Загальнолюдські засади християнських заповідей як цінності благодійності. Благодійність у Київській Русі

На початку нашої ери почала поступово згасати віра в грецьких і римських богів. Римляни почали захоплюватися деякими східними богами. Надзвичайно популярним став культ єгипетської богині Ізіди, що зображувалася матірю з дитиною на руках. Античні філософи пропагували ідеї простого і невибагливого життя та милосердя. Все це було передумовами виникнення нової релігії – християнства.

Воно виникло в Палестині, яка в 63 р. до н.е. стала римською провінцією Іудея і населення якої, як й інші народи, прагнуло звільнитися від римського гніту. Євреї вірили, що тільки бог Ягве звільнить їх з-під римської влади.

На початку І ст. н. е. в Палестині було багато мандрівних проповідників, які сповіщали про скоре пришестя Месії (бога-визволителя). Офіційні єрусалимські священики переслідували і суворо карали таких проповідників.

За цих умов виникла віра в Ісуса Христа, із вчення якого постала нова релігія. Можливо, що сам Ісус був одним з таких проповідників Євангелія (в перекладі з грецької – «добра звістка»), де описується біографія Христа, розповідається про його служіння людям, чудеса, які він творив, мученицьку смерть на хресті і воскресіння з мертвих. Тут висловлюється переконання, що Ісус Христос – син Бога, що він невдовзі зійде на землю і тоді буде «страшний суд «, після якого праведники потраплять у рай, а грішники – у пекло. Євангелії увійшли до Нового Завіту – другої частини Біблії.

Нові принципи знайшли відгуки серед тих, хто страждав і був пригноблений, насамперед серед рабів, які вірили, що в Царстві Небесному Бог воздасть справедливо і добрим, і злим. С Палестини християнство поширилося на інші області Римської імперії. Християни проповідували замість помсти – любов до ближнього, милосердя та всепрощення; замість ворожнечі рабів і панів – надію на спасіння і вічне блаженство.

Спочатку римська влада байдуже ставилися до таких проповідей. Але у ІІІ ст. до н.е. почалася криза Римської держави, життя погрішало. Виникла думка, що це – кара за те, що римляни забули своїх богів і перестали їм служити. Римські імператори почали будувати нові храми і вимагали від підданих ретельного виконання релігійних обрядів. Тому почалося переслідування християн, як людей чужої віри. Їх мучили кидали на поталу диким звірам, розпинали на хрестах.

Віруючі християни створили свою організацію – церкву. Це слово означає «громада». На чолі християнської громади стояв Єпископ. Керівник великої громади називався патріархом. Перші християни через переслідування не могли відкрито проводити богослужіння і тому збиралися для відправлення культу в римських підземеллях.

Починаючи з ІІ ст. діяла в самій християнській громаді  «прикладна практика», на думку дослідників, поступово уступає місце благодійній діяльності, направленій за її межі, – так складаються основні форми допомоги поза християнської громади. П. Гарнак вважав, що допомога та підтримка з сторони християн в цей період виражалась в таких формах, як:

- Милостиня;

- Підтримка тих які навчаються у громаді;

- Підтримка та утримання вдів та безпомічних жінок, сиріт, позбавлених сімейного піклування;

- Підтримка та лікування хворих, бідних та непрацездатних;

- Підтримка полонених, вязнів, увязнених які знаходяться в тюрмах та на рудниках;

- Піклування про постраждалих в час стихійних лих (пожежа, повені, засуха і т. д.);

- Піклування про рабів;

- Допомога у працевлаштуванні;

- Турбота про мандрівників, прибувших з інших місць.

Заможні вільновідпущеники могли надавати допомогу як приватному обличчю, так і місту в цілому. Благодійність «За суспільну почесть і повагу» була розповсюдженою формою самовираження. Так, Луций за право поставити собі памятник на міській площі виставив десять пар гладіаторів, надав право народу безкоштовно митися на протязі трьох років, влаштовував циркові вистави, витратив на це 20 тисяч сестерціїв.

Об’єктом допомоги зі сторони християнських громад вже на ранніх стадіях християнської підтримки стали пріоритетні групи, яким підтримка надається в першу чергу:

- Мученики та пастері церкви;

- Бідні, «дряхлі бабусі та дідусі»;

- беззахисні діти;

- інші потребуючі.

Громада християн як інститут допомоги у своїй діяльності спиралася на свод законів та правил де були описані перші підходи до християнської гостинності в общині.

Отже, своєму остаточному формуванню та розквіту благодійність має завдячувати християнству. Адже, саме друга заповідь Ісуса Христа - «Любов до ближнього» сформувала платформу для розвитку благочинності, як суспільно важливого явища. Любити ближнього для християнина значить проявляти благодійність.

Християнська благодійність – це, перш за все, жертовна, добровільна, безкорисна допомога нужденним.

Спочатку благодійність була не стільки допоміжним засобом суспільного благоустрою, скільки необхідною умовою особистого морального здоров'я віруючого.