власних інтересів адресанта без тиску (осуду, образ) на адресата. Адресант наголошує на тому, що він хоче, що йому потрібно, а не що має чинити адресат. Така спілкувальна тактика дає можливість не спонукати адресата до захисної реакції, не викликати в нього почуття вини, потреби виправдовуватися.

1. Бути уважним до адресата, налаштованим на нього.

Стежити за реакцією адресата на мовлення, апелювати до нього (Ви пересвідчилися, що...; Зверніть увагу на...; Ви готові погодитися з тим., що...), давати йому можливість вставляти свої репліки; коригувати або й міняти тему розмови, якщо вона не до душі адресатові. Етикет спілкування вимагає уникати негативних оцінок адресата, всіляких епітетів і порівнянь, які можуть викликати небажані асоціації, образу, зіпсувати настрій. Наприклад, у розмові з людиною, кривою на ногу, недоречно говорити, що її аргументація кульгає, а з людиною зі слабким зором – що вона не бачить сенсу в такій важливій пропозиції. Так само неделікатно і нетактовно, щось пояснюючи або доводячи, обирати співрозмовника за приклад уявних прикрощів, нещасть тощо: Припустімо, твоя дружина потрапила в аварію; От якби ти, приміром, зламав ногу; Уявімо собі, що Вас укусив скажений собака.

1. Брати до уваги статусні та рольові ознаки адресата.

Прикрою помилкою або й виявом недостатньої культури спілкування є не звертати уваги на вік, стать, професію, рівень освіченості, посаду, національність, віросповідання та інші прикмети співрозмовника, які визначають його соціально-мовленнєвий статус, а також його соціально-мовленнєву роль, у якій він "виступає" в конкретному комунікативному акті (супутник, покупець, клієнт). Не можна на ту саму тему говорити однаково з пенсіонером і підлітком, із фахівцем і необізнаною людиною, християнином і кришнаїтом тощо. Важливо це брати до уваги і перед аудиторією, в якій можуть бути різні за статусом люди. Про адресацію мовлення не варто забувати і в писемних жанрах спілкування.

1. Зберігати комунікативну дистанцію за несиметричності статусів і ролей співрозмовників.

Якщо соціально-мовленнєві статуси і ролі адресанта й адресата (-ів), а також 3-ї особи (осіб) не однакові, не симетричні, то це дуже важливий чинник, який треба брати до уваги в комунікативній поведінці. Недотримання статусної і рольової дистанції між співрозмовниками здебільшого призводить до порушення норм спілкувального етикету, культури мовлення. Не може розмовляти онук із бабою (учень з учителем, парафіянин зі священиком, пацієнт з лікарем) так само, як із співрозмовником свого віку, статі, соціального становища.

1. Брати до уваги можливості сприйняття мовлення адресатом.

Недоречно, наприклад, у розмові з тими, хто недостатньо володіє мовою (малі діти, малоосвічені люди, іноземці), вживати невідому їм лексику і фраземіку, слова в переносних значеннях, складні синтаксичні конструкції, говорити у пришвидшеному темпі, надто тихо.

Адресант має вміти поставити себе на місце адресата, ввійти в його становище, не заговорювати його: можливо, йому важко сприймати мовлення або ніколи слухати.

1. Не перетворювати діалог на монолог.

Доросла людина може втримувати без перерви увагу щонайбільше 20 хвилин. А багато людей неспроможні навіть на таку кількість часу. Перша "криза уваги" настає на 15-20-й хвилині, друга – на 30-35-й. Це треба пам'ятати лекторам, ораторам, "штатним промовцям", просто балакунам. А головне – не забувати, що співрозмовник – це теж учасник спілкування, який має що сказати і переважно хоче це зробити.

1. Не провадити діалог як дуолог.

Терміном дуолог (лат. duo – "два") називають розмову, в якій немає обміну думками, тому що спілкувальники слухають кожен сам себе, а не комунікативного партнера. Їх цікавить те, що вони скажуть, а не те, що казатиме співрозмовник. Замість сприймати мовлення партнера, кожен обмірковує власні думки. Дуолог – це діалог, але тільки зовнішньо, позаяк у дуолозі не відбувається обміну інформацією.

1. Вдало обирати тему, логічно розгортати мовлення, доречно використовувати засоби вираження.

У домі повішеного не говорять про мотузок. Цей вислів, хоч екстремально, але влучно відбиває важливість вибору теми. Потрібно чітко усвідомлювати, про що Ви хочете говорити і з якою метою.

До розмови не потрібно робити надто довгого вступу. Розгортання мовлення має відбуватися за принципом логічної послідовності, коли наступне випливає з попереднього, підтеми між собою пов'язані, коли немає немотивованого вклинювання матеріалу однієї підтеми чи мікротеми в іншу, коли тези підкріплюються аргументами і фактами, а висновки закономірні й обґрунтовані. Основна думка має текти широким річищем, не розгалужуючись на багато рукавів, не застрягаючи у відгалуженнях-заплавах, бо адресат (аудиторія) може її загубити, втратити нитку теми і не знатиме, про що, власне, йшлося. Думка (твердження, оцінка), висловлена на початку розгортання теми, має бути такою ж і наприкінці діалогу чи монологу. Якщо вона виявилася хибною, бездоказовою, то краще це визнати, ніж відпиратись і виправдовуватися, намагаючись перекласти вину на співрозмовника (аудиторію): Ви мене неправильно зрозуміли!

Мовний матеріал для висвітлення теми потрібно добирати в такий спосіб, щоби він був максимально "прозорий", не заслоняв тему, привертаючи увагу до себе, а не до того, що має бути висловлене. Уникати багатослівності, "плетіння словес", нагромадження синонімів, метафор та інших словесних прикрас, надуживання термінами, професіоналізмами, цитуваннями, "бурсацькою латиною", "китайською вченістю" тощо. Треба керуватися максимою словам тісно – думкам просторо, однак не ущільнювати текст настільки, щоб слова втратили свою однозначність й окресленість (хіба що мовець із певних міркувань ставить собі це за мету).

Нерідко партнери говорять "різними мовами". Трапляється це не лише тоді і тому, що комуніканти належать до різних стратумів чи субетносів, керуються різними інтересами, мають неоднакові життєві орієнтації. Завжди можна знайти "спільну мову", якщо для початку домовитися про семантику ключових для обговорюваної теми слів.

1. Належно аргументувати свої думки, твердження, оцінки.

Не тільки непереконливо, а й неетично звучать "аргументи" на кшталт Це я тобі (Вам) кажу! Не кращими є докази, відомі за використанням їх персонажами світової класики.

Відповідь запитанням на запитання є коректною тоді, коли виникає потреба щось уточнити чи з'ясувати в запитанні. Якщо ж запитання замість відповіді є намаганням її уникнути, перекласти тягар доведення на співрозмовника, то така мовленнєва поведінка не відповідає стандартам етикетного мовлення.

1. Дотримуватися стильової тональності мовлення.

Добирати мовний матеріал і будувати текст потрібно, не виходячи за межі стилю, який відповідає типові комунікативної ситуації й характерові його складових. Змішування мовного матеріалу з різних стилів доречне хіба що як засіб створення сатиричного чи комічного ефекту в художніх творах, фейлетонах, пародіях, анекдотах.

У текстах наукового, офіційно-ділового, виробничо-технічного стилів уживати слова чи вирази розмовного, просторічного звучання, жаргонізми, арготизми, діалектизми не прийнято.

Наприклад, у заяві, довідці, дорученні тощо замінити загальновживані, стилістично нейтральні слова батько на татко чи татусь, зарплата на получка, картопля на бараболя, міліціонер на мент було би грубим порушенням стилістичних норм, а відтак і культури мовлення.

Стильова тональність виступу з доповіддю, лекцією зобов'язує мовця виважено застосовувати підвищення тону голосу, прискорення чи сповільнення темпу мовлення, зміну тембру, щоб не виник дисонанс між тим, що і для кого говориться, та тим, як говориться. Те ж стосується і невербальних засобів: надмірна жестикуляція, надто рухлива міміка, "круглі очі", "довге обличчя", інтенсивне хитання головою, часте знизування плечима, різка зміна поз – усе це не відповідатиме стильовій тональності цих жанрів мовлення і може спровокувати комунікативний конфлікт, не кажучи вже про те, що спричинить низьку ефективність виступу. Тільки функціонально доцільні засоби вираження можуть бути корисними мовцеві.

1. Дотримуватися фізичних параметрів мовлення.

В усному мовленні потрібно пам'ятати про "пороги сприйняття": надто швидке або надміру тихе вимовляння звуків не дозволяє адресатові (аудиторії) розпізнавати і "розшифровувати" слова, а з ними – висловлення (речення) і цілий текст. Модуляція сили, висоти, тембру, темпу, тривалості пауз має бути спрямована на максимально ефективне сприйняття мовлення адресатом (аудиторією), але вона не має відвертати увагу від того, що говориться, вимушуючи адресата (аудиторію) аналізувати зовнішній – звуковий – бік мовлення.

У писемних жанрах мовлення некоректно одну людину називати повним ім'ям і прізвищем, другу – ініціалом імені і прізвищем, третю – тільки прізвищем. Належить писати всіх із повними іменами або всіх з ініціалами імен. Коли людина в тексті згадується вперше, доречно вказати повне ім'я (Докія Гуменна, Улас Самчук, Макс Вебер). Називаючи її повторно, можна обмежитись ініціалом імені (Д. Гуменна, У. Самчук, М. Вебер). Скорочувати імена в псевдонімах не можна (Марко Вовчок, Леся Українка, Уляна Кравченко, а не М. Вовчок). Якщо текст пишуть від руки, головна вимога до його фізичної сторони – розбірливість почерку. Колись вважали, що це перша умова ввічливості. Справді, якщо адресат не може прочитати написане, то краще не писати йому взагалі: він не витрачатиме часу і не псуватиме собі нерви. Писати красиво можуть не всі, але кожен має писати розбірливо.

1. Брати до уваги присутність третьої особи (осіб).

Якщо в комунікативному акті, крім адресанта й адресата, присутня 3-тя особа (особи), то не зважати на неї (них), провадити розмову так, ніби її (їх) немає, – означає порушувати правила добропристойності. До того ж треба брати до уваги соціально-мовленнєвий статус і соціально-мовленнєву роль 3-ї особи (осіб) у цій комунікативній ситуації.

3-й особі (особам) має бути адресована певна кількість словесних звернень адресанта. Для цього використовуються такі формули: Цікаво було б знати думку нашого колеги (добродія Петренка; пана Олекси) з цього питання; Гадаю, що й наш колега (добродій Петренко; пан Олекса) на це пристане; А Ви, колего (добродію Петренко; пане Олексо), не хотіли б щось додати до наших міркувань?; А Ви (ви) що з цього приводу скажете?

З огляду на присутність 3-ї особи, потрібно суттєво коригувати вибір мовного матеріалу. Наприклад, якщо 3-тя особа старша за віком, вища за соціальним становищем, іншої статі, то це має стримувати мовця від уживання інтимно-емоційних, грубуватих (а грубих – і поготів!), жаргонних слів і висловів.

Увага до 3-ї особи (осіб) має виражатися – іноді навіть більшою мірою – також невербальними засобами: рухами голови, мімікою, поглядами.

Коли 3-тя особа (особи) не бажана як свідок розмови, то недоречно переходити на шепіт, іноземну мову, вузький діалект. Найкраще знайти переконливий, добропристойний привід і позбутися присутності цієї особи (осіб), а якщо це неможливо, то не порушувати тем, які становлять інтерес тільки для адресанта й адресата.